Білет №1

1. Сутність та різновиди відчуттів людини. Структура аналізаторів. Характеристика фізіологічних механізмів відчуттів.

Відчуття є первинною формою орієнтування організму в навколишньому світі. Відчуття - це пізнавальний психічний процес відображення в мозку окремих властивостей предметів і явищ оточуючого світу, які в даний момент діють на органи чуття людини

Життєве значення відчуттів полягає також у тому, що вони завжди емоційно забарвлені. Експериментально підтверджено факт різної психофізіологічної дії кольору на людину: зелений - заспокоює, червоний - збуджує. Особливі відчуття, що йдуть від внутрішніх органів, визначають самопочуття людини, її емоційний тонус. Не випадково в слові "чутливість" закладена характеристика пізнавальної функції відчуттів, і слова "відчуття" і "почуття" (переживання) мають однаковий корінь.

Відчуття - процес чуттєвого пізнання. В процесі діяльності, на практиці людина здобуває перші чуттєві знання про навколишні предмети, їх якості та властивості, про власне тіло. Фізіологічно ці знання забезпечуються діяльністю першої сигнальної системи, а тому чуттєві форми відображення спільні для людини і тварини.

Відчуття є як у тварини, так і у людини, але вони не тотожні. Праця і мова в процесі антропогенезу (походження людини) сформували специфічно людські відчуття, сприймання та уявлення. Вони відрізняються від подібних образів у тварин за змістом (людина відображає соціальні умови життя суспільства, предмети, створені в процесі праці, і через них природу, на яку вона активно діє); за фізіологічними механізмами (відчуття людини виникають у взаємодії образу і слова в специфічно людській другій сигнальній системі); за роллю в процесі пізнання (у деяких тварин це вища форма орієнтування, у людини-лише початковий ступінь пізнання).

Другий ступінь пізнання - абстрактно-теоретичне мислення - характерний тільки для людини. Мислення базується на чуттєвому пізнанні, спирається на образи, але оперує не образами, а поняттями, зміст яких склався на основі трудової діяльності, а також культури багатьох поколінь людей.

Відчуття може виникнути лише при безпосередній дії подразника на орган чуття. За своїм походженням відчуття, як і кожне психічне явище, має рефлекторний характер.

Фізіологічною основою відчуттів є нервовий процес, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор.

Кожний аналізатор складається з 3-х частин (Рис. 2.1.1.):

1) периферійний відділ, або рецептор (від лат. "приймач");

2) чутливі нерви (аферентні, провідникові шляхи);

3) мозковий (центральний відділ).

Аналізатор - анатомо-фізіологічний апарат, спеціалізований для прийому впливів певних подразників із зовнішнього та внутрішнього середовища і переробки цих відчуттів

Дія подразника на рецептор викликає нервовий імпульс, який певними нервовими шляхами передається до кіркових клітин аналізатора. Відповідна ж реакція передається по іншому (руховому) нерву. Мозкова частина - вищий відділ аналізатора. Саме тут і виникає відчуття.

Всі відділи аналізатора працюють як єдине ціле. Органічні порушення будь-якої частини аналізатора - периферійної, провідникової чи центральної-спричинюють сліпоту, глухоту або втрату нюху, смаку, залежно від того, який аналізатор порушено. Якщо порушується лише центральна частина аналізатора, виникає нерозуміння почутого, побаченого, хоча відчуття світла чи звуку існує.

Чутливість, тобто здатність мати відчуття, в елементарних проявах вроджена і є безумовно-рефлекторною. Дитина, яка щойно з'явилася на світ, уже реагує на зорові, звукові та деякі інші подразники. Але все багатство людських відчуттів є результатом розвитку й виховання. Фізіологічні механізми високої чутливості до звуків рідної мови, до гами різнокольорових та музичних тонів формуються і розвиваються за життя шляхом утворення нових нервових зв'язків. Отже, діяльність аналізатора є умовно - рефлекторною.

Фізіологічний механізм відчуттів представництва може бути охарактеризований як механізм аналізаторів у корі умовно-рефлекторної діяльності аналізаторів, який виникає на базі обмеженої кількості безумовних рефлексів. У першосигнальні механізми відчуттів людини включається діяльність другої сигнальної системи.

2. Пояснити, що таке індивідуальні властивості розвитку особистості і які існують погляди на їх врахування у навчально – виховному процесі.

У розвитку людини виявляється загальне й особливе. Загальне властиве всім людям певного віку; особливе вирізняє окрему людину. Особливе в людині називають індивідуальним, а особистість з яскраво вираженим особливим - індивідуальністю.

Індивідуальність характеризується сукупністю інтелектуальних, вольових, моральних, соціальних та інших рис людини, які постійно вирізняють одну людину від інших людей. Природою щедро обдарований людський рід: на Землі не було, не має і не буде двох однакових людей. Кожна людина – єдина і неповторна в своїй індивідуальності.

Індивідуальність виражається в індивідуальних особливостях. Виникнення індивідуальних особливостей пов'язано з тим, що кожна людина проходить свій особливий шлях розвитку, набуваючи на ньому найрізноманітніших типологічних особливостей вищої нервової діяльності. Останні впливають на своєрідність утворюваних якостей. До індивідуальних особливостей належать своєрідність відчуттів, сприймання, мислення, пам'яті, уяви, особливості інтересів, нахилів, здібностей, темпераменту, характеру особистості. Індивідуальні особливості впливають на розвиток особистості; вони в значній мірі обумовлюють формування всіх якостей.

Чи повинні враховуватися у вихованні й навчанні індивідуальні особливості? Здавалося б, відповідь на це питання повинна бути однозначно позитивна. Але це не зовсім так. Серед спеціалістів є серйозні розходження. Перша точка зору - масова школа не може й не повинна враховувати індивідуальність, пристосовуватися до кожного окремого учня. Всі діти повинні отримувати однакові "порції" учительської турботи. Ніяких відмінностей не повинно бути у вихованні щирих і лінивих, обдарованих і нездатних, старанних, допитливих і тих, хто нічим на світі не цікавиться. Людина, яка закінчила той чи інший тип навчального закладу, характеризується загальним, однаковим для всіх стандартом навчальної підготовки і вихованості, визначеним у даному навчальному закладі.

Дуже переконливо цю думку висловив Гегель: "Своеобразие людей не следует ценить слишком высоко. Напротив, мнение, что наставник должен тщательно изучать индивидуальность каждого ученика, сообразовываться с нею и развивать ее, является совершенно пустым и ни на чем не основанным. Для этого у него нет и времени. Своеобразность детей терпима в семейном кругу, но в школе начинается жизнь по установленному порядку, по общим для всех правилам. Тут приходится заботиться о том, чтобы дети отвыкали от своей оригинальности, чтобы они умели и хотели исполнять общие правила и усваивали себе результаты общего образования. Только это преобразование души составляет воспитание". (Гегель. Соч. М., 1946. - Т. VII. - С. 82).

Вітчизняна педагогіка дотримується Інших позицій: виховання повинно максимально враховувати індивідуальність. Індивідуальний підхід, як важливий принцип педагогіки, полягає в управлінні розвит­ком людини, що ґрунтується на глибокому знанні рис особистості й умов життя. Педагогіка індивідуального підходу має на увазі не пристосування завдань і основного змісту навчання й виховання до окремого школяра, а пристосування форм і методів педагогічного впливу до індивідуальних особливостей для того, щоб забезпечити визначений рівень розвитку особистості. Індивідуальний підхід створює найбільш сприятливі можливості для розвитку пізнавальних сил, активності, нахилів і обдарувань кожного учня. Індивідуального підходу особливо потребують "важкі" вихованці, малоздібні школярі, а також діти з яскраво вираженою затримкою у розвитку.

3. Співвіднести поняття «освіта» та «навчання» ? Дати визначення цих основних категорій педагогіки за схемою: визначення,загальні риси, відмінності.

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення.

