3Структура[ред. • ред. Код]

Комітет міністрів[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Комітет міністрів Ради Європи

Парламентська асамблея[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Парламентська асамблея Ради Європи

Європейський суд з прав людини[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Європейський суд з прав людини

Дорадчі органи[ред. • ред. код]

Венеціанська комісія

Докладніше у статті Венеціанська комісія

Дорадчий орган Ради Європи з питань конституційного права. Офіційна назва: «Європейська комісія за демократію через право».

Конгрес місцевої та регіональної влади Європи

Докладніше у статті Конгрес місцевої та регіональної влади Європи

Консультативний орган, що представляє місцеві та регіональні влади. Делегація кожної країни в Конгресі складається із однакової частини представників регіонів та органів місцевого самоврядування.

Офіційні мови[ред. • ред. код]

Офіційними мовами Ради Європи є англійська та французька мови, але під час сесій Парламентської асамблеї як робочі мови використовуються також німецька, італійська та російська. За певних умов під час обговорень може здійснюватись переклад також на інші мови.

Країни-члени[ред. • ред. код]

Діаграма участі країн у міжнародних договорах і наднаціональних європейських організаціях.п • с • р

Країни—засновники Ради Європи

Бельгія Бельгія Ірландія Ірландія Нідерланди Нідерланди

Данія Данія Італія Італія Норвегія Норвегія

Франція Франція Люксембург Люксембург Швеція Швеція

Велика Британія Велика Британія

Інші члени Ради Європи

(вказаний рік вступу)

1949 Туреччина Туреччина 1990 Угорщина Угорщина 1995 Молдова Молдова

Греція Греція¹ 1991 Польща Польща Україна Україна

1950 Ісландія Ісландія 1992 Болгарія Болгарія 1996 Хорватія Хорватія

1951 Німеччина Німеччина 1993 Естонія Естонія Росія Росія

1956 Австрія Австрія Литва Литва 1999 Грузія Грузія

1961 Кіпр Кіпр Румунія Румунія 2001 Вірменія Вірменія

1963 Швейцарія Швейцарія Словаччина Словаччина Азербайджан Азербайджан

1965 Мальта Мальта Словенія Словенія 2002 Боснія і Герцеговина Боснія і Герцеговина

1976 Португалія Португалія Чехія Чехія

1977 Іспанія Іспанія 1994 Андорра Андорра 2003 Сербія Сербія²

1978 Ліхтенштейн Ліхтенштейн 1995 Албанія Албанія 2004 Монако Монако

1988 Сан-Марино Сан-Марино Латвія Латвія 2007

9. Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

В більш загальному вигляді, джерело права — це сила, що створює право[1].

Джерелами права в різних правових системах визнаються:

Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Правовий прецедент — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Близьким, проте до певної міри відмінним, джерелом може розглядатися Судова практика[2].

Правовий (санкціонований) звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Нормативно-правовий договір (у тому числі Міжнародний договір) — це двостороння або багато­стороння угода, яка містить норми права. Договори з норматив­ним змістом на відміну від більшості індивідуально-правових до­говорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Релігійні тексти (Коран, Сунна) — документи, які містять церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею.

Правова доктрина — це витоки формування права, його джерела, опубліковані праці юристів, які дістали загального визнання.

Принципи права — це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.

Систе́ма пра́ва — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згрупованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інститути, галузі та підгалузі права).

Зміст [сховати]

1 Ознаки системи права

2 Предмет і метод правового регулювання

3 Структура системи права

4 Загальна характеристика галузей права

5 Співвідношення системи права і системи законодавства

6 Література

7 Див. також

Ознаки системи права[ред. • ред. код]

1) є функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами у врегульованості та впорядкованості суспільного життя.

2) є інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані юридичні норми містяться в джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови.

3) обумовленість реально існуючою системою суспільних відносин.

4) має стабільний і водночас динамічний характер,таким чином забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин.

5) структурна багатоманітність. Це означає, що система права складається з неоднакових за змістом й обсягом структурних елементів, які логічно розташовують нормативний матеріал.

6) пов'язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю держави, її органів.

Предмет правового регулювання є умовним виділенням певної сукупності суспільних відносин, якісно однорідні. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло суспільних відносин.

3

Права́ людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя.

Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони позатериторіальні і позанаціональні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту[1].

Загальна характеристика[ред. • ред. код]

Природно-історичне обґрунтування людських прав у сучасній світовій політичній думці явно переважає. Поняття прав людини вживається широко і вузько. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це рівність усіх людей перед законом, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.

Права людини — це її правові можливості[ред. • ред. код]

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Тому права і свободи людини і громадянина є органічною складовою юридичною частиною особистості як соціальної характеристики людини, входять до її структури. Вони формуються історично в ході розвитку людської спільноти, і тому на кожному історичному етапі існує більша або менша сукупність прав і свобод.

Тенденцією їх становлення як правового інституту є поступове, але невпинне розширення правового надбання людини і громадянина за рахунок включення до їх переліку нових можливостей.

Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися та гарантуватися державою в обсязі загальновизнаних міжнародних стандартів[ред. • ред. код]

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони й захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, основні її гуманітарні характеристики.

Так, згідно з приписами Конституції України, права і свободи людини і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядається як головний обов'язок держави

Білет 10