Класифікація методів навчання за джерелами знань

Виокремлення методів навчання за зовнішніми проявами їх форм, тобто за джерелами інформації, яку мають засвоювати учні, залишається найбільш прийнятним і зрозумілим. На основі такого підходу виділяють три групи методів навчання: словесні, наочні, практичні (рис. 2.10).

Словесні методи навчання. Розповідь — це метод навчання, який передбачає оповідну, описову форми розкриття навчального матеріалу з метою спонукання учнів до створення в уяві певного образу. Інколи цей метод образно називають "малювання словом". Метод розповіді використовують на всіх рівнях навчання, але найчастіше — у початкових класах.

Пояснення — вербальний метод навчання, який передбачає розкриття сутності певного явища, процесу, закону. Він ґрунтується не стільки на уяві, скільки на логічному мисленні з використанням попереднього досвіду учнів. Наприклад: пояснення сутності граматичних категорій прикметника, спадковості, закону гідростатики, валентності тощо.

Бесіда передбачає використання попереднього досвіду учнів з певної галузі знань і на основі цього залучення їх за допомогою діалогу до усвідомлення нових явищ, понять або відтворення уже наявних знань. З погляду форми проведення виокремлюють два види бесіди: евристичну і репродуктивну. За місцем у навчальному процесі виділяють бесіди: вступну, поточну, підсумкову.

Лекція — це метод навчання, який передбачає розкриття у словесній формі сутності явищ, наукових понять, процесів, які знаходяться між собою в логічному зв'язку, об'єднані загальною темою. Лекція використовується, як правило, в старших класах і вищих навчальних закладах. Окрім навчальних (академічних) лекцій є публічні. До кожного з видів названих лекцій висуваються певні вимоги щодо їх підготовки і проведення.

Окреме місце в навчальному процесі посідає інструктаж. Він передбачає розкриття норм поведінки, особливостей використання методів і навчальних засобів, дотримання техніки безпеки перед використанням їх у процесі виконання навчальних операцій. Це важливий етап у підході до оволодіння методами самостійної пізнавальної діяльності. Важливо, щоб учні розуміли не лише що треба робити, але і як це робити.

2. Розкрити роль колективу у вихованні особистості.

Виховання особистості в колективі

Виховання особистості в колективі є вираженням певних закономірностей розвитку як самої особистості, так і суспільства загалом. Лише в колективних взаєминах створюються сприятливі умови для соціально-психічного розвитку. Відокремлення індивіда від інших людей, від соціального середовища — це створення соціально-психологічного вакууму, який стоїть на заваді розвитку окремої людини і певної спільноти. У такому вакуумі особистість не має ґрунту для соціального успадкування, а отже, і соціального розвитку.

Українська народна педагогіка з акумулювала тисячолітній досвід народу щодо місця і ролі колективу у вихованні людини. У колективі вона вбачала живильне джерело всебічного розвитку особистості і передусім соціальну силу, що забезпечує формування її моральних цінностей. У народних прислів'ях знаходимо думки, які підтверджують колективістську психологію, ментальність українців (та й представників інших народів): "Громада — великий чоловік", "Де дружно, там і хлібно", "Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться", "Громада — це рада, що рішила — так і буде", "У товаристві лад — усяк тому рад" та ін.

Колектив — це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямі досягнення визначеної мети і мають органи самоврядування. Виділяють дитячі колективи (первинні, загальношкільні, тимчасові), виробничі, громадські та ін. Сім'я — це теж колектив. Є певні закономірності розвитку колективу. Цей процес називають діалектикою розвитку, становлення і функціонування колективу.

У педагогіці теорія колективу і практика її реалізації розроблена А.С. Макаренком, який у "Педагогічній поемі" з пафосом писав: "Яка чудова, захоплююча діалектика! Вільний... колектив не здатний стояти на місці. Форма існування вільного людського колективу — рух вперед, форма смерті — зупинка"1.

В останні роки є спроби ревізувати концепцію колективу, яку розробив А.С. Макаренко. Робиться це з позиції екзистенціалізму, ситуативних політичних інтересів. Зрозуміло, що з погляду демократичної, толерантної педагогіки заслуговують на осуд випадки, коли певними політиками, заангажованими керівниками, педагогами колектив використовується як інструмент пригнічення особистості, спрямування її на дії та вияви за вигідними їм стандартами і сценаріями. Демократична педагогіка має відстоювати і розвивати такий колектив, який створює оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку особистості, який здатний захистити, підтримати кожного свого члена.

Таким чином, виховання особистості в колективі ґрунтується на закономірностях, які складалися в народі протягом століть. Спроби дискредитувати ідею колективу, його вплив на формування особистості ведуть до штучного вилучення із системи виховання важливого чинника розв'язання завдань усебічного гармонійного розвитку особистості. Принципи "парної" педагогіки ніколи не сприяли і не сприятимуть вихованню соціально зрілих громадян.

3. Періодизація вікового розвитку за Е. Еріксоном.

Ерік Еріксон був послідовником З.Фрейда. Він зміг розширити психоаналітичну теорію і вийти за її рамки завдяки тому, що почав розглядати розвиток дитини в ширшій системі соціальних відносин.

У процесі виховання дітям передаються цінності та норми суспільства. В однакових за рівнем соціально-економічного розвитку суспільствах діти набувають несхожих рис особистості через різні культурні традиції, пов'язані з основним видом занять, і прийняті стилі виховання. Е.Еріксон спостерігав за двома племенами в індіанських резерваціях - племені Сіу, що займалося мисливством на бізонів, і Юрок, що займалося риболовлею та збиранням жолудів. У племені Сіу дітей не пеленали туго, довго годували грудним молоком, не стежили за акуратністю і взагалі не обмежували свободу їх дій. Діти, орієнтуючись на усталений для племені ідеал сильного і відважного мисливця, набували рис ініціативності, рішучості, сміливості, щедрості у ставленні до співплемінників і жорсткості у ставленні до ворогів, У племені Юрок, навпаки, дітей рано відлучали від грудного молока, туго пеленали, рано привчали до акуратності, були стриманими у спілкуванні з ними. Діти виростали мовчазними, підозрілими, скупими і схильними до накопичення.

На думку Е.Еріксона, розвиток особистості за своїм змістом визначається тим, що суспільство очікує від людини, які цінності та ідеали їй пропонує, які завдання ставить перед нею на різних вікових етапах. Разом з тим, послідовність стадій розвитку дитини залежить від "біологічного начала". Дитина у процесі дозрівання проходить низку стадій. На кожній з них вона набуває певної якості (особистісне новоутворення), яке фіксується в структурі особистості та зберігається у наступні періоди життя.

До 17 років відбувається повільний, поступовий розвиток центрального утворення - ідентичності особистості. Ідентичність - психосоціальна тотожність - дозволяє особистості приймати себе у всьому багатстві своїх відносин з навколишнім світом і визначає її систему цінностей, ідеали, життєві плани, потреби, соціальні ролі з відповідними формами поведінки. Особистість розвивається завдяки включенню в різні соціальні спільноти (націю, соціальний клас, професійну групу тощо) і переживанню свого нерозривного зв'язку з ними. Ідентичність - умова психічного здоров'я: якщо вона не складеться, людина не знаходить себе, свого місця в суспільстві, виявляється "втраченою".

До юнацького віку, коли ідентичність формується остаточно, дитина проходить через низку ідентифікацій - ототожнення себе з батьками, хлопчиками чи дівчатками (статева ідентифікація) тощо.

Важливим моментом періодизації за Е.Еріксоном є наявність криз - "поворотних пунктів", моментів вибору між прогресом і регресом. У кожній особистісній рисі, яка з'являється у певному віці, міститься глибинне ставлення людини до світу і до самої себе. Це ставлення може бути позитивним, пов'язаним з прогресивним розвитком особистості, і негативним, що викликає негативні зрушення в розвитку, регрес.

