2. Консонантне

Отже, усі види алфавітного письма формувалися на основі давньосемітського фінікійського буквеного консонантного, або квазіалфавітного, письма, яке використовували у Фінікії, Палестині та Карфагені з XIII ст. до н.е. до початку н.е. У класичному фінікійському алфавіті було 22 знаки, які фіксували мовлення за звуковим способом і легко та швидко запам'ятовувалися. Букви були введені в алфавіт. Кожна буква мала назву, яка відповідала звичайному слову мови, що починалося з цієї букви. Оскільки в цьому алфавіті букви позначають лише приголосні, то цей тип письма називають консонантним.

3. Буквено-звукове письмо.

Буквено-звукове письмо започаткували давні греки. Запозичивши букви у фінікійців, вони стали позначати ними не тільки приголосні, а й голосні. Для цього використали фінікійські букви А, Е, І, О, що позначали такі приголосні, яких не було в грецькій мові (наприклад, буква А, яка позначала у фінікійському алфавіті гортанний проривний звук, була використана для позначення голосного [а]), а також увели деякі власні букви — іжицю (v) та омегу (Q, со). На відміну від фінікійців греки стали писати зліва направо і відповідно обернули зображення букв (q — р, 3 — Е). Це сталося в VIII ст. до н.е. Грецьке письмо — велике культурне досягнення людства. Це перший буквено-звуковий алфавіт. Він став основою латинського, який виник у VI ст. до н.е. (нині це найпоширеніший алфавіт) і слов'янського (кириличного), що виник у IX ст. Кирилиця була розроблена на основі візантійського грецького письма. Букви ц і ш було взято з єврейського так званого квадратного письма, а інші винайдено спеціально. На Русі кирилиця введена в X ст. у зв'язку з прийняттям християнства.

До нашого часу не розв'язано питання про походження іншого слов'янського письма — глаголиці. Повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, кирилиця і глаголиця різко різняться за формою букв. Глаголиця була поширена головним чином у південно-західних слов'ян-католиків Болгарії, Моравії, Хорватії і перестала використовуватися у пізньому середньовіччі (наприкінці XVIII ст.). Графіка кирилиці змінювалася з X до XVIII ст. Спершу писали уставом (кожну букву чітко виводили, не допускалися скорочення), відтак напівуставом, що являв собою спрощений устав і забезпечував більшу швидкість написання, нарешті, вяззю, де букви поєднувалися в безперервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення деяких букв. Сучасні слов'янські системи письма (українська, білоруська, російська, болгарська, сербська) розвинулися на основі кирилиці, яка пережила кілька реформ (1708— 1710 pp., 1735 p., 1758 p., 1918 p.), внаслідок яких графіка спростилася й наблизилася до латинської. На основі фінікійського письма виникло й арамейське письмо, яке перейшло на схід до монголів і маньчжурів та на південь до арабів. Римляни переробили грецький алфавіт, а римський алфавіт (латиницю) запозичили всі романо-германські народи, фінни, угорці, естонці, латиші, литовці, албанці та деякі слов'яни (поляки, чехи, словаки, хорвати, словенці, лужичани). Графічний аспект письма вивчає допоміжна наука — палеографія.

Графіка – 1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків); 2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт.

Алфавіт - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.

Майже 75 відсотків населення Землі користується буквено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (ЗО %), слов'янська (10 %), арабська (10 %) та індійська (20 %). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: ЗО європейських, 20 азіатських і 20 африканських. Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук — мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. Але й складовий принцип не може розв'язати всіх проблем графіки. У багатьох графіках доводиться вдаватися до нововведень: фр. с (се седіль), нім. (З (шарфес ес). Однак і це не рятувало становища, через що в багатьох графіках використовують лігатуру (від лат. ligatura "зв'язок") — букву, утворену поєднанням елементів двох букв (серб. л» (л+ь), іь (н+ь), фр. се (о+е), кириличні ю (і+оу), іА (і+а), і], діаграфи (укр. дж, дз, нім. ck, ch, польськ. sz, cz, rz), триграфи нім. sch, англ. oeu [u:]), поліграфи нім. tsch [с], англ. augh [о:], а також букви з надрядковими знаками (білор. у, нім. 6, іі, польськ. с, s, z, чеськ. s, с, z, є). І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною. Так, скажімо, в німецькій мові звук [f ] незалежно від позиції може бути позначений графемами f, v, ph (fur "для", vor "перед", Phonetik "фонетика"), а англійська графема а може позначати звуки [еі] (lake "озеро"), [е] (cat "кішка"), [а:] (class "клас"), [о:] (salt "сіль"), [э] (wan "блідий"), [э] (affect "впливати на когось"), [і] (climate "клімат"). За співвідношенням зі звуками букви бувають: 1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]); 2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки); 3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами; 4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. ъ, ь.