1.2. Відносини царської Росії з Фінляндією у ході революційних подій початку хх ст.

У січні 1905 року розпочалася перша російська революція, і фіни досить швидко відреагували на ці події. Однак, фінські робітники переслідували інші цілі, тому що їхнє становище було кращим за становище робітничого класу в Російській імперії. У революції вони вбачали спосіб не тільки домогтися поступок для Фінляндії, але й вийти у світ як політична сила¹.

Однією з основних вимог фінських робітників у роки першої російської революції стала вимога про загальне виборче право, оскільки до 1906 року фінський сейм залишався становим, а депутатів до його складу висували чотири стани: дворянство, духівництво, міщани - бюргери й селянство. Депутати від дворянства не вибиралися, адже голови знатних дворянських сімей успадковували мандати депутатів сейму. В інших станах правом голосу володіли тільки чоловіки. Буржуазія та значна частина селянства була позбавлена виборчих прав. У 1904-1905 роках Сейм складався із 338 депутатів. З них до дворянського стану належали 153 депутати, до духовенства - 48 депутатів, до буржуазії - 74 депутати, до селянства - 63 депутати. Практично 70% населення автономії були зовсім позбавлені виборчих прав і жодним чином не мали змоги впливати на політичне життя автономії². Тому керівництво Соціал-демократичної партії Фінляндії на початку революції висуває головну вимогу - загальне виборче право.

У Гельсінгфорсі створили спеціальний комітет з реформ виборчого права, завданням якого стало спостереження за розвитком цього питання і спрямування виступів демонстрантів з вимогою загального виборчого права й реорганізацією станового Сейму в однопалатний парламент. Уже 20 лютого 1905 року на Сенатській площі в Гельсінгфорсі за ініціативою цього комітету зібрався масовий мітинг, який прийняв розгорнуту резолюцію. Остання містила вимогу надання всім громадянам виборчого права незалежно від статі, майнового стану чи суспільного становища.

Загальний страйк, що спалахнув як наслідок російсько-японської війни, наприкінці жовтня - на початку листопада 1905 р. поширився і на Фінляндію, правда вже тоді, коли в Росії він закінчився. Якби не події в Росії, цей страйк, що тривав тиждень, навряд чи спалахнув б у Фінляндії тільки через внутрішні причини. На початковому етапі він мав відверто національний характер (національний страйк); навіть чиновники примкнули до неї, і в якості основної ставилася мета відновити «законні умови», тобто умови, що існували до наділення Бобрикова надзвичайними повноваженнями. Але дуже скоро на озброєння були взяті реформістські ідеї соціал-демократів (перш за все вимога реформувати представницький орган, запровадити загальне рівне виборче право), а також революційні методи боротьби. У Тампере соціал-демократи оприлюднили так званий Червоний маніфест. Основна його мета була та ж (відновлення «законних умов»), але в якості способів її досягнення вказували на скликання революційних національних зборів і обрання їм тимчасового уряду. У маніфесті протиставлялися привілейовані класи, які заправляли в сеймі, і пролетаріат. Наприкінці заявлялося, що від Росії не слід відділятися в тому випадку, якщо там до влади прийдуть кращі представники народу.¹

31 жовтня 1905 року страйк набув загального характеру й охопив майже всі великі населені пункти з промисловими підприємствами. Ще з початку загального страйку в Гельсінгфорсі створили Червону гвардію, яка захопила 1 листопада залізничний вокзал і поліцейські відділення в столиці. Російські військові не могли втрутитися, оскільки через загальний страйк були перерізані всі комунікації. Водночас, більш ліберальна частина буржуазії Фінляндії підтримала страйк, так як побачила можливість розширення автономії Фінляндії; проте консервативна, русифікована, частина буржуазії - великі промисловці й чиновники - побачили в цьому загрозу власним інтересам¹.

