9.3. Геополітика

Вивченням проблем світового співтовариства, пов'язаних із пошуком і здій­сненням політичної стратегії на глобальному та регіональ­ному рівнях, займається спеціальна галузь політичногознання — геополітика.

Під геополітикою (гр. ge - земля, і politike — політика) у політичній науці розуміється концепція, що виходить із визнання залежності політичних процесів від територіаль­но-просторового розташування держав, вона вивчає вплив географічних факторів (географічних границь, клімату, розміру території, кількості населення, наявності природ­них ресурсів та ін.) на стан і еволюцію економічної, полі­тичної та соціальної систем суспільства.

Особлива роль у становленні по­літичної географії як наукового на­прямку належить німецькому вченому Фрідріху Ратцелю, якого називають за­сновником класичної геополітики. У роботах Ратцеля ідеї географічного детермінізму поєднуються із ідеями системності в політичних відносинах. Політична система розглядається як певний «організм», існування якого залежить від уміння пристосовуватися до навколишнього середовища, використо­вувати природні фактори для збільшення своєї могутності.

Становлення геополітики як само­стійної області наукового знання пов'я­зується з роботами таких авторів кінця XIX — першої половини XX ст., як Р. Челлен, X. Маккіндер, К. Хаусхоффер, А. Мехен, Н. Спікмен, К. Шміт та ін. Так, видатний послідовник Ф. Ратцеля, шведський вченийРудольф Чел­лен вперше вводить у науковий обіг термін «геополітика» та розробляє основні принципи і категорії нового напрямку наукового знання. Згідно з Челленом, геополітика визначається як наука про державу як географічний організм, втілений у просторі.

Ідеї німецького вченого Карла Хаусхоффера про за­безпечення державами свого життєвого простору шляхом розширення сфери панування, зокрема, за рахунок терито­ріальної експансії (лат. expansio — поширення), були вміло обіграні нацистською пропагандою в 30-40 pp. XX ст., яка зробила їх основою зовнішньополітичної доктрини Третьо­го рейху.

Значне місце в розробці основ геополітики як науково­го напрямку належить англійському вченомуХелфорду Джону Маккшдеру, який вперше звернув увагу на зв'язок географічних факторів, політики та історії людства, а та­кож вказав на необхідність розгляду всіх політичних про­цесів у глобальному масштабі.

До середини XX ст. геополітика остаточно оформляєть­ся як самостійна область політичної науки зі своїм предме­том дослідження та категоріальним апаратом. До основних понять і категорій, що використовуються в геополітичних дослідженнях, можна віднести такі, якгеостратегія (основ­ні напрямки діяльності держав), геостратегічні лінії (порядок просторової організації основних політичних сил), гео­стратегічні регіони (зони контролю і впливу регіоноутворюючих держав), геополітичні регіони (зони стійких політичних, економічних і культурних зв'язків між державами) та ін., що дозволяють в цілому відтворити модель світового геополітичного простору.

Розширюючи дану структуру геополітичного простору, 3. Бжезінський виділяє такожгеостратегічні дійові особи та геополітичні центри. Активними геостратегічними осо­бами є, за Бжезинським, держави, що мають здатність та національну волю до здійснення влади або надання впли­ву за межами власних кордонів, спроможність змінити іс­нуючу розстановку сил у геостратегічному регіоні. Геопо­літичні центри — це держави, чиє значення випливає не з їх сили та мотивації, а, швидше, з їх важливого місце розташування. Найчастіше геополітичні центри зумовлюють­ся географічним положенням, що надає їм особливу мож­ливість контролю доступу до важливих районів, або мож­ливості відмови геополітичним дійовим особам в одержанні ресурсів.

Аналізуючи євразійський геополітичний простір, 3. Бже­зінський виділяє п'ять ключових геостратегічних дійових осіб — Францію, Німеччину, Росію, Китай та Індію (у той час, як такі потужні держави, як Великобританія, Японія та Індонезія до цієї категорії суб'єктів геополітики не вхо­дять), а також п'ять геополітичних центрів — Україну, Азербайджан, Південну Корею, Туреччину та Іран (хоча Туреччина та Іран можуть виступати і як геостратегічно активні дійові особи в межах своїх регіонів). Інші — серед­ні за своїми масштабами — європейські держави, більшість із яких є членами НАТО і/чи Європейського Союзу, або підкоряються провідній ролі США, або вибудовуються за ключовими геополітичними дійовими особами Європи — Францією та Німеччиною. Найбільш важливим потенцій­ним геополітичним центром у Східній Європі, на думкуБжезинського, на сьогоднішній день є Польща.

Таким чином, сучасна геополітика містить у собі як «геополітичну статику» (виділення геостратегічних регіонів, зон впливу, розміщення сил у рамках світового політичного процесу), так і «геополітичиу динаміку» (геостратегію, ге­ополітичні процеси, зміну статусів суб'єктів геополітики на «світовій шахівниці»).

