Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
розділ2.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
407.04 Кб
Скачать

Розділ 2. Національна державність у фінляндії (20 – 30-і роки хх ст.)

2.1. Внутрішньополітична ситуація та діяльність уряду незалежної Фінляндії

Державно-правова ситуація у Фінляндії з закінченням війни була заплутаною. Парламент, який в листопаді 1917 р. проголосив себе носієм верховної влади в країні, роздирався як між-, так і внутрішньофракційними розбіжностями і був кількісно неповним. Шостого грудня 1917 Фінляндія була проголошена республікою. Монархісти вважали, що Декларація незалежності зовсім не скасувала Форму правління 1772 р., що діяла в період автономії, але Фінляндія раніше залишалася монархією. Після громадянської війни між монархістами і республіканцями розгорілася боротьба щодо Форми правління - боротьба, яка суттєво порушила стрункість лав буржуазних партій.1

У результаті громадянської війни та проведених силами «білих» політичних репресій, парламент Фінляндії сформував правлячу більшість, яка виключала участь лівих фракцій. У парламенті, який було скликано у травні 1918 року, із 92-х депутатів - соціал-демократів 40 приховувалися в Росії, а близько 50 було арештовано. На перше засідання парламенту прибуло 97 правих депутатів і один соціал-демократ Матті Паасівуорі. На той час серед депутатів панували монархічні ідеї. Парламент отримав назву - «парламент-кукса». Максимальна кількість депутатів склала 111 осіб, при законодавчо визнаних 200. Через таке неповне представництво рішення парламенту видавалися доволі спірними2.

27 травня 1918 року сформовано новий уряд, який очолив старофін Юхо Паасіківі.

У цей час у країні були різні настрої. Під впливом громадянської війни значна кількість політиків розчарувалася в республіці й схилялася до того, що монархія - найкраща форма правління для збереження мирного життя у Фінляндії. По-друге, люди вірили, що якщо прибуде король з Німеччини, то саме ця країна підтримає Фінляндію при загрозі з боку Росії. Також варто зауважити, що більша частина країн Європи були на той час монархіями, і вся Європа ще вважала, що і в Росії можлива реставрація монархії. Залишалося тільки підібрати підходящого претендента. Спочатку надії покладалися на сина німецького імператора Вільгельма ІІ - Оскара, але фіни отримали відмову. У серпні 1918 року на недовгий час було створене Королівство Фінляндія, а королем Фінляндії був обраний швагро імператора Вільгельма ІІ принц Фрідріх Карл Гессен-Кассельський.

До прибуття обраного короля у Фінляндію і його коронації обов'язки глави держави повинен був виконувати регент - діючий фактичний керівник держави, голова Сенату Пер Евінд Свінхувуд.1

Однак через місяць у Німеччині відбувається революція і 9 листопада 1918 року Вільгельм ІІ залишає владу та втікає до Нідерландів. 11 листопада 1918 року підписується Комп'єнська мирна угода, яка завершила Першу світову війну. У нових умовах обрання короля стало для Фінляндії важким зовнішньополітичним тягарем. Сенат Паасіківі пішов у відставку наприкінці листопада, і новий коаліційний буржуазний уряд сформував старофінн, професор Лаурі Інгман. Уряд став називатись не сенатом, а Державною радою, а сенатори - міністрами. В уряді Л. Інгмана республіканці вже становили половину його членів.2 Головною метою нового уряду стало одержання визнання незалежності від західних держав.

Ситуація в самій країні також була вкрай важкою. Розорення господарства країни й блокада з боку Антанти призвели до того, що життя у Фінляндії стало досить важким, а більшість політичних партій втратили довіру народу. Через певний час ці партії відродилися під іншими назвами. Так, 8 грудня 1918 року члени Партії младофінів, разом з деякими старофінами, утворили нову Національну прогресивну партію, а 9 грудня 1918 року була утворена партія Національна коаліція на чолі з Ю. Паасіківі.

