22.Культура християнської Русі.

У Х столітті християнство стало панівною релігією в Європі.

На Русі про християнство також було відомо задовго до

релігійних реформ Володимира Великого: християнами

були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині

Ольги у 958 році. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в

988–990 роках.

Русь прийняла хрещення від Візантії, що якісно змінило

політичний, соціальний, культурний розвиток да

вньоруського соціуму. Прийняття християнства в його

східному православному варіанті було пріоритетним,

оскільки богослужіння відбувалося рідною мовою.

Культурні впливи Візантії засвідчують мовні запозичення в староукраїнській мові, їх більшість стосується церковної

мови. Процес християнізації Русі пов'язаний із

наслідуванням окремих язичницьких культів і форм

обрядовості (молитва, хрещення, причастя). Натомість

зросло інтелектуальне значення книжного знання, оскільки християнство — культура книжна і релігія Писання з

властивим їй глибоким шануванням Слова. Християнство поширилося на Русі під знаком Софії. Іла-ріон — перший

київський митрополит із руських, описує хрещення Русі як

прихід "Премудрості Божої".Зведення у Києві собору

св. Софії символізує перехід від язичництва до

християнської релігії. На відміну від візантійських

однокупольних храмів давньоруські храми —

багатокупольні, що зумовило їх художню довершеність.

Ярослав Мудрий прагнув до політичної й ідеологічної незалежності Русі від Візантії. У цьому його підтримував митрополит Іларіон. Пріоритети політичної і державної

діяльності київських князів визначали зв'язки з Європою.

Пізніше на зв'язки з Центральною Європою орієнтувалася

політика галицьких князівств. Загалом давньоруську

культуру вирізняє здатність творчої рецепції світової інтелектуальної традиції, засвоєння досягнень візантійської, середземноморської, південнослов'янської культур на

міцному ґрунті культури автохтонної. В жанрі оригінальної літератури Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало «Слово про закон і благодать»

ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в

1051 році митрополитом.

23.Літератури та мистецтво Галицько-волинської держави.

Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Russiæ; 1199–1349) — південно-західне руське князівство

династії Рюриковичів, утворене внаслідок об'єднання

Волинського і Галицького князівств Романом Мстиславичем.

Культура Галицько-Волинського князівства є складовою

частиною культури Русі. При тому вона відчутно

відрізняється від культури інших земель, маючи власні

самобутні риси та оригінальність. Навіть після монголо-

татарської навали впродовж століття Галицько-Волинська

Русь не відставала у своєму культурному розвитку від

сусідніх держав, а в ряді випадків стала батьківщиною

творчих здобутків, що збагатили всю тогочасну

східноєвропейську культуру. Найраннішою літописною пам’яткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого

осліпив волинський князь. Найяскравішою пам’яткою

літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним.

Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 1205—1258 рр.) і Волинського літопису (1258—1290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були об’єднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є

життя князя Данила Галицького. Живопису належала

провідна роль у мистецькій культурі Галицько-Волинського князівства. Вона представлена монументальним

живописом (фресками) та іконами. Фрески знаходять

широке поширення в князівських палатах. Існують

літописні свідчення, що ними були розмальовані палати

Ярослава Осмомисла. Усі вони мали світські мотиви.

Мистецтво Галицько-Волинського князівства представлене

також і книжною мініатюрою, розквіт якої припадає

на ХІІІ ст. Під час роздроблення України-Руси досягала

зрілості формування нова етнічна єдність Східної Європи - українська народність. Доказом її розвитку може слугувати

мова. Науково доведено, що основу лексики руської

літературної мови, якою написані «Київський» і «Галицько-волинський» літописи, «Слово о полку Ігоревім» та інші

літературні пам'ятки, склала народна мова місцевих

племен, насамперед полян-русів, що згодом дістала назву української. Вже за часів розквіту Русі українська народна

мова відігравала відчутну роль, впливала на офіційну

церковно-слов'янську. He тільки простолюдини Києва, а й

князі, які народилися й жили тут, користувалися

українською мовою, яку б ми зрозуміли й сьогодні.