Форми участі громадян в політичному житті європейських держав та сша

1.Політична участь та політичне функціонування в структурі політичної діяльності. Умови участі громадян в політичних процесах.

Не можна уявити собі політику як суспільний,соціальний феномен без участі громадян у політичному житті. Участь громадян у політичному житті напряму буде залежити від типу політичної системи. Який тип політичної системи в даній країні,такою і буде участь громадян.

Р.Даль дає такі характеристики демократичної системи:

-Виборна влада(участь громадян у політиці буде здійснюватися власне участю їх у виборах)

-Вільні і справедливі вибори

-Виборче право(має фіксувати вільні і справедливі вибори і створювати сприятливі умови

-Право претендувати на обрання

-Свобода висловлення своєї думки(вибори повинні відбуватися на засадах плюралізму.Має право висловлювати власні думки,якщо вони не є закликом проти територіальної цінності держави)

-Альтернативна інформація(наявність змі, за допомогою яких учасних має змогу з різних каналів дізнаватися інформацію.

-Організаційна самодіяльність (для реалізації різних прав громадяни мають змогу формувати самостійні організації або асоціації).

Загалом політична діяльність складається із двох складових:

-політична участь-непрофесійне заняття політикою. Добровільна діяльність, завдяки якій члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо чи опосередковано, у формуванні державної політики.Тобто як говорив Макс Вебер «політик від випадку до випадку»-коли беруть участь у референдумах,плебісцитах ,виборах,страйках, всенародне обговорення.

-політичне функціонування-робоче місце людини. Сюди відноситься депутатська діяльність, діяльність уряду,діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, чиновникі.

Політична участь має нести свідомий характер,тобто людина із власних міркувань і бачень бере участь у політиці.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ (за американським соціологом Л. Мілбретом):

– демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях (навчальна діяльність);

– участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами (проміжна діяльність);

– керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів;

– участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях;

– постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів (активна діяльність).

Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги “Політична участь”, 1965) запропонував “ієрархію залучення до політики” з відповідними трьома основними ролями громадян:

1) “апатичні” (близько третини громадян);

2) “спостерігачі”, включаючи учасників голосування (близько 60 %);

3) “гладіатори” як найбільше залучені до політики громадяни (1-7 %).

ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ – одна з форм соціальної активності соціальних суб’єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, реалізацію своїх інтересів. Політична діяльність, політична поведінка, політична участь – це прояви, якісні характеристики, зовнішній (поведінковий) рівень політичної активності.

Внутрішній рівень політичної активності складають інтереси, мотиви, потреби, установки, переконання, цінності. Політична активність обумовлюється ступенем інтересу до політичних подій, їх усвідомленням і, відповідно, може обмежуватися простим виконанням законів і правил, а може бути спрямованою на мобілізацію та солідаризацію навколо певної мети чи ідеї.

МЕХАНІЗМ ПОЛІТИЧНОЇ АКТИВНОСТІ ЛЮДИНИ – пов’язаний із багатьма системоутворюючими факторами, зумовленими людською потребою належати до соціуму, ідентифікувати себе та свою націю з певною соціальною групою, партією, організацією тощо.

ПОЛІТИЧНЕ ВІДЧУЖЕННЯ – процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

1. Політичне відчуження виявляється в безсиллі індивіда впливати на перебіг політичних подій, відчутті ізоляції, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм, як ворожих інтересам людини.

2. Відчуження може бути наслідком впливу об'єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму.

3. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні.

Серед найважливіших передумов участі громадян у політиці є:

а) інтерес до політики;

б) обізнаність у політичних подіях і процесах.

З точки зору спрямованості політичної участі громадян, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів - урядовоцентричного і суспільно-цінносного.

Прихильники першого підходу, яких - переважна більшість, вважають, що політична участь громадян спрямована насамперед на урядовців та урядування.

Прихильники другого підходу розглядають політичну участь громадян як частину діяльності, спрямованої на заміну суспільно-політичних цінностей.

