Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

14.

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, попри ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

17. умовах наближення поразки Німеччини і Австро-Угорщини у Першій

світовій війні в західноукраїнських землях наростав рух за національне самовизначення

й формування української держави.

На початку жовтня політичні сили Галичини, прогнозуючи зміну влади,

почали підготовку створення української адміністрації у краї. 18 жовтня

1918 р. у Львові відбулися загальні збори політичних і громадських діячів

Галичини і Буковини, на яких обрано Українську Національну Раду. До неї

увійшли українські депутати, обрані до австрійського парламенту, депутати

крайових сеймів та по три представники від кожної української політичної

партії. Українська Національна Рада прийняла постанову про утворення

на українських етнічних землях української держави. Вона проголосила,

що претендує на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну Буковину

і Закарпаття. Учасники зібрання прийняли рішення розпочати роботу

з підготовки конституції української держави.

Становлення західноукраїнської республіки відбувалось одночасно

з відродженням Польщі, що претендувала не тільки на свої етнічні землі, a й на українські, зокрема на Східну Галичину. Тому Українська Національна

Рада поставила перед австрійським урядом питання про передачу

їй всієї влади у Галичині й Буковині. Проте, австрійський намісник у краї

відмовив українцям.

У відповідь на це українські національно-патріотичні сили вирішили

власноруч взяти владу у Львові. У ніч на 1 листопада 1918 р. частини

Легіону Українських січових стрільців на чолі із сотником Д. Вітовським

захопили у Львові всі урядові установи і стратегічні пункти. Австрійський

намісник, перелякавшись, передав усі владні адміністративні повноваження

заступнику, а той — Українській Національній Раді. 13 листопада 1918 p. Українська Національна Рада проголосила

Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Територія республіки

становила 70 тис. кв. км з населенням 6 млн осіб. Було затверджено герб

держави — золотий лев на синьому тлі і блакитно-жовтий прапор. Президентом

ЗУНР став голова Національної ради Євген Петрушевич. Вищим законодавчим органом ЗУНР була Українська Національна

Рада. Вона утворила Державний секретаріат — виконавчий орган влади

республіки. Його очолив лідер впливової Національно-демократичної

партії К. Левицький.

Більшість депутатів Української Національної Ради не поділяла ідей

соціалізму. Вони стояли на національно-ліберальних позиціях і надавали

перевагу розбудові держави шляхом реформ, а не революційної боротьби.

На відміну від лідерів УНР, політичні діячі ЗУНР не захоплювалися

популізмом і декларативними заявами, а діяли професійно, спираючись на

закони, не оминали соціальних і економічних проблем. Центральні органи

ЗУНР мали міцний зв’язок із розгалуженою, добре організованою системою

місцевого управління, ш;о мала у народу повагу й авторитет. Водночас

українську владу певна частина мешканців краю сприймала стримано,

а дехто й негативно. Зокрема, більшість польського населення поставилася

до ЗУНР ворожо, оскільки підтримувала ідею створення Великої Польщі,

у межах якої мали бути і західноукраїнські землі. Євреї намагалися не

втручатися в польсько-український конфлікт, дотримуючись нейтралітету

в боротьбі за українську державність. Але після єврейських погромів, учинених

польськими солдатами, стали схилятися до співпраці з українською

владою, що надала національним меншинам третину депутатських місць

у своєму парламенті.

У перші дні після проголошення ЗУНР було прийнято важливі закони,

спрямовані на становлення державно-політичного й економічного життя__республіки (закон про організацію війська, закон про адміністрацію, закон

про судочинство та ін.). Почалася земельна реформа, було взято під контроль

нової влади виробництво і продаж промислової продукції, продуктів

харчування, оголошено 8-годинний робочий день. Не залишилося поза увагою

й питання зовнішньої політики. ЗУНР відкрила посольства в Австрії,

Угорщині й Німеччині, дипломатичні представництва в Канаді, СІЛА,

Бразилії, Італії та інших країнах.

Уряд ЗУНР розумів, ш;о відстояти свої інтереси у боротьбі з поляками

можна лише за наявності армії. Завдання з її створення було покладено на

Державний секретаріат військових справ. Основою Української Галицької

армії (УГА) стали загони, що брали участь у львівському листопадовому