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості… У технічному сенсі утворення — це процес, за допомогою якого суспільство через школи, коледжі, університети та інші інститути цілеспрямовано передає свою культурну спадщину — накопичене знання, цінності та навички — від одного покоління іншому «між поколіннями». В останні десятиліття в країнах Заходу набула широкого розповсюдження наукова експертиза у сфері освіти, яка здійснюється у формах "педагогічного аудиту", "психолого-педагогічної експертизи", "комплексної гуманітарної експертизи" тощо

Навча́ння — це організована, двостороння діяльність, спрямована на максимальне засвоєння та усвідомлення навчального матеріалу і подальшого застосування отриманих знань, умінь та навичок на практиці. Найбільш фундаментально в педагогіці опрацьовані, психологічно обгрунтовані і перевірені на практиці такі теорії навчання:

• асоціативно - рефлекторна;

• поетапного формування розумових дій і понять;

• проблемно - діяльнісна;

• змістовного узагальнення В.В. Давидова - Д.Б. Ельконіна (розвиваюче навчання);

• програмованого навчання та ін

Освіта відрізняється від навчання тим,що освіта — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. А навчання спрямоване на максимальне засвоєння та усвідомлення навчального матеріалу.

Білет №2

1.Характеристика емоційної сфери особистості. Емоції та почуття

Усю розмаїтість людських переживань можна поділити на дві групи:

1. Відображення ситуаційного ставлення людини до певних об'єктів - це емоції.

2. Стійке й узагальнене ставлення до об'єктів - це почуття (Г. С. Костюк).

Взаємовідношення між емоціями і почуттями діалектичне. Вони співвідносяться як становлення і стале. Почуття потребують Для свого виникнення емоцій, але це не кількісне і не часове накопичення емоцій. Емоції - фаза виникнення і визрівання почуттів, момент їхнього перебігу. Почуття є фазою Розкриття, виявлення і демонстрації емоцій. Емоції - це ті безпосередні переживання, з яких внормується ставлення. Почуття ж - це саме ставлення. Емоції людини знімаються в почуттях, що фіксується в мові людини. Ми промовляємо "почуття страху", маючи на увазі емоцію страху як негативну за знаком. Ми звично, як синоніми, вживаємо слова "емоції радості", "радісні емоції", "почуття радості", не розрізняючи, що з них емоції, а що почуття. І разом з тим, коли ми чітко усвідомлюємо життєве значення об'єктів, предметів, інших людей для нас, то говоримо про почуття кохання, почуття патріотизму, пов'язані з цілою гамою емоцій, різних за знаком і модальністю. Слід підкреслити таку дуже важливу властивість емоцій, як амбівалентність, тобто поєднання двох протилежних за знаком емоцій в одному почутті. Так, почуття ревнощів складається з емоцій радості та гніву.

Емоції поділяються на прості і складні. Прості зумовлені безпосередньою дією подразників, пов'язаних із задоволенням первинних потреб. Це рівень активної чутливості - задоволення, незадоволення на основі органічних потреб. Звичайно такі емоції створюють емоційний тон відчуттів. Складні емоції пов'язані з усвідомленням життєвого значення об'єктів, це - рівень предметних почуттів, вираження в усвідомлених переживаннях ставлення особистості до світу. Ці емоційні переживання опредметнені Це радість, викликана чимось певним, гнів щодо когось конкретно. Опредметненість дістає свій найвищий вияв у диференціації предметних почуттів залежно від предметної ескери, до якої вони належать.

2. Пояснити в чому полягає сутність індивідуального підходу в навчанні? Як він може бути реалізований на практиці.

Здійснюючи індивідуальний підхід відбувається навчання учнів з урахуванням особливостей темпераменту, характеру, здібностей, мотивів та інтересів. В основі індивідуального підходу лежать наступні педагогічні технологій:

• структурно-логічні технології навчання, які являють собою поетапну організацію постановки дидактичних задач, вибору способу їх розв’язання, діагностики оцінки одержаних результатів;

• інтеграційні технології – це дидактичні системи, які забезпечують інтеграцію знань і вмінь, різних видів діяльності, навчальних тем, навчальних проблем та інших форм організації навчання;

• ігрові технології – ігрова форма взаємодії педагога і дітей, яка сприяє формуванню вмінь вирішувати завдання на основі компетентного вибору альтернативних варіантів через реалізацію певного сюжету;

• комп’ютерні технології;

• діалогові технології, які пов’язані зі створенням комунікативного середовища;

• тренінгові технології – це система діяльності по відпрацюванню певних алгоритмів навчально-пізнавальних дій і способів розв’язання типових задач у ході навчання (тести, розв’язання задач).

Індивідуальний підхід робить позитивний вплив на формування особи кожної дитини при умові, якщо він здійснюється в певній послідовності і системі, як безперервний, чітко організований процес. Прийоми і методи індивідуального підходу не є специфічними, вони загальнопедагогічні.

3. Назвати, яка сучасна система освіти? Назвати основні типи освітніх закладів у сучасній системі освіти України

У сучасній Україні система освіти безперервно розвивається, і для неї характерне постійне відновлення й саморозвиток. Освіта як вид економічної діяльності охоплює нині в Україні не тільки державну і приватну освіту, котра надається різними закладами, що належать до традиційної системи навчання, за різними рівнями (дошкільну освіту, загальну середню освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту) та за всіма галузями, у тому числі заочну, а також освітні передачі по радіо і телебаченню. Вона включає й освіту дорослих, післядипломну освіту, навчання в аспірантурі та докторантурі, самоосвіту тощо [5, 140]. Причому ми переконані: освітня сфера суспільства працюватиме ефективно лише в тому випадку, якщо всі її елементи складатимуть дійсно єдину, цілісну систему освіти.

Вітчизняний соціальний інститут освіти охоплює насамперед постійні дошкільні, загальноосвітні, професійно-технічні та вищі навчальні заклади різних рівнів акредитації, підготовку аспірантів та докторантів.

До загальноосвітніх навчальних, закладів належать: школи, ліцеї, гімназії, колегіуми, навчально-виховні комплекси (об'єднання), санаторні школи всіх ступенів, а також спеціальні школи (школи-інтернати) та школи соціальної реабілітації.

До складу навчально-виховних комплексів входять школи, дитячі садки. Загальноосвітні навчальні заклади першого ступеня (початкова школа) забезпечують початкову загальну освіту, другого ступеня (основна школа) - неповну загальну середню освіту, третього ступеня (старша школа) - повну загальну середню освіту.

Білет№3

1. Методи науково-психологічних досліджень (спостереження,експеремент,опитування, тестування)

Кожна наука застосовує певні методи наукового дослідження.

Методи наукових досліджень – це шлях досліджень, спосіб пізнання, прийоми і засоби, за допомогою яких здобуваються факти, використовувані для доведення положень, з яких, у свою чергу, складається наукова теорія.

У психології використовуються як загальнонаукові, так і специфічні методи. Специфіка психічної діяльності вимагає розробки й застосування спеціальних методів її пізнання та формування. Основними методами психології є спостереження, опитування, тестування, експеримент.

Спостереження – метод психологічного дослідження, який полягає у спостереженні за об’єктом дослідження, реєстрації та поясненні психологічних фактів. Метод спостережень характеризується безпосереднім сприйняттям явищ і процесів у їхній цілісності і динаміці.

Спостереження як метод психологічного дослідження відрізняється від звичайного спостереження тим, що попередньо планується і проводиться з дотриманням певних вимог. Зокрема, воно передбачає етап висування і перевірки гіпотези – судження про природу і сутність явища, що вивчається. Спостереження ведеться за планом, фіксується, в тому числі й з використанням технічних засобів. Застосування цього методу потребує спостережливості дослідника – вміння помічати характерні риси людини. Недоліки цього методу – вплив на результати спостереження рівня кваліфікації та індивідуально-психологічних особливостей спостерігача, його ставлення до об’єкта спостереження, непідконтрольність досліджуваного об’єкта, часто довга тривалість цього методу дослідження. Проте лише спостереженню психіка відкриває себе як осередок життя людини, тобто у її цілісності й повноті.

Опитування – метод дослідження, при використанні якого людина відповідає на ряд питань, що їй задаються.

Види опитувань

  Письмове – анкетування.

Анкетування – використовується, щоб одержати інформацію про типовість тих або інших явищ. На результативність анкетування впливає ряд умов: підбір питань, які найбільш точно характеризують досліджуване явище, що дають надійну інформацію; постановка як прямих, так і непрямих питань; вилучення підказок у формулюваннях питань; попередження двоїстого розуміння змісту питань.

  Усне – інтерв’ю, бесіда.

Інтерв’ю застосовується у тих випадках, коли дослідник чітко намічає мету майбутнього дослідження, формулює коло основних і допоміжних питань, що дозволять з’ясувати сутність проблем, які цікавлять дослідника. При проведенні бесіди дослідник враховує можливі варіанти бесіди і передбачає її хід у випадку позитивних або негативних відповідей. Ефективність бесіди багато в чому залежить від уміння створювати в спілкуванні сприятливу морально-психологічну атмосферу, спостерігати за поведінкою співрозмовника, його мімікою, емоційними реакціями, бажанням відповідати або уникати відповідей.

