52,Поняття акцентуйованості характеру. Характеристика діагностичної та розвивальної роботи з цієї проблеми.

52. Поняття акцентуйованості характеру. Характеристика діагностичної та розвивальної роботи з цієї теми..Відповідно до теорії «акцентуйованих особистостей» існують риси особистості, які самі по собі ще не є патологічними, однак можуть за певних умов розвиватися в позитивному або негативному напрямку. Риси ці є як би загостренням деякій властивій кожній людині індивідуальних властивостей. Як правило, акцентуйованість формується в підлітковому віці.

К. Леонгард виділив 10 типів акцентуацій:

гіпертимний - емотивний

тривожний - застрягаючий

дистимічний - демонстративний

педантичний - циклотимний

збудливий – екзальтований

Гіпертимний тип. У людей з цим типом акцентуації хороший настрій сполучається з бажанням діяти, балакучістю і з тенденцією постійно відхилятися від теми розмови.

Тривожний тип. Люди з цим типом акцентуації відрізняються несміливістю, в якій відчувається елемент покірності, приниженості.

.Дистимічний тип. Цей тип представлює собою протилежний гіпертимному. Педантичний тип. Поведінка педантичної особистості не виходить за рамки розумного і в цих випадках дуже помітні позитивні якості, адже виконує роботу добросовісно. На виробництві добре знають робітника з цієї сторони, знають що на нього безумовно можна покластися.

Збудливий тип. У таких особистостей є вагомими риси характеру, які викликані недостатнім управлінням. Вони виражаються в тому, що вирішальними для способу життя і поведінки людини часто є не логічне обдумування своїх вчанків, а потяги, інсктинкти. Те, що підказується розумом, не приймається до уваги.

Емотивний тип. Емотивність характеризується чутливістю і глибокими реакціями в області тонких емоцій.

Застрягаючий тип. Основою застрягаючого типу акцентуації особистості є патологічна стійкість афекту.

Екзальтований тип. Такі люди реагують на життя більш бурхливо ніж усі інші. Темп наростання реакцій відрізняються великою інтенсивністю. Від великого щастя до смертельної туги у них один крок.

Для діагностики акцентуйованості використовується наступна діагностична модель:

Діагностика можливої наявності акцентуйованості, визначення її типу та можливої моделі поведінки (методика Лєонгарда, МПДО, тест Шмішека)

Діагностика нервово-емоційного напруження для з’ясування можливості реалізації визначеної моделі акцентуйованості в поведінці.

Чим більший ступінь нервово-емоційного напруження, тим більша вірогідність того, що досліджуваний буде поводити себе відповідно визначеного типу акцентуйованості. Для визначення нервово-емоційного напруження найчастіше використовують модифікований тест Люшера.

Виявлення сфер життєдіяльності досліджуваного, в яких реалізація поведінки за типом акцентуйованості є найбільш вірогідною. Найчастіше використовується методика «Настановче поле» Подмазіна.

53,Методи та прийоми діагностики та розвитку емоційної сфери дітей дошкільного віку.

53. Методи та прийоми діагностики емоц. –сфери дитини.Методика "Кактус" М.А.Панфиловой предназначена для определения состояния эмоциональной сферы дошкольника, наличие агрессивности, ее направленность, интенсивность. Цветовой тест Люшера предназначен для исследования особенностей эмоционального состояния. Суть процедуры тестирования представляет собой ранжирование цветов испытуемым по степени их субъективной приятности (симпатичности).Зміст коррекционной роботи з розвитку емоційної сфери можна структурно уявити так:

1)  Комфортна організація режимних моментів.

2)  Оптимізація рухової діяльності через організацію фізкультурно-оздоровчих заходів:

>оздоровительно-профилактической гімнастики;>физкультминуток;> спортивних ігор;> рухливих ігор (зокрема народних);> ігрових завдань і вправ;> дозвіль.

3)  >Игротерапия:>сюжетно-ролевие гри;>игри-упражнения на емоції, і емоційний контакт;

> комунікативні гри;> дидактичні гри.

4)  Арттерапія:> малювання;>ритмопластика;> танець;>музикально-ритмические руху.

5)  >Занятия-образи, гри-драматизації,сказкотерапия.

6)  >Психогимнастика:> етюди;> міміка;> пантоміміка.

7)  >Телесно-ориентированние методи,психомишечная тренування.

8)  Відвідання кімнати психологічної розвантаження.

9)  Завдання, створені задля:> організацію спільної прикладної діяльності;> складання оповідань;> організацію театралізованих ігор й т. п.

10)  Використання наочних посібників:> фотографій;> малюнків;> схем> символів;> графічних зображень.

Навчальні способи, прийоми і змістом завдань зі розвитку емоцій

1.  >Рассматривание власної міміки перед дзеркалом. Свідоме зміна виразу обличчя і дитини питанням дорослого: «Що тепер відчуваєш?» —• відпрацьовується зв'язок міжмимическим проявом і емоційним самопочуттям (пряма та зворотна).

2.  Гра «Артисти німого кіно» — проводиться перед дзеркалом; можливі різні форми гри: задається текст чи емоційний звукового образу, який супроводжується мімічними іПантомимическими емоціями «артиста»; відтворюється певна мімічна емоція, й під неї дитина підбирає ситуацію, відповідного персонажа тощо. буд. Активне використання відеотехніки.

3.  «>Мимический диктант» —спеціальний текст (наприклад, «сценарій фільму») супроводжується мімікою,вокализациями-звукоподражаниями іпантомимикой дитини; проводиться перед дзеркалом.

4.  Той-таки «мімічний диктант», але записаний на відеоплівку; вона може порівняти свою експресію з емоційної виразністю інших дітей (лише за бажанні дитини). Невдачі не відзначаються, удачі викликають позитивну оцінку дорослого; відразу ж відпрацювання різних видів ходи, особливе виділення шляхетності рухів і ходи, навчання способам зв'язку власного внутрішнього самопочуття й вислови їх у ході (краса, легкість, зібраність тощо. буд.).

5.  Емоційний аутотренінг через емоційну ідентифікацію (ототожнення) із кожним персонажем — що у цій ситуації дитина повністю зосереджений на взаємодію уряду й спілкуванні з персонажем, дорослий голосом і вчинками персонажа може відкривати дитині його емоційний образ, який нього найчастіше відсутня, коригувати його, підтримувати позитивні моменти, знімати невпевненість у прояві своїх емоцій, підкреслювати їх естетичні сторони, і т. п.

6.  >Рассказивание казок, історій (витягнутих із літературних джерел, придуманих дорослим чи самим дитиною ) від першої особи, де замість головного персонажа — «Я»; вихователь у своїй намагається затримати дитини на передачі своїх внутрішніх переживань.