III з’їзду робітничих і солдатських депутатів Донецько-Криворізького басейну

і запропонували змінити його статус на І Всеукраїнський з’їзд Рад. Робота

з’їзду в Харкові відбувалася протягом 2 4 -2 5 (1 1 -1 2 ) грудня відповідно до

більшовицького сценарію. Делегати вітали переворот у Петрограді і схвалили

політику Раднаркому. З’їзд проголосив радянську владу в УНР і поширив

на Україну ленінські декрети. Окрім того, делегати обрали Центральний

виконавчий комітет Рад України, що створив Народний секретаріат —

більшовицький уряд УНР, альтернатива Генеральному секретаріатові.

Всеукраїнський з’їзд Рад розмежував політичні сили і підвів українське

суспільство до визвольних змагань. З Росії до України прибуло понад 20 тис.

червоногвардійців, солдатів і матросів. 7 січня (25 грудня) В. Антонов-

Овсієнко віддав наказ про загальний наступ проти УНР. 29 грудня більшовики

захопили Катеринослав. У місті заздалегідь готували повстання робітників,

на допомогу яким підійшли російські війська. Т е ік и й план дій більшовики

використовували неодноразово. 19 (6) січня більшовицькі війська з Харкова

і Лозової розгорнули наступ у напрямку Полтава — Київ. Разом з ними діяли

й інші більшовицькі формування, що йшли на Київ з півночі, від кордонів

Білорусії та Росії. Взяли участь у поході на Київ і збільшовизовані українські

військові частини під керівництвом Ю. Коцюбинського.

Збройні формування Центральної Ради не поступалися більшовицьким

за кількістю, але вони були розпорошені по всій Україні. Підрозділи

російських військ, навпаки, зосередилися на головних напрямках, основним

серед яких був київський. У січні вони захопили Полтаву, Ромодан,

Лубни, Лохвицю та Гребінку і наблизилися до Києва. Керівництво УЦР,

намагаючись затримати рух більшовицьких військ до столиці, спрямувало

свої збройні формування на ділянку залізниці Гребінка — Крути. Ці формування

складалися з підрозділу гайдамаків, загону юнкерів військової школи

ім. Б. Хмельницького та куреня київських студентів і гімназистів. Загальна

кількість українських оборонців становила до 650 осіб. Радянські війська,

які наступали проти них, мали перевагу в живій силі майже вдесятеро.

Бій розпочався уранці 29 (16) січня 1918 р. і тривав упродовж кількох

годин. Але до більшовиків прибуло підкріплення з бронепотягом. Тоді оборонці розібрали колію і ввечері відступили у напрямку Києва.

Згодом з’ ясувалося, що не вистачає одного студентського загону. Його

бійці, відступаючи у сутінках, збилися з маршруту і потрапили в полон

до більшовиків. Червоногвардійці, розлючені загибеллю своїх солдат,

розстріляли 27 полонених юнаків. У бою під Кругами українські вояки

втратили майже 300 оборонців. Цей бій відомий у вітчизняній історії як

трагічна сторінка боротьби за незалежну Україну. Військове керівництво УНР усвідомлювало стратегічну важливість оборони

бахмацького напрямку з ділянкою залізниці Гребінка — Крути, але

було змушене зняти частину військ з фронту, аби придушити більшовицьке

повстання робітників, що розпочалося у Києві на заводі «Арсенгіл* у ніч на

29 (16) січня. Війська Центральної Ради розгромили повстанців, однак ця

перемога не могла принципово змінити стратегічну ситуацію, що склалася

в Україні наприкінці січня. Більшовицькі збройні формування наступали

на Київ.

9-10. Розгортання війни радянської Росії проти УНР поклало край ілюзіям

Центральної Ради щодо ідей автономізації і федералізму. На початку

1918 р. стало очевидним, що пошуки компромісу між Україною і Росією

вичерпані, тому більшість лідерів УЦР стала схилятися до проголошення

незалежності України. До такого рішення їх підштовхнули й переговори

про сепаратний мир* у Бресті, розпочаті у грудні 1917 p., між радянською

Росією і Німеччиною з їі союзниками.

22 (9) січня лідери Центральної Ради обговорювали текст IV Універсалу,

що мав на меті проголосити самостійність і незалежність УНР. Остаточний

варіант документа був оприлюднений 25 (12) січня 1918 р. УЦР закликала громадян стати на захист УНР від більшовицької агресії.

Окрім того, Раді Народних Міністрів доручали вжити заходів для відновлення

промисловості, забезпечення контролю за торгівлею і ціноутворенням.

Українське суспільство сприйняло універсал без урочистостей і маніфестацій.