До найбільш відомих сучасних вчених, що представ­ляють різні геополітичні теорії й школи, можна віднести С. Хантінгпгона, 3. Бжезінського, Ф. Фукуяму, М. Каплана, Ж. Tip і ара та ін.

Серед найбільш впливових наукових напрямків у захід­ній геополітичній думці кінця XX — початку XXI ст. виді­ляють неомондіалізм та неоатлантизм.

Геополітична концепція неомондіалізму в сучасній полі­тичній науці формується на основі ідеїконвергенції (лат. convergere — наближатися, сходитися), одним із авторів якої був американський вчений російського походження П. Сорокін.

Ставши однією з основних концепцій західної соціоло­гії та політології XX ст., теорія конвергенції (глобальної інтеграції) вбачала в розвитку цивілізації неминучу тенденцію до зближення різних соціальних систем (напри­клад, соціалізму і капіталізму), з наступним об'єднанням їхніх позитивних якостей. В 70-х pp. XX ст. дана теорія була сприйнята в рамкахгеополітичного аналізу світової політики американськими аналітиками, політиками-атлантистами Г. Кіссінджером, 3. Бжезінським та ін., які ефек­тивно використовували її в «холодній війні» з СРСР.

Із закінченням «холодної війни» розстановка сил на сві­товій арені кардинально змінилася, а необхідність по-но­вому осмислити сформовану геополітичну ситуацію призвела до форму­вання неомондіалістської теорії. Її виникнення пов'язується з відомою роботою американського вченого-футуролога Френсіса Фукуями «Кінець історії та остання людина». Фукуяма, прагнучи спрогнозувати характер і на­прямок розвитку сучасного світового політичного процесу, мондіалістській моделі конвергенції соціалізму та капіталізму (лібералізму і комунізму) протиставляє модель повного домінування ліберальних (західних) цінностей, реалізація

якої й призведе, зрештою, до «кінця історії» - закінчення періоду

політичного та ідеологічного протистояння, створення глобальної ліберально-демократичної цивілізації.

Протилежна точка зору на характер розвитку світового політичного процесу після закінчення «холодної війни» представлена в рамках неоатлантичної концепції в роботі «Зіткнення цивілізацій» провідного американського полі­толога, директора Інституту стратегічних досліджень при Гарвардському університеті Самуеля Хантінгтона. У своїй роботі, що викликала величезний резонанс у світі, вчений стверджує, що домінування західної ідеології в сучасному світі насправді виявляється ілюзією. Катастрофа ко­мунізму, а також процеси модернізаціїавтократичних політичних систем зо­всім не означають, що все людство сприйняло та засвоїло систему захід­них (ліберальних) цінностей. Хантінгтон відзначає, що вперше в історії людства глобальна політика стала й багатополюсною, й поліцивілізаційною.

Поряд із західною цивілізацією, що поєднує культуру Північної Америки й Західної Європи, вчений виділяє ще вісім цивілізацій: слов'яно-православпу, буддистську, японсь­ку, ісламську, індуську, латиноамериканську, африканську та сінську.

Хантінгтон вказує на зміщення балансу впливу між іс­нуючими цивілізаціями, що проявляється у зниженні за­гальносвітового впливу Західної цивілізації: зростає вій­ськова та економічна міць азіатських цивілізацій, незахідні цивілізації підтверджують цінність своїх культур, а поширення західних ідеалів і норм не призводить ані до виникнення загальної цивілізації, ані до вестернізації незахідних суспільств.

Хантінгтон відзначає, що у світі після «холодної війни» найбільш важливими відмінностями між людьми виступа­ють вже не ідеологічні, політичні або економічні, а власне культурні розходження. Таким чином, на думку вченого, у новому світовому порядку лінії «культурних розламів» — границь між цивілізаціями — стають тими найважливі­шими границями, уздовж яких і можливе виникнення основних конфліктів у глобальній політиці, які Хантінгтон називає «зіткненням цивілізацій».

Даний підхід до налізу сучасної геополітичної ситуації, безумовно, здається більш реалістичним у порівнянні із концепцією «універсальної цивілізації», запропонованою Фукуямою. Очевидно, що кінець «холодної війни» не озна­чав ані завершення конфліктів у глобальній політиці, ані виникнення єдиного «гармонічного» світу. Світ, у порів­нянні з початком 90-х pp. XX ст., дійсно, став іншим, але далеко не більш мирним. За останні неповні два десятиліт­тя ми стали свідками безлічі регіональних етнічних конфлік­тів, відродження неокомуністичних і неофашистських ру­хів, різкого зростання релігійного фундаменталізму та ін.

У новій геополітичній ситуації початку XXI ст. ви­живання Заходу, за словами Хантінгтона, безпосередньо залежить від того, чи сприймуть його жителі свою цивілі­зацію не як універсальну, а як унікальну. Уникнути ж гло­бального «зіткнення цивілізацій» буде можливим лише за умови, що всі світові лідери усвідомлять поліцивілізаційний характер сучасної глобальної політики й стануть співробітничати заради його підтримки.