Розділ 1. Боротьба за незалежність фінляндії на початку хх століття

1.1. Фінляндія на межі XIX - XX ст.

Фінляндія увійшла до складу Російської імперії внаслідок переможної для Росії російсько-шведської війни 1808 - 1809 рр., під час якої почав оформлятися особливий статус Великого князівства Фінляндського. У грудні 1808 р. імператор Олександр I розпорядився щодо надання всіх фінляндських справ, оминаючи російські міністерства, безпосередньо на його розгляд. 12 лютого 1808 було опубліковано звернення до фінів, складене Ф.Ф.Буксгевденом і начальником його дипломатичної канцелярії Ю.М.Спренгпортеном, яке містило обіцянку скликати сейм і одночасно проголошувало приєднання Фінляндії до Російської імперії «нарівні з іншими завойованими провінціями Російської держави».¹ В 1809 році на Боргоському сеймі імператор Олександр I зобов'язався зберегти діючі основні закони. Політика Олександра I позначилася на фінляндських справах тим, що сейми більше не скликалися.

У царювання Олександра II в суспільно-політичному житті країни настала «відлига». У 1863 році в Гельсінгфорсі після більш ніж півстолітньої перерви зібрався фінляндський сейм, за рішеннями якого остаточно оформилася чотирьохскладова система сейму, демократичні привілеї, після яких сейм став скликатися частіше, почали формуватися політичні партії.²

Олександр II ясно дав зрозуміти, що він не приймав рішення по жодній з фінляндських справ, які зачіпали інтереси імперії, не заслухавши думки свого відповідного міністра. З усією очевидністю це проявилося при підготовці як грошових реформ, так і закону про військову повинність. Ці найважливіші фінляндські і загальноросійські справи все частіше почали вирішувати під керівництвом імператора на «особливих нарадах», на яких як представники Фінляндії були присутні її міністр статс-секретар і генерал-губернатор, а також відповідні міністри від Росії. Все частіше на цих нарадах представники Фінляндії зазнавали поразки від російських міністрів.

Втручання російських міністрів в фінляндські справи відбувалося у формі відвертого тиску як на сенат, так і на сейм, яким у підсумку доводилося поступатися.¹

Посилення впливу російських міністрів на фінляндські справи знайшло юридичну форму і отримало підтвердження в 1891 р., коли імператор прийняв рішення про те, що всі доповіді з приводу законів та інших питань, що мали загальнодержавне значення, до їх подання слід було направляти на підписання відповідному міністру. Оскільки одночасно був розпущений Комітет при статс-секретарі фінляндському, то радниками з фінляндських справ, таким чином і формально, в обхід міністра Фінляндії стали російські міністри.²

Економічна ситуація у Фінляндії також істотно відрізнялась від інших регіонів імперії. Приєднання до Росії створило сприятливі умови для розвитку Фінляндії протягом наступних ста років. За цей час територія Фінляндії перестала бути ареною бойових дій між Швецією та Російською імперією, і увесь цей час Фінляндія жила в умовах миру, а з боку Росії постійно мали місце значні інвестиційні вливання. Крім того, Фінляндія мала свою митницю, прибутки від якої не вливалися до загальноімперської скарбниці, а залишалися в розпорядженні автономії. Таким чином, князівство не лише отримало доступ на великий російський ринок, але й, завдяки митному бар'єру, було захищене від конкуренції. Як результат, з 20-х років ХІХ ст. розпочався досить інтенсивний розвиток фінляндської економіки, у якому автономія значно обганяла метрополію, а триваюча індустріалізація зближувала її з Заходом. Однак така ситуація не влаштовувала велику російську буржуазію, і з 1885 року було накладено митний тариф на товари, що ввозилися в Росію з Фінляндії. Реакція фінів була абсолютно природною – вони почали розвивати торгівлю з Німеччиною та Англією.

З кінця ХХ в. князівство перетворилося на один з об'єктів економічного суперництва між Росією і Німеччиною. Питома вага Німеччини у фінському імпорті збільшилася з 20% у 80-ті р. ХХ ст. до 40% в 1906 р. У той же час частка Росії впала з 45% до 29%. Поступово Німеччина відтіснила Росію на фінському ринку і в традиційно російській галузі експорту - в зерновому експорті. У 1910 р. питома вага російських зернових культур в хлібному імпорті Фінляндії склала приблизно 36%, експортованих з Німеччини 58%. Поступово Велике князівство Фінляндське, яке становило невід'ємну частину Російської імперії, випадало під впливу капіталу. Ще в 1907 р. Німеччина посіла перше місце в загальному товарообігу Фінляндії. Посилення її економічного становища в князівстві насторожувало російських підприємців і сприяло їх наступу на імперський уряд з метою надання вітчизняному капіталу режиму найбільшого сприяння. У даному сенсі ліквідація автономії Фінляндії мала за мету домогтися витіснення з фінського ринку іноземних конкурентів і забезпечити панівне становище на ньому російським експортерам.¹