Перевага усного опитування полягає в тому, що при бесіді, інтерв’ю, на відміну від анкети, ми можемо з’ясувати незрозумілі питання, змінити формулювання питання. Анкетування таких можливостей не має, але його перевага в тому, що воно дозволяє одночасно опитати велику кількість осіб і дає можливість формалізувати опрацювання отриманих результатів.

Тестування – спеціалізований метод психологічного дослідження, застосовуючи який можна отримати точну кількісну або якісну характеристику розвитку певних психічних явищ за допомогою порівняння їх показників з еталонними.

Експеримент – метод психологічного дослідження, специфіка якого полягає в тому, що в ньому продумано створюється штучна ситуація, у якій досліджувана властивість виявляється найкраще і її можна точніше і легше оцінити. Це головний метод психологічних досліджень, який передбачає активне втручання дослідника в діяльність досліджуваного з метою створення умов, в яких виявиться психологічний факт.

Основна перевага експерименту полягає в тому, що він дозволяє надійніше, ніж всі інші методи, досліджувати певні психічні явища. Однак організувати і провести експеримент, що досліджує психіку, буває не так легко. Тому на практиці експериментальний метод зустрічається рідше, ніж інші. Крім того, проведення психологічних експериментів потребує суворого дотримання етичних норм, щоб не зашкодити досліджуваному.

2. Пояснити у чому полягає специфіка гімназії та ліцеїв як типів освітніх закладів?

Гімна́зія — навчальний заклад для отримання базової та повної середньої освіти. Але, зазвичай, якість та рівень освіти у гімназіях значно вищий, тому гімназію можна назвати елітною школою як приватної, так і державної власності, для обдарованих дітей. у­ково-теоретичну, гуманітарну, загальнокультурну підготовку обда­рованих і здібних дітей.

Головні завдання гімназії:

• виховання морально й фізично здорового покоління;

• створення умов для здобуття загальної середньої освіти на рівні державних стандартів;

• розвиток природних позитивних нахилів, здібностей та обдарувань, творчого мислення, потреби й уміння самовдосконалюватися;

• формування громадянської позиції, виховання почуття власної гід­ності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свої дії;

• створення сприятливих умов для самовираження особистості учнів у різних видах діяльності, їхнього повноцінного, морального, пси­хічного, фізичного розвитку;

• надання учням можливості для реалізації індивідуальних творчих потреб;

• пошук і відбір для навчання обдарованих і здібних дітей;

• оновлення змісту освіти, розробка й апробація нових педагогічних технологій, методів і форм навчання та виховання.

Гімназія створюється відповідно до соціально-економічних, націо­нальних, культурно-освітніх потреб у ній і за наявності концепції ді­яльності (наукового обґрунтування, комплексу провідних ідей, конс­труктивних принципів). її діяльність ґрунтується на принципах гума­нізму, демократизму, незалежності від політичних, громадських і релігійних організацій та об'єднань, взаємозв'язку розумового, мо­рального, фізичного й естетичного виховання, органічного поєднання загальнолюдських духовних цінностей із загальною історією й культу­рою, диференціації та оптимізації змісту й форм освіти, науковості, розвивального характеру навчання та його індивідуалізації.

 Ліцей — це середній загальноосвітній навчально-виховний заклад, що забезпечує здобуття освіти понад дер­жавний освітній мінімум, здійснює науково-практичну підготовку талановитої учнівської молоді.

Головні завдання ліцею: 

•    виховання морально й фізично здорового покоління;

• створення умов для здобуття учнями освіти понад державний освіт­  ній мінімум;

• здійснення науково-практичної підготовки талановитої молоді, зба­  гачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного по­  тенціалу держави;

• розвиток природних позитивних нахилів, здібностей і обдарувань  учнів, потреби й уміння самовдосконалюватися, формування гро­  мадянської позиції, власної гідності, готовності до трудової діяль­  ності, відповідальності за свої дії;

• надання учням можливостей для реалізації індивідуальних, творчих  потреб, забезпечення умов для оволодіння практичними вміннями й  навичками наукової, дослідно-експериментальної, конструкторсь­  кої, винахідницької, раціоналізаторської діяльності, тобто певним  рівнем професійної підготовки;

• пошук і відбір для навчання талановитої молоді;

• оновлення змісту освіти, розробка й апробація нових педагогічних  форм і методів навчання та виховання.

Поглиблена підготовка учнів досягається в результаті вивчення спе­ціальних курсів, факультативів, курсів за вибором, відвідування занять у клубах, студіях, гуртках, а також стажування, практики в навчальних і наукових лабораторіях, на виробництві. В ліцеї може проводитися підготовка учнів за індивідуальними навчальними планами, пошукова та навчально-дослідна робота.

Поряд із традиційними методами й формами організації занять у ліцеї можуть застосовуватись інноваційні технології та проектування, конструювання, моделювання (теоретичне й технічне), пошуково-дос­лідна робота, в тому числі літня навчально-дослідницька практика та інші види навчальної діяльності.

Таким чином, гімназії та ліцеї є експериментальними майданчика­ми, на яких проектуються й апробуються новий зміст освіти, нові тех­нології, структурні моделі навчання, способи виховання, шляхи роз­витку учня тощо.

3. Назвати,які існують вимоги до використання різних методів виховання?

Білет №4

1. Зміст понять: людина,особистість,розвиток,формування особистості. Аналіз сучасних теорій розвитку особистості.

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежовувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (з погляду філософії) є поняття “людина”.

Людина– біосоціальна істота, якій притаманні членороздільна мова, свідомість, вищі психічні функції (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.) і яка здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називаютьсоціалізацією особистості.  

Соціалізація здійснюється в  соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.           

Теорії розвитку особистості

Особа людини розвивається під впливом різних факторів: взаємодії людини з іншими людьми. За допомогою спілкування індивід отримує інформацію, яку він засвоює і осмислюють і яка може стати частиною його власних суджень; навколишнього середовища; культури суспільства як результату його тривалого розвитку. Дослідники довгий час намагалися вивчати особистість у розвитку. Було створено багато концепцій і теорій у цій сфері. Основні теорії розвитку особистості. Теорія «дзеркального" Я "» Чарльза Кулі. Людина оцінює себе у відповідності з наступними критеріями: а) погляд на нього інших людей, їх оцінка; б) відповідна реакція на їх думку і погляди. Ці фактори і впливають на формування особистості. Теорія формування особистості Джорджа Герберта Міда. Особистість формується в процесі взаємодії з людьми. Цей процес включає в себе наступні етапи: а) наслідування чужої діяльності; б) ігрова стадія; в) колективні ігри дітей. На останній стадії посилюється взаємодія між індивідами. Теорія Зигмунда Фрейда. Бажання індивіда обмежуються прийнятими в суспільстві нормами, звідси виникає конфлікт людини і суспільства. Структура особистості така: «Воно» (прагнення людини до отримання задоволення), «Я» (орієнтація в сьогоденні світі), «Над-Я» (регулятор моральних цінностей). Психоаналітична теорія Еріка Еріксона. Особистість формується відповідно зі стадіями розвитку. Ці стадії пов`язані з подоланням індивідом криз різного характеру. Теорія розвитку пізнання Жана Піаже. Процес формування особистості здійснюється в міру здатності людини опановувати нові навички. Ці етапи діти проходять поступово. Вони можуть тривати довше або менше, засвоюватися з легкістю або насилу, але в строго визначеної послідовності.  Теорія морального розвитку Лоренса Колберга. Цей учений багато уваги приділяв моральному аспекту розвитку особистості. Людина долає кілька стадій розвитку, причому протягом усього життя, а не тільки в дитинстві. Чим вище рівень, досягнутий людиною, тим моральніші його вчинки по відношенню до інших людей. 2.Пояснити чому виховання вважається одним з основних факторів формування особистості? За яких умов воно стє таким? Який зміст,на Вашу думку,вкладається в поняття «вихована людина»

