14. Нащонально-визвольний рух і крах колоніалізму

Етапи деколонізації

У XX ст. колоніалізм вичерпав себе як система. Відбулась трансформація економіки в метрополіях. Під впливом НТР головну увагу почали приділяти науко-ємним видам виробництва. Колонії втрачали попередню цінність як джерела сировини і дешевої робочої сили, ринки збуту. В умовах національно-визвольного руху стало важко зберігати владу над залежними країнами. В суспільній свідомості були розвінчані расистські теорії про «цивілізаторську місію» Заходу і нездатність народів Азії та Африки до самостійного

розвитку.

На процес деколонізації вплинули такі фактори:

1) розгром мілітаристської Японії і фашистської Німеччини та провал їх загарбницьких планів; 2) ослабленая старих колоніальних імперій - Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів, Португалії; 3) піднесення національно-визвольного руху, консолідація на-піонально-патріотичних сил і їх прагнення до незалежності; 4) діяльвість СРСР і США на міжнародній арені, їх економічна, політична, ідеологічна експансія в країни Азії та Африки..

Ліквідація колоніальної системи здійснювалась у три етапи. В 1945-1955 рр. в основному досягли незалежності країни Азії (Індонезія, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Пакистан, Бірма та ін.). У Північній

71

Африці незалежною стала Лівія. Характерною рисою наступного 20-річчя (1955-1975) було створення незалежних держав головним чином в Африці. Самостійними стали арабські країни Туніс, Марокко (1956), Алжир (1962). 00Н прийняла «Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам» (1960). Деколонізація була поставлена під міжнародний контроль, її проведення прискорилось. В 1960 р. незалежність здобули 17 африканських країн (Камерун, Мадагаскар, Сомалі, Конго, Чад, Кот д'Івуар, Габон, Сенегал, Малі та ін.). Цей рік увійшов в історію як «рік Африки». Процес звільнення від іноземного контролю поширився на країни Аравійського півострова. В 1961 р. на шлях самостійного розвитку став Кувейт, що був англійським протекторатом з 1914 р. 23 липня 1970 р. виник султанат Оман в результаті державного перевороту і об'єднання князівств Маскат і Оман, що були пов'язані з Англією «особливими договірними умовами». 14 серпня 1971 р. була проголошена повна незалежність від Великобританії Бахрейну, 3 вересня 1971 р. - Катара. 2 грудня 1971 р. замість колишнього англійського протекторату Договірного Оману була створена федерація Об'єднані Арабські Емірати, куди ввійшли 7 князівств: Абу-Дабі, Дубай, Шарджа, Умм-ель-Найвайн, Ель-Фуджайра, Аджман, Рас-ель-Хайма. У 1975-1990 рр. завершилась ліквідація колоніальних імперій. Стали незалежними португальські володіння Ангола, Мозамбік, Гвінея-Біссау. В 1990 р. припинила існування остання колонія в Африці - Намібія.

Вибір моделей розвитку

Перед незалежними країнами Азії та Африки постало питання вибору шляхів розвитку. Частина з них обрала західну ліберальну, модель, для якої типовими є ринкові відносини, приватне підприємництво, конкуренція, державні інститути і політичні структури, що захищають як інтереси суспільства в цілому, так і окремої особи. Приймались конституції, створювались політичні партії, які вели боротьбу за владу. Змінювався зміст І функцій монархій там, де вони збереглися.

Інша модель - комуністична. Її характерними рисами були:

відсутність приватної власності, державна система економіки, | диктатура прокомуністичних або прорадянських сил, колектив- і на діяльність. Встановлювались авторитарні режими, наявність і яких була звичною для афро-азіатських суспільств.           |

Як перша, так і друга моделі виявились не зовсім прийнятними для країн, що визволилися від колоніалізму. Їх господарство дуже повільно пристосовувалось до світового ринку, зберігалої

72

монокультурний характер, орієнтувалось на вивіз сировини. Важко приживались звичні для Заходу принципи приватного підприємництва і конкуренції. Провідну роль у розвитку економіки брала на себе держава. Створювався державний сектор, прибутки від якого витрачались на забезпечення потреб еліти, бюрократії, військових і лише в останню чергу - нижчих верств суспільства. Основна частина колишніх колоній і напівколоній переживала значні економічні труднощі. Однак виділились і дві групи країн, які знайшли ефективний шлях розвитку. Перша — нові індустріальні країни (Південна Корея, Сінгапур, Гонконг, Тайвань, надалі також Малайзія, Індонезія, Таїланд та ін.); вони розвивали наукоємні галузі виробництва, орієнтовані на експорт. Друга - нафтовидобувні країни Аравійського півострова (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Катар, Бахрейн). Під контролем і за допомогою держави ці дві групи країн здійснили структурну перебудову економіки і зайняли важливе місце в міжнародному поділі праці.