Те, що світова війна закінчилася поразкою Німеччини, вибило грунт з-під пронімецької орієнтації Фінляндії і зробило неминучими пошуки нового зовнішньополітичного курсу, який знайшов би підтримку у західних союзних держав і Паризької мирної конференції. Врятував положення знову-таки Маннергейм. Як колишній офіцер російської армії, він завжди ставився критично до пронімецької орієнтації.1 Маннергейм, який перебував після відходу у відставку в Стокгольмі, в листопаді-грудні провів переговори - спочатку як приватна особа, а потім за дорученням уряду - з представниками західних держав у Парижі та Лондоні. 2

Загроза із Заходу змусила уряд Л. Інгмана просити принца Фрідріха Карла Гессенського відректися від корони. Той зрікся престолу 12 грудня 1918 року. Цього ж дня П.Е. Свінхувуд оголосив парламенту про свою відставку з посади регента Фінляндії. У той же день парламент схвалив відставку й обрав новим керівником держави генерала К.Г.Е. Маннергейма. У свої спогадах Маннергейм пише: «Жоден «реванш» в моєму житті не був настільки очевидний, як цей: адже мене обрали регентом за пропозицією того самого уряду, який своїм нелояльним ставленням до головнокомандувача власної армії змусив мене залишити країну після перемоги у визвольній війні, здобутої під моїм керівництвом.»3

24 лютого 1919 року Маннергейм розпустив парламент і оголосив нові вибори. Виборча кампанія була важкою: ліві сили вели підривну агітацію. У новому парламенті соціал-демократи отримали 80 місць з 200. Маннергейм розробив основні принципи республіканської форми правління, які досі живі в Фінляндії. Відкриваючи 4 квітня 1919 р. новий парламент, у своїй промові регент чітко визначив ті напрямки, які повинна була використовувати країна у своїй зовнішній і внутрішній політиці.1

У роботі Едускунти (Парламенту), що була скликана у квітні 1919 року, взяли участь 80 поміркованих соціал-демократів, а також старофіни й представники Прогресивної й Аграрної партій.

17 липня 1919 року Конституційний Акт було затверджено регентом Маннергеймом і законодавчо відбулася зміна форми правління. Невизначеність, яка тривала півтора року, завершилася — Фінляндія стала республікою.

25 липня 1919 року відбулися перші вибори президента Фінляндії. Президента обирали члени Едускунти. На той час два основних кандидати: діючий керівник держави К.Г.Е. Маннергейм і К.Ю. Стольберг. Більшістю голосів (143) було обрано К.Ю. Стольберга, а К.Г.Е. Маннергейм отримав тільки 50 голосів.

Надзвичайно складними були на той час відносини Фінляндії та Радянської Росії. Після завершення громадянської війни, фінські війська в травні 1918 року висунулися за межі кордону колишнього Великого князівства з метою зайняти Східну Карелію. 15 травня 1918 року уряд Фінляндії офіційно оголосив війну Радянській Росії.

У 1918-1919 роках фінські війська захопили великі райони Східної Карелії, а в 1920 р. - район Печенги (Петсамо). У Східній Карелії за підтримкою фінляндського уряду були сформовані й офіційно визнані Фінляндією органи влади, що виступали за відокремлення від Росії (Олонецький уряд і Тимчасовий уряд Архангельської Карелії).

Однак до літа 1920 р. Червона армія завдала поразки фінським військам і загонам «незалежних» карельських урядів і вийшла на східний адміністративний кордон Фінляндії, яким він був до 1917 р. У руках фінів залишилися тільки прикордонні Репольська й Поросозерська волості. Відповідно до постанов ВЦВК від 7 червня й 4 серпня 1920 р. у населених карелами місцевостях Олонецької та Архангельської губерній була утворена автономна Карельська Трудова Комуна в складі РСФСР (з 1923 р. - Карельська АРСР).1

Фінляндський уряд був змушений піти на переговори за посередництвом Естонії в Тарту. Серед проблем, що обговорювалися, найбільш важкими були питання про Східну Карелію й Печенгу. Фінляндія продовжувала підтримувати емігрантські карельські уряди, що ж стосується Печенги, то фінські дипломати апелювали до обіцянки російського імператора Олександра ІІ в його указі від 13 лютого 1864 р. компенсувати вилучення у Великого Князівства Фінляндського території Сестрорецького збройного заводу. В якості одного з варіантів компенсації в указі називалося надання Фінляндії виходу до Льодовитого океану в районі Печенги. В остаточному підсумку, радянська сторона погодилася задовольнити вимогу Фінляндії про Печенгу, хоча й відкинула запропоновані фінською делегацією обґрунтування. Всі домагання щодо Східної Карелії були відхилені, і радянська дипломатія настояла на поверненні РСФСР Репольської і Поросозерської волостей.

