Українська драматургія іі половини хіх ст.

Театральне мистецтво в Україні сягало корінням у сиву давнину, брало початок з фольклору(календарно-обрядові пісні, сімейно-обрядові пісні). Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр – потішні видовища на майданах. В кінці ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які, заробляючи харчі, ставили інтермедійні вистави. ХІХ ст. створило всі передумови для виникнення нового театру: реалістична гра акторів, поява українських драматичних творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. В кінці 70-х рр. українську акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. Корифей – людина, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав Марко Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів і особливу увагу приділяв режисурі. Він створив такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановита особистість, і доповнювала своєю грою гру інших акторів. Самі театральні діячі змушені були братися за перо. М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського. Царський уряд дозволяв виключно розважально-комічні п’єси. У 1881 році українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький відділився від М. Старицького.

Іван Карпенко-Карий Мартин Боруля

«Мартин Боруля» — трагікомедіяІвана Карпенка-Карого, написана у 1886.

Сюжет

Сюжет комедiï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем помiщицьких маєткiв, вирiшив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пiшло чимало часу i марно: дворянство не було доведено, оскiльки прiзвище в старих документах було Тобелевич, а в нових Тобiлевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висмiяти намагання простоï людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над iншими.

Розв'язка - гостро драматична: Мартин скрiзь зазнає поразки, i, нарештi, одна лiтера в прiзвищi (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рiд Мартина не визнали дворянським.

Персонажі

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновик.

Палажка — його жiнка.

Марися — їх дочка.

Степан — їх син, канцелярист земського суду.

Гервасiй Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.

Микола — його син, парубок.

Нацiєвський — регiстратор з ратушi.

Красовський - шляхтич з яким судиться Боруля.

Трандалєв — повiрений.

Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський — чиновники.

Омелько, Трохим — наймити Борулi.

Мартин Боруля — головний персонаж комедiï. Це людина iз заможноï верхiвки села, не заслiплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманностi. Однак, це натура, скалiчена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лiнiю». Коли б його спитали, навiщо йому те дворянство, вiн, певно, не змiг би пояснити як слiд своє дивне бажання. Читаючи комедiю, ми бачимо, що Мартин гарний сiм'янин, у домi порядок i достаток; i авторитет, i гроші все це у нашого героя є. Виявляється, герою треба дворянського титула, який, на думку Мартина, зробить його паном.

У своєму домi цей «мiщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянськi порядки, сам мучиться через своï химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до полiтично-правового мiсця в помiщицько-капiталiстичнiй державi, яке мало дворянство.

Мартин велить своïм дiтям називати себе не татом, а «папiнькою», а маму «мамiнькою». Вiн довго вранцi вилежується в лiжку, як пан, хоча в нього, трудящоï людини, вiд довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче вiддати замiж за «образованого чоловiка», сина Степана мрiє бачити знатним чиновником. Смiшно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традицiйним порядкам сiм'ï Мартина, викликають нерозумiння i подив членiв родини.

Мораль

Висмiявши таку поведiнку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицiй, ставлення людини до своєï рiдноï землi, свого родоводу, прадiдiвських коренiв, працi, народних звичаïв. Головне не титул, а вмiння залишатися порядною, високоморальною людиною у всiх життєвих ситуацiях.