Література кінця хvііі – початку хіх ст.

Оскільки більша частина етнічних українських територій у цей час була перетворена на одну з провінцій Російської імперії, то першою формою національної свідомості став місцевий, крайовий патріотизм, який передбачав наголошування на мовній, культурній, етнографічній своєрідності українців. За таких умов література мусила виконувати ряд не властивих мистецтву слова функцій. Фактично вона стала одним із важливих чинників вираження й водночас формування національної самосвідомості.

У перших десятиліттях ХІХ ст. роль літературних центрів належала Полтаві та Харкову. Саме тому початковий період нової української літератури називають полтавсько-харківськім. З Полтавою пов’язана творча діяльність одного із засновників нової літератури – І.Котляревського.

Після заснування у 1805 р. Харківського університету роль літературного центру міцно закріпилась за Харковом. На сторінках журналів «Харьковский Демокрит» та «Украинскийвестник» друкувалися твори В.Масловича та П.Гулака-Артемовського, написані українською мовою.

1834 р. у харківському альманасі «Утренняя звезда» з’явилася перша публікація української прози Григорія Квітки (укр. прозаїк і драматург).

Кінець 20-х – поч.. 30-х рр. навколо Харківського університету сформувалося середовище молодих людей (викладачів та студентів), які цікавились українською історією та фольклором, а також здійснювали власні літературні спроби. Серед них найбільш помітними постатями були Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Михайло Петренко. Вони увійшли в історію української літератури як представники раннього українського романтизму. Результатом їх діяльності стало видання фольклорної збірки «Запорожская старина» (укладач І.Срезневський), альманахів «Сніп», «Молодик».

Значну організаційну діяльність у літературній галузі проводив Євген Гребінка (поет та прозаїк). Він видав альманах «Ластівка» (1841р.)

У середині 40 –х рр. українським літературним центром став Київ. На початку 1846 р. там утворилося Кирило-Мефодіївське товариство – таємна організація, до складу якої входили відомі українські письменники – Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Товариство проіснувало 14 місяців. Навесні 1847р. його учасники були заарештовані, ув’язнені та заслані.

Репресії проти учасників Кирило-Мефодіївського товариства на певний час затримали розвиток літературного процесу. Літературне життя пожвавилось у другій пол. 50-х рр., коли в Петербурзі оселилися Куліш, Костомаров, Шевченко, які повернулися із заслання.

1857 р. – публікація «Народних оповідань» Марка Вовчка (Марія Олександрівна Вілінська).

1861 – 1862рр. – згуртованість колишніх кирило-мефодіївців та представників молодших літераторів навколо українського журналу «Основа», що виходив у Петербурзі.

Укр.літ. ХІХ ст. розвивалася в умовах постійних урядових заборон і репресій. (1863 р. – Валуєвський циркуляр обмежив права укр. Культури. 1876 р. – Емський указ. )

Специфіка даної літератури:

• естетичні завдання поступалися захисним;

• етнічне самозбереження – першорядне питання;

• концентрація уваги літераторів на простонародному, селянському середовищі.

Іноді цю літературу ще називають народницькою. Письменники-реалісти:

Леонід Глібов, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Павло Грабовський, Іван Франко.

ХІХ ст. стало часом зростання та осмислення можливих стратегій національно-культурного розвитку. Літературний рух в Україні був ознаменований появою цілого ряду високовартісних художніх творів.