4. Характерні для української мови чергування голосних та приголосних звуків.

Чергування можуть бути живими, тобто такими, які зумовлюються дією фонетичних процесів, властивих су­часній мові (наприклад чергування за глухістю – зціди­ти [с'ц'ідити]; за дзвінкістю – як же [jаґже]; за м’які­стю – дні [д'н'і]). Такі чергування відбуваються у мов­ленні, і тільки деякі з них зафіксовані у правописі, зокре­ма перехід префікса з- у с- перед к, п, т, ф, х: скинути, спитати, стягти, сформувати, схопити тощо.

Чергування, які не можна пояснити фонетичними зако­номірностями, що виявляються в сучасній мові, називають­ся історичними. Причини, які викликали появу цих чер­гувань, давно зникли, а самі чергування відбуваються за традицією і закріплені у правописі. До них належать:

1. Чергування приголосних

Найбільш поширеними серед чергувань приголосних є такі:

а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що від­буваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний - зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх - смішний - усмішка, бідо­лаха - бідолашний.

б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при сло­возміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донь­ка - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.

2. Чергування голосних

До найбільш поширених чергувань голосних можна від­нести такі:

а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших сло­в’янських мов не відбувається.

б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбу­вається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживаєть­ся тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.

Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графіч­но є) виступає закономірно.

• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умо­ви, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голос­ними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Напри­клад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шос­тий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.

5. Принципи української орфографії. Правила вживання буквосполучень йо, ьо, ьйо.

Орфографія – історично сформована система правил, що визначають написання слів згідно з усталеними нормами.

Центральним поняттям правопису є орфограма, під якою розуміють написання слова, що вибирається з кількох можливих і ґрунтується на сформульованому і закріпленому в системі орфографії правилі.

Основу української орфографії складають два головні принципи – фонематичний і морфологічний. Певну роль відіграють також історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференціюючий) принципи.

Згідно з фонематичним принципом написання слів ґрунтується на якнайповнішому врахуванні їх літературно-нормативного звучання, тобто слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії: шостий – шести, гарячий, боягузтво, кроїти – краяти, сонце, материнка – яблунька, гілка - тополька.

Морфологічний принцип полягає в тому, що значущі частини споріднених слів (морфеми) пишуться однаково, незважаючи на те що вони в різних формах того самого слова або в споріднених словах звучать по-різному: крутишся – [к р y' т ие с':а].

Суть історичного принципу полягає в тому, що деякі написання не зумовлюються ні вимовою, ні морфологічною будовою слова, їх написання перевіряємо за словником: леміш, левада, кишеня, комин. Вони виникли історично.

Смисловий принцип орфографії лежить в основі диференціації за допомогою різних написань:

1) власних і загальних назв: Орел і орел;

2) слів і прийменниково-іменникових конструкцій та часток не, ні з самостійними словами (разом – окремо): убік – у бік, неволя – не воля;

3) складних слів і словосполучень (разом – окремо): відвідати палатку легкопоранених – у палаті було кілька легко поранених осколками. Тобто, щоб написати слово, треба осмислити, що воно означає.

В українському алфавіті немає

букви для позначення звукосполу

чення [у] + [о], тому воно позначаєть­

ся двома буквами — йо.

Пишемо йо:

1. На початку слова:

Йосип, йодистий, його, йогурт.

Орфографія

2. На початку складу після голосного:

район, бойовий, знайомий, майор,

Андрійович, по-дійовому.

3. На початку складу після твердого

приголосного:

М уравйов, Соловйов, серйозний,

підйом.

Пишемо ьо:

Перша літера буквосполучення ьо

(м ’який зн а к ) служить для позна­

чення м’якості попереднього приго­

лосного перед [о]:

сьогодні, бадьорий, т рьох, льон,

дзьобати, на цьому, Ковальов.

УВАГА!

Буквосполучення ьо не може стояти на початку

слова або складу.

У деяких словах іншомовного походження пи­

шемо буквосполучення ьйо:

б а т а л ь й о н , б у л ь й о н , г іл ь й о т и н а , к а н ьй о н,

л о с ь й о н , м е д а л ь й о н, м іл ь й о н , п а в іл ь й о н,

т р и л ьй о н, с е н ьй ор (в Іспанії та іспаномовних

країнах) і си н ьйор (в Італії) тощо.