Російський імператор в наслідок страйку був змушений піти на поступки, і 30 жовтня 1905 року підписати маніфест про «дарування народу Росії цивільних свобод, недоторканості особи, свободи совісті, зборів і союзів». А ще через п'ять днів, 4 листопада 1905 року - було видано маніфест з більш значними поступками, за яким відновлювався принцип незмінюваності суддів, а генерал-губернатор втратив диктаторські повноваження². Також було заявлено, що застосування Лютневого маніфесту і уставу про військову повинність від 1901 р. призупиняється. Деякі постанови, видані після Лютневого маніфесту, скасовуються, у тому числі постанову 1903 р., яка стосувалася розширення повноважень корпусу жандармів, а також змін у владних відносинах між генерал-губернатором, сенатом і губернаторами, яких домоглися Бобриков і Плеве. Хоча про скасування маніфесту 1900 р. не йшла мова, насправді після страйку він був анульований. Наступного року імператор затвердив маніфест, що відповідав новій ситуації. Маніфест на останній своїй частині містив припис сенату підготувати пропозиції щодо запровадження нового парламентського статуту на основі загального і рівного виборчого права, а також за проектом конституції, яка надала б парламенту право здійснювати контроль за законністю діяльності членів уряду і гарантувала б громадянські свободи. Сенат також повинен був видати маніфест про скасування попередньої цензури.³

Революція 1905-1907 рр.. в змусила імперський уряд відступити від жорсткого тиску на фінляндську автономію і віддати перевагу проведенню реформ. У травні 1906 року фінляндський становий Сейм схвалив проект закону про утворення однопалатного парламенту й порядок виборів до нього. 20 липня 1906 року закон був затверджений імператором. Тобто, саме у 1906 році фінський народ домігся самого демократичного на ті часи виборчого права, яке вперше в Європі поширювалася і на жінок. Всі громадяни князівства, які досягли 24 років, одержували право голосу. На зміну застарілому 4-х становому сейму прийшов однопалатний парламент, який складався з 200 депутатів.¹ Парламент і сенат мали право вирішувати всі внутрішні питання щодо управління князівством.

Після введення загального виборчого права на парламентських виборах у березні 1907 року перемогу отримала Соціал-демократична партія Фінляндії, одержавши 80 місць із 200.

Таким чином, підводячи підсумки, варто зауважити, що найбільше досягнення фінів під час першої російської революції – це повернення конституційних прав та отримання загального виборчого права та однопалатного парламенту.

Зміни в державному ладі Російської імперії після революції 1905 - 1906 рр.. спричинили обмеження в правах фінських органів. Із створенням Ради міністрів міністр статс-секретар і генерал-губернатор втратили право безпосередньої доповіді імператору. Представлення фінляндських справ було поставлено під контроль Ради міністрів шляхом заснування при ньому особливої ​​дорадчої комісії з фінляндських справ.² 18 жовтня 1907 року імператор заснував Особливу раду у справах Великого князівства Фінляндського. Саме в рамках цього органу розроблялися заходи для відновлення порядку у Великому князівстві і його більш тісній інтеграції з Росією. 3 листопада 1907 року Особлива нарада виступила з ініціативою оголосити військовий стан у Виборзькій губернії для того, щоб російська влада могла заарештувати керівників революційних партій. Губернію передбачалося тимчасово відокремити від Фінляндії та ввести туди війська. Але військовий стан у Виборзькій губернії введено не було.

Відмові від введення військового стану також сприяли дії фінляндського Сенату проти російських революціонерів у листопаді 1906 року. Хоча, на думку Столипіна, вони були недостатніми, але зіграли певну роль у стабілізації обстановки. Таким чином, зіставивши наявні версії і свідчення, можна говорити про те, що російська сторона досягла певних успіхів у боротьбі з революціонерами на території Фінляндії і відмовилася від крайніх заходів восени 1907 року.¹

У момент утворення Державної Думи і Державної Ради питання про місце фінляндського сейму в новій системі вищих державних органів не розглядалося. Тільки в 1910 р., коли царський уряд повернувся до політики об'єднання князівства з Імперією, була зроблена спроба вирішити питання про становище сейму. Пункт про участь депутатів від Фінляндії в Державній Думі був внесений уже в проект «булигінської» Думи. Більш детальне визначення форм цього представництва надано було комітетом Сольського в 1906 р. Комітет розробив два досить докладних варіанти участі фінів: один грунтувався на принципі делегування, другий на принципі прямої участі. Але проект реалізований не був. Фінляндський генерал-губернатор Н.Герард і міністр статс-секретар А.Лангоф висловилися проти, мотивуючи неможливість участі фінів в Думі незнанням ними російської мови.