Більшість людей уже не пов’язували свої сподівання на краще життя

з новими деклараціями УЦР. Майже всюди панувала анархія, розкрадали

майно підприємств, грабували панські маєтки. Авторитет УЦР в українському

суспільстві продовжував падати. Проголошення Четвертого універсалу стало

важливою подією у державотворчому процесі України, але здійснювалося це

уже в умовах глибокої кризи української влади.

Більшовицькі війська продовжували наступ і 7 лютого (26 січня) 1918 р.

захопили Київ. УЦР переїхала до Житомира і звідти керувала боротьбою

проти радянських військ.

11. До кінця квітня 1918 р. вся територія колишньої підросійської України перебувала під контролем австро-угорських, німецьких та українських військ. Діячі УЦР проявили неабияку політичну короткозорість, вважаючи допомогу з Берліна і Відня лише дружньою, без прагматичних намірів. Звичайно, аналітики німецьких штабів та дипломатичних представництв добре бачили реальні можливості УНР, яка без військ Німеччини й Австро-Угорщини не могла довго протриматися під натиском більшовицького імперського шовінізму. Найнадійнішою опорою української державності було селянство та частина свідомої інтелігенції, населення міст виявилося значною мірою зденаціоналізованим. Розрив між свідомістю керівників національно-визвольного руху та більшістю трудящих був дуже великим, тому влада УНР не могла сподіватися на дієву підтримку. У значної частини населення міст орієнтація на Росію, навіть більшовицьку, виявилася набагато сильнішою, ніж на самостійну демократичну Україну.

Союзницькі війська з перших днів перебування в Україні почали виконувати ті функції, які насправді повинні були забезпечувати місцеві органи влади. Вони здійснювали охорону внутрішнього порядку, вели енергійну роботу проти підривних сил, великоросійських тенденцій, анархії та бандитизму. Український уряд не був здатний регулювати й економічні відносини з селом, забираючи у нього багато продовольства, в тому числі й для поставок у Німеччину й Австро-Угорщину.

Повернувшись 9 березня 1918 р. до Києва, УЦР потрапила у важку кризу. М. Грушевський свідомо відтіснив від процесу підготовки рішень осіб, які не належали до УПСР або УСДРП. Окремі впливові члени Ради, зокрема, міністр закордонних справ О. Шульгін, виступили за розширення контактів з Антантою, але М. Грушевський категорично був проти цього. Спроба врегулювати ситуацію, сформувавши новий склад Ради народних міністрів, нічого не дала, бо його добирали за партійною, а не професійною ознакою. Невдалою виявилась і кандидатура голови уряду — колишнього студента III курсу, напівінженера В. Голубовича.

Останні два місяці свого існування Центральна Рада нерідко приймала рішення, які суперечили нагальним проблемам суспільства. Фактично вона перетворилася на дискусійний клуб, у засіданнях якого брали участь не більше 40 осіб.

До кінця березня 1918 р. німецьке й австро-угорське командування, дипломати цих країн впевнилися в безсиллі Центральної Ради, безперспективності співробітництва з нею. У середині квітня представники Німеччини провели переговори з промисловцем, меценатом Є. Чикаленком, домагаючись від нього згоди балотуватися на посаду гетьмана України, але він відмовився. Не згодився Є. Чикаленко й з пропозицією В. Голубовича очолити міністерство землеробства УНР. Коли на гетьманську посаду не пройшла й кандидатура М. Міхновського, німецьке керівництво вирішило поставити на колишнього генерал-лейтенанта, флігель-ад'ютанта Миколи II П. Скоропадського, який раніше під тиском лідерів УЦР пішов у відставку з посади командувача Першим Українським корпусом.

Після підписання 23 квітня господарчої угоди між УНР, Австро-Угорщиною та Німеччиною долю УЦР було вирішено. Приводом для ліквідації УЦР (частково — саморозпуску) стала авантюра прем'єра В. Голубовича та його прихильників — викрадення 24 квітня директора Російського банку зовнішньої торгівлі Ю. Доброго та осіб, які відповідали за фінансові розрахунки між УНР,

Німеччиною та Австро-Угорщиною. 29 квітня на хліборобському конгресі було обрано гетьманом України П. Скоропадського.