Олександр ІІІ, прийшовши до влади у 1881 р., продовжував ліберальну політику свого батька стосовно Фінляндії. Однак, під впливом слов’янофілів, державною ідеологією імперії став консервативний націоналізм, що визнавав російськість і православ’я єдиною гарантією політичної благонадійності. Всі інші народності і віросповідання стали сприйматися як фактори, що послаблюють міць імперії й сприяють сепаратистським настроям. І якщо раніше російський уряд прагнув створити сприятливі умови для розвитку Фінляндії, то новий курс мав на увазі скасування багатьох привілеїв Фінляндії. З іншого боку, інтенсивне економічне зростання Фінляндії явно показувало економічну відсталість імперії. Тому в імперії вже досить неоднозначно сприймалась фінська автономія. Крім того, чим більше погіршувались російсько-німецькі стосунки, тим більше офіційний Петербург проявляв жорсткість стосовно Фінляндії. Прикладом цього стало призначення на пост губернатора Фінляндії Федора Гейдена, який, кодифікувавши законодавство Фінляндії, послабив його конституційні основи й звів їх до місцевої автономії.

Призначення на міністерські пости, зроблені на початку царювання Олександра III, були не надто сприятливі для автономного розвитку Фінляндії. Генерал-губернатором став Ф.Л. Гейден, авторитет якого серед міністрів уже не був настільки ж високий, як у його попередників. Незабаром після призначення на пост генерал-губернатора Гейден, спираючись на свого помічника (К. Якубова), розробив широку програму, в якій відчувався вплив слов'янофілів (зокрема, Н.Я. Данилевського). Згідно з нею він приступив до планомірного і цілеспрямованого проведення «політики русифікації», основний наголос в якій був зроблений на політиці в галузі мови і школи. Позитивне ставлення до фінської мови призвело до зниження статусу шведської мови і вивільнення простору для російської мови. При цьому фінська мова, рівень розвитку якої був досить низьким і не представляла небезпеки для російської мови. На цій позиції Гейдена, в основі якої лежав принцип «розділяй і володарюй», будувалася також тісна співпраця між ним і Фінської партією.¹

Розробка «програми русифікації » часів Олександра III і її здійснення були розпочаті з волі імператора, який «раптом схаменувся », виявивши, що фіни, особливо сенат, вважали свою країну окремою від Росії державою. Вирішальним питанням, на думку імператора, стало митне. Коли після видання в 1885 р. в Росії митного статуту фіни спробували встановити на російські вироби мита у Фінляндії, імператор рішуче заборонив це. Відповідно до точки зору імператора поштове відомство Фінляндії підпорядкували міністру внутрішніх справ Росії (1890 р.) і почали підготовку до проведення уніфікації в армії, яка в 1878 р. не була доведена до кінця. Однак уніфікація фінляндських і російських митних тарифів натрапила на опір промислових кіл Росії і привілеї м. Тампере (Таммерфорс), що залишалися в силі аж до 1905 р. , а уніфікація грошової системи - знову - таки на фінансові проблеми Росії .¹

Смерть Олександра III в 1894 р. і сходження на престол Миколи II не привели до істотних змін у політиці Росії в Фінляндії, де як і раніше існував культ імператора і від нового монарха очікували багато. Представники Фінляндії брали участь в коронації, виявляючи незмінну вірність народу Фінляндії своєму новому Великому князю. Фон Дену вдалося без особливих зусиль прийняти від нього монаршу клятву. У фінів з'явилася надія на поліпшення відносин з імперською Росією. Однак, призначення у 1898 році губернатором Фінляндії М.І. Бобрикова звело всі сподівання нанівець.² Він виступив в ролі продовжувача справи, розпочатої Гейденом, але поповнив його програму деякими новими цілями і приступив до її реалізації більш енергійно і більш швидкими темпами, демонструючи при цьому хватку диктатора. Як і раніше програма в якості основних цілей включала уніфікацію армії, розширення влади генерал-губернатора (усунення дуалізму з вищого керівництва), введення російської мови у діловодство.³ Губернатор був незадоволений фінськими військовими формуваннями, які не вписувалися в систему організації збройних сил імперії. У лютому 1899 року Микола ІІ видав маніфест, яким звів фінляндський сейм до рівня дорадчого органу для проведення в життя загальнодержавного законодавства. Тобто, фактично сейм втратив законодавчі права. ⁴

Крім того, військовому міністру А.Н. Куропаткіну і генерал-губернатору Н.І. Бобрикову вдалося домогтися затвердження проекту Військового міністерства імператором. Новий Устав про військову повинність був виданий 29 червня 1901 р. відповідно до встановленого Лютневим маніфестом порядку прийняття загальноімперського законодавства без участі Сейму. Законом скасовувалася велика частина фінляндських військ, встановлювалися нові принципи призову та проходження служби призовниками з Фінляндії в російських військових з'єднаннях.¹ Ці маніфести викликали невдоволення у Фінляндії. Політика Миколи II підірвала лояльність фінів стосовно Російської імперії. Культурна еліта цуралася зв'язків з Росією.