Білет №14

1. Розкрити майстерність взаємодії педагога з учнями при використанні інтерактивних технік.

В умовах сучасної школи, коли центром освітньої діяльності є дитина, а головним завданням кожного вчителя – формування всебічно розвинутої гармонічної особистості, все більш актуальним стає застосування сучасних технологій навчання, що враховують індивідуальність кожного учня.

Однією із таких форм є інтерактивні технології, що сприяють збагаченню і розвитку творчого потенціалу як вчителя так і учня, розкриттю здібностей дитини, бажання і уміння вчитися, творити, відчувати радість пізнання.

Саме при використанні інтерактивних технології учні вчаться шукати інформацію, систематизувати її та узагальнювати. Методичні можливості сучасних педагогічних технології дають можливість вчителю вільно почуватись використовуючи їх багатогранність та різноманітність. Водночас збільшуються вимоги до вчителя, він повинен стати порадником для учня, зобов‘язаний перебувати в постійному творчому пошуку, володіти основами психології, вміти використовувати на власних уроках сучасні технічні засоби навчання.

Забезпечувати розвиток особистості в процесі навчання інформатики важче, ніж подавати основи теоретичних знань. В умовах особистісно зорієнтованої освіти потрібно поєднувати різні типи навчання: індивідуальний та колективний, діалоговий та контекстний, створюючи всі умови для творчої діяльності та застосовуючи активні й інтерактивні методи навчання.

Використання комп’ютерної техніки робить урок цікавим і сучасним. У зв’язку із цим моя мета не лише передати учням окреслену програмами та підручниками систему знань, а й підготувати їх до повноцінної плідної життєдіяльності в сучасному суспільстві.

Учень і вчитель є рівноправними суб'єктами навчання. Організація інтерактивного навчання припускає моделювання життєвих ситуацій, використання рольових ігор, загальне рішення питань на підставі аналізу обставин і ситуації. Зрозуміло, що структура інтерактивного уроку буде відрізняться від структури звичайного уроку, це також вимагає професіоналізму і досвіду вчителя.

Інтерактивні технології навчання – це така організація процесу навчання, у якому учню неможливо не приймати участь – в колективному, взаємодоповнюючому, заснованому на взаємодії всіх його учасників процесу навчального пізнання.

При колективному способі навчання досягається спільна діяльність заради досягнення загальних цілей. У дітей з'являється впевненість у собі, вони пишаються навчальними успіхами один одного.

Інтерактивні методи навчання скомпонували низку цікавих, раніше чужих школярам правил. Наприклад, кожна думка важлива; не бійся висловитись; ми всі - партнери; обговорюємо сказане, а не людину; обдумав, сформулював, висловив; кажи чітко, ясно, красиво; наводь тільки обґрунтовані докази; умій погодитись і не погодитись; важлива кожна роль.

У роботі повинні бути задіяні в тій чи іншій мірі всі учні. Справді, сильні учні, а також особистості з високим рівнем контактності будуть проявляти вищу активність, ніж замкнуті та слабкі. Проте слід постійно заохочувати їх до роботи, створювати ситуації успіху. Треба постійно контролювати процес, досягнення поставлених цілей, у випадку невдачі переглядати стратегію й тактику роботи, шукати та виправляти недоліки. До засобів, які володіють високим розвиваючим потенціалом, я відношу проблемні ситуації, задачі з життєво практичним матеріалом, експерименти, дидактичні (рольові ігри), активні та інтерактивні технології.

Інтерактивні методи включають велику кількість новітніх ідей у проведенні занять. Ці заняття можуть включати в себе кілька особистісно зорієнтованих підходів для фронтального та групового втілення.

Інтерактивні уроки вирізняються тим, що під час їх проведення поєднуються два типи уроків: узагальнення та систематизація, контроль та коригування знань і вмінь учнів. Поєднання таких двох типів уроків посилює їхню навчальну функцію, сприяє освоєнню учнями всіх рівнів пізнання (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінка), розвитку культури мовлення, ініціативи та впевненості учнів у собі та у своїх знаннях.

Проведення таких уроків — це засіб для створення тієї атмосфери в класі, яка найкраще сприяє співробітництву, порозумінню й доброзичливості, дозволяє дійсно реалізувати особистісно орієнтоване навчання.

Починати підготовку уроку слід з оголошення теми, повідомлення мети; потрібно акцентувати на проблемах, що будуть розв’язуватися на уроці; пояснити зміст діяльності учнів, чого від них очікує вчитель; з’ясувати їхні очікування, а також продумати систему мотивації.

2. Дати визначення терміна «культура мовлення»

Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживаннямовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. 

3. Розвиток мовлення в онтогенезі

Розвиток мовлення дитини проходить за періодами. Особливо продуктивним і важливим для розвитку мовлення є період і молодшого дошкільного віку від 0,8 - 1 року до 3-4 років. Протягом цього короткого відрізка часу дитина опановує основними закономірностями мови.

До 3 - 4 років його словник складається приблизно з 800-1000 слів, при цьому дитина практично не використовує звукоподражаний і легких варіантів слів. Він вміє будувати основні види пропозицій з дотриманням норм граматичного оформлення.

Чотирирічна дитина може переказати зміст простий казки, розповісти про свої дії, проаналізувати побутову ситуацію.

Цей період найбільш детально, по етапах , описаний фахівцями в області дитячої мови. Нижче я приведу таблицю, в якій дана послідовність появи дитячої мови і позначені вікові норми їх появи. Цей час не є жорстко обов'язковим, і період появи того чи іншого явища мови, послідовність розвитку форм мовлення можуть варіюватися відповідно з індивідуальними особливостями розвитку та статтю дитини. Ці терміни можуть бути досить розтягнутими, що пояснюється індивідуальними особливостями розвитку дитини. Там не менше, якщо у визначений період зазначені форми не з'являються, або ви бачите поодинокі прояви, це має насторожити вас.

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ У ОНТОГЕНЕЗІ.

Приблизний вік появи

1. інтонує крики (Ви можете розрізняти крики задоволення і незадоволення) 1-2 міс.

2. Гукання, гуління (Дитина повторює за вами або самостійно вимовляє окремі склади, як ніби грає з ними) 1,5 -3 міс.

3. Лепет (Дитина повторює за вами і сам вимовляє щось схоже на слова, але що складається з однакових складів) 4 - 5 міс.

4. лепетних слова (Дитина використовує у промові "нянькін мова": слова складаються з двох-трьох відкритих складів (ляля, тата, кука та ін), багато звукоподражаний (бі-бі, гав-гав, пі-пі та ін.) 8 міс. - 1 рік 2 міс.

5. Двусловние пропозиції (Дитина, спілкуючись з вами, об'єднує два слова, наприклад: дай пі (дай пити), тато немає (тата немає вдома) і т.п.) Словниковий запас близько 300 слів різних частин мови. 1 рік 6 міс. - 2 роки 2 міс.

6. Активне зростання словникового запасу (Дитина запитує, як це називається) 1 рік 9 міс. - 2 роки 6 міс.

7. Поява граматичних форм слова (Дитина змінює слова в промові з числах, пологах, відмінках і ін) К 3, 5 років словник дитини нараховує більше 1000 слів.

2 роки 4 міс. - 3 роки 6 міс.

8. Словотворчість (Дитина "складає" свої слова , але при цьому використовує закони рідної мови) 2 роки 6 міс .- 3 роки 5 міс.

9. Дитина активно спілкується з добре знайомими йому дорослими 1 міс. - 1,5 міс.