Традиційні для Заходу політичні інститути отримали в Азії та Африці новий зміст. Партії часто створюються як етнічні, племінні, земляцькі, кастові, релігійні об'єднання, які використовуються лідерами для перерозподілу влади і національних багатств на, користь окремих племен і народів. Глава держави сприймається як загальний благодійник і захисник. Дуже сильним е політичний вплив армії.

Близько 20 країн Азії та Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку і «соціалістичну орієнтацію» (Алжир, Сирія, Ірак, Бірма, Гвінея, Ефіопія, Бенін, Конго, Танзанія, Ангола, Мозамбік та ін.). З комуністичної моделі запозичувались її суспільні основи (од непартійність, авторитаризм, культ особи вождя та ін.). Економічні проблеми намічалось вирішувати через націоналізацію засобів виробництва, проведення індустріалізації, створення кооперативів у сільському господарстві. Ця концепція на практиці довела свою нежиттєздатність.

І західні країни на чолі із СІЛА, і СРСР намагались нав'язати незалежним державам Азії та Африки свою модель розвитку. При цьому вони прагнули вирішувати свої геополітичні, економічні, ідеологічні проблеми. У свою чергу, багато колишніх колоній і напівколоній, скориставшись конфронтацією великих держав, робили заяви про ту чи іншу орієнтацію :і одержували значну допомогу. Змагання двох систем закінчилокгь на користь Заходу. На даний період найбільш оптимальлим шляхом розвитку афро-азіатських народів вважається шлях синтезу традиційних цивілізаційних основ і західник досягнень.

У 80-90-х рр. XX ст. у світі активізувався процес глобалізації - інтернаціоналізації і взаємозалежності в розвитку світової

73

економіки. Капітали, товари, робоча сила, інформація та ідеї переміщуються з країни в країну, з регіону в регіон. Зростає вплив високорозвинутих держав і транснаціональних корпорацій, які посилюють свій контроль над світовим ринком і національним господарством окремих країн. Транснаціональні корпорації, об'єднуючи фінанси, виробництво, торгівлю, швидко підкоряли собі світовий економічний простір і нині їм належить 40% світових засобів виробництва. Так, щорічний рівень продажу продукції компанії «Дженерал моторе» у кінці 90-х років перевищував валовий внутрішній продукт Індонезії, компанії «Ексон» - ВВП Південно-Африканської Республіки, у «Соні» він дорівнював ВВП Єгипту і був більшим ВВП Шгерії. П'ять найбільших транснаціональних корпорацій мали більші обсяги реалізації, ніж ВВП усіх країн Близького і Середнього Сходу і Північної Африки разом узятий. До позитивних наслідків діяльності ТНК належать: забезпечення зайнятості в багатьох країнах; сплата податків у національні бюджети, які можна спрямувати на соціальні програми; поширення передових технологій;

сприяння індустріалізації слаборозвинених країн; формування конкурентного середовища. Проте вони скеровують глобальний процес перекачування цінностей усіх видів - від матеріальних і валютних до інтелектуальних - у високорозвинені держави і продовжують збагачувати невелику групу країн-лідерів. Наприкінці XX ст. виник рух антиглобалістів, які виступають за перехід до більш справедливого світового економічного порядку і забезпечення достойного рівня життя всіх народів.

У 80-х роках Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку висунули програму структурної перебудови економіки країн Азії, Африки, Латинської Америки, інших регіонів. Вона передбачала зняття державного регулювання в господарських процесах, приватизацію державного сектора, відкриття внутрішніх ринків, необхідність для місцевих товаровиробників конкурувати на рівних з іноземними корпораціями, ліквідацію контролю над цінами. Надання кредитів та інших видів фінансової допомоги обумовлювалось численними додатковими вимогами. Ці перетворення мали подолати негативні явища в країнах, які розвивали свою економіку командно-адміністративними методами, без урахування ринкових чинників, допомогти їм ефективно перебудувати господарство. Невдачі країн, які сприйняли програму, МВФ і МБРР пояснюють неточним виконанням їх рекомендацій. Індія і Китай відмовились від програми і фінансової допомоги міжнародних установ і успішно реформують свою економіку за власними національними моделями.

74