 Проблема особистості - одна з центральних у курсі філософії, соціології, педагогіки, психології та ряду інших наук. Але кожна наука вивчає особистість, керуючись із своїм предметом дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування особистості. Дійсно, формування та діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на неї неможливі без знання структури особистості та закономірностей її формування. Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: "індивід", "особистість", "індивідуальність". "Індивід" - це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. У понятті "індивід" зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною сутністю, тобто особистістю. "Особистість" - категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття "індивід" вказує на зв'язок людини з природою, то поняття "особистість" - на зв'язок людини та суспільства. Про унікальність особистості свідчить наявність більш 90 її визначень у психології. Мабуть, - пише С.А.Тарібян, - серед 5 мільярдів населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед одно-яйцевих близнюків. Але водночас "особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку", - наголошував Л.С.Виготський. С.Л.Рубінштейн писав: "Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності". Ступінь сформованості психічних властивостей та якостей, самосвідомість та індивідуальність, активність виражена в певній діяльності, саморегулювання, включення в систему суспільних відносин перетворюють індивіда в суспільну істоту - особистість. Отже, розвиток людини – це процес становлення і формування її особистості під впливом різноманітних факторів: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих. Ці фактори можна відокремити та класифікувати за характером їх впливу на індивіда. Основними напрямками розвитку людини є анатомо-фізіологічний, психічний, соціальний. Тому можна визначити такі основні фактори формування особистості. Психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість - двічі. Вперше - тоді, коли дитина починає говорити "Я", відокремлюючись з оточення, протиставляючи себе іншим людям та порівнюючи себе з іншими. Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, власні моральні потреби та оцінки, які роблять її відносно стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями і моральними нормами.

3. Назвати,які існують умови ефективного сімейного виховання? Якими,на вашу думку, можуть бути способи вирішення конфліктів у сімї?

Умови ефективного сімейного виховання:

1 . Мікроклімат здорових стосунків між усіма членами родини

Це насамперед правильна організація сімейного життя , яка складається з культури побуту , діяльності , спілкування . Це повага , доброзичливість у стосунках , що стосується всіх членів родини . А най - перше - це любов . В . Сухомлинський писав : « Людину ми створюємо любов'ю - любов'ю батька до матері й матері до батька , любов'ю батька і матері до людей , глибокою вірою в красу та гідність людини . Прекрасні діти виростають у тих сім'ях , де батько й мати по - справжньому люблять одне одного і в той же час люблять та поважають людей » . Тож якщо дитина з раннього віку є свідком справжньої людської любові й поваги , то цей кращий зразок моральності вона бере за основу свого майбутнього сімейного життя .

2 . Позитивний приклад батьків . Вирішальну роль у сімейному вихованні має поведінка дорослих . А . Макаренко з цього приводу зазначав : « Не думайте , що ви виховуєте дитину тільки тоді , коли з нею розмовляєте чи повчаєте її , чи караєте її . Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя , навіть тоді , коли вас немає вдома . Як ви одягаєтесь , як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей , як ви радієте чи сумуєте , читаєте газету - все це має для дитини велике значення . Тому вимогливість і контроль за кожним своїм кроком мають бути в дорослих на першому плані , бо неможливо сформувати повноцінну особистість , не даючи їй позитивного прикладу для наслідування . Адже тільки особистість може впливати на особистість , тільки характером можна формувати характер » . Нагадаймо думку А . Макаренка , який зазначав , що головні основи виховання закладаються до п'яти років ; після п'яти вже буде перевиховання , а перевиховувати набагато складніше . Це доведено практикою . В результаті досліджень встановлено , що чим менша дитина , тим більше приклад дорослих впливає на її поведінку . І якщо особистий приклад батьків є транслятором позитивної інформації , для дітей та викликає адекватну реакцію - можна сподіватися на успіх .

3 . Авторитет батьків . Родинне виховання - справа дуже серйозна . Тому батьки , які хочуть по - справжньому виховати своїх дітей , повинні мати в них авторитет . Авторитет має бути справжнім , щирим , базуватися на правильній організації сімейного життя , де не може бути дрібниць , бо все є важливим . До речі , А . Макаренко в « Лекціях про виховання дітей » застеріг від цілого ряду фальшивих авторитетів , які , на жаль , інколи мають місце і в наш час ( придушення , чванство , педантизм , підкуп тощо ) . Батьківський авторитет має ґрунтуватися на загальній ерудиції й обізнаності , відповідальності у всьому , любові , зацікавленості справами дітей тощо .

4 . Достатній рівень педагогічної культури батьків . Це передусім педагогічні знання , які допоможуть глибше пізнавати дитину , розуміти її потреби , визначили ознаки домінаторної ( тоталітарної ) та партнерської ( демократичної ) сімей.

Сімейні конфлікт. Він може виникати між батьками, між батьками й дітьми, між дітьми і характеризується певним типом стосунків, які продовжуються суперечностями розвитку й діяльності сім’ї як системи. Як правило, ці порушення виявляються в низькій культурі спілкування, у небажанні й невмінні допомагати й підтримувати одне одного, у неповазі думки іншого, у напруженій сімейній атмосфері. Загалом, це шкодить сприятливому розвиткові сім’ї й особистісному становленню її членів. У нашій культурі не прийнято « виносити сміття з хати » і розповідати кожному про сімейні негаразди. Але це може призвести до відчуження і навіть крайнощів у стосунках. Адже конфлікти потрібно вміти розв’язувати, а ще краще – попереджувати.

 

 Та чи можна жити без конфліктів? Можна, коли існує колектив однодумців, які однаково розуміють суть проблеми, виявляють готовність до її вирішення мирним шляхом, отже, готові до компромісу.

 

 Чи значить це, що конфліктів слід щораз уникати? Звичайно, ні, адже це не завжди залежить тільки від вас! Потрібно вміти їх конструктивно і творчо вирішувати. Цього досягти непросто, тому що не завжди можна знайти таке рішення, яке б задовольняло всіх, особливо якщо вже склалися такі стосунки, коли хтось грає роль «судді» або незаперечного лідера. Тоді виникає ситуація небажання визнавати проблему і нести за неї відповідальність.

 

 Як бути в таких ситуаціях? Насамперед слід шукати одне в одного розуміння в тому, що кожний має бути зацікавленим у нормальних стосунках.

 

 Білет №5

1. Вікові етапи в розвитку особистості. Видатні психологи про вікову періодизацію.

Вікова періодизація є умовним поділом цілісного життєвого циклу на вікові періоди , що вимірюються роками . Відомо , що розвиток дитини відбувається за кілька періодів , які послідовно змінюють один одного . Цей процес є обов'язковим і передбачуваним . Оскільки не можна молодшого школяра повернути до дошкільного рівня розвитку , але можна передбачити , яким він стане у підлітковому віці .

   Віковий період - відрізок життя індивіда , який досягає певного ступеня розвитку і має характерні , відносно стійкі якісні особливості .

   У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки , що дає змогу виділити певні стадії , які послідовно змінюють одна одну . Тобто розвиток психіки людини має періодичний і стадійний характер . У межах стадій розрізняють менші часові відрізки розвитку - фази ( наприклад , у періоді раннього дитинства виділяється стадія немовляти , а в межах цієї стадії - фаза новонародженості ) .

   Визначення періодів , стадій , фаз психічного розвитку особистості необхідне для створення оптимальної системи навчання й виховання , використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі . Критеріями їх визначення є системні суттєві якісні ознаки - психічні й соціальні зміни на певному етапі життя дитини .

   Важливе значення має розуміння зв'язку між періодами і стадіями розвитку , оскільки набуті знання і навички на попередній стадії переходять у наступну і використовуються в нових , складніших взаємовідносинах особистості із суспільним середовищем .

   Здавна педагоги і психологи намагалися вирішити проблему визначення вікових періодів розвитку особистості . Зокрема , грецький філософ Арістотель (IV ст . До н.е. ) зробив першу спробу визначити основні етапи розвитку людської психіки , вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу . Він розглядав цей процес як матеріалізацію природних можливостей , які згодом перетворюються на реальність і поєднують людину із зовнішнім світом . Арістотель розділив розвиток дитини на три періоди ( по сім років кожен ) назвавши їх відповідно : рослинний , тваринний , розумний .

    Під впливом суспільних вимог до навчання й виховання молодого покоління визначний чеський педагог Ян - Амос Коменський (1592-1670) обґрунтував принцип " природовідповідності " процесу навчання , обстоював потребу вивчати природу дітей і молоді , їх вікові особливості , зважати на них під час визначення змісту і методів шкільного навчання . Своє розуміння вікових особливостей психічного розвитку дітей він застосував під час вироблення теорії навчання . Його вікова періодизація складається з чотирьох етапів ( по шість років кожен ) : дитинство , отроцтво , юність , змужнілість . В основі її - особливості розвитку і виховання дітей відповідно до періодів шкільного навчання .