10. Дитина промовляє свої дії, коли він грає з іграшками чи зайнятий ще яким - то справою 2 роки 6 міс. - 3 роки 6 міс.

Відомо, що мовленнєвий розвиток хлопчиків і дівчаток відрізняється деякою своєрідністю. Для дівчаток характерно більш ранній початок промови. У них швидко зростає словник слів, що позначають предмети. Дівчатка порівняно пізно освоюють фразова мова, зате намагаються говорити правильно, "як дорослі". Мова хлопчиків характеризується більш пізнім початком. У них насамперед формується словник назв дій, відносно рано формується словник назв дій, відносно рано формується граматичний лад, але говорять хлопчики при цьому "на своєму мовою ".

Білет № 15

1. Розкрити методику організації навчання обдарованих дітей. Ідеї розвивального навчання молодших школярів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

Основні стратегії навчання обдарованих дітей:

• прискорення - більш швидкий темп вивчення навчального матеріалу;

• збагачення - збільшення обсягу навчального матеріалу.

Варіанти організації навчання обдарованих дітей:

• відокремлене навчання - спеціальні освітні установи для обдарованих дітей;

• сумісно-роздільне навчання - спеціальні групи (класи) для обдарованих у традиційному навчальному закладі;

• сумісне навчання - навчання обдарованих у звичному природному середовищі, в колі звичайних ровесників.

Педагогічні технології навчання обдарованих дітей:

• індивідуалізація освітньої діяльності в цілому в контексті особистісно-орієнтованого підходу;

• активізація навчання за рахунок проблемних, творчих методів з поступовою передачею обдарованому учневі ініціативи в організації своєї самостійної пізнавальної діяльності;

• встановлення партнерських ділових стосунків між учителем і учнем , що сприяє вільному вибору, розкутості, творчій винахідливості, домінуванню власної дослідницької практики, забезпечує право на складання індивідуальних освітніх програм з метою поглибленого вивчення навчальної дисципліни.

Методи, що сприяють ефективній роботі з обдарованими дітьми:

• повага до прагнення учнів працювати самостійно;

• надання дитині свободи вибору щодо галузі застосування своїх здібностей;

• індивідуальне застосування навчальної програми;

• заохочення учнів до роботи над власними проектами;

• жодного тиску на дітей, створення атмосфери розкріпаченості;

• схвалення результатів діяльності у певній галузі для стимулювання бажання випробовувати себе в цій чи інших галузях; підкреслення ролі індивідуальних відмінностей;

• надання допомоги і підтримки дітям, які мають власний погляд і внаслідок цього відчувають тиск з боку інших;

• найефективніше використовування хобі, конкретних захоплень та індивідуальних нахилів;

• поблажливість до можливого безладдя;

• заохочення максимальної захопленості у спільній діяльності;

• постійне підтвердження того, що вчитель є однодумцем учнів, а не супротивником.

Пам'ятка вчителю для роботи зі здібними та обдарованими дітьми: Постійно працюйте над вихованням почуттів дітей, особливо обдарованих, вразливих і чутливих до всього, що стосується їхнього «Я». ;Допомагайте здібним, обдарованим дітям виробити адекватну я-концепцію і самооцінку, розвивати емпатію; Забезпечуйте сприятливу емоційну атмосферу, адже дитина набуває емоційного досвіду в процесі взаємодії з людьми;Дотримуйтеся порядку й дисципліни, обдаровані діти, як і всі інші, повинні знати межу допустимої поведінки; Скеровуйте енергію і творчість здібних і обдарованих дітей у потрібне русло, щоб їхня праця приносила користь; У роботі зі здібними, обдарованими дітьми використовуйте дослідницький метод, це активізує їхню роботу; Розвивайте здібності дітей, широко використовуйте метод самостійного набуття знань; Привчайте здібних, обдарованих дітей працювати спільно; Заохочуйте дітей, це стимулює їх;Тісно співпрацюйте з батьками здібних, обдарованих дітей.

В. Сухомлинський увійшов в історію вітчизняної і світової педагогіки як видатний педагог-гуманіст, який утверджував самоцінність дитячої особистості, необхідність зосередження педагогічного процесу на потребах розвитку творчих сил кожної дитини у різних видах діяльності, виховання на засадах загальнолюдських і національних цінностей. Ця благородна і дуже складна місія гуманної педагогіки реалізована у спадщині Василя Олександровича багатопланово і водночас цілісно. Однією з найважливіших складників педагогічної системи В. Сухомлинського є теоретичне обґрунтування і практичне втілення шляхів розвитку дитини у навчально-виховному процесі. У спадщині В. Сухомлинського проблема розумового розвитку постає як категорія педагогіки, психології, філософії. У працях «Виховання особистості в радянській школі», «Сто порад вчителеві», «Павлиська середня школа», «Розмова з молодим директором школи», у статтях «На трьох китах», «Гармонія трьох начал», «Розумова праця в процесі навчання», «Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів», «Вчити вчитися», «Урок і знання» тощо В. Сухомлинський з різних поглядів розглядав проблему розумового розвитку учнів.

В. Сухомлинський утверджував необхідність всебічного розвитку дитини: інтелектуального, духовного, фізичного, трудового, естетичного в активній діяльності, різних видах співпраці дитини і дорослого, окремої індивідуальності і колективу, тому в повноцінному навчальному процесі, на думку педагога, «учні повинні не лише здобувати знання, а й формувати свою натуру» . Особливе значення мають його ідеї для початкової школи, яка нині розпочинає перехід до нового змісту і структури освіти. У процесі реформування школи маємо зберегти і розвинути всі ті надбання, які залишив нам видатний педагог.

Звертаючись до праць В. Сухомлинського, коротко охарактеризуємо основні шляхи і засоби розвитку особистості молодших школярів. Повноцінне навчання, у якому цілеспрямовано розвивається особистість учня, згідно із переконаннями В. Сухомлинського, передбачає: врахування вчителем психофізіологічних особливостей дітей цього віку; визначення вчителем перспективних цілей розвитку творчих здібностей кожного учня; турботу про фізичне й емоційне здоров’я вихованців; досягнення тісного взаємозв’язку мовленнєвої, розумової і трудової діяльності молодших школярів; проведення уроків мислення в природі; систему творчих робіт з розвитку мовлення; стимулювання інтелектуальних та естетичних почуттів дитини.

«Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, – писав видатний педагог, – було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку творчих сил розуму від обсягу знань»

2. Охарактеризувати етапи оволодіння знаннями.

Оскільки навчання спрямоване на оволодіння учнями знаннями, а також на розвиток їх розумових і творчих здібностей, необхідно звернутися до розкриття цих понять.

Знання в педагогіці можна визначити як розуміння, збереження в пам'яті й уміння відтворювати основні факти науки і випливають з них теоретичні узагальнення (поняття, правила, закони, висновки і т.д.).

У тісному зв'язку зі знаннями виступають уміння і навички. Уміння - це володіння способами (прийомами, діями) застосування засвоюваних знань на практиці. Наприклад, вміння вирішувати завдання з математики пов'язане з володінням такими прийомами, як аналіз умови задачі, співставлення цього умови з засвоєними знаннями, уявне знаходження способів вирішення задачі на основі застосування тих чи інших елементів завдання і, нарешті, перевірка правильності отриманого результату. У цьому випадку навик розглядається як складовий елемент навчання, як автоматизоване дію, доведене до високого ступеня досконалості. Наприклад, швидке читання школяра може розглядатися як навик, що становить важливий елемент уміння осмисленого читання.

Наведу основні етапи оволодіння знаннями, вміннями та навичками.

