Економічний розвиток

В економіці найбільш ефективною вважалась концепція «наздоганяючого розвитку». Припускалось, що молоді держави Африки прискореними темпами проведуть індустріалізацію, поставлять на світовий ринок конкурентоспроможну продукцію, що дасть їм кошти і можливості побороти відсталість, наблизитись до рівня середньорозвинених країн, розв'язати соціальні проблеми, забезпечити своїм громадянам достойний рівень життя. Сподівання покладались на допомогу колишніх метрополій в отриманні кредитів і новітніх технологій, але вони не виправдались. В цей час високорозвинений Захід переживав науково-технічну революцію. Міжнародні корпорації продовжували розглядати країни Тропічної і Південної Африки як придатки до своєї економіки.

Уряди африканських держав допустили ряд помилок. Зокрема, мало уваги приділялось сільському господарству, внаслідок чого виникла нестача продовольства. Головні доходи в бюджет ідуть від продажу сировини, ціни на яку на світовому ринку низькі. Стійкою тенденцією стало падіння темпів економічного розвитку і зниження прибутків на душу населення. З кожним десятиріччям у більшості країн загострювалась продовольча проблема. Одночасно відбувалось значне зростання кількості населення. Тяжкий стан економіки призвів до різкого скорочення державних витрат на соціальні потреби: освіту, професійну підготовку, науку, культуру, охорону здоров'я, виплату допомог.

У пошуках виходу з економічної кризи африканці прийняли Монровійську стратегію розвитку (1979) і Лагосський план дій (1980) з її реалізації на період до 2000 р., які базувались на концепції «опори на власні сили». Ці документи визнавали пріоритетними суверенітет держави над природними ресурсами, самозабезпечення продовольством, створення індустріальної бази, збільшення обсягів внутрішньої африканської торгівлі, розвиток транспорту. Успішному виконанню намічених планів завадили відсталість економічних структур, однотипна сировинна орієнтація національних економік, прив'язка до ринку колишніх метрополій, ідеологічні й політичні суперечності.

На середину 80-х років економічні проблеми в Тропічній і Південній Африці настільки загострились, що стали об'єктом особливої уваги світового співтовариства. У 1986 р. відбулася

247

спеціальна XIII сесія Генеральної Асамблеї 00Н, на якій була прийнята «Програма дій 00Н по забезпеченню економічного піднесення і розвитку Африки на 1986-1990 рр.». Для її здійснення виділялись кошти в сумі 128 млрд. дол., у т.ч. 46 млрд. дол. за рахунок зовнішніх ресурсів. Проведені в її рамках перетворення не дали бажаних результатів. У 1991 р. Генеральна Асамблея 00Н прийняла «Нову програму дій 00Н на 90-ті роки», у 1996 р. - програму «Дати шанс розвитку». Ці документи передбачали зростання приватного підприємництва, роздержавлення власності, створення експортних галузей, фінансові і податкові реформи, тобто переважно такі заходи, які послаблювали роль держави при відсутності ефективних ринкових механізмів. Генеральний секретар 00Н висував «Спеціальну ініціативу» (1996), суть якої в тому, що майбутнє Африки - в новому освіченому, здоровому поколінні, здатному здолати економічну безвихідь.

На противагу програмі ринкової трансформації господарства, запропонованої МВФ і МБРР, глави держав Африки прийняли документ «Африканська альтернатива програмам структурної перебудови» (1989), який наполягав на специфічності економіки регіону і пропонував об'єднатися для спільних дій щодо виходу з Кризи, спираючись на власні сили. Цей план теж не був виконаний з тих же причин, що й попередні.

На кінець 90-х років XX ст. близько ЗО африканських держав приєдналися до програм МВФ і МБРР, виконавши безліч попередніх умов для отримання фінансової допомоги. Жодна країна з цієї групи поки що не має приросту ВНП і не просунулась уперед у вирішенні соціально-економічних проблем. Зате послаблення державного регулювання і відкриття ринків одразу дало негативні наслідки. Продукція місцевих товаровиробників Не витримала конкуренції більш дешевих імпортних товарів. Так, на початку 90-х років у Сомалі ціни на сою, кукурудзу і пшеницю впали до такого рівня, що вирощувати їх стало економічно невигідно. На виробництво 100 кг зерна кукурудзи селянин витрачав 114 тис. сомалійських шилінгів, а від їх продажу на ринку міг виручити не більш 55 тис. Ввезення в країни Західної Африки яловичини, в основному з Франції і Голландії, за ціною вдвічі нижчою від місцевої, призвело до масового розорення скотарів. Заробіток втратили 4 млн. селян. Імпорт рису в Малаві призвів до ліквідації власного виробництва цієї культури. В Зімбабве закрились фабрики, що виготовляли одяг. Текстиль і шкіряні вироби перестали випускатись у Замбії і Танзанії. В Кенії майже припинилось виготовлення модних сумок із сизалю, бо така продукція почала випускатись у Японії на високомеханізо-ваних підприємствах.

248

Міжнародні організації, які досліджували питання про те, що заважає успішному розвитку господарства африканських країн, виділили 15 негативних чинників. Першими за важливістю були необгрунтовані податки, нерозвинута інфраструктура, неконтро-льована інфляція. На 15-му місці стояв тероризм. Усунення всіх цих причин вимагає наявності сильної державної влади, яка б створила необхідні умови для економічної стабілізації.