   На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації : за психолого - педагогічними критеріями , що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку , зміст і форми навчання й виховання , основну діяльність , відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості . Природною основою вікових особливостей розвитку є анатомо - фізіологічне дозрівання організму , його органів , центральної нервової системи , залоз внутрішньої секреції .

Цілком обґрунтованою вважається вікова періодизація В . Крутецького : новонароджений ( до 10 днів ) ; немовля ( до року ) ; ранній дитячий вік (1-3 роки ) ; переддошкільний період (3-5 років ) ; дошкільний (5-6 (7) років ) ; молодший шкільний (6 (7) -11) ; підлітковий ( 11 - 15 років ) ; вік старшокласників (15-18 років ) . Перехід від попереднього періоду до наступного часто має кризовий характер .

   Вікова криза - нетривалий за часом ( до 1 року ) період розвитку людини , що характеризується бурхливими психологічними змінами .

   Кризи проявляються в негативних симптомах поведінки , фактах важкої виховуваності , тимчасового зниження навчальної працездатності , маючи не тільки негативне , а й позитивне значення у розвитку особистості . У дитячому віці виділяють : кризу першого року життя , кризу трьох років , кризу 6-7 років , підліткову кризу (10-11 років ) .

   Внаслідок багатьох причин розвиток дошкільнят , дітей шкільного віку відбувається по - різному , тому особистість кожної дитини поряд із загальними , типовими для певного віку має також індивідуальні риси . Здебільшого від них залежить ефективність виховних впливів . Тому вихователеві та педагогові важливо знати риси , якості кожної дитини на певному етапі розвитку . Знаючи причини появи у дитини нових рис або якостей , педагог ефективніше вирішуватиме конкретні виховні завдання .

Психологи з'ясували , що для розвитку психічних процесів дитини найсприятливішими є певні вікові періоди - сензитпивні ( підвищеної чутливості ) періоди розвитку . Якщо такий період минув або ще не настав , виховні впливи , здійснювані без урахування цього , будуть неефективними , а то й шкідливими для дитини .

   Отже , глибокі знання загальних закономірностей психічного розвитку дитини , чинників , що сприяють формуванню її особистості на різних вікових етапах , дають змогу вихователеві оптимізувати навчально - виховний процес.

2. Назвати,які методи виховання застосовуються в родині?

Спілкуючись із представниками соціальних служб для дітей , сім'ї та молоді , психологічними службами , батьками , переглядаючи репортажі засобів масової інформації , все частіше й частіше стикаєшся з проблемами : у більшості сучасних сімей панують напружені стосунки , невдоволення , недовіра , конфлікти , жорстоке поводження з дітьми . Як не допустити цього , не втратити повагу членів родини і самоповагу , закласти фундамент довіри і взаєморозуміння батьків та дітей , дошкільного навчального закладу та сім'ї ? Пропонований матеріал покликаний допомогти розібратися в сутності гуманних взаємин у сім'ї , показати , як закладаються їхні основи , будуються сходинки довіри і взаєморозуміння батьків та дітей .

З точки зору теорії систем , сім'я - це соціальна система , тобто комплекс елементів і їхніх властивостей , що знаходяться в динамічних зв'язках і стосунках один з одним .

За словником соціальної педагогіки , існує декілька визначень поняття сім'я : соціологічне - мала соціальна група людей , які поєднані кровними або прирівняними до них зв'язками , члени якої зв'язані спільністю побуту , взаємною матеріальною і моральною відповідальністю ; юридичне - об'єднання частіше за все осіб , що спільно проживають , які пов'язані взаємними правами й обов'язками , що виникають через шлюб , споріднення , усиновлення чи якоїсь іншої форми прилаштування дітей на виховання в сім'ю .

Варто погодитися з відомим сім'єзнавцем Карлом Вітакером (1912-1995) , американським психологом і психотерапевтом , класиком сімейної терапії , який писав , що еталонна , здорова сім'я - це " система в дії " , вона безперервно змінюється , сімейні правила тут відкриті і слугують орієнтирами для зростання .

На сьогодні в Україні існують різні типи сімей : нуклеарна ( від слова " нуклус " - ядро ) . До її складу входять батьки і діти . Таку сім'ю ще називають класичною , вона побудована на основі зареєстрованого шлюбу . До цього типу належать молоді сім'ї ( одна - двоє дітей ) ; сім'я змішана , або знову створена ( вона утворилася внаслідок шлюбу двох розведених людей Така сім'я охоплює нерідних дітей і батьків ; . можуть бути спільні діти , діти від попередніх шлюбів ) ; сім'я неповна , яка первісно була побудована на основі зареєстрованого шлюбу : до цього типу належать один із батьків ( розлучений або вдівець ) і дитина або діти . У неповних сім'ях іноді присутні співмешканець матері або співмешканка батька , часто такі співмешканці змінюються ; материнська сім'я , у складі якої мати , яка ніколи не була в шлюбі , та її дитина та діти ; мати та її дитина або діти від чоловіка , який утримує й опікає їх , але має іншу сім'ю ; багатопоколінна сім'я : у якій три покоління виховують дітей і внуків , проживають разом , ведуть спільне господарство ; у якій присутня матрилінійна родова структура, іноді до чотирьох поколінь ; прабатьківська сім'я , в якій дитину виховують бабуся і дідусь .

До негативних ознак , що притаманні сучасній українській сім'ї , виявлено : зруйновані моральні уявлення про шлюб та сім'ю ( подружнє життя , виховання дітей стали сприйматися як тяжкий і небажаний тягар ) ; сім'я психологічно не готова до ролі батьків ; пошкоджено устрій сім'ї ( традиційні відносини послуху , пошани , поваги старших замінено активним протистоянням авторитету дорослих , ігноруванням думки батьків , педагогів ) ; криза торкнулася всіх рівнів взаємин членів сім'ї і життєдіяльності ( плутанина в соціальних ролях чоловіка та жінки , у спільній господарчо - побутовій діяльності , все частіше проявляється нездатність членів сім'ї до співробітництва та практичної взаємодії . За даними соціологів , українська сім'я нині є переважно сім'єю міського типу , яка жорстоко не прив'язана до землі ( традиційно чи економічно ) , до місця проживання , культурно - історичної , родинної спадщини ) ; погіршення матеріального стану сімей із дітьми ; підвищення коефіцієнта нестабільності шлюбів , що призводить до розлучень ; знижування народжуваності ; зростання кількості неповних сімей ; зростання відчуження дітей від сім'ї ; падіння батьківського авторитету ; підвищення рівня дитячої безпритульності та підліткової агресивності ; серйозна проблема - конфліктність і пов'язані з нею явища жорстокості й насильства в сім'ї . Дехто з батьків запитує: "Чи маєте Ви рецепт виховання?" – "Маю", – відповідає мудрий Вихователь, ось він: візьміть чашу терпіння, влийте туди повне серце любові, киньте дві пригоршні щедрості, плесніть гумору, посипте добротою, додайте якомога більше віри, все це добре перемішайте, намажте на шматок відміреного вам життя і пропонуйте всім, кого зустрінете на своєму шляху.

3. Пояснити,що необхідно розуміти під законами дидактичного процесу?

Дидактика (від грецького "didacticos" - навчальний) - галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання і виховання у процесі навчання. Закони дидактичного процесу визначають стійкі внутрішні зв'язки, які відображають функціонування і розвиток процесу виховання і навчання, В.І. Загвязинський характеризує закони навчання, які мають об'єктивні джерела виникнення, і діють у будь-яких ситуаціях навчального процесу:

o Закон соціальної обумовленості цілей, змісту і методів навчання, який розкриває об'єктивний процес впливу суспільних відносин, соціального замовлення на формування всіх елементів виховання і навчання підростаючого покоління.

o Закон виховного та розвиваючого навчання розкриває співвідношення між процесом оволодіння знаннями, способами діяльності і всебічним розвитком особистості.

o Закон обумовленості навчання та виховання характером діяльності студентів розкриває співвідношення між способами організації навчання, навчально-пізнавальною діяльністю студентів та результатами навчання.

o Закон цілісності та єдності навчального процесу, орієнтований на встановлення взаємозв'язків між усіма елементами цього процесу (метою, завданнями, змістом, формами, методами, отриманими результатами).

o Закон єдності та взаємозв'язку теорії і практики у навчанні.

o Закон єдності та взаємообумовленості індивідуальної і колективної організації навчальної діяльності вихованців.