Сприйняття учнями досліджуваного матеріалу. Оволодіння досліджуваним матеріалом починається з його сприйняття. Сутність цього пізнавального дії полягає в тому, що учні за допомогою органів почуттів, тобто слухових, зорових, відчутних і нюхових відчуттів, сприймають зовнішні властивості, особливості та ознаки предметів, що вивчаються і явищ. Сприйняття є не що інше, як відображення в свідомості людини відчутних для зовнішніх властивостей, якостей і ознак пізнаваних предметів, явищ, процесів.

Осмислення матеріалу, що вивчається. Діяльність учнів з осмислення досліджуваного матеріалу і формування наукових понять означає роботу думки.

Процес осмислення досліджуваного матеріалу, тобто розумової діяльності з розкриття суті пізнаваних предметів і явищ і утворення теоретичних понять, відрізняється великою складністю. Перш за все потрібно підкреслити, що мислення "працює" тільки тоді, коли для цього в свідомості є необхідний матеріал, і, зокрема, наявність певної кількості подань, прикладів, фактів. Отже, організація пізнавальної діяльності учнів за сприйняттям досліджуваних предметів і явищ в їх натуральному вигляді або за допомогою наочних посібників має досить істотне значення для осмислення досліджуваного матеріалу. Чим більше в свідомості учнів утворено уявлень, ніж вони чіткіше і яскравіше, тим більше є матеріалу для "роботи" думки. Як же в такому випадку відбувається осмислення досліджуваного матеріалу та освіта наукових понять?

Пізнавальна діяльність із запам'ятовування досліджуваного матеріалу. Запам'ятовування досліджуваного матеріалу не має нічого спільного з його механічним зазубрювання. Навпаки, воно повинно базуватися на глибокому і всебічному осмисленні і розумінні засвоюваних знань і сприяти розумовому розвитку учнів.

Для оволодіння досліджуваним матеріалом істотне значення має спосіб запам'ятовування. Як відомо, запам'ятовування буває концентрованим, яке здійснюється за одним разом, і розосередженим, коли засвоєння досліджуваного матеріалу здійснюється в кілька прийомів і розосереджується в часі. При концентрованому запам'ятовуванні знання переходять в оперативну, короткочасну пам'ять і швидко забуваються.

3. Характеристика діяльності. Провідна діяльність на різних вікових періодах.

О.М. Леонтьєв вважає, що діяльність — це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого обов'язково включена психіка. Виконуючи ту чи іншу діяльність, індивід повинен сприймати, запам'ятовувати, думати, бути уважним; у її процесі в індивіда виникають ті чи інші емоції, виявляються вольові якості, формуються установки, відношення тощо. Іншими словами, у діяльності формується, розвивається, виявляється вся система психічних процесів, станів та властивостей індивіда.

Діяльність людини має такі головні характеристики: мотив, мета, предмет, структура і засоби.

Джерелом активності індивіда є його потреби, тобто стани індивіда, які показують його залежність від конкретних умов існування. Людські потреби є наслідком розвитку виробничої культури, на відміну від світу тварин, де задоволення потреб безпосередньо пов'язане з певною природною річчю як стимулом активності тварини (їжа, нора, індивідуум протилежної статі тощо). Тваринні потреби називають органічними, людські ж потреби опосередковані предметною діяльністю: не сама потреба як така, а суспільно прийняті способи її задоволення визначають форми поведінки.

Потреби можна поділити за походженням та предметом. За своїм походженням потреби можуть бути природними (органічними) і культурними. Природні потреби пов'язані з необхідністю збереження та підтримання життя людини та її потомства (їжа, сон, захист від холоду тощо). Незадоволення природних потреб призводить до загибелі людини або її виродження. Об'єкти культурних потреб включають у себе як предмети, що слугують для задоволення певної природної потреби (виделка, тарілка), так і предмети, необхідні для спілкування з іншими людьми, для участі в суспільному житті. Незадоволення культурних потреб не призводить до фізичної загибелі людини, але призводить до соціальної деградації.

---

Основним умовою психічного розвитку є його власна активна діяльність. О.Н. Леонтьєв увів у психологію розвитку поняття провідною діяльності. Він підкреслював, що «...головним процесом, що характеризує психічне розвиток дитини, є специфічний процес засвоєння чи привласнення їм досягнень попередніх поколінь людей. ...Цей процес відбувається ввозяться діяльності" дитини стосовно предметів і явищам навколишнього світу, у якому втілені ці досягнення людства» [3,с.306]. Саме активної вмотивованою діяльності самої дитини відбувається формування її особистість. І цей відбувається передусім під впливом тієї діяльності, а її цьому етапі онтогенезу головна, зумовлюючої головні зміни у психічних процесів у психологічні особливості дитині (спілкування, гра, вчення, працю).

Той новим типом діяльності, що лежить у основі цілісного психічного розвитку у цьому чи іншому віці, було названо провідним. З власного змісту це поняття близько до поняття ситуації розвитку вЛ.С. Виготського. Це те конкретна форма значимих для дитини відносин, у яких перебуває в оточуючої його дійсністю (передусім соціальної) на той чи іншого період свого життя. «Соціальна ситуація розвитку – це вихідний момент всім динамічних змін, які у розвитку дитини на протягом даного вікового періоду. Вона цілком визначає форми та шляхи розвитку, види діяльності, об'єкти, куплені їм нові психічні властивості і забезпечення якості. Спосіб життя дитини обумовлений характером ситуації розвитку, тобто. сформованій системою взаємовідносин дитину з дорослими» (ВиготськийЛ.С.) [13,с.41]. Кожен вік характеризується специфічної, єдиною та неповторною соціальної ситуацією розвитку. Тільки оцінивши соціальну ситуацію розвитку, зможемо з'ясувати і зрозуміти, як з'являються і розвиваються ті чи інші психологічні новоутворення, що є результатом вікового розвитку.

Саме рамках ситуації розвитку і його розвивається провідний вид (тип) діяльності.

Провідна діяльність — це 1) Провідна діяльність – це те діяльність дитини на рамках ситуації розвитку , що його виконання визначає виникнення та в нього основних психологічних новоутворень на даної щаблі розвитку .діяльність, у вигляді якої з'являються і усередині якої диференціюються інші нові види діяльності; 2) діяльність, у якій формуються чи перебудовуються приватні психічні процеси (наприклад, у грі — уяву, у навчанні — логічне мислення); 3) діяльність, від якої залежать спостережувані у цей період розвитку основні психологічні зміни у дитині. Отже, провідна діяльність — та, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічні особливості особистості на даної стадії розвитку.

У основі періодизації О.Н. Леонтьєва і власне тип провідною діяльності.

Він описує:

1) дитинство знепосредственно-емоциональним спілкуванням дитину і дорослого;

2) раннє дитинство з предметної діяльністю;

3) дошкільна дитинство з грою;

4) шкільний вік з вченням;

5) підлітковий вік з суспільно корисною банківською діяльністю та спілкуванням з однолітками;

6) юнацький - зучебно-профессиональной діяльністю.

Білет №16

1.Розкрити критерії та рівні педагогічної майстерності

Поняття "педагогічна майстерність" досить широко та повно розкрите у "Педагогічній енциклопедії": "…це високе мистецтво виховання і навчання, що постійно вдосконалюється, доступне кожному педагогу, який працює за покликанням і любить дітей. Педагог – це спеціаліст високої культури, який глибоко знає свій предмет, добре ознайомлений з відповідними галузями науки чи мистецтва, практично розбирається в питаннях загальної і, особливо, дитячої психології, досконало володіє методикою навчання і виховання"  На основі вивчення різних трактувань поняття "педагогічна майстерність", її структури доцільно розглядати змістову модель педагогічної майстерності, на мою думку, як такі взаємопоєднані  компоненти:

– професійну компетентність (знання педагогіки та вікової психології);

– фахові знання (володіння змістом навчального предмета і методикою його викладання);

– педагогічні здібності (дидактичні, організаторські, комунікативні, перцептивні, суггестивні, науково-пізнавальні);

– педагогічні вміння (уміння організовувати власну педагогічну діяльність, навчально-пізнавальну діяльність учнів; формулювати мету навчання, виховання і розвитку особистості учня; стимулювати працю учнів, здійснювати моніторинг результативності навчання);

– творчість педагога (креативність та умови її реалізації у навчально-виховному процесі);

– педагогічний досвід (поглиблення фахових знань, розширення ерудиції, удосконалення методики та технології викладання навчального предмета, сформованість гуманно-демократичного стилю спілкування з учнями у процесі навчання);

– особистісні якості педагога (любов до дітей, доброта, порядність, щирість, толерантність тощо);

– педагогічну техніку (володіння комплексом прийомів, що допомагає вчителеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у навчанні та вихованні).