Збагнути особливості політичної участі громадян в активістських ролях - в групах і партіях - можна лише через врахування двох названих підходів. Адже, з одного боку, активістська діяльність громадян часто спрямовується на отримання конкретного результату від уряду, однак, з іншого боку, ця діяльність неминуче впливає на зміну суспільно- політичних цінностей у бік сприятливої атмосфери для впливу на урядовців.

Деякі політологи, спираючись на проведені ними соціологічні дослідження, запропонували використовувати такі виміри політичної участі:

-Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (через здійснення тиску або через передавання інформації).

-Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал урядовців - від впливу на одного громадянина до впливу практично на всіх).

-Конфліктність (до якої міри одна група учасників намагається дістати певну користь для себе за рахунок іншої).

-Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної діяльності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).

-Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльністю чи здійснити певну дію).

2. Види політичної участі та їх вияв у країнах Європи та США .

Більшість сучасних політологів вважають, що ознакою нормально функціонуючої системи політичних відносин є не всезагальна політизація населення, а нормальна діяльність громадян і політиків у своїх сферах. Важливо враховувати результативність, можливості та межі політичної участі різних суб’єктів політичної поведінки. Особи, що успішно займаються своєю справою і повноцінно забезпечують своє життя, як правило, рідко втручаються у політику, обмежуючи свої політичні дії участю у виборах і референдумах.

1. На сьогодні, для абсолютної більшості громадян у Європі однією із основних форм участі громадян у політичному житті є голосування(через участь у виборах громадянин долучається до політичної участі. Здебільшого голосування є обов*язковим. Хоча у США це не є обов*язкова участь і розглядається як право громадянина а не як обов*язок. Але в багатьох Європейський країнах участь у виборах розглядається як обов*язок і якщо він порушує цей обов*язок то повинен відповідати(штрафні санкції в Німеччині,ув*язнення у Греції).

Є два види електорату:

-структурований електорат,якій об*яєднаний в межах політичних партій.Він є більш дисциплінований і голосують так як партії потрібно.

-не структурований-це ті виборці,які не є членами партії і голосують взалежності від ситуації яка склалася і в результаті своїх особистих вподобань.Такий виборець може здійснити остаточний свій вибір вже у самій таємній кабінці на дільниці.

2.Другою важливою формою участі громадян у політиці є участь у політичних кампааніях. Це може бути участь у виборчих кампаніях,участь у якихось політичних заходах.

3.Наступною важливою формою є участь громадян у місцевому політичному житті,коли людина бере безпосередню участь у страйку,пікеті,у якісь акції.

4.Наступною формою є участь у референдумах та плебісцитах. В Швейцарії проводиться найбільша кількість референдумів,ще з часів Середньовічча(свого роду як традиція). Для того щоб провести референдум потрібна підтримка 50тис.громадян.Але там і є місцеві референдуми. У конституції Австрії передбачається проведення референдумів з питань принципового або загально австрійського значення,які належать до регулювання федерального законодавства. Але у законодавстві Австрії передбачено, що на референдум неможна виносити питання яких рішення приймає суд,оскільки це є зазіхання на незалежність судової гілки влади і не може на референдум виноситися питання про вибори.

У Греції президент може оголосити про проведення референдуму за рішенням абсолютної більшості депутатів і за пропозицією уряду,але сам по собі президент не може виносити таке рішення. Також неможна на референдум виносити фінансові питання.

Конституція Данії передбачає проведення референдумів за підтримкою однієї третини депутатів та підтвердженням прем*єра.

В Іспанії референдум призначає король але не сам по собі а за пропозицією глави уряду(якщо пре*єр-міністр за проведення референдуму і звертається до монарха з проханням проведення референдуму то той цей робить).

Загалом країни Європи можна поділити на такі групи:

-де референдум є традиційною нормою життя,

-де існує тенденція використання референдумів при прийнятті певний рішень(Іратія,Ірландія,Франція,Грезія,Швеція)

-де.референдум.використовувався,як.вийняток

(Бельгія,Британія,Фінляндія,Австрія,Норвегія.

-де референдум ніколи не проводився (Німеччина,Нідерланди).

