21. Після поразки Австро-Угорщини влада в Буковині перейшла до ново-

створеного Українського крайового комітету. З листопада 1918 р. за його

ініціативою відбулося Народне віче, на якому депутати прийняли рішення

приєднати землі краю до Західноукраїнської Народної Республіки.

Президентом краю став О. Полович. Проте Румунія відразу відреагувала

на ці події і ввела свої війська у Північну Буковину. Згодом командування

окупаційних військ ініціювало проведення Генерального конгресу, що

складався з румунів. Конгрес проголосив об’ єднання Буковини з Румунією.

Остання узгодила з Антантою свою позицію і заручилася її повною

підтримкою. За період румунської окупації були скасовані всі автономні

права Буковини.

У січні 1918 р. об’ єктом румунської експансії стала Бессарабія. А в

листопаді того ж року під тиском окупантів бессарабський парламент проголосував

за приєднання до Румунії. Деякі українські депутати виступили

проти цього рішення, за що були заарештовані румунською владою, а

згодом розстріляні. Ж орстокість окупантів викликала серед українського

населення активний протест. У січні 1919 р. у Північній Бессарабії (на

Хотинщині) почалося повстання проти окупантів. Повстанці, спираючись

на підтримку УНР, за кілька днів повністю звільнили свій край від румунських

військ і встановили владу Хотинської Директорії. Але згодом

Румунія, підтягнувши значні сили, розбила українські загони. Майже

4 Тис. Повстанців разом із 50 тис. Біженців під натиском ворога перейшли

за Дністер на Поділля.__ Після розвалу Австро-Угорщини більшість українців Закарпаття висловилися

за об’єднання з УНР. Таке рішення не було випадковим, оскільки

багато українських громадських діячів були тісно пов’ язані з політичним

життям не тільки ЗУНР, а й Наддніпряннцини. Делегати від Закарпаття

брали участь у роботі Української Національної Ради і Трудового конгресу в

Києві. У травні 1919 р. українська громадськість Закарпаття створила Центральну

Руську (Українську) Народну Раду. Але вона не змогла витримати

тиску представництва США, щ,о вимагало об’ єднати Закарпаття з Чехосло-

ваччиною.

Таким чином, усі спроби відстояти самостійність західноукраїнських земель

у межах єдиної української держави завершилися поразкою.

22. Відновлення радянської влади в Україні супроводжувалося заявами

російського керівництва про визнання незалежності УСРР. Керівництво

більпіовицької партії намагалося представити прихід Червоної армії

в Україну братньою допомогою з боку Росії. Утвердження радянської влади

в Україні супроводжувалося діями, спрямованими на зміцнення централізму

через формування системи ревкомів. 11 грудня 1919 р. у Москві було

створено Всеукраїнський революційний комітет, що був вищою законодавчою

і виконавчою владою в Україні. Очолив Всеукрревком більшовик Г. Пе-

тровський. Серед основних завдань новоствореного центрального органу влади було

встановлення контролю над територією України, формування нової структури

радянської влади і придушення антибільшовицької опозиції. Свою

резиденцію Всеукрревком облаштував у Харкові. Відновлення місцевої

влади відбувалося шляхом призначення Всеукрревкомом губернських

революційних комітетів. Вони створювали повітові ревкоми та затверджували

волосні й сільські.

Діяльність Всеукрревкому була спрямована на зміцнення радянської

влади в Україні на принципах централізму й уніфікації всіх сторін життя

суспільства згідно з до нормами, сформованими у РФСРР. У січні 1920 р.

Всеукрревком підтвердив попередні угоди про об’ єднання військових сил

УСРР і РСФРР. У лютому 1920 р. після остаточного утвердження радянської

влади в Україні Всеукрревком склав свої повноваження і передав владу Рад-

наркому й ВУЦВК.

Сутність політичного курсу більшовиків була у руйнації існуючої

в Україні економічної системи, ш;о ґрунтувалася на товарно-грошових

відносинах та заміні її прямим товарообміном. Така політика отримала

назву «воєнного комунізму»*.

Важливою складовою політики «воєнного комунізму» був процес

націоналізації засобів виробництва. Декрет про порядок націоналізації

підприємств давав право здійснювати її виключно урядові УСРР. Законом

передбачали усуспільнення насамперед великих підприємств, які мали державне

значення. Щ об керувати цим процесом, у республіці було створено

Українську раду народного господарства (УРНГ). Протягом 1920 р. державними

стали понад 11 тис. підприємств з 82 % робітників. Підприємства,

ш;о ставали власністю держави, часто закривали через занепад трудової

дисципліни, брак сировини й втечу робітників, які не хотіли працювати за

продовольчий пайок.

Радянське керівництво вважало, що виходом з цього стану може бути

мілітаризація економіки. Наприкінці січня 1920 р. в Україні було створено

Трудову армію. Її функції — заготівля сировини і продовольства, видобуток

палива, забезпечення підприємств робочою силою тощо. Сувора региіьність

нової влади аж ніяк не співпадала з її обіцянками, що робітники стануть

господарями заводів і фабрик. Селянське питання для більшовицької партії

було одним із найболючіших. Соціальною опорою партія проголошувала

робітничий клас, а селянство вважала лише союзником, до того ж лише

бідноту. До селян радянська влада ставилася насторожено, оскільки ті були

власниками засобів виробництва. Тому більшовицький уряд прагнув поширити

націоналізацію і на сільське господарство.

Ще у 1919 р. радянська влада розпочала аграрну реформу, за якої передавали

конфісковані земелі насамперед колективним господарствам,

і лише частково — селянам. Такий розподіл викликав обурення селян.

Більшовицьке керівництво, остерігаючись, що ситуація на селі може вийти

з-під контролю, було змушене піти на поступки. Влада, намагаючись завоювати

прихильність селян, віддала їм майже половину земельного фонду

цукрових заводів. Проте навіть такі заходи не зняли соціальної напруги.

Українське селянство вважало, що радянська влада не виправдала їхніх

сподівань.

На село поширилася політика «воєнного комунізм у». Приватну торгівлю

продуктами харчування забороняли. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком

УСРР з метою забезпечення міст і армії продовольством прийняв закон про

продрозкладку* (продрозверстку).

Для кожної губернії визначали кількість зерна, яку вона мала здати

державі. Цю кількість місцева влада «розкладала» на окремі селянські господарства

без всяких відшкодувань. Після здачі зерна за нормами селянам

залишався тільки посівний матеріал і прожитковий мінімум на власне споживання.

Здійсненням продрозкладки займалися спеціальні органи.

Селяни відповіли на ці заходи новими спалахами збройної боротьби. Тоді

більшовицька влада вдалася до старого добре знаного методу — розподіляй

і володарюй. У травні 1920 р. за рішенням ВУЦВК почали створювати

комітети незаможних селян.

23.