Наявність змістової моделі педагогічної майстерності у процесі дослідження (історико-педагогічного аспекту) цієї проблеми уможливить таке:

– простежити залежність її становлення від рівня розвитку системи освіти та педагогічної науки в Україні, зміни соціально-педагогічних умов та освітніх парадигм, ступінь прояву окремих складових у різні періоди часу;

– з’ясувати оптимальні фактори впливу на формування педагогічної майстерності вчителя у найбільш повному прояві всіх її складових та для забезпечення високого рівня результативності педагогічної діяльності.

2. Розкрити різновиди педагогічної техніки: внутрішня й зовнішня

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА – це вміння використовувати власний психофізичний апарат як інструмент виховного впливу. Це – володіння комплексом прийомів, котрі дають вчителю можливість глибше, яскравіше, талановитіше виявити свою позицію та достигнути успіхів в виховній в роботі.

Поняття “педагогічна техніка” містить дві групи складаючих її частини. Перша група пов’язана з вмінням педагога керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою); управління емоціями, розташуванням духу для зняття зайвої психічної напруги, пробудження творчого самопочуття; оволодіння вмінням соціальної перцепції , технікою відповіді.Друга група пов’язана з вмінням впливати на особу та колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням; техніка навіянням та ін. Складові першої та другої груп педагогічної техніки направлені або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на вміння це самопочуття адекватно впливати зовні. Тому ми, слід за театральною педагогію, умовно будемо поділяти педагогічну техніку на внутрішню та зовнішню відповідно цілі її використання.

ВНУТРІШНЯ ТЕХНІКА – створення внутрішнього хвилювання особи, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю та почуття. ЗОВНІШНЯ ТЕХНІКА – утілення внутрішнього хвилювання вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, відповіді, рухах, пластиці.

ВНУТРІШНЯ ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ - Самопочуття педагога не являється особистою справою, так як розташування духу його відображається і на учнях, і на колегах, і на батьках учнів. Кожне слово вчителя не тільки несе інформацію, а й передає відношення до неї. Оцінка учню за відповідь – це і проявлення того, як сприймає його працю педагог, який впливає на відношення в групі, створює відповідну атмосферу в навчанні. Достигнути оптимального внутрішнього стану в педагогічній діяльності важко, так як сама вона емоційно напружена, “це праця серця та нервів”, це буквально щоденна та щогодинна затрата великих душевних сил. Наша праця – це щогодинні зміни ситуацій, котрі викликають то посилене збудження, то гальмування. Вчитель повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями забезпечення успіхів в діяльності та збереженні свого здоров’я.

ЗОВНІШНЯ ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ

Важлива передпосилка творчого процесу – гармонічне єднання внутрішнього змісту діяльності та зовнішнього його виявлення. Педагогу слід навчитися адекватно та емоційно виразно виражати своє внутрішній стан, думки та почуття. Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні (язикові) і невербальні засоби. Саме через них педагог проявляє свої наміри, саме їх «читають» і розуміють учні. Про слово як виразник думки буде йти мова в слідуючих розділах. Розглянемо послідовно невербальні засоби. Скористаємося схемою О.Кузнецової. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого відношення, і вчитель повинен працювати над розширенням і удосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, тим не менш, кожний з них «рахується» вихованцями, зусиллями або нейтралізувати враження від слів педагога.

3. Характеристика соціалізації і розвиток особистості. Інститути соціалізації. Співвідношення особистості та соціальної ідентичності.

Розвиток людини є безперервним процесом, який не припиняється до моменту припинення самого життя. Людина зазнає різних фізичних (морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних (психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток "не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить "перерви безперервності", тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе".

Розвиток людини є дуже складним інволюційно (лат. envolutio - згортання) - еволюційним ( лат. evolutio - розгортання) поступовим рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрямком, інтенсивністю, характером і якістю (Л. С. Виготський, Б. Г. Ананьєв).

Соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спільною діяльністю людей і їх спілкуванням. Завдяки соціалізації людина засвоює вже здобуті суспільством знання, уміння і навички; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які виникають у життєдіяльності; досвід ставлень до навколишньої дійсності і самої себе.

Засвоєння соціального досвіду відбувається суб'єктивно; сприймання тих самих факторів може бути різним, різні люди можуть виносити із об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід. Останній не тільки суб'єктивно сприймається, а й суб'єктивно переробляється, стає джерелом індивідуалізації особистості. Тому соціалізація не призводить до нівелювання особистості, а навпаки, в ній людина набуває індивідуальності.

Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.

Білет №17

1. Пояснити,який був зроблений внесок видатними суспільними діячами і педагогами (А.-Я. Коменський,Г.С. Сковорода,О.В. Духнович, К.Д. Ушинскький, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, та ін…) в становлення педагогіки як науки.

2. Пояснити психолого-педагогічну ідею про роль випереджаючого розвитку дитини

3. Спілкування. Види спілкувань

Спілкува́ння визначається як передача інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Процес спілкування

За характером комунікантів у просторі та часі розрізняють спілкування:

• контактне

• дистантне

Поняття контактного спілкування зрозуміле: співрозмовники поряд. При контактному спілкуванні важливими компонентами є ситуація, жести, міміка та інтонація.

До видів дистантного спілкування належать такі, де комуніканти розділені простором і часом. Це може бути розмова телефоном, спілкування у листах тощо.

За наявністю чи відсутністю будь-якого посередника розрізняють спілкування безпосереднє (пряме) — опосередковане (непряме). Для прямого спілкування — це зазвичай розмова, бесіда, доповідь тощо

До видів опосередкованого спілкування належать і телефонна розмова, і лист, і передавання інформації через радіо, телебаченню, книгу. Саме розвиток опосередкованого спілкування спричинив утворення цілих галузей виробництва й спеціалізовані заклади: радіо-, телестудії; видавництва й типографії, пошту, телеграф, телефонні станції тощо, а також армію робітників, які їх обслуговують.

За формою існування мови розрізняють спілкування усне — письмове.

Усне спілкування, як правило, пов'язане з ознаками контактності і безпосередності, а письмове — з ознаками дистантності й опосередкованості. У письмовому тексті втілюються складніші форми мислення, що відображаються у складніших мовних формах: відокремлені звороти, експресивні синтаксичні фігури і багато інших.

Письмовий текст вимагає обдумування. Такий текст є зафіксованим. Усний текст разом з ситуацією, жестами, мімікою, інтонацією дозволяє щось не сказати, не припускає переробки тексту, крім уточнень («Слово — не горобець: вилетить — не спіймаєш»).

З погляду змінної — постійної позиції «я — мовця» і «ти — слухача» розрізняють спілкування:

• діалогічне

• монологічне.

Діалог утворюється зміною ролей «я» і «ти», що організовує текст як суму реплік. Існує своєрідний зв'язок «я» (адресанта) і «ти» (адресата).

