Суспільно-політична криза другої половини 80-х років XX ст. Активізація ісламських сил

Нові процеси в алжирському суспільстві не привели до стабілізації. Рівень життя основних верств населення стрімко падав. Виникали підпільні опозиційні партії й організації, які критикували владу. В 1987-1988 рр. відбулися масові виступи трудящих і стихійні погроми в головних містах Алжиру. Для їх припинення була залучена армія. Після цих подій президент Ш. Бенджедід розпочав процес демократизації країни. В 1989 р. після всенародного референдуму була прийнята нова редакція конституції. З неї виключався термін «соціалізм» у будь-якому трактуванні. Гарантувались свобода совісті, політичні свободи, право на працю і страйки, право на приватну власність. За рік в Алжирі виникло або легалізувалось близько ЗО партій, в т.ч. 4 ісламістські. Провідною опозиційною партією став Ісламський фронт порятунку на чолі з теологом і професором психології А. Мадані. Він здобув масову підтримку в народних низах. Фронт виступав за створення фундаменталістської держави за нормами ісламу.

На виборах до органів місцевої влади 1990 р. ІФП набрав 55,42% голосів і завоював більшість місць у 32 із 48 областей, тоді як правлячий ФНВ отримав лише 32% голосів. У першому турі парламентських виборів 1991 р., в якому взяло участь 49 партій, ІФП здобув 188 із 420 депутатських місць. Він мав усі шанси прийти до влади законним шляхом: у другому турі виборів отримати 2/3 місць у парламенті, що давало йому право

233

змінити конституцію і проголосити Алжир ісламською державою. В подальший перебіг обставин втрутилась армія. Президент Ш. Бенджедід під її тиском подав у відставку. Парламентські вибори відмінялись. ІФП був заборонений, пішов у підпілля і розпочав у країні масовий терор. Влада перейшла до рук Вищої державної ради з числа генералів. На посаду глави цього органу вони запросили останнього з «історичних вождів» алжирської революції М. Будіафа, який через політичні розбіжності з керівництвом ФНВ 27 років прожив у еміграції в Марокко. М. Будіаф став тимчасовим главою держави, проте в 1992 р. він був убитий мусульманськими бойовиками.

В 1995 р. в умовах ісламського терору в Алжирі відбулися президентські вибори, на яких переміг генерал Л. Зеруаль. У 1997 р. в таких же складних умовах обирався парламент. Політична ситуація в Алжирі залишалася нестабільною. Жертвами 10-річного ісламського терору стали 100 тис. чол. Обраний в 1999 р. президент А.А. Бутафліка проголосив курс на конструктивний діалог з ісламською опозицією. В 1999 р. в країні відбувся національний референдум, який підтримав програму президента за відновлення громадянського миру.

37. ЛІВІЯ

Завоювання незалежності. Монархічний режим

Сучасна Лівія складається з історичних областей Триполі-танії, Киренаїки, Феццану, які відрізняються за географічними умовами і заняттями населення. Після Першої світової війни Лівію захопила Італія. В роки Другої світової війни країна була окупована Англією і Францією, які прагнули тут закріпитися з геополітичних і економічних міркувань.

Понад 100 років боротьбу за незалежність лівійських племен спочатку від турецького панування, а потім від західних колонізаторів очолював мусульманський релігійний орден сену-ситів, заснований Мухаммедом бен ас-Сенусі в 1837 р. Його головною штаб-квартирою була оаза Джагбуб у лівійській пустелі, а опорними базами — дервішські поселення завії не лише в Лівії, але й у сусідніх країнах. Орден виступав за створення справедливого суспільства на принципах раннього ісламу і був непримиренним ворогом західної цивілізації. Він мав чітку релігійну і військово-політичну структуру, сувору дисципліну, збройні загони. Селянство і кочові племена віддалених районів Лівії підтримували діяльність ордену сенуситів. В приморських містах виник ряд патріотичних організацій, які боролись за незалежність

234

Лівії. Це питання вирішувалось на засіданні Генеральної Асамблеї 00Н 1949 р. Прийняте рішення передбачало наданая Лівії незалежності не пізніше 1 січня 1952 р.

24 грудня 1951 р. було проголошено Об'єднане Королівство Лівія. Глава сенуситського ордену Ідрис ас-Сенусі став королем незалежної лівійської держави. Монархічний режим продовжував спиратися на сенуситські відділення, використовуючи їх для контролю над населенням. Зберігалися традиційні економічні і суспільні структури, родоплемінний лад. Більшість населення країни, як і раніше, складали кочівники, що вели звичний спосіб життя. Режим уклав угоди з Великобританією (1953) і СІЛА (1954) про військову співпрацю і надання територій під військові бази.

Фактором, який викликав подальшу трансформацію лівійського суспільства, стало відкриття в країні багатих покладів нафти. За угодами з королівським урядом іноземні монополії, в першу чергу англійські та американські, одержали вигідні концесії на її видобуток. Для роботи на нафтових свердловинах компанії мусили запросити робітників і технічний персонал із арабських і європейських країн, оскільки місцевих кадрів не було. Поступово почали формуватись робітничий; клас і національна буржуазія. Доходи держави від продажу нафти дозволи^ ли профінансувати деякі соціальні програми. В цілому на фоні досягнень інших арабських країн, особливо нафтовидобувних, Лівія перетворилась у сировинний придаток Заходу.