Різновиди уяви

Діяльність уяви може бути охарактеризована з огляду на участь у цьому процесі спеціальної вольової регуляції, залежно від характеру діяльності людини та від змісту створюваних нею образів. Залежно від участі волі в роботі уяви її поділяють на мимовільну та довільну. Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямовується спеціальною метою уявити певні предмети або події. Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності, до яких залучається особистість. У процесі спілкування співрозмовники уявляють ситуації, події, про які йдеться. Читаючи художню або історичну літературу, людина мимоволі спостерігає реальні картини, які породжує її уява під впливом прочитаного. Мимовільне виникання уявлень тісно пов'язане з почуттями людини. Почуття є потужним генератором яскравих образів уяви в тих випадках, коли вона стривожена через невизначеність очікуваних подій або, навпаки, переживає емоційне піднесення через участь в урочистих подіях, що мають життєво важливе значення для неї.

Почуваючи страх, тривогу за близьких для неї людей, людина малює собі образи небезпечних ситуацій, а готуючись до приємної події, уявляє атмосферу доброзичливості, пошани з боку колег, присутніх. Прикладом мимовільного виникнення образів уяви є сновидіння. У стані сну, коли свідомий контроль за психічною діяльністю відсутній, залишки різноманітних вражень, що зберігаються в мозку, легко розгальмовуються і можуть сполучатися неприродно і невизначено. Процес уяви може тривати довільно, коли він спрямовується спеціальною метою створити образ певного об'єкта, можливої ситуації, уявити або передбачити сценарій розвитку подій.

Залучення довільної уяви до процесу пізнання зумовлено потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру виконуваної діяльності. Довільне створення образів має місце головним чином у творчій діяльності людини.

Особливою формою уяви є мрія.

Мрія - це процес створення людиною образів бажаного майбутнього. Мрія - необхідна умова втілення творчих задумів, коли образи уяви не можуть бути реалізовані негайно з об'єктивних або суб'єктивних причин. За таких обставин мрія стає реальною спонукою, мотивом діяльності, завдяки яким стає можливим завершення розпочатої справи. Без мрії, зауважував Д. І. Писарєв, неможливо було б зрозуміти, яка спонукальна сила змушує людину започатковувати і доводити до кінця великі і виснажливі за обсягом роботи в галузі мистецтва, науки та практичного життя.

Позитивний вплив на життя людини чинить лише активна, творча мрія, вона збагачує життя людини, робить його яскравішим і цікавішим.

2.Визначити, що таке моральна культура особистості? Що розуміють під моральним вихованням?

Моральна культура особистості — це рівень засвоєн­ня існуючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь залу­чення їх до моральних аспектів діяльності, міра особистого морального розвитку.

У буденному житті культурною людиною вважають саме добре виховану людину, стриману, з м'якими, приємними ма­нерами поведінки. Дійсно, оцінити внутрішню культуру — ступінь інтеріоризації (засвоєння) діючих у даному суспіль­стві моральних норм, принципів — можна лише через втілен­ня у повсякденній поведінці, через культуру зовнішню: мане­ру говорити, одягатися, зачісуватися, через охайність тощо.

Рівень моральної культури особистості виявляється через систему функціонально пов'язаних показників (критеріїв). По-перше, це знання основних норм, правил, принципів, ідеалів. Становлення моральної культури особистості в індивідуальному житті починається саме з уявлень про добро і зло, сприйняття їх, аналізу, відбору, створення ієрархічної систе­ми моральних цінностей — особистих переваг — на основі інформації про моральну культуру сучасного суспільства.

Другий важливий критерій — оцінка норм, правил, прин­ципів, ідеалів як соціально справедливих, суспільно необхід­них і гуманних. Особливо це ясно, якщо людина, носій тих чи інших принципів, виділяється серед сучасників як визначна особистість. Серед таких ми можемо згадати жерця, пророка, реформатора релігії, що побудував на стародавній міфології майже сучасну моральну систему. Заратустра (близько VI ст. до н. є.) випередив свій час, бо стверджував, що кожна окре­ма людина має право на вибір свого життєвого шляху і саме тому несе відповідальність за свої помисли, вислови і вчинки.

Можна згадати і протилежний, у певному розумінні, при­клад: людину Відродження — Леонардо да Вінчі (1452—1510 pp.). Природжений творець, він захоплювався різними ідея­ми, дослідженнями у різноманітних галузях мистецтва, науки, техніки. Серед його винаходів є і зброя, і різні інші прилади, що можна віднести до військової техніки. Геній — теж люди­на, до того ж він жив у епоху безкінечних війн, що розривали його батьківщину. Але геній має й інший вимір: він не міг не робити винаходів, хоча не хотів навіть припустити, що його витвори будуть застосовані якоюсь із сторін, збільшуючи руй­нівну силу. Леонардо да Вінчі зашифрував свої записи до того часу, коли людство стане розумнішим і гуманнішим.

Моральне виховання — це виховний вплив школи, сім'ї, громадськості, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі та практичної діяльності.

Моральне виховання — дуже важка робота для вчителя, тому що не завжди збігаються вимоги школи і сім'ї, у суспільстві відбувається багато негативного, нелегко скласти програму виховної роботи, усе в ній передбачити і виконати. Крім того, виховання має внутрішні суперечності: не спрацьовує відразу зворотний зв'язок (результатів виховної роботи відразу не побачиш), виховання потрібно здійснювати за багатьма напрямами (розумовим, моральним, трудовим, естетичним, екологічним, правовим, статевим, фізичним тощо). І все це потрібно зробити вчителю.