За кількістю учасників розрізняють спілкування

• міжособистісне (особисте)

• масове.

Кількісні відношення «1-1» і «1- декілька» приводять до міжособистісної комунікації, відношення «1- багато» — до масової (радіо, преса, телебачення).

З погляду ситуації спілкування і взаємостосунків тих, хто спілкується, розрізняють спілкування:

• приватне

• офіційне.

На відміну від приватного, офіційне спілкування обмежене правилами взаємної поведінки і стосунків комунікантів як представників організації, групи, тому такий текст містить чимало клішованих, стереотипних компонентів (тексти ділових переговорів, протоколів, офіційно-ділових паперів тощо).

Також існує двоосновне та інтернейтронне спілкування.

Білет №18

1.Пояснити важливість врахування у процесі виховання вікових та індивідуальних особливостей учнів

Вікова періодизація (класифікація) — поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший шкільний вік — від 6-7 до 11-12 років, середній шкільний вік (підлітковий) — від 12 до 15 років, старший шкільний вік (юнацький) — від 15 до 18 років.Кожній віковій групі характерні певні анатомо-фізіологічні, психічні та соціальні властивості, які називаються віковими особливостями.

Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до навчання є звичка до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його вказівки. Пізнавальна діяльність молодшого школяра в основному проходить у процесі навчання. Пам'ять у молодших школярів наочно-образна. Мислення розвивається у них від емоційно-образного до образно-логічного.

Підлітковий вік. Проходить бурхливий ріст і розвиток всього організму. Статеве дозрівання не є визначальним для особистості підлітка, але вносить нові переживання і думки в їхнє життя. Сприймання перебуває в стадії становлення, тому якість його різна. Поліпшується продуктивність і зростає якість пам'яті. Для підлітка характерна розкиданість інтересів. Важливе місце в його житті відіграють різні форми спілкування, велике прагнення до дружного спілкування. Особливість підліткового періоду вимагає певної диференціації в організації життя хлопців і дівчат. Під кінець підліткового періоду перед учнями реально вимальовується завдання вибору професії.

Юнацький вік. Це період формування світогляду, самосвідомості, характеру і життєвого самовизначення. Пізнавальна діяльність сприяє формуванню світогляду. Пам'ять старшокласника характеризується зрілістю. Мислення здатне абстрагувати й узагальнювати навчальний матеріал. Мова збагачується науковими термінами, стає виразною і точною. Вперше старшокласники переживають почуття кохання. У них стають стійкими професійні інтереси. Прагнення до самовиховання стає рисою особистості.

У кожній віковій групі є значні індивідуальні відмінності, які визначаються природними задатками, різними життєвими умовами і вихованням дитини. Ці особливості називаються індивідуальними.Індивідуальні відмінності — психологічні риси, що відрізняють одну людину від іншої.Формуються вони протягом життя людини, в процесі її діяльності й виховання. Але є й вроджені особливості, до яких належать типологічні риси вищої нервової діяльності, що є фізіологічною основою темпераментів.Темперамент — індивідуально-типологічна характеристика людини, яка виражається в силі, напруженості, швидкості та врівноваженості перебігу її психічних процесів.

Здібності — психічні властивості індивіда, що є передумовою успішного виконання певних видів діяльності.

У процесі навчання і виховання, під впливом конкретних умов життя і в зв'язку з особливостями вищої нервової діяльності людини формуються позитивні або негативні індивідуальні риси та якості пізнавальних процесів, почуттів, волі, спрямованості особистості, її характеру. Вони позначаються на успіхах у навчанні, поведінці особистості в колективі.

Тому в педагогічному процесі потрібно зважати на індивідуальні особливості емоціонально-вольової сфери учнів, тактовно, але послідовно й неухильно, долати негативні вияви їх почуттів і поведінки.

2. Розкрити програмне та навчально-методичне забезпечення початкової школи

Методична робота – це основний вид педагогічної діяльності, що представляє сукупність заходів, метою яких є оволодіння методами і прийомами навчально-виховної роботи, їх творче використання, пошуки нових, більш раціональних та ефективних, форм і методів організації навчального процесу.

Завдання методичної служби навчального закладу:

• науково-методичне забезпечення процесу формування і розвитку творчих здібностей вихованців закладу:

- вивчення умов забезпечення психічного і фізичного здоров'я вихованців; набуття ними життєвого досвіду, умінь і навичок, необхідних для подальшого навчання;

- створення умов для розвитку вихованців та їх участі у творчих, інтелектуальних, спортивних конкурсах і змаганнях;

• науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу:

- вивчення стану навчально-виховного процесу, ефективності створених організаційно-педагогічних систем;

- формування творчого та інноваційного педагогічного середовища;

- впровадження новітніх педагогічних технологій, кращого педагогічного досвіду;

- підготовка навчально-методичних матеріалів;

- проведення науково-методичних заходів;

- консультативна допомога педагогам, методична підтримка їх професійної діяльності;

• науково-методичне забезпечення процесу безперервного фахового вдосконалення, підвищення кваліфікації педагогічних працівників:

- створення умов для професійного розвитку педагогів;

- залучення педагогів до науково-експериментальної роботи, розроблення науково- та навчально-методичних матеріалів;

- забезпечення участі педагогів у творчих групах, конкурсах професійної майстерності, конференціях, семінарах, майстер-класах.

Актуальним питанням сьогодення є якісне та кількісне забезпечення позашкільних навчальних закладів навчальними програмами. Процес створення навчальних програм в сучасних умовах – це творча праця, яка передбачає активну дослідницьку діяльність педагога.

ПРОГРАМНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЛЯ ПОЧАТКОВОЇ ШКОЛИ.

Для учнів початкової школи, педагогічні програмні засоби носять, в основному, ігровий характер.Ігрові програми, їх класифікація та використання для розвитку  особистості.

Умовно всі ігри можна класифікувати так :

СТРАТЕГІЇ

Мета-керування ресурсами, корисними копалинами,військами і т.д.

Ці ігри розвивають в дитини посидючість, здатність до планування своїх дій, тренують багатофакторне мислення.

АРКАДНІ

Широко розповсюджені на ігрових автоматах, а з появою комп’ютерів перекочували в них. Для даного жанру характерне порівневе  дроблення гри, коли нагородою та метою є право переходу до наступного епізоду. Ці ігри тренують окомір, увагу, швидкість реакції.

РОЛЬОВІ

В іграх цього жанру в розпорядженні того, хто грає, є невеликий загін персонажів, кожний з яких виконує  окрему роль та функцію. Шлях до досягнення мети зазвичай перегороджують вороги, з якими слід вступити в бій або перехитрувати їх. Тут і виявляється головний принцип рольової гри – використання потрібного персонажа в потрібний час і в потрібному місці.

ЛОГІЧНІ

Корисні вони тим, що розвивають навички логічного мислення. Гра представляє собою одну задачу або декілька  головоломок, які повинен розв’язати той хто грає. Такі ігри використовуються з метою навчити дітей рахунку, читанню, письму та ін.

Існують і інші класифікації , але не можна категорично заявляти, що ігри одного жанру, безумовно, погані в плані виховання, а ігри іншого жанру хороші.

Найголовніше – відношення  дитини до гри.   Багато комп’ютерних ігор розвивають в дитини навички проведення пошукової  діяльності. В комп’ютерних іграх діти прилучаються до дослідницької роботи , не помічаючи цього. Педагогам важливо підтримати  такі навички дослідження, як:

-     вміння отримувати інформацію;

-     правильно її аналізувати та інтерпретувати;

-     робити висновки та  висувати гіпотези;

-     вміти ставити  перевіряючий експеримент;

-     корегувати свої подальші дії.

При правильному доборі  та методах  застосування комп’ютерних ігор  розвивається  увага, зосередженість, швидкість дій, зростає інтерес  до навчання взагалі.