Тільки в 1910 р. Великому князівству Фінляндському було наказано посилати до Державної Думи чотирьох і до Державної ради двох членів . П. А. Столипін вважав це тимчасовим заходом на шляху переходу до звичайної системи виборів в Думу і Державна Рада як у всіх генерал-губернаторствах Росії. Однак сейм відмовився висувати своїх представників в російські вищі законодавчі органи. Делегування представників Фінляндського сейму в Державна Рада і Державну Думу означало б визнання верховенства останніх, на що члени фінляндського сейму піти не могли.²

У подальші роки, а особливо у 1911-1914 рр., російський уряд уникав загострення відносин зі Швецією. Досить довго союзники побоювалися, що Швеція виступить на боці Німеччини. При цьому шведська сторона з кінця 1914 р. питання про збереження нейтралітету тісно пов'язувала з фінської політикою Росії. У зв'язку з цим міністр закордонних справ Великобританії Е. Грей радив британському послу в Петрограді Дж.Бьюкенену просити Сазонова спробувати заспокоїти підозри шведів і висловити наполегливе бажання підтримувати мирні і дружні відносини зі Швецією. Грей вважав, що «майбутні перетворення у Фінляндії в цей час будуть, неодмінно викликати глибокі почуття у Швеції та просунуть далеко вперед досягнення Німецьких цілей».¹

Влітку 1914 року у Фінляндії було оголошено військовий стан, у зв'язку з початком Першої світової війни. Однак, незважаючи на те, що генерал-губернатор був наділений надзвичайними повноваженнями, все ж таки військовий стан у період війни виявився значно більш м'яким, ніж подібний захід у мирний час. ²

Напередодні війни в Фінляндії фактично діяла паралельна система органів управління: російська і фінська. При цьому російська адміністрація в Фінляндії володіла досить обмеженими можливостями для дієвого керівництва справами князівства. З введенням в Фінляндії військового стану з'явилися нові юридичні підстави для реалізації там рішень імперських властей. Якщо до цього рішення окремих відомств могли бути поширені на Фінляндію тільки у випадках, визначених законом про загальноімперське законодавство від 17 червня 1910 р., то з початком війни ситуація змінилася. З'явилася можливість видавати на території Фінляндії накази за підписом головнокомандувача на підставі «Правил про місцевості, оголошені на військовому стані». Також обов'язковими у Великому князівстві Фінляндському стали розпорядження військових властей і обов'язкові постанови генерал-губернатора. Але всі ці норми могли діяти тільки під час війни. Російська військова та цивільна адміністрація у Фінляндії з введенням військового стану отримала можливість застосовувати надзвичайні заходи в разі страйків, саботажу, появи ворожих російської державності публікацій у пресі.¹

У ході Першої світової війни Фінляндія виявилася на перехресті воєнно-стратегічних інтересів Росії та Німеччини. Вона стала захисним щитом воєнного Петрограду й усієї російської півночі, у той час як у Німеччини були плани перетворити її в опору своєї могутності на Балтійському морі. Фінів у російській армії було мало, призвали лише кадрових офіцерів. Війська Північного фронту розквартировувалися в містах і фортецях. Гельсінгфорс став головною базою Балтійського флоту, а Фінська затока була перекрита загородженням Центральної мінно-артилерійської позиції. Через загрозу висадки німецького десанту, на узбережжі вирубувалися ліси та будували оборонні споруди. Війна підірвала рибальство, морську торгівлю, викликала значне подорожчання життя. Фінляндія жила привозним хлібом, в основному російським, постачання якого скорочувалося. Щомісячно відбувалися військові реквізиції худоби в селян. Продовольчі труднощі збільшив наплив біженців із прифронтових губерній Росії. Все це сприяло росту германофільства у Фінляндії, друге дихання отримав «активізм» - рух на користь активних дій проти Росії з позицій крайнього націоналізму.