Методологічною основою морального виховання є етика — наука про мораль, її природу, структуру і особливості походження. Мораль — це система принципів, норм і правил, які регулюють поведінку людини в суспільстві, роблять її правильною. Поняття "моральний", "моральність" використовують, коли мова йде про конкретний вчинок, практичну сторону стосунків. Отже, мораль, етику і моральність не можна вважати синонімами.

3. Пояснити у чому суть естетичної культури? Що вкладають у поняття «естетичне виховання»?

Найчастіше під естетичною культурою розуміють сукупність естетичних цінностей, засобів їх створення та вживання. Струк­тура естетичної культури багатомірна. Вона містить естетичну свідомість людей, що відтворюється в ідеалах, потребах, наста­новах, смаках, поглядах, концепціях; естетичні моменти різних видів діяльності (у праці, побуті, під час спілкування, у суспіль­ному житті, спорті тощо); естетичне виховання V різноманітті сфер та засобів свого прояву. Залежно від соціальної значущості розрізняють естетичну культуру особистості, естетичну культу­ру соціальної групи, естетичну культуру конкретного суспіль­ства, естетичну культуру людства в цілому.

Співвідношення естетичної культури особистості та естетич­ної культури суспільства (або взагалі усього людства) визначаєть­ся тією мірою засвоєння естетичних цінностей, якою володіє кон­кретна особистість. Тому естетична культура особистості – це ступінь, рівень опанування естетичною культурою суспільства. Проте естетична культура являє собою грань загальних, універ­сальних людських відносин і тому виступає як міра універсаль­ності та гармонійності особистості. Ні інтелектуальний, ні емоцій­ний розвиток особистості не може бути повним, якщо вона есте­тично нерозвинена. Естетична культура забарвлює і емоції, і волю, і розум людини вмінням бачити, відчувати та створювати красу. Естетично розвинена людина ставиться до себе, до природи, до інших не як споглядач, а як людина, що відчуває унікальність та своєрідність іншого. Але парадокс естетичного відношення до дійсності полягає в тому, що суб'єкт безпосередньо переживає свою єдність з навколишнім світом, який не протистоїть людині у своїй відчуженій об'єктивності, але відкривається як світ люди­ни, споріднений з нею та зрозумілий їй. Лише за цієї умови можливе підвищення людської діяльності до рівня творчості.

Але зміна відношення до зовнішнього світу – це завжди і нове ставлення до самого себе, новий рівень самосвідомості. Пе­реростаючи відчужене відношення до оточуючого як до зовні об­межуючого «не-Я», людина відкриває, що не знала раніше сама себе, і вона переборює самовідчуження, відновлює свою цілісність, присвоює свою дійсну, універсальну людську якість: «Все в мені, та я в усім» (Ф. Тютчев). У цьому полягає величне значення есте­тичної культури для становлення особистості незалежно від того, знаходить це відображення у художній творчості, чи ні.

У формуванні естетичної культури мистецтву належить особ­ливе місце: за будь-яким фактом художньої творчості у будь-якому виді мистецтва, за будь-яким яскравим виявом спеціального обда­рування художника та музиканта, архітектора та поета, актора та скульптора насправді лежить дещо набагато загальніше, глибше та первинніше – відношення людини до життя. Не до мистецтва, його цінностей, їх створення та відтворення, а до самої навко­лишньої дійсності, яка ще не перетворена художньою творчістю, тобто ставлення до дійсності, яка створює саму можливість її естетичного освоєння. Воно може й не виявитися у спеціальній художній діяльності, а втім становить духовне багатство людини, яка володіє таким ставленням, що є притаманним кожному.

Білет №9

1.Місце уваги в структурі пізнавальної сфери. Розвиток уваги в онтогенезі.

Психічна діяльність може протікати цілеспрямовано та продуктивно лише за умови зосередження людини на діяльності. У кожний окремий момент свідомість людини спрямовується на ті предмети та явища, які є для неї найбільш важливими та значущими. Яскравим прикладом є так званий „феномен вечірки". Уявіть, що ви знаходитесь на якійсь вечірці і захоплені цікавою бесідою. Несподівано ви чуєте своє ім'я, яке сказане в іншій групі людей. Ви швидко переключаєте увагу на розмову, яка відбувається в цій групі, але разом з цим перестаєте чути, про що говорять у вашій групі. Саме висока значущість сигналу (а не його інтенсивність), бажання дізнатися, що думають про вас інші гості, визначило зміну напряму уваги.

Увага виконує три головні функції: 1) спрямованість діяльності; 2) зосередження та заглиблення в діяльність; 3) контроль та регуляція діяльності.

Під спрямованістю розуміють вибірковий характер психічної діяльності, мимовільний чи довільний вибір її об'єктів. До поняття спрямованість включається також збереження та підтримання діяльності на певний проміжок часу. Будь-який педагог знає, що привернути увагу учнів неважко, але зберегти її на необхідний час буває нелегко.

Зосередження та заглиблення в діяльність пов'язані з відволіканням від усього стороннього. При уважному відношенні предмет виявляється в центрі уваги нашої свідомості, завдяки чому відображення стає ясним і чітким, уявлення та думки утримуються у свідомості до того часу, поки не буде досягнута мета діяльності. Тим самим увага забезпечує контроль та регуляцію діяльності.

Увага може спрямовуватися на зовнішні об'єкти чи предмети або на думки та образи, що існують у свідомості людини. В останньому випадку говорять про інтелектуальну увагу, яка відрізняється від уваги сенсорної (зовнішньої). У деяких випадках, коли людина виявляє підвищену зосередженість на фізичних діях, є сенс говорити про моторну увагу. Усе це є свідченням того, що увага не має власного пізнавального змісту, а лише обслуговує діяльність інших пізнавальних процесів.