16.Культура Середньовічної Європи.

Культура Середньовіччя - це значний за часом (У-ХУ ст.) та інформаційною насиченістю період розвитку світової

культури. Середньовіччю властиві оригінальні ідеали,

цінності та система норм реалізації людини в суспільному

житті, які і визначають його специфіку в культурно-

історичному просторі. У цілому характер середньовічної

культури визначався двома основними чинниками:

пануючим положенням християнської ідеології та церкви, утвердженням християнських цінностей як визначальних

для ментальності, а також жорсткою регламентацією

життя індивіда відповідно до його положення в соціальній

ієрархії, ієрархічним типом соціальних зв'язків.

Християнська духовність відіграла особливу роль у формуванні світовідчуття, основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід від античних

світоглядних засад, античний гармонійний цілісний

Космос отримує два полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного значення

в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння, створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння. При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятися У зв'язку з цим виключного значення тепер надається внутрішньому духовному стану людини. Богові, уподібнюватись йому, а зрештою і з'єднатися з ним.

Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина. Внутрішнє "Я" людини, її ядро знаходяться за межами самої людини - у сфері духовного. Мета людського життя - осягнути свою подібність з Богом. Духовне життя середньовічного суспільства характеризується традиціоналізмом, груповою свідомістю

. При феодалізмі індивід пов'язаний зі своїм станом,

людина тут ще далека від вільного самовизначення у своїх

вчинках, її поведінка мотивується насамперед нормами

суспільної моралі. Аскетичним настроєм середньовічного суспільства(відмова від розкошів), але не для церкви і знаті.

Релігійний фанатизм — один із засобів тримати суспільство

в покорі.. мовою середньовічної літератури стає латина. Відкриваються Університети в Європейських містах (Болонья,Краків,). Значне місце в культурі середньовіччя посідають просвітителі Флавій Кассіодор (490—585) та Ісидор Севільський (570—636). Григорій І уважається також засновником агіографії — виду церковно-історичної літератури, що містить описи життя святих та церковних діячів. Агіографія швидко набула популярності завдяки своїй близькості до народної релігії. Фома Аквінат створив своєрідну енциклопедію католицького богослов’я «Сума теології», у якій питання пізнання природи та суспільства роз- глядалися в ортодоксально-католицькому дусі. Він опрацював загальні принципи католицького богослов’я. В архітектурі панують два стилі: готичний і романський. 17.Культура Відродження.

Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура

Відродження має специфічні особливості перехідної епохи,

у якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний,

якісно новий сплав. Рисами Відродження стали

антифеодальна спрямованість, світський антицерковний

характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього,

визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності. нова самосвідомість

людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю

людини Відродження, яка докорінно відрізняє її від

людини Середньовіччя. Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття "гуманізм" вводять у XV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога,

вони протиставляли пізнання тих речей, котрі стосуються

життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають

людину".Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою.

По мірі того, як людина усвідомлює себе як творця

власного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном

над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває

єдності та цілісності. Джованні Бокаччо, автор «Декамерону

Франческо Петрарка, Данте, Мікеланджело, Рафаель,