14 жовтня 1920 р. у м. Тарту був укладений радянсько-фінляндський мирний договір. РСФСР підтверджувала визнання незалежності й суверенітету Фінляндської держави в кордонах колишнього Великого Князівства. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався, крім району Печенги, по старій лінії кордонів між внутрішніми губерніями Російської імперії й Великим Князівством Фінляндським. Фінляндія зобов'язувалася повернути РСФСР Репольську й Поросозерську волості. Фінляндія визнавала також існування Східно-Карельської автономної області в складі РСФСР. У тому ж році Фінляндія була прийнята до Ліги Націй .

31 грудня 1920 року вступив в силу Тартуський договір, і згідно з його умовами, Фінляндія з РСФРР офіційно вийшли зі стану війни і між ними були встановлені дипломатичні відносини на рівні місій. Тартуський мирний договір давав можливість для створення не тільки нормальних радянсько-фінляндських взаємин, а й для розвитку політичних, економічних і культурних зв’язків. На його основі були встановлені між обома державами перші контакти в різних областях.1 Наприкінці січня 1921 р. до Москви прибув перший дипломатичний представник Антті Ахонен, а в лютому в Гельсінкі був направлений Ян Берзіньш – Зіемеліс. Після вигнання фінів Карельська Трудова Комуна була перетворена 25 липня 1923 в Карельську АРСР у складі РРФСР 2.

У 1921 р. карельські емігрантські організації за підтримкою фінляндської влади безуспішно спробували військовим шляхом переглянути умови договору 1920 р. у Тарту і домогтися приєднання Східної Карелії до Фінляндії. У 1921-1923 роках фінський уряд, теж безрезультатно, намагався повторно вирішити «карельське питання» за допомогою Ліги Націй і Міжнародного суду в Гаазі.

На той час був також вирішений конфлікт зі Швецією через Аландські острови. У 1921 р. справа була передана в Лігу Націй. Архіпелаг залишився фінським, і договір про демілітаризацію островів перейшов у відомство Фінляндії.3

Громадянська війна відкидала довгу тінь також на внутрішню політику Фінляндії. Цим пояснюється той факт, що протягом усіх 20-х років країною керували недовговічні уряди, а політичний клімат відрізнявся серйозними ідеологічними протиріччями. Хоча засуджені червоногвардійці поступово були амністовані, неминуча недовіра між соціалістичним і буржуазним таборами довго ускладнювала мирне співіснування у спільній республіці. Більшість жителів країни оцінило завойовану незалежність, але значно менша їх кількість була готова ввести корективи в своє власне розуміння того, як саме цією незалежністю скористатися.

Бурхливий характер внутрішньополітичного життя поглиблювався тим, що жоден з перших президентів республіки не перебував при владі довше одного мандатної періоду. К.Ю. Стольберг (1919 - 1925) змінив Лаурі Крістіан Реландер (1925 - 1931), що висунувся з лав партії Аграрний союз. 1 Він був людиною, яка побоювалася невдоволення сильних світу цього чи роздратування фінського суспільства. Через це Маннергейм не став фельдмаршалом і головою Ради оборони. Реландер постійно орієнтувався на думку радянської газети «Правда», особливо після її загрозливої статті 10 квітня 1925 року, яка свідчила: «Генерал Маннергейм не повинен забувати, що дорога з Гельсінкі до Ленінграда може виявитися набагато довшою, ніж дорога з Ленінграда до Гельсінкі». Слабкість президента Реландера та недогляди уряду Фінляндії стали причиною появи руху, що виник у північно-західній Фінляндії та отримав назву «лапуаський рух». Головним пунктом його програми було викорінення в країні комунізму, хоча компартія була заборонена, і в кінцевому рахунку - державний переворот.

У диктатори «лапуасці» пророкували Маннергейма, хоча деякі керівники руху вважали його старим і малоефективним - їм більше подобався генерал Вальдо.

1930 рік ледь не став фатальним для Фінляндії, коли величезна маса лапуасців маршем увійшла в Гельсінкі. Парламент був розпущений, а уряд відправлено у відставку. Фіни на власні очі переконалися у слабкості державної влади.

