Билет 1

1. Порівняльне правознавство, як самостійний напрямок наукових досліджень юридичних явищ, пройшло довгий шлях свого становлення. Умовно можна виділити шість основних етапів його формування і розвитку. Перший – окремі спроби зіставлення різних правових утворень, що відбувалися вже з часів античності, другий – використання порівняльно-правових досліджень в історії права, третій – застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації, четвертий – вивчення різних правових систем з метою пізнання самого феномену права та тенденцій його розвитку, п’ятий - формулювання теорії порівняльного правознавства, визначення його цілей, функцій, методики дослідження, шостий – формування порівняльного правознавства як самостійної юридичної науки.

2. Основні правові системи сучасності:

а) романо-германского типу;

б) англосаксонського типу;

в) заідеологізованого, релігійно-традиційного типу.

Нерідко використають трохи іншу термінологію позначення такого роду правових систем. Наприклад, говорять про "романо-германской правову родину", "англо-американській правовій родині" т.д.

У правових системах романо-германского типу в правовому житті суспільства (переважно в країнах континентальної Європи) ведучим є об'єктивне право (писане право, тобто законодавство).

У правових системах англосаксонського типу в правовому житті суспільства (наприклад, у США, Великобританії) основне значення має юридична практика - адміністративна, судова, і, насамперед, - судова, судовий прецедент.

У правових системах заідеологізованого, релігійно-традиційного типу в правовому житті суспільства провідної є правова ідеологія. У сучасних мусульманських державах це релігійна ідеологія, виражена, наприклад, у Корані- одному із джерел мусульманського права. У СРСР утримування радянського права багато в чому виражало партійну ідеологію компартії (правлячої, єдиної в політичній системі).

Романо-германский, англо-американський, релігійно-традиційний тип правових систем ( загальна характеристика)

Правова система романо-германского типу ( Німеччина, Франція, Італія, Росія, Україна ) характеризується розподілом права на приватної й публічної, матеріальної й процесуальне, галузі права. Основний суб'єкт правотворчества - державні органи. Підкреслюється розходження правотворческих і правозастосовних (правоисполнительных) органів держави. Право має переважно писаний характер, тобто основна форма права - законодавство. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина , щозахищаються судом.

Правова система англо-американського типу (Англія, США, Канада й ін.) характеризується відсутністю розподілу права на приватне й публічне, Процесуальне право стосовно матеріального має домінуюче значення. Основний суб'єкт правотворчества - суди. Основне джерело права - судовий прецедент. Головне в утримуванні права - права людину й громадянина, що захищаються судом.

У країнах, що утворять «родину релігійного права»(мусульманські країни : Іран, Ірак, Пакистан і ін.; індуські громади Індії, Малайзии й ін.), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Є законодавство, але нормативно-правові акти як джерело права мають вторинне значення, оскільки не держава, суспільство, а Бог є головним творцем права, яким норми дані раз і назавжди. Основне джерело права для мусульман - Коран, Сунна й ін., для індусів - Шастры, Веди й ін. Головне в утримуванні права - обов'язку , а не права ( їхня ідея ).

У країнах , щоутворять «родину традиційного права»(Мадагаскар, ряд країн Африки, Далекого Сходу), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Основний суб'єкт правотворчества - саме суспільство. Провідне джерело права - звичаї й традиції (неписані, архаїчні).Головний адресат звичаїв і традицій - соціальна група (співтовариство), а не окремий член суспільства. Основа судових рішень - ідея відновлення згоди в громаді ( цього вимагає «общинну свідомість»).

3. 1. Концепція повернення постсоціалістичних країн Східної Європи доромано-германськоїправової сім'ї. Прихильники цієї концепції виходять з того, що історично правові системи цих країн належали до романо-германської правової сім'ї або тяжіли до неї. У країнах Східної Європи відбулися рецепції римського права, основним джерелом права визнавався закон, провідні галузі права були кодифіковані. Право, правозастосування та правова наука постійно зазнавали суттєвого впливу з боку французької та німецької правових шкіл. Соціалістичні революції, що відбулися в цих країнах, трансформували їх правові системи. Основні відмінності соціалістичного права від романо-германського права лежали у сфері правової ідеології (заперечення приватного права, визнання керівної ролі комуністичної партії, концепція відмирання держави і права при комунізмі, пріоритет інтересів держави над правами людини тощо). Проте навіть на соціалістичному етапі розвитку цих правових систем певна правова схожість з романо-германським правом все ж таки залишалася.

Білет 2

1. Для правознавства як системи з вивчення різних правових сімей, державних інститутів характерний історичний підхід до визначення періоду виникнення порівняльного правознавства, його розвитку на різних континентах з урахуванням особливостей існування того або іншого народу. Слід зауважити, що до цього часу серед науковців, які вивчають цю проблему, немає одностайності. Одні вважають, що по­рівняльне правознавство має давнє походження (Закони 12 таблиць Риму тощо)1, інпгі дотримуються думки, що воно виникло в XIX ст.2. В англійській літературі зазначається, що засновником порівняльно­го правознавства був Ф. Бекон, у французькій — Ш. Л. Монтеск'є, у німецькій — В. Лейбніц. При дослідженні історії України також ви­никають певні суперечності щодо часу зародження компаративістики. Наприклад, досліджуючи договори, що укладалися в Київській Русі в Х-ХІ ст. з греками, можна побачити, що обидві сторони використо­вували не право власної країни, а запозичене — "чуже право"3. Така практика була започаткована в кожній країні в різні часи, але загалом вона сягає античного періоду. У XIX ст. уже широко використовува­ли зарубіжне право, вивчали порівняльний метод . Перший етап характеризується окремими спробами порівняльних досліджень актів різних державних утворень. Зокрема, у працях Пла­тона "Закони", Аристотеля "Політика", англійського вченого Дж. Фортеск'ю, німецького юриста другої половини XVII ст. Струве, а також при використанні порівняльного аналізу для співставлення римських і біблейських законів. В епоху Просвітництва до порів­няльно-правового аналізу звертались англійський філософ Дж. Локк, французький філософ Ж. Ж. Руссо, італійський юрист Ч. Беккаріа. Помітний слід в історії розвитку порівняльного правознавства за­лишив французький мислитель XVIII ст. ПІ. Л. Монтеск'є.

Другий етап пов'язаний з використанням порівняльно-правового методу в історії права. Найвидатнішими представниками цього напря­му були Г. Мейн в Англії, Ж. Лерміньє у Франції, А. Пост, І. Колер у Німеччині, М. Ковалевський і П. Виноградов у Росії. Історико-право-вим було також спрямування першої кафедри порівняльного право­знавства та перших журналів з порівняльного правознавства.

Третій етап — це застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації. Істотний ім­пульс його розвитку додала, зокрема, широкомасштабна робота з кодифікації, що розгорнулась у різних країнах Європи на початку XIX ст. Оскільки європейські країни перебували у подібних еконо­мічних, політичних та соціокультурних умовах, це зумовлювало ана­логічні тенденції в розвитку законодавства.