Білет №6

1. Роль біологічних та соціальних факторів у розвитку особистості.

Проблема співвідношення біологічного (природного) і соціального началу структурі особистості людини є однією з найскладніших і дискусійних у сучасній психології. Є думка, що вся особистість людини розпадається на ендопсихічну та екзопсихічну організацію. Ендопсихіка як підструктура особистості відображає внутрішню взаємозалежність психічних елементів і функцій, начебто внутрішній механізм людської особистості, ототожнюваний з нервово-психічною організацією лю-дини. Екзопсихіка визначається ставленням людини до зовнішнього середовища, тобто до всієї сфери того, що протистоїть особистості, до чого особистість може так чи інакше ставитися. Ендопсихіка криє в собі такі риси, як сприйнятливість, особливості пам'яті, мислення та уяви, здатність до вольового зусилля, імпульсивність; екзопсихіка - систему відносин людини та її досвід, тобто інтереси, нахили (схильності), ідеали, переважаючі почуття, сформовані знання. Як же в людині взаємодіють ці два фактори? Природні нахили розвитку індивіда, його тілесна організація, нервова та ендокринна системи, переваги й вади, фізична організація владно впливають на формування його індивідуально-психологічних особливостей. Інколи помітно, що за інших приблизно рівних інтелектуальних і фахових якостей службовими щаблями скоріше просуваються люди з певною фізичною організацією - зростом, статурою, виразом обличчя тощо. Як кажуть, із представницьким, чи презентабельним, виглядом. Часом фізично розвинуті люди не сприймають худих, слабких статурою, малих на зріст, хоч би які розумні речі ті казали. Як, на вашу думку, ці фактори впливають на формування психіки, соціальних установок, ставлення до явищ дійсності у тих та інших? Отже, йшла мова про домінування в комунікативних відносинах ендопсихіки над екзопсихікою. Буває і навпаки. Поведінка людини, її ставлення до інших, досвід, фахова підготовка, розуміння інтересів і спонукань інших забезпечує зовнішньо непоказній людині становище як формального, так і неформального лідера. Особливо тоді, коли все це підкріплюється здатністю останнього до вольових зусиль. Звідси висновок, що природні й соціальні якості не можуть існувати окремо та бути протиставлені одні одним як самостійні підструктури особистості. Вони утворюють єдність. Це можна ще. показати на прикладі досліджень, у яких вивчалося формування рис особистості людей, чий зріст не перевищував 80-130 см. Було встановлено значну схожість структур індивідуальності цих людей, у яких, крім низького зросту, не було ніяких патологічних відхилень. У них спостерігалися специфічний інфантильний гумор, некритичний оптимізм, безпосередність, висока витривалість до ситуацій, які вимагають значного емоційного напруження, відсутність будь-якої сором'язливості і т. д. Зазначені риси особистості, будучи наслідком природних особливостей карликів, можуть виникнути і сформуватися лише в тій соціальній ситуації, в якій карлики знаходяться з моменту, коли виявилася різниця у зрості між ними та однолітками. Причина полягає в тому, що до карлика ставляться інакше, ніж до інших людей, бачачи в ньому іграшку і вислювлюючи здивування, що він може відчувати і думати так само, як і решта. У карликів виникає і фіксується специфічна структура індивідуальності, що маскує їхній пригнічений стан (своєрідна захисна реакція, прагнення до комфортності, рівноваги), а іноді й агресивну установку щодо себе та інших. Якщо ж уявити, що карлик формується в товаристві людей того ж зросту, то стане цілком очевидно, що в нього, як і в усіх, хто його оточує, формуватимуться зовсім інші риси особистості.

2.Назвати, які дидактичні принципи мають місце в навчальному процесі?

Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання, виховання у процесі навчання. Характерна риса предмета дидактики — та, що вона вивчає проблеми навчання тією мірою, якою має значен­ня для всіх навчальних предметів разом. Дидактика абст­рагується від особливостей методики викладання навчаль­них предметів.

Особливості викладання окремих дисциплін є предме­том їх методики. Дидактика співвідноситься з методикою, як теорія з практикою, а також як теорія з теорією, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогі­ки. Але методика І дидактика мають спільний об'єкт нау­кового дослідження — процес навчання. Методика виок­ремлює в ньому специфічне для навчання, з конкретного предмета зокрема. Дидактика досліджує закономірності навчання з різних предметів.

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує завдання вдосконалення освіти І навчання відповідно до потреб суспільства І суспільно-економічних умов. У пері­од розбудови національної школи, окрім удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важли­во оптимізувати процес навчання, тобто організувати йо­го на таких засадах, щоб досягти найкращих результатів у навчанні за найменших витрат часу і зусиль. Усе це має відбутися водночас з інтенсифікацією процесу навчання. Йдеться про таку організацію процесу навчання, за якої збільшується працездатність учнів і вчителів, підвищуєть­ся продуктивність їх праці, зростають пізнавальна само­стійність, ініціатива і творча активність. Сучасна школа не може базуватися на примусі, що призводить до форму­вання безініціативної особистості. Посилення міжпредмет-них і внутріпредметних зв'язків дає змогу, по-перше, за­ощаджувати навчальний час, по-друге, ефективніше фор­мувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності між предметами і явищами.

3.Поянити, класифікацію,методів навчання? Назвати критерії класифікації?

Класифікація методів навчання у вищій школі.

Єдиної універсальної класифікації методів навчання дидакти­кам і методистам створити не вдалося. Але, здається, така класифікація методів неможлива в принципі - через різно­манітність і багатофункційність методів. Єдину класифікацію методів неможливо створити так само, як, скажімо, єдину класифікацію людей.

Для оцінки й вибору методів доведеться використовува­ти низку наявних класифікацій, здійснених на основі різних засад

Пропонують класифікувати методи на основі таких за­сад:

• за джерелом знань (виокремлюють словесні, наочні й практичні методи, тому що інших джерел, крім слова, образу й досвіду, не існує);

• за відповідним етапом навчання, на кожному з яких розв'язують специфічні завдання (орієнтація на методи підготовки тих, кого навчають, до ви­вчення матеріалу, що передбачає пробудження інте­ресу, пізнавальної потреби, актуалізацію базових знань, необхідних умінь і навичок; на методи ви­вчення нового матеріалу; на методи конкретизації й поглиблення знань, набування практичних умінь і навичок, які сприяють використанню пізнаного; на методи контролю й оцінки результатів навчання);

• за способом керівництва навчальною діяльністю -безпосередні або опосередковані (виокремлюють методи пояснення педагога й різноманітні методи організації самостійної роботи студентів);

• за логікою навчального процесу (опора на індуктив­ні й дедуктивні, аналітичні й синтетичні методи);

• за дидактичними цілями виокремлюють методи ор­ганізації діяльності тих, кого навчають, методи сти­мулювання діяльності, наприклад, конкурси, зма­гання, ігри, заохочення й інші методи перевірки й оцінки (Ю. К. Бабанський).

Білет №7

1. Характеристика мислення як пізнавального процесу. Природа розумових здібностей і типів інтелекту людини

Мислення – вищий ступінь пізнання людиною дійсності. Плотською основою мислення є відчуття, сприйняття і уявлення. Через органи чуття – ці єдині канали зв'язку організму з навколишнім світом – поступає в мозок інформація. Зміст інформації переробляється мозком. Найбільш складною (логічної) формою переробки інформації є діяльність мислення. Вирішуючи розумові задачі, які перед людиною ставить життя, він роздумує, робить висновки і тим самим пізнає суть речей і явищ, відкриває закони їх зв'язку, а потім на цій основі перетворить мир.

Мислення виступає головним чином як рішення задач, питань, проблем, які постійно висуваються перед людьми життям. Рішення задач завжди повинне дати людині щось нове, нові знання. Пошуки рішень іноді бувають дуже важкими, тому розумова діяльність, як правило, – діяльність активне, вимагаюче зосередженої уваги, терпіння. Реальний процес думки – це завжди процес не тільки пізнавальний, але і емоційно-вольовий.

Мислення – функція мозку, результат його аналітико-синтетичної діяльності. Воно забезпечується роботою обох сигнальних систем при провідній ролі другої сигнальної системи. При рішенні розумових задач в корі мозку відбувається процес перетворення систем тимчасових нервових зв'язків. Знаходження нової думки фізіологічно означає замикання нервових зв'язків в новому поєднанні.