Після маніфесту 1900 р. в сенаті відбулися великі зміни: конституціоналісти пішли у відставку і в сенаті залишилися «поступливі» старофінни. Міністр статс-секретар фінляндський фон Ден отримав відставку в 1898 р., і Микола II призначив його помічника, В. Прокопе, тимчасово виконуючим обов'язки, поки в 1899 р. на цю посаду не був призначений статс-секретар В.К. фон Плеве. Плеве не був зацікавлений у Фінляндії, але йому потрібна була посада, що дозволяла входити з доповіддю до імператора. З призначенням Плеве на посаду міністра статс-секретаря по суті відбулося повернення до часів Сперанського (1809-1811 рр.), коли подання фінляндських справ було також другорядною справою статс-секретаря. Про це забули в тій бурі протесту, яку призначення викликало у Фінляндії. Воно цілком узгоджувалося також з тим, що фінляндські справи все частіше виносилися на розгляд Державної ради і її підкомітетів .

Здавалося, що Плеве своїми діями затьмарив Бобрикова (правда, його характеризували як більш помірного в порівнянні з Бобриковим і навіть вважали, що він направляє останнього і в якійсь мірі захищає фінляндську автономію). Все ж таки в тому, що стосувалося основних цілей, Плеве і Бобриков дотримувалися єдиних поглядів; вони розходилися в думках лише в питаннях тактики. Насправді дії енергійного і знаючого Плеве, «бюрократа до мозку кісток», з точки зору вчення про фінляндську державу і того становища, якого Фінляндія досягла, були багато в чому більш небезпечними, ніж діяльність Бобрикова: його дії відрізнялися більшою систематичністю і торкалися основних законодавчих структур. Але Плеве був убитий, і загальний страйк спалахнув ще до того, як всі результати цієї систематичної підготовки знайшли практичне втілення. Проте вже в 1899 р. засновано комітет з систематизації законів Фінляндії з метою інтегрувати законодавчу систему Фінляндії в загальноросійську (зробити переклад законів і т.д.). У числі найважливіших результатів було також заснування в 1900 р. комітету з реформування фінляндської адміністрації (сенат і генерал- губернатор). Все ж дії Плеве не привели б до ліквідації місцевого самоврядування та законодавства Фінляндії, але лише поставили б їх у більш жорстке підпорядкування центральним адміністративним інститутам Росії. Плеве прагнув забезпечити єдність імперії в поєднанні з місцевою автономією. Але місцева автономія, з його точки зору, була можлива лише в тому випадку, якщо вона не загрожувала єдності імперії.¹

Лютневий маніфест і наступними за ним маніфест 1900 р. і новий закон про військову повинність 1901 р. викликали в Фінляндії потужний опір, спочатку «пасивний», а потім і «активний». Найбільш помітною формою пасивного опору була відмова від призову на військову службу, а формою активного опору - вбивство в 1904 р. генерал-губернатора Бобрикова і співпраця з російськими революціонерами. Перетворення російської мови в мову діловодства вищої адміністрації Фінляндії, однак, почалося раніше, ще до указу про мову і відомстві статс-секретаря. І було лише питанням часу, коли маніфест буде направлено в сенат. У Фінляндії Лютневий маніфест тлумачили як порушення монаршої присяги (клятвопорушення) і навіть як свого роду захоплення державної влади. На знак протесту під так званою великою адресою по всій країні було зібрано півмільйона підписів, і представницька депутація відвезла її в Петербург імператору. На додачу було послано також так звану культурну адресу, яку підписали багато видних європейських учених та діячів мистецтва. Микола II, проте, депутацію не прийняв, і «адреса» не зробила на політику Росії бажаного впливу.¹

М.І. Бобриков одержав наказ боротися з фінською опозицією твердими репресивними методами. Однак не встиг цього зробити, оскільки 4 червня 1904 р. в приміщенні Фінляндського сенату Ейґен Шауман, син фінського сенатора шведського походження, пострілом з револьвера смертельно поранив Бобрикова і сам застрелився. В ніч на 5 червня 1904 Бобриков помер. Замах Шаумана приписують рішенню шведської партії, яка не мирилася з політикою русифікації Бобрикова.² На деякий час політичні розходження між Фінляндією та імперією були згладжені, однак у цей час Російська імперія вступала у події Першої російської революції.