5.Також формою політичною участі громадян є участь у профспілках.

6.Також формою політичної участі є конвенційна діяльність-це діяльність,яка є санкціонованою владою. Це звернення до депутатів чи до президента,петиції,це звернення до офіційних осіб, це участь громадян у страйках,пікетах але у тому випадку коли ці страйки будуть санкціоновані( тобто проводимуться з дозволу влади). Одним із рідкісних різновидів конвенційної діяльності є феномен громадянської непокори-в країні не відбуваються страйкі, пікети (активні дії), а населення просто ігнорує закони,розпорядок.

7.До не конвенційної діяльності ми відносимо страйки, пікети але не санкціоновані. Коли без згоди влади і навіть іноді без попередження влади. Сюди ми відносимо також терористичну діяльність,сепаратистську діяльність,революції,громадянські війни. Щоправда сьогодні ця форма не є властивою для Європи. І тому увага прикута зараз до України.

Ціммерман виділив 3 групи країн з огляду на те, як саме відбувається участь у політичних процесах:

-«Галасливі» - де акції протесту є звичним явищем: Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Греція

-«Спокійні» - ці акції є рідкісними (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Швейцарія).

-«Змішана» - решта країн.

У Європі появилося таке явище як корпоративізм. Виділяю такі його ознаки як:

-тісний контакт між урядом і групами інтересів(взаєморозуміння і взаємовигода між тими хто працюють і з ким працюють)

-формування верхівкових представницт оргінацій за якими уряд визнає винятково монопольне право інтересів саме цього класу-тобто наприклад інтереси шахтарів буде виражати саме профспілка шахрайська. Влада намагатиметься співпрацювати влсне із цими організаціямия.томущо вони будуть найбільш яскравими виразниками цієї верстви.

-створення спеціальних формальних структур,рад,комітетів в рамках яких приймаються спільні ріщенння які будуть вигідними для всіх

-зобов*язання організацій,що представляють групові інтереси, намагатися погоджуватися з результатами

5. Омбудсмен (від швед. ombudsman – омбудсман, «представник», в російську мову увійшло через англійську, звідси-мен) – в деяких державах посадова особа, на яку покладаються функції контролю за дотриманням законних прав та інтересів громадян у діяльності органів виконавчої влади та посадових осіб. Офіційні назви посади в різних країнах розрізняються.

Вперше посаду «парламентського омбудсмена» заснована риксдагом Швеції в 1809 році, згідно з прийнятою в цьому році конституції («Формі правління»).

Довгий час ідея створення посади омбудсмена не була прийнята в інших правових системах, крім шведської. Проте з плином часу пост омбудсмена був запроваджений по шведському зразку і в інших країнах Північної Європи – в 1919 році (після отримання незалежності від РРФСР) у Фінляндії, в 1952 році в Норвегії, а роком пізніше в Данії. Першим неєвропейським державою, що ввів посаду омбудсмена, стала Нова Зеландія в 1962 році, першим соціалістичним – Польща (1987).

Інститут омбудсмена відноситься до вищих органів держави в країні. У більшості країн (за винятком Франції) омбудсмен призначається парламентом і, хоча звітує перед ним, повністю незалежний у своїй діяльності. Потрапляють на його розгляд дії адміністрації омбудсмен оцінює не тільки з точки зору їх відповідності закону, а також з точки зору їх доцільності та справедливості.

У більшості держав громадяни мають прямий і досить легкий доступ до омбудсмена. Однак деякі країни використовують так званий парламентський фільтр – омбудсмен отримує скарги та звернення громадян від парламентаріїв. Світова практика, особливо останніх десятиліть, підтвердила важливість і достатню ефективність інституту омбудсмена як однієї з важливих конституційних гарантій прав і свобод громадян. Враховуючи цей досвід, Конституція РФ 1993 р. вперше ввела посаду омбудсмена – Уповноваженого з прав людини.

Варто відзначити, що омбудсмен може існувати не тільки в урядових органах, але й в корпораціях, лікарнях, університетах та інших закладах, де можуть бути порушені права людини.

8