Не можна недооцінювати важливість комп’ютерних програм для використання вчителем почактової школи з метою підготовки до уроків і занять. До цього списку можна віднести:

Тектові редактори – для створення дидактичних і методичних матеріалів: інструкцій, тестів, планів і конспектів занять, блок –схем, зразків робіт і т.д.

Електронні таблиці – для обробки табличних даних проведеної діагностики чи моніторингу знань учнів, створення діаграм і графіків, створення електронних журналів, тестів...

СКБД (системи керування баз даних)- для створення і ведення бази даних класу, зручно організувати базу, в якій зберігати дані про учнів, батьків, нагороди, покарання і т.д., це дасть змогу оперативно реагувати на різні зміни в колективі, готувати звіти, завжди мати оперативну інформацію.

Програми для створення мультимедійних презентацій.

3.Характеристика законів психічного розвитку в онтогенезі

Онтогенез - це індивідуальний розвиток, тоді як філогенез є розвитком виду в цілому. Біологічний онтогенез, згідно з законом Мюллера-Геккеля, є копіюванням філогенезу. Щодо онтогенезу психіки людини це твердження не є таким безсумнівним. Людина народжується саме людиною, і опанування нею вищих форм психічної діяльності відбувається інакше, ніж у тварин. Соціологізуючи онтогенез людської психіки можна стверджувати, що ця відмінність остаточно обумовлюється впливом суспільства. Але якщо застосувати методологічний принцип творчої самодіяльності, онтогенез психіки постане як розгортання суто людської сутності у біологічних і соціальних умовах. Ці умови можуть виключити можливість цього саморозвитку людини (генетичні аномалії призводять до розумової нецовноцінності, відсутність соціальних контактів у сензитивний період розвитку також виявляється руйнівною), але не вносять у індивідуальний розвиток людини нічого такого, що не було присутнім у її потенції.

Вивченням онтогенезу психіки людини займаються дві психологічні науки: загальна психологія і вікова психологія.

Онтогенез людини вікова психологія поділяє на сензитивні періоди, кожен з яких сприяє появі в людини певних психічних новоутворень. Якщо новоутворення не з'явиться в свій час, імовірно, що воно може не з'явитися взагалі, тому виховний вплив на певні сторони особистості повинен бути своєчасним (інакше він буде неефективним). Сензитивні періоди об'єднуються у стадії. Ці стадії існують об'єктивно, вони відокремлюються одна від одної віковими кризами (1-го, 3-го, 7-го років життя, підліткового віку та ін.), проте про зміст цих стадій у психологів єдиної думки немає. Є велика кількість теорій онтогенезу, деякі з яких наведено нижче:

Теорія рекапітуляції Холла-Болдуїна, згідно з якою в онтогенезі повторюється соціогенез (розвиток суспільства). Звідси й досить дивні назви стадій онтогенезу: первісне дикунство, мисливство, пастушество, землеробство, торгово-промислова.

Теорія дитячої сексуальності 3. Фрейда твердить, що стадії онтогенезу обумовлені розвитком сексуальності. Він відрізняє оральну, анальну, фалічну, латентну та генітальну стадії, прив'язуючи їх до опанування людиною різними ерогенними зонами. Фіксація на якійсь стадії, обумовлена найбільш яскравими враженнями, пов'язаними з нею, є джерелом психопатології.

Епігенетична теорія Е. Еріксона (теорія життєвого циклу) поділяє онтогенез на вісім стадій психосоціального розвитку, на кожній з яких людиною вирішується певна проблема - і наслідком вирішення є певне вікове психічне новоутворення. У вирішенні проблеми базової довіри-недовіри до світу народжується надія; у протистоянні автономії та сорому й сумніву - сила волі; у виборі між ініціативою та почуттям провини - цілеспрямованість; у протиборстві працелюбності й меншовартості - компетентність; у обранні ідентичності всупереч змішанню ролей - вірність; у конфлікті близькості й ізоляції - любов; у ствердженні генеративності проти стагнації - опікування; у здобутті цілісності всупереч відчаю - мудрість.

Теорія провідної діяльності О. М. Леонтьєва, згідно з якою змістом стадій психічного онтогенезу є послідовне оволодіння людиною видами діяльності, такими як гра, вчення, труд.

Згідно уявлень про індивідуальний розвиток психіки людини, що склалися в межах суб'єктного підходу В. О. Татенка, зміст стадій онтогенезу полягає в черговості розгортань (а потім згортань) так званих «інтуїцій суб'єктного ядра» людини: екзистенціальної, експірієнтальної, рефлексивної, інтенціальної, потенціальної, актуальної, віртуальної, - тобто внутрішніх сутнісних утворень людини, які актуалізуються в конкретних психічних явищах.

Психологічний вік виступає часовим аспектом індивідуального розвитку людини. Вікова періодизація розвитку психіки людини утворює своєрідний каркас вікової психології як цілісної науки. Згідно найбільш повній віковій періодизації психічного розвитку, народження людини не є абсолютною точкою його відліку. Визначають такі періоди вікового розвитку людини:

• до народження - пренатальний період (сьогодні він взагалі не підлягає психологічному дослідженню);

• перед народженням та навколо нього - перінатальний період (він досить плідно досліджений у трансперсональній психології С. Грофа, яка через техніки глибокого дихання і ЛСД-терапії дозволяє людині знов пережити досвід плоду в утробі матері та кризу народження - найвідповідальнішу в житті, згідно з О.Ранку);

• від народження до 1 року - вік немовляти (цей період завершується кризою 1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й нейрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуванням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумового стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест дитини);

• від 1 до 3 років - період переддошкільного дитинства (він закінчується кризою 3-х років, що її пов'язують з розвитком предметної діяльності; прояви цієї кризи вже більш яскраві: впертість, негатівізм - тобто схильність до дій, протилежних вимогам, непокірливість, свавілля, деспотизм);

• від 3 до 6-7 років - період дошкільного дитинства (він закінчується кризою 7-ми років, котру пов'язують із викликаною походом до школи зміною соціальної ситуації, розумовим напруженням та розвитком самосвідомості);

• від 6-7 до 10 років - молодший шкільний вік (у цей період для розвитку самосвідомості дитини є дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціально-нормативною поведінкою);

• від 10 до 15 років - підлітковий вік (цей період супроводжується найбільш помітною кризою в житті людини, головним фактором якої визнається пубертат - статеве дозрівання; у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, моральний, соціальний розвиток; перебудовується організм, самосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії);

• від 15 до 17 років - рання (перша) юність, або старший шкільний вік (цей період пов'язаний з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намаганнями збагнути сутність світу -одразу і назавжди, із побудовою власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базується на певній індивідуалізованій картині світу);

• від 17 до 21 року - юність, або друга юність (цей вік є періодом першого випробування власних сил і здібностей людини, коли вона розкриває свій потенціал на певному шляху творчого життєдіяння; відбувається професійне самовизначення);

• від 21 до 35 років - період молодості, або першої дорослості (у цей вік людина досягає певного піку своїх можливостей; саме характер і обсяг її досягнень постають факторами кризи 30-ти років, котра звично складається із загострення проблем наслідків професійного визначення, побудови сімейного життя, загального самоствердження);

• від 35 до 60 років - період зрілості, або другої дорослості (цей період є часом, коли людина опиняється не на «піці» своїх можливостей, але на певному їх «плато» - сталому стабільному рівні, на якому вона закріпилася; кризи 40-ка і 50-ти років є змістовно близькими одна до одної - розчарування, невдоволеність рутиною, намагання вирватися з обіймів буденності до справжнього буття - тільки зростають обсяги симптомів стагнації розвитку);

• від 60 до 75 років - похилий вік (цей період звичайно є часом, коли людина стикається із першими ознаками власної психічної інволюції; вона або докладає зусиль, щоб оптимально функціонувати і досягти того новоутворення, яким визначається цей вік - мудрості, або впадає у відчай і швидко деградує; кризи цього і двох наступних періодів пов'язані із розвитком ставлення людини до кінця своєї життєдіяльності, із примиренням з його наближенням);

• від 75 до 90 - старечий вік;

• вище за 90 - довгожителі.