Реландера, у свою чергу, змінив представник правих П.Е. Свінхувуд (1931 - 1937), який займав ще в 1917 - 1918 рр. пост регента. Авторитет Свінхувуда був досить великий, щоб впоратися з зухвалими ватажками праворадикального Лапуаського руху. Він через рік ліквідував назріваюче повстання лапуасців і звів нанівець їх рух. Маннергейм же ухилився від диктатури і тим самим зберіг своє добре ім'я.1

Крім Свінхувуда у вище керівництво республіки повернувся ще один державний діяч, що вимушено залишався в тіні. Новий президент чи не в якості свого першого кроку після вступу на посаду запропонував генералу Маннергейму пост голови реформованої Ради оборони . У разі війни Маннергейм до того ж мав стати на чолі збройних сил.

На початку серпня 1931 року Манергейм приймає рішення особисто обстежити стан обороноздатності Карельського перешийка. Повернувшись в Гельсінкі, генерал розповів міністру оборони Оксалу про результати своєї поїздки. Він вважав, що треба терміново зайнятися оборонною лінією, дорогами і аеродромами. У своїх мемуарах Манергейм згадував, що «оглянуті мною кілька десятків кулеметних гнізд і артилерійських позицій, які були збудовані на початку 20-х років в якості основи оборонної лінії, по своїй конструкції були непридатними, та й розташовані вони були невдало. Оскільки вони не підтримувалися в порядку, більша частина обладнання стала непридатною, так само як і незначні загородження з колючого дроту. Оборонні пристрої, звичайно, не являли собою якоїсь єдиної системи.»2

Навесні 1933 року Маннергейм отримав звання маршала. Крім того, Свінхувуд дав головнокомандувачу збройних сил таємне розпорядження слідувати інструкціям голови Ради оборони до тих пір, поки Маннергейм залишатиметься на цій посаді.3

Перебування на президентській посаді представника Аграрного союзу Кюесті Калліо (1937 - 1940) було перервано через його хворобу, через що Калліо ще в меншій мірі, ніж його попередники, встиг стати авторитетною керівної фігурою в державі. Незважаючи на те що урядова реформа однозначно дала президенту повноваження формувати зовнішню політику країни, на практиці цю відповідальність з президентом поділяв прем'єр-міністр чи міністр закордонних справ. Одночасно підкреслювалися церемоніальні функції президентської посади, у зв'язку з відсутністю в Фінляндії монарха і королівської династії.1

У середині 1920-х років єдиною зовнішньополітичною альтернативою для Фінляндії залишалася політика неприєднання, яку також називають "блискучим ізоляціонізмом». У міжнародних відносинах Фінляндія все більше «вростала» в систему Ліги Націй. Тому цілком природно, що Фінляндія прагнула стати і восени 1927 стала членом Ради Ліги Націй на наступний трирічний період.2

Розвиток законодавства йшов непогано, поки економіка країни переживала підйом, але після біржового краху на Уолл-стріт наслідки загальносвітової економічної кризи позначилися як на народному господарстві Фінляндії, так і на її політиці.

Криза посилилася жорстокою ідеологічною боротьбою, що відбувалася наприкінці 20-х років у більшості держав Східної та Центральної Європи, - боротьбою між вірними Москві комуністами, з одного боку, і націоналістично налаштованими антикомуністами - з іншого. У Прибалтиці і Польщі страх перед комунізмом призвів до відмови від представницької демократії на користь різного роду консервативних правих диктатур.

Ще далі подібний розвиток зайшов в Італії та Німеччині, де різними шляхами встановилися фашистські режими. Фінляндія теж виявилася охопленою страхом перед комунізмом - не дивно, якщо врахувати трагічний досвід громадянської війни, а також тісні контакти крайніх лівих з Москвою.3

У серпні 1931 року Фінляндія та СРСР почали взаємний зондаж щодо укладення договору про ненапад. Тепер, на відміну від того, як це було п'ятьма роками раніше, Фінляндія хотіла підписати такий договір. У підсумку вона, зокрема, схвалила пункт, який передбачав нейтралітет у разі нападу третьої сторони на одного з учасників договору. Договір про ненапад був підписаний в січні 1932 р. Подібні договори СРСР підписав в 1929 р. з Німеччиною і в 1931 р. з Францією та Польщею.