Пізнаючи мир, людина узагальнює результати плотського досвіду, відображає загальні властивості речей. Для пізнання навколишнього світу недостатньо лише помітити зв'язок між явищами, необхідно встановити, що цей зв'язок є загальною властивістю речей. На цій узагальненій основі людина вирішує конкретні пізнавальні задачі.

Проблема дослідження інтелекту, інтелектуальних здібностей, інтелектуального (розумового) розвитку на психології належить до найстаріших. Інколи представляється, що це найстарша проблема належить "инваріантному ядру" (вираженням Авт.Ярошевского) цієї науки, тобто. до тій системі категорій й питання, які піддаються дослідженню протягом її виникнення розвитку та існування.

Значимість проблеми виміру інтелекту і розумового розвитку на першу чергу визначається тієї роллю, що вони грають у вирішенні комплексу соціальних і індивідуально - психологічних проблем людини. Інтелект опосередковує успішність діяльності, виконуваної людиною, від цього залежить розумність її поведінки і відносин із оточуючими, соціальна цінність і соціальний статус індивіда. Інтелект грає найважливішу роль структурі цілісної індивідуальності.

Разом про те інтелект залишається багатозначним поняттям, відбиваючим здатність до пізнання, досягнення цілей, адаптації, рішенню труднощів і багато іншого. Цим поняттям користується як психологи, але і їм оперують й у знання філософії, соціології, педагогіці, кібернетиці, фізіології й інших сфер наукового знання. Також воно є повсякденному свідомості, є поняттям життєвим. У кожній із областей знання виробляється своє уявлення про інтелекті.

>Психодиагностика як прикладна наука абсолютно не могла залишатися осторонь проблеми інтелекту і розумового розвитку. Понад те, умовно приймається, під виникненні науковоїпсиходиагностике (1890) визначається часом поняття "інтелектуальний тест" як засобу, покликаного забезпечити виміру інтелекту. У перебігу у перших двох десятилітьпсиходиагности займалися переважно розробки (індивідуальних планом) індивідуальних тестів. Тож у певної міри можна вважати, що психодіагностика зобов'язана своєю появою існуванню проблеми інтелекту, його вимірювати у сфері практики.

Уявлення про інтелекті

Поняття "інтелект" як об'єкт наукового дослідження впровадили психологію антропологом Ф.Гальтоном наприкінціХIХ в. Перебуваючи під впливом еволюційної теорії Чарльза Дарвіна, він вирішував вирішальної причиною виникнення будь-яких індивідуальних відмінностей, як тілесних, і психічних, чинник спадковості. Коли раніше спадковістю пояснювали лише розумову відсталість, то Ф. Гальтон поширив вплив цієї чинника попри всі рівні розвитку інтелекту - як найбільш вищі (талановитість, геніальність), і середні.

Відповідно до Ф.Гальтону, всього спектра інтелектуальних здібностей спадково детермінований, а роль виникненні індивідуальних відмінностей інтелекту навчання, виховання інших зовнішніх умов розвитку заперечувалося чи визнавалося несуттєвою. Цю виставу на багато десятиліть вперед визначили погляди психологів, займалися його дослідженням і навіть вплинули з його методологію вимірювання. Творці перших тестів інтелекту А. Біне, Дж.Кеттел та інші психологами, що вони вимірюють здатність,независящую та умовами розвитку.

2. Пояснити,що таке особистісно-орієнтоване навчання?

Особистісно орієнтоване навчання спрямоване на вирішення ключових проблем гуманізації загальної середньої освіти: підвищення престижу шкільної освіти; розвитку в учнів стійкого інтересу до пізнання, бажання та вміння самостійно вчитися; подолання труднощів, викликаних генетично та соціально обумовленими відмінностями в рівні розвитку дітей; формування основ базової культури особистості.

Метою особистісно орієнтованого навчання є виявлення суб'єктного досвіду кожного учня та надання психолого-педагогічної допомоги в становленні його індивідуальності, в життєвому самовизначенні, самореалізації.

Термін "суб'єктний досвід" означає досвід життєдіяльності, набутий дитиною до школи в конкретних умовах родини, навколишнього середовища, в процесі сприймання та розуміння нею світу людей і речей. Суб'єктний досвід називають особистим, індивідуальним, життєвим, стихійним тощо. У цих назвах відображені різні джерела придбання цього досвіду, різні його аспекти. Термін "суб'єктний" встановлює належність досвіду конкретній людині. Водночас він не дає оцінку його істинності, науковості, несуперечності з позицій суспільно-історичного пізнання.

Якщо традиційна освіта наближає кожного учня до параметрів особистості з попередньо заданими якостями, то особистісно орієнтоване навчання виходить з визнання унікальності суб'єктного досвіду самого учня як важливого джерела індивідуальної життєдіяльності. У навчальному процесі відбувається "зустріч" того, що вивчається, та суб'єктного досвіду, його "окультурювання", збагачення.

Головними завданнями особистісно орієнтованого навчання є:

- розкриття індивідуальних пізнавальних можливостей кожного учня;

- розвиток його індивідуальних пізнавальних здібностей;

- допомога йому в самопізнанні, самоактуалізації, самореалізації, самовизначенні;

- формування культури життєдіяльності, яка дає можливість продуктивно будувати власне життя.

Особистісно орієнтоване навчання маг давню історію і декілька інших назв: гуманістична педагогіка, екзистенціалізм, неопрагматизм, неопедоцентризм, вільне виховання (США, Європа. 70-ті роки), педагогіка співробітництва (СРСР, 80-ті роки). Усі ці близькі концепції об'єднує назва "ліберальна педагогіка", на противагу авторитарній і технократичній.

Ліберальний підхід до освіти в США і Європі започаткували ідеї Дж.Дьюї та інших педагогів-реформаторів початку XX століття. ДжДьюї критикував традиційну школу за авторитарну позицію вчителя, за зневагу до особистості учня. Він заклав, як вже зазначалося, основи педоцентризму: педагогіка всі свої категорії (цілі, зміст, методи, форми навчання) повинна віоначати, виходячи з інтересів, потреб дитини. Центральною фігурою навчального процесу повинен бути учень, а не вчитель чи шкільний предмет.

З середини XX століття набуває поширення новий напрям в психології - гуманістична психологія. її представники (Р. Берне, АМаслоу, К. Роджерс та інші) розглядають особистість як складну, індивідушіьігу цілісність, неповторність і найвищу цінність, яка має потребу в самоактуалізації - реалізації своїх можливостей (АМаслоу). Особистість учня здатна розвивати свої природні ресурси, розум і серце, допитливість, робити вибір, обирати рішення і відповідати за них, виробляти власні цінності в процесі навчальної та іншої діяльності (К.Роджерс).

У світлі викладеного представники гуманістичної психології пропонують будувати навчання на інших (порівняно з традиційною і технократичною школою) принципах. Головним вважають принцип "розвиваючої допомоги". Суть його виявляється в тому, щоб не робити за дитину, не вказувати їй, що робити, не вирішувати ЇЇ проблеми, а допомогти їй усвідомити себе і пробудити власну активність та внутрішні сили, щоб вона сама робила вибір, знаходила рішення і відповідала за них. Тому завдання вчителя, вважає К. Роджерс, не диктувати готове і, можливо, не потрібне учневі знання, а розбудити його власну пізнавальну активність, яка виявляється у виборі цілей, змісту, методів роботи, поведінки і цінностей. Учитель, вважає К. Роджерс, стимулює і полегшує( gacilitate) самостійну діяльність учня. Для цього замість авторитарного, невільного навчання (когнітивний тип навчання), у якому процес учіння зводиться до засвоєння навчальної програми і знань, відібраних учителем, слід ввести інший тип навчання - "дослідне учіння", при якому учні вчаться у вільній самостійній діяльності, на власному досвіді, в процесі дискусій і прийняття рішень. Метою дослідного учіння с розвиток самосвідомості особистості, її самореалізація. Знання, шкільна програма слугують засобом розвитку.

Створення такого учіння потребує: зміни позиції вчителя; створення атмосфери "свободи учіння" в класі; використання методів, які стимулюють активність учня і його розвиток.

Позиція учителя у дослідному учінні - це позиція консультанта і багато в чому психотерапевта, який здійснює "розвиваючу допомогу".

Атмосфера "свободи учіння" характеризується тим, що учні вільно обговорюють проблеми, не бояться робити помилки, взаємодіють в учінні один з одним, бачать в учителі джерело досвіду, знань, старшого члена групи.

