21. Принцип репрезентативності у соціологічному дослідженні. Достовірність соціологічного знання.

Репрезентативність — принцип тотожності сформованої моделі досліджуваного об’єкта параметрам (критеріям) генеральної сукупності. Одним із важливих гарантів репрезентації є кваліфікаційний рівень фахівців. Так, за результатами опитувань всього 1800 осіб вчені Німеччини напередодні виборів до бундестагу прогнозують наслідки виборів з точністю до 1%. Основою формування репрезентативної вибірки є математико-статистичний апарат, принципи якого детально розроблені і представлені в спеціальній літературі. Сфера використання вибіркових досліджень практично не має обмежень. Передусім це стосується так званих «великих» об’єктів, пов’язаних з вирішенням проблем на глобальному (соцієтальному), інституціональному (сім’я, група, колектив, галузь, сфера діяльності тощо) рівнях. Якщо об’єкти незначні за своїм масштабом — від десятків до сотень одиниць — можливі також різноманітні суцільні опитування. Залежно від критерію систематизації розрізняють вибір- ки прості і складні, суцільні та ймовірні, одно- та багатоступеневі, формальні та змістові, універсальні та цільові тощо. Наприклад, до простих схем формування вибіркової сукупності відносять: а) простий випадковий відбір; б) систематичний (механічний) відбір; в) серійну вибірку; г) гніздову вибірку. До складних належать: а) багатоступеневі; б) комбіновані; в) стратифіковані; г) квотні вибірки. Проблема достовірності - це те ж саме, що і проблема пізнаванності, проблема істинності знання. Саме одержання достовірного знання є метою наукового дослідження, ідеалом наукової діяльності. І твердження про те, що соціологія - це наукове знання про суспільство, розглядалося як визнання достовірності соціологічного знання, для досягнення якого використовуються особливі засоби і методи дослідження. Проблема достовірності (пізнаванності, істинності) знання належить до кола проблем так званої епістемології. Остання означає, як зазначалося раніше, "вчення про справжній, дійсному знанні" і виступає як теорія пізнання, або гносеологія (перекладається як "вчення про знання"). "Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, - читаємо в словнику, - розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання і реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності". Однак приписувати проблеми теоретико-пізнавальні (гносеологічні, епістемологічні) тільки філософії було б невірно, як невірно вважати, що і онтологія, і методологія належать тільки філософії. І якщо є приватно-наукові онтології і методології, то існують і приватно-наукові теорії пізнання, які прийнято називати епістемологією (на відміну від гносеології, під якою зазвичай розуміють філософську теорію пізнання).

22. Суспільство як соціальна система: сутність, основні підходи до визначення.

Суспільство як цілісна соціо­культурна система складається з великої кількості підсистем з різними системостворюючими інтегральними якостями. Одним із найважливіших типів соціальних систем є соціальні єдності.

Соціальна єдність — це реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується і відрізняється відносною цілісністю та виступає самостійним суб’єктом соціальної дії, поведінки. У даному визначенні слід підкреслити ряд моментів.

По-перше, соціальні єдності не є абстракціями, що вичленуються науковцями з метою зручності аналізу суспільного життя або експериментальними штучними утвореннями, а існують реально в самій діяльності. Їх існування можна емпірично зафіксувати і перевірити.

По-друге, соціальні єдності — це не сума індивідів, соціальних груп або інших соціальних утворень, а цілісність з відповідними характеристиками цілісних систем.

По-третє, соціальні єдності є об’єктами соціальної взаємодії. Це означає, що вони самі є джерелами свого розвитку, саморуху. Становлення і функціонування соціальної єдності відбувається на основі соціальних зв’язків, соціальної взаємодії і відносин.

Соціальні єдності відрізняються великою різноманітністю конкретно-історичних і ситуативно-зумовлених видів і форм.

Істотним у класифікації соціальних єдностей є виділення тієї чи іншої базової системостворюючої ознаки. Відповідно до цього відрізняють територіальні, етнічні, демографічні, культурні та інші єдності. Складна сукупність ознак дає можливість поділяти всі єдності на два найбільш широкі підкласи: масові та групові єдності.

Масові єдності характеризуються наступними ознаками:

1)  являють собою структурно нерозділені аморфні утворення з досить розсуненими кордонами, з невизначеним якісним і кількісним складом, не мають точно окресленого принципу входження до них;

2)  для них характерним є ситуативний засіб існування, тобто вони виникають і функціонують на базі та в межах тієї чи іншої конкретної діяльності;

3)  їм притаманна різнорідність складу, міжгрупова природа, тобто ці єдності розвивають класові, групові, етнічні та інші кордони;

4)  унаслідок свого аморфного утворення вони не здатні виступати у складі більш широких єдностей як їх структурні одиниці.

Другим більш важливим різновидом соціальних єдностей є соціальні групи.

Соціальні групи, на відміну від масових єдностей, характеризуються:

1)  стійкою взаємодією, яка сприяє стійкості та надійності їх існу­вання в просторі й часі;

2)  відносно високим ступенем спільності;

3)  чітко вираженою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, притаманих усім індивідам, що входять у групу;

4)  входженням у більш широкі єдності як структурні угруповання.