«Активісти» пов'язували сподівання на незалежність Фінляндії з перемогою Німеччини й усіляко цьому сприяли. Однак до грудня 1916 року російська контррозвідка розгромила «активізм» у Фінляндії². В 1915 р. в Німеччині було створено Королівський прусський 27-й єгерський батальйон, що став ядром єгерського руху та поділяв погляди «активістів». Він комплектувався з фінських добровольців і був підпорядкований німецькому військовому командуванню. Фіни отримували уніформу прусських єгерів і зобов'язані були «служити Німецькій імперії всіма силами і на будь-яких ділянках фронту». Разом з тим командир батальйону майор Байєр усвідомлював, що цей підрозділ не може бути рядовою одиницею німецьких збройних сил. Він, зокрема, виділив наступні завдання фінського єгерського батальйону: перешкоджати можливій ​​мобілізації в Фінляндії, організовувати диверсійні акції в князівстві з метою відтягнути якусь кількість російських збройних сил з фронту до Фінляндії, політично тиснути на Швецію, сприяти зростанню симпатій фінів до Німеччини. Перші рекрути набиралися в німецьких таборах для військовополонених, а також серед фінських моряків, судна яких були захоплені Німеччиною на початку війни.

Одночасно почалося таємне вербування добровольців безпосередньо в Фінляндії, звідки вони через Стокгольм прямували в Берлін.¹

У 1917 році батальйон було відправлено до Латвії, й пізніше він став ядром «Білої армії» Маннергейма². Єгерський батальйон не брав участі в будь-яких значних військових операціях. Значення єгерського руху виявилося багатогранним. Він став важливим засобом агітації на користь ідеї незалежності. З єгерського батальйону сформувалося ядро національної армії Фінляндії. У міжвоєнний період майже 90 % фінського генералітету складали колишні єгері. З їхнього середовища вийшло близько 50 генералів і 89 полковників. Особливо відомими як талановиті воєначальники стали в роки Другої світової війни найближчі сподвижники маршала Маннергейма і колишні «прусські єгеря» генерали Н. Естерман, Е.В. Туомпро, П. Талвела, А. Сіхва та ін.³

У 1916 р. військові спробували взяти контроль над ситуацією у Фінляндії в свої руки, але повністю реалізувати це прагнення не вдалося. Радикальні заходи, що пропонувалися військовими знову пом'якшувались російською цивільною адміністрацією. Автономний статус Фінляндії та підтримка російської цивільної адміністрації в чому сприяли тому, що в роки війни фінляндська адміністрація послідовно проводила політику пасивного опору спробам імперських властей проводити в Фінляндії свої рішення. Фінляндський сенат прагнув або повністю ігнорувати або зводити до мінімуму вимоги військових властей.

Найважливішою обставиною, яка не дозволила російському уряду ефективно проводити антифінляндський курс, також стало неухильно зростаюче в ході війни економічне значення краю. Той факт, що при розміщенні замовлень та укладенні договорів, особливо у фінансовій сфері, Фінляндія часто виступала по відношенню до Росії як зовнішньоекономічний партнер, ще більше підкреслював суперечність між фактичною і формальної сторонами її державно-правового статусу.¹

Після зречення від престолу 2 (15) березня 1917 р. імператора Миколи II, який носив також титул «Великий князь Фінляндський», претендентів як на російський, так і на фінляндський престол не було. В березні в Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд Росії князя Георгія Львова який 7 (20) березня 1917 р. видав спеціальний маніфест про Фінляндію, як раніше це робив російський імператор. Маніфестом оголошувалося відновлення в повному обсязі дії, так званої, конституції Фінляндії (Закон про форму правління Швеції 1772 і Закон про союз і захисту 1789), Обмеженої до цього цілим рядом маніфестів і постанов Російської імперії. Цим актом Тимчасовий уряд Росії «урочисто підтверджував» «Фінляндському народу, на основі його конституції, непорушне збереження його внутрішньої самостійності, прав його національної культури і мов ». У Фінляндії з повагою поставилися до маніфесту, як і раніше до царських указів .²

13 (26) березня 1917 р. на зміну русифікованому сенату був утворений новий - фінський коаліційний сенат Токоя. До нього увійшли представники Соціал-демократичної партії Фінляндії і блоку буржуазних партій (Старофінни («Партія згоди»), Молодофінни («Конституційна партія»), Земельний союз (Селянська спілка, Аграрна ліга), Шведська народна партія). У ставленні до Росії сенатори поділилися на два напрямки - угодовський і конституційний. Заступником голови став соціал-демократ, голова профспілок Оскари Токой. Головою фінського сенату і раніше був російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду Михайла Стаховича .