Восени 1933 р. Фінляндія приєдналася до так званих держав групи Осло, в число яких входили Швеція, Данія, Норвегія, Бельгія, Голландія та Люксембург. Договір, підписаний в Осло в 1930 р., стосувався головним чином митних і торгових відносин, але мав також і політичне значення. Країни-учасниці сподівалися, що за допомогою співпраці вони зможуть забезпечити свій нейтралітет.1

В 1934 році договір про ненапад між СРСР та Фінляндією був продовжений на 10 років.

22 січня 1935 року К. Маннергейм просив президента Свінхувуда нагородити фінськими орденами групу офіцерів німецької армії, які були пов'язані із здійсненням його візиту до Німеччини. Це, вважав фельдмаршал, «підсилить в подальшому інтерес і прихильність Німеччини по відношеннюдо Фінляндії».

У 1935 році фельдмаршал здійснив влітку поїздку до Англії, а восени - до Франції. Він прагнув дотримуватися балансу у своєму підході до закупівлі новітнього озброєння у країн Заходу, щоб не викликати невдоволення, наприклад у Англії і Франції, придбанням літаків у Німеччині. Однак Маннергейм активізував роль фінського військового представництва в Берліні.2

Про свою поїздку К. Маннергейм згадує: «Влітку Герінг, міністр-президент Пруссії і одночасно командувач ВПС Німеччини, запросив мене відвідати німецькі авіаційні заводи. Поїздка виявилася досить плідною, переконала мене в тому, що нові керівники Німеччини майстерно і швидко створюють збройні сили, і насамперед ВПС. Завдяки ключовому становищу Герінга саме повітряним силам виділялися найбільші суми.»1

Період з 1931 р. по 1939 р. К.Г. Маннергейм у своїх «Мемуарах» назвав «наввипередки з бурею». Фельдмаршал прекрасно знав, що відбувається на Заході. Його ілюзії щодо Німеччини і націонал-соціалістів швидко розсіялися. Маннергейм вважав, що Гітлер збирається перетворити народи Європи в білих негрів для служби Третьому рейху. Але головна небезпека для його батьківщини, на його думку, була все ж зі Сходу. Треба було терміново озброюватися. Відносини Маннергейма з урядом були складними через те, що він постійно урізав військовий бюджет. А стан оборонних сил Фінляндії знаходився на вкрай низькому рівні. Починаючи з 1929 року бойові навчання з причини економії коштів не проводилися. Зброя застаріла і зносилася. Сучасні літаки і танки були відсутні. Співпраця між армією і шюцкором була недостатньою. Мобілізаційний план чотири роки лежав на розгляді.2

Про стан оборонних сил Маннергейм писав: «Діяльність ради оборони, незважаючи на прогрес, зазначений у протоколах, не привела до результатів, на які я сподівався. Правда, починаючи з 1931 року, оборонний бюджет стабільно збільшувався, хоча і в недостатній мірі, однак частка його у державному бюджеті настільки ж стабільно зменшувалася. У 1931 році вона становила приблизно 20 відсотків, а рік по тому - лише 16 відсотків.»3

Наприкінці вересня 1938 р. фельдмаршал Маннергейм направив президенту доповідну записку, в якій вказав, що необхідно вжити невідкладних заходів щодо посилення збройних сил і військової підготовки населення Фінляндії, так як країна в даний час не готова до оборони. У жовтні Маннергейм здійснив поїздки в Англію і Францію, де провів переговори з оснащення фінської армії новим озброєнням.1

Перші три десятиліття незалежності Фінляндії стали випробуванням молодої країни на міцність. Країна процвітала економічно. Західна Європа багато в чому замінила російський ринок збуту, культура пройшла через ряд змін й одержала міжнародне визнання. Політичний розвиток країни був, однак, ускладнений спадщиною громадянської війни. Старі рани не були заліковані, і внутрішньополітичне поле було довгий час розколоте.2

Отже, незважаючи на досить складну ситуацію Фінляндії вдалося не тільки здобути незалежність, а й в досить короткий термін припинити громадянську війну та налагодити міжнародні зв’язки з іншими країнами.