До методів, які стимулюють "свободу учіння", належать: постановка проблем для вирішення їх як реальних, а не навчальних; використання різних джерел знання: людей, досвіду, книг, аудіовідеотехніки тощо; метод контрактів; організація роботи в групах різного складу, організація учіння як дослідження, експерименту, спеціальні заняття з самопізнання, міжособової взаємодії. Для створення атмосфери "відкритого учіння" педагоги цього напряму пропонують використовувати й емоційно забарвлені методи (ігрові), і раціональні ("навчальні пакети", програмовані посібники).

Цінністю концепцій представників гуманістичної психології є передусім увага до внутрішнього світу дитини, розвитку особистості учня шляхом учіння; по-друге, пошук нових методів, форм і засобів навчання. Проте абсолютизація окремих сторін, зокрема визначення змісту і методів навчання, виходячи виключно з інтересів і спонтанної діяльності учнів, позбавляє процес навчання систематичності, знижує рівень освіти. Це визнають і самі західні педагоги.

3. Назвати,які закономірності процесу навчання виділяються у сучасній дидактиці?

Закономірності навчання – це об'єктивні, суттєві, стійкі, повторювані зв'язки між складовими частинами, компонентами процесу навчання. Закономірності - це вираження дії законів в конкретних умовах. Особливість поняття "закономірності" в дидактиці полягає в тому, що зв'язки, залежності між компонентами процесу навчання мають переважно імовірно-статистичний характер. Частина з них діє завжди, постійно, незалежно від дії учасників і умов процесу, наприклад: мета і зміст навчання залежать від вимог суспільства до рівня освіти особистості. Більшість же закономірностей проявляється як тенденція, тобто не в кожному конкретному випадку, а в статистичному ряді, в деякій множині випадків. Багато закономірностей навчання виявляються дослідним, емпіричним шляхом і, таким чином, навчання може здійснюватися на основі досвіду. Однак, побудова ефективних систем навчання, ускладнення процесу навчання у зв'язку з введенням нових дидактичних засобів вимагає теоретичного знання про закони, за якими здійснюється процес навчання.

Виділяються зовнішні і внутрішні закономірності процесу навчання. Перші характеризують залежність навчання від суспільних процесів і умов: соціально-економічної, політичної ситуації, рівня культури, потреб суспільства в певному типі особистості і рівня освіти та ін. До внутрішніх закономірностей процесу навчання належать взаємозв'язки між його компонентами: між метою і завданнями, змістом, методами, засобами, формами. Або це залежність між викладанням, навчанням і навчальним матеріалом. Таких закономірностей в педагогічній науці встановлено досить багато, більшість з них діє лише при певних умовах. Відзначимо деякі з них:

1. Існує закономірний зв'язок між навчанням і викладанням: навчальна діяльність викладача практично завжди має виховний вплив, який може бути позитивним і негативним, більш або менш ефективним, залежати від ряду умов, опис яких характеризує частинні прояви даної закономірності.

2. Існує залежність між взаємодією вчителя та учня і результатами навчання. Без цього не може бути процесу навчання. Частинним, більш конкретним проявом цієї закономірності є зв'язок між активністю учня і результатами навчання: чим інтенсивніша, активніша, більш свідома навчально-пізнавальна діяльність школяра, тим вища якість навчання.

3. Міцність засвоєння навчального матеріалу залежить від систематичного безпосереднього і наступного повторення вивченого, від включення його в раніше пройдений і новий матеріал.

4. Розвиток розумових умінь і павичок учнів залежить від використання пошукових методів, проблемного навчання та інших методів, прийомів і засобів, що сприяють активізації інтелектуальної діяльності.

5. Формування понять у свідомості учнів відбуватиметься лише тоді, коли буде організована спеціальна пізнавальна діяльність, спрямована на виділення суттєвих ознак, явищ, об'єктів, а також порівняння.

Відзначені закономірності слугують ґрунтом для вироблення системи стратегічних ідей, які є ядром сучасної педагогічної концепції навчання. В суті своїй ця концепція передбачає наступне:

— спрямованість навчання і виховання на формування особистості, яка володіє духовним багатством, загальнолюдськими цінностями і мораллю, всебічно й гармонійно розвиненою, здатною до плідної діяльності;

— єдність організації навчально-пізнавальної, пошукової, творчої діяльності учнів як умова формування особистості;

— органічна єдність навчання і виховання, що вимагає розглядати навчання як специфічний спосіб виховання і надання йому розвиваючого і виховного характеру;

— оптимізація змісту, методів, засобів, орієнтація на вибір методів, що забезпечують максимальний ефект при відносно невеликих затратах часу і праці.

Отже, завдання дидактики – виявляти закономірності навчання, озброювати вчителя знаннями про них, забезпечувати процес навчання більш свідомим, керованим, ефективним. При цьому варто пам'ятати, що в процесі навчання діють і інші закономірності — психологічні, фізіологічні, гносеологічні тощо. їх варто розрізняти з дидактичними, які стосуються головним чином зв'язків між учителем, учнем і навчальним матеріалом.Таким чином, знання дидактичних закономірностей про те, як здійснюється навчальний процес, поряд з психологічними та іншими його характеристиками, дозволяє вченим і практикам побудувати цей процес оптимально в найрізноманітніших конкретних ситуаціях.

Білет №8

1. Сутність та різновиди людської уяви. Людська уява та фантазія. Розвиток уяви в онтогенезі.

Процес створення образів уяви

Створення людиною образів нових об'єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, активізуються деякі залишки попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоційованих зв'язків. Цей процес набуває різної складності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини. Найбільш елементарною формою синтезування нових образів є аглютинація (від латинського aglutinare— "склеювання"). Це створення образу шляхом поєднання якостей, властивостей або частин різних об'єктів. Такими є, наприклад, казкові образи русалки — напівжінки, напівриби; кентавра - налівчоловіка, напівконя; у технічній творчості це тролейбус - сполучення рис трамвая та автомобіля, танк-амфібія, що поєднує риси танка і човна, тощо.

Прийомом створення нових образів є аналогія. Суть прийому аналогії полягає в тому, що новостворений образ, який вибудовується, схожий на реально існуючий предмет, але в ньому проектується принципово нова модель явища або факту. На основі принципу аналогії виникла нова галузь інженерної справи - біоніка. Біоніка виокремлює деякі властивості живих організмів, які стають засадовими при конструюванні нових технічних систем. Так було створено багато різноманітних приладів - локатор, "електронне око" тощо. Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування -акцентування. Цей прийом полягає в навмисному посилюванні в об'єкті певних ознак, які виявляються домінуючими на фоні інших. Малюючи дружній шарж або карикатуру, художник віднаходить у характері або зовнішності людини щось неповторне, притаманне тільки їй, і наголошує на цьому художніми засобами.

Створення нових образів може бути досягнуте шляхом перебільшення (або применшення) усіх характеристик предмета. Цей прийом широко використовується в казках, народній творчості, коли герої наділяються надприродною силою (Микита Кожум'яка, Котигорошко) і здійснюють подвиги. Найбільш складним способом утворення образів уяви є створення типових образів. Цей спосіб вимагає тривалої творчої роботи. Художник створює попередні ескізи, письменник - варіанти твору. Так, малюючи картину "З'явлення Христа народові", художник Іванов зробив близько 200 ескізів. Уяву в художній творчості можна проілюструвати висловлюванням К. Паустовського: "Кожна хвилина, кожне кинуте мимохіть слово та погляд, кожна глибока або жартівлива думка, кожний непомітний рух людського серця, так само як і літаючий пух тополі або вогонь зірки в нічній воді, — все це крихти золотого пилу. Ми, літератори, видобуваємо їх протягом десятиріч, ці мільйони крихт, збираємо непомітно для самих себе, перетворюємо на сплав і потім із цього сплаву виковуємо свою "Золоту троянду" - повість, роман або поему". Творчий процес пов'язаний з виникненням багатьох асоціацій, їх актуалізація підпорядкована меті, потребам і мотивам, які домінують в актах творчості. Великий вплив на створення образів уяви чинить практична діяльність. Доки створений образ існує тільки "в голові", він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнок або модель, людина перевіряє реальність його існування.

Засадовою щодо створення образів уяви є взаємодія двох сигнальних систем. Співвідношення чуттєвого та мовного, образу та слова набуває різного характеру в різних видах уяви, залежно від конкретного змісту діяльності, в яку включається створення образів.