Білет №19

1. Пояснити мету і ідеали національного виховання

Національне виховання — передавання молодому поколінню со­ціального досвіду, багатства духовної культури народу, його націо­нальної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (націо­нальної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, худож­ньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культу­ри), розвиток індивідуальних здібностей і талантів. Мета національного виховання ґрунтується на запитах суспільства і спрямована на підготовку свідомих громадян. У вихованні підростаючого покоління беруть участь не тільки школа, позашкільні виховні установи, сім'я. На ди­тину впливають й інші фактори, які можуть і не узгоджува­тись із соціальним замовленням. Це актуалізує завдання школи координувати зміст мети виховних інституцій, зна­ходити можливості для її взаємодоповнення.

Зміст мети виховання має враховувати перспективи роз­витку особистості. Працюючи, наприклад, з молодшими шко­лярами, вчитель повинен готувати їх до дорослого життя. Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунки між людьми, що грунтуються на розумінні мети життя.

Формування ідеалу залежить від виховання, умов життя і діяльності людини, від особливостей власного дос­віду. Ідеали школярів різного віку різняться за змістом, структурою і дієвістю. Зміст ідеалу — якості особистості, конкретні постаті, які учень вважає ідеальними. Струк­тура ідеалу — рівень його узагальненості, тобто чи ідеа­лом є конкретна людина, чи сукупність рис окремих лю­дей, узагальнених в одному образі. Дієвість ідеалу — сту­пінь його впливу на поведінку та особистість учня.

До загальнолюдських цінностей нале­жать моральний закон творення добра та боротьби зі злом, пошук правди, справедливості, сповідування ідеалів любові та краси.

2.Дати психолого-педагогічну характеристику молодшим школярам.

Найбільш характерною рисою дітей вікового періоду з 7 до 10 років є те, що у цьому віці дошкільник стає школярем. Це перехідний період, коли дитина поєднує в собі риси дошкільного дитинства з особливостями школяра. Ці якості поєднуються в його поведінці і свідомості у вигляді складних, часом суперечливих сполучень. Як і будь-який перехідний стан, даний вік багатий прихованими можливостями розвитку, які  важливо своєчасно впіймати і підтримати. Основи багатьох психічних якостей особистості закладаються і культивуються у молодшому шкільному віці. Тому особлива увага вчених зараз спрямована на виявлення резервів розвитку молодших школярів. Використання цих резервів дозволить більш успішно підготувати дітей до подальшої навчальної та трудової діяльності.

Отже, тепер дитина-дошкільник стає школярем і його основною діяльністю стає навчання.

В жодному шкільному віці навчальна діяльність не пов’язана так тісно зі станом здоров’я і фізичним розвитком, як у молодших школярів. В цьому віці недостатнє відношення до здоров’я дитини може бути серйозним гальмом для успішного навчання.

В цьому віці відбуваються суттєві зміни у всіх органах і тканинах тіла. Так, формуються всі вигини хребта – шийний, грудний і поперековий. Але закостеніння скелета ще не закінчується, звідси – його велика гнучкість і рухливість, які відкривають як великі можливості для правильного фізичного виховання і занять багатьма видами спорту, так і можливсоті, в яких криються негативні наслідки (при відсутності нормальних умов фізичного розвитку).

У молодших школярів енергійно міцніють м’язи і зв’язки, росте їх об’єм, зростає загальна м’язова сила. При цьому більші м’язи розвиваються раніше менших. Тому діти більш здатні до порівняно сильних і розмашистих рухів, але важче справляються з рухами дрібними, які потребують точності. Закостеніння п’ясть рук закінчується до 9-11 років, а  зап’ястя до 10-12 років. Перевантажувати молодших школярів письмовими завданнями не слід.

У молодших школярів інтенсивно росте і добре постачається кров’ю м’яз серця, тому він порівняно витривалий. Завдяки великому діаметру сонних артерій головний мозок отримує достатньо крові, що є важливою умовою його працездатності. Вага головного мозку отримує достатньо крові, що є важливою умовою його працездатності. Вага головного мозку помітно збільшується після 7 років. Особливо збільшуються лобові долі мозку, які відіграють велику роль у формуванні вищих і найбільш складних функцій психічної діяльності людини.

В цей період характерна зміна взаємовідносин процесів збудження і гальмування. Гальмування стає більш помітним, ніж у дошкільника. Але схильність до збудження ще дуже велика, звідси – непосидючість молодших школярів.

Всі ці фізичні особливості молодших школярів вчитель повинен обов’язково врахувати у виховному процесі.

Тільки зі вступом дитини до школи його розумова діяльність стає розумовою роботою, яка точно планується і спрямовується на отримання певних результатів.

У розумовому рості молодшого школяра велику роль відіграє формування навчальної спрямованості, відповідального відношення до навчання. Від вчителя в першу чергу залежить, наскільки серйозною і стійкою буде навчальна спрямованість учнів. Діти молодшого шкільного віку ще не мають глибокої спрямованості, тієї принциповості у відношення до навчання, які формуються на більш пізніх ступенях навчання.

Розвиток окремих психічних процесів здійснюється протягом всього молодшого шкільного віку. Засвоєння знань потребує відповідного розвитку процесів безпосереднього пізнання дійсності: відчуття, сприймання і спостереження.

3. Характеристика типів акцентуацій характеру

Класифікація Карла Леонгарда. Карл виділив дванадцять типів акцентуації. За своїм походженням вони мають різну локалізацію.

До темпераменту, як природного утворення, Леонгардом були віднесені типи:

• гіпертимний (Г) — бажання діяльності, гонитва за переживаннями, оптимізм, орієнтованість на вдачі, авантюризм

• дистимичний (Дс) — загальмованість, підкреслення етичних сторін, переживання і побоювання, орієнтованість на невдачі

• афективно-лабільний — взаємна компенсація рис, орієнтованість на різні еталони

• афективно-екзальтований — наснага, піднесені почуття, зведення емоцій в культ

• тривожний (Т) — боязкість, покірність

• емотивний (Е) — м'якосерцевість, боязкість, співчуття

До характеру, як соціально-зумовленого утворення, він відніс типи:

• демонстративний (Дм) — самовпевненість, пихатість, хвастощі, брехня, лестощі, орієнтованість на власне Я як на еталон

• педантичний (П) — нерішучість, совісність, іпохондрія, боязнь невідповідності Я ідеалам

• застрягаючий (Зс) — підозрілість, образливість, марнославство, перехід від підйому до розпачу

• збудливий (Зб) — запальність, ваговитість, педантизм, орієнтованість на інстинкти

До особистісного рівню були віднесені типи:

• екстравертований

• інтровертований

• амбіверт

Варто звернути увагу на те, що поняття екстраверсії і інтроверсії, використані Леонгардом, найближче до уявлень Юнга: екстраверт по Леонгарду — це людина, що орієнтується на зовнішні, «об'єктивні» стимули, сприйнятливий до впливу середовища і зацікавлений у ньому, у той час як інтроверт — орієнтований на свої «суб'єктивні» уявлення, мало схильний до зовнішнього впливу і не зацікавлений в ньому^[1]. Таке розуміння екстраверсії і інтроверсії не є єдино вірним - в психології існують і інші описи цих характеристик, наприклад, у Айзенка.