Тимчасовий уряд Росії затвердив сенат Токоя, що почав діяльність, як лояльний представник Тимчасового уряду. Легітимність сенату Фінляндії виходила з легітимності російської Тимчасового уряду. Участь соціалістів у фінському сенаті було необхідно для запобігання можливих заворушень робітників, хоча і ускладнювало співпрацю з Тимчасовим урядом Росії, де переважали представники Конституційно-демократичної партії - кадети. При цьому, політика партій, що увійшли до фінського сенату, збігалася з політикою національної самостійності і парламентаризму. Революція в Фінляндії протікала в основному в стінах сенату і носила конституційний характер.

Однак це тривало недовго. Якщо в Росії було встановлено двовладдя - хитку рівновагу двох владних структур, що суперничали, Тимчасового уряду й Рад, то у Фінляндії можна говорити про тривладдя. Фінська структура була спаяна національною ідеєю, прагненням розширити самоврядування шляхом парламентарної законності. Обидві російські влади визнали право поляків на незалежну державу. Ця відмова від непорушності простору колишньої імперії дала фінам надію на швидке здобуття незалежності. Однак Перша світова війна не тільки загострювала «фінське питання», але й ускладнювала його вирішення, адже відокремлення Фінляндії порушило б усю систему оборони Росії: Балтійський флот міг втратити найважливіші бази, а Петроград міг потрапити в досяжність далекобійних гармат з фінського кордону. Тому Тимчасовий уряд побоювався обмеження своєї влади у Фінляндії й зберігав за собою право призначати губернатора, оновлювати Сенат, скликати й розпускати Сейм¹.

У 1917 році фінський Сенат вніс на розгляд Тимчасового уряду законопроект «Про передачу вирішення деяких справ Сенату й генерал-губернатору». Розширення автономії планувалось шляхом розподілу влади великого князя фінляндського: Сенату належало вирішення фінляндських справ, крім загальноросійських; інші справи, включаючи скликання й розпуск Сейму, знаходилися у віданні Тимчасового уряду. Однак законопроект було відкинуто. Реакцією у відповідь стало посилення фінського сепаратизму².

18 липня 1917 року, коли ще невідомим був результат повстання більшовиків у Петрограді, Сейм ухвалив соціал-демократичний проект про передачу собі верховної влади у Фінляндії. Даний законопроект про верховну владу Сейму виходив за рамки фінляндської Конституції й докорінно змінював взаємини з Росією. Однобічне прийняття його Сеймом могло розцінюватися за державний переворот. Ситуацію ускладнювала валютна криза. Тимчасовий уряд мав потребу у фінських марках для оплати грошового постачання військ і казенних замовлень, виконанням яких були зайняті три чверті робітників Фінляндії. Затримка виплат загрожувала хвилюваннями. Користуючись цим, Сейм пов’язав питання позики з питанням про повну автономію й не піддався тиску емісарів І Всеросійського з'їзду Рад. Однак тимчасовий уряд знайшов спосіб розпустити Сейм і призначити його перевибори³.

Соціал-демократи визнали розпуск незаконним і як і раніше наполягали на виконанні Закону про верховну владу. Парламент і його голова К. Маннер спробували було продовжити роботу в Хейнола (район в Гельсінкі), але поліція заблокувала вхід до зали засідань.¹

1 листопада 1917 року було скликано новий Сейм. Більшість місць у ньому отримав блок буржуазних партій, що полегшило поновлення переговорів про розширення прав Фінляндії на її самовизначення². Однак остаточне рішення про ситуацію у Фінляндії було знайдено драматично пізно. 7 листопада 1917 року представники Сейму дізналися, що Тимчасового уряду більше не існує.