Скоропадський Павло Петрович (1873—1945) — визначний український державний і політичний діяч, воєначальник, гетьман України. Походив із давнього козацько-шляхетського роду. Народився в м. Вісбадені (Німеччина). Дитячі роки провів у м. Тростянці на Чернігівщині. У1886—1893pp. навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. Служив у кавалергардському полку російської армії. Брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 pp. З 1916 р. — генерал-лейтенант. У січні 1917 р. призначений командувачем 34-м армійським корпусом, дислокованим на території України. У жовтні 1917 р. обраний отаманом Вільного козацтва. Через розходження у поглядах з керівництвом УЦР на військове будівництво й організацію державної влади подав у відставку. З 29 квітня по 14 грудня 1918 р. — гетьман України. Згодом емігрував до Берліна. Під час Другої світової війни відстоював інтереси українців перед офіційними колами Німеччини. 16 квітня 1945 р. під час бомбардування станції Плотлінг поблизу Мюнхена був тяжко поранений і невдовзі помер. Похований в Оберсдорфі.

Так закінчилося 12-місячне існування Української Центральної Ради, яка намагалася втриматися на кількох політичних стільцях. її діяльність стала свідченням строкатого, ускладненого характеру політизації свідомості української нації, знаменувала появу нового, хоча й аморфного, державницького організму — Української Народної Республіки. Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

13.  Утворена 29 квітня 1918 р. держава базувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Уряд гетьмана складався з великих землевласників, військових, помірно-консервативяих громадських діячів. Очолив уряд поміщик, октябрист Ф. Лизогуб. Ядро уряду складали кадети, представників соціалістичних партій у ньому не було.

Фактично гетьман і його уряд перебували в повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму.

Політика гетьманського уряду мала протирічливий та неоднозначний характер. Замість УНР, як вже зазначалося, була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (гетьманат). Гетьман зосередив у своїх руках всю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

Характерними рисами внутрішньої політики було скасування таких нововведень Центральної Ради, як націоналізація великих маєтків та культурної автономії, введення окремої категорії громадян - козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Відновлювалося поміщицьке землеволодіння, приватна власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

Хоча при цьому, уряд Скоропадського вважав земельне питання одним з головних. У жовтні 1918 р. він заснував Вищу Земельну Комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким всі великі земельні маєтки держава мала примусово викупити у поміщиків і розподілити між селянами (не більш як по 25 десятин в одні руки). Але все це так і залишилося нездійсненним. Була налагоджена діяльність дієздатного адміністративного апарату, який однак вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет.

Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Але план створення армії реалізований не був.

Більш успішною була діяльність уряду в культурній сфері. Було засновано 150 нових українських гімназій, два нових університети, національний архів, бібліотеку, яка мала понад 1 млн. томів. Та особливо важливо, що в листопаді 1918 р. була створена Українська Академія наук у складі 12 академіків (Д. Багалій, В. Вернадський, А. Кримський, О. Левицький та інші.).

Відкрилися Національна галерея мистецтв, історичний музей, Український національний театр під керівництвом Панаса Саксаганського, “Молодий театр” Л. Курбаса тощо.

Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П. Скоропадського визнало 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією.

Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами. Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не дістав. Фактична влада в Україні була в руках німців, що і відвернуло від уряду Скоропадського більшість партій, які підтримували Центральну Раду. Все це наклало свій відбиток на розвиток і хід політичних подій. Характерною їх ознакою було подальше погіршення становища народу. Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків, що повернулися. Селяни не бажали повертати конфісковані у поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, вбивства поміщиків, що, в свою чергу, викликало репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворили партизанські загони, які стали складовою частиною руху опору окупантам. Цей рух намагалися використовувати в своїх інтересах есери і більшовики. Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово переростала в громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив’янський, на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н.Махно, який співчував анархістським ідеям, розгорнув цілий повстанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом - і радянській владі.

Всі згадані вище політичні помилки, тяжке становище трудящих, незавершеність реформ, залежність від окупаційної влади, поразка Німеччини та її союзників у війні (11 листопада 1918 р.) стали зрештою причинами падіння гетьманської влади у листопаді 1918 р.

В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися в Український Національний Союз (УНС). Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР - Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами - С. Петлюра, П. Андрієвський, А. Макаренко.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті „ до всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України  з небільшовицькою Росією і про „відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

В свою чергу, 28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим, а згодом - Х. Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада-грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьману опинився у безнадійній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П. Скоропадський зрікся влади і покинув місто.

14.

Наприкінці 1917 р. радянська Росія вже не могла продовжувати Першу

світову війну і розпочала мирні переговори з державами Четверного союзу

в Брест-Литовську. Довідавшись про це, уряд УНР звернувся до воюючих

держав із нотою, де проголошував, що радянська влада не має права представляти

на переговорах інтереси всіх народів Росії, зокрема українського.

Німці збагнули, що присутність у Бресті української делегації дасть їм

додаткові важелі впливу на переговорний процес і погодилися разом зі

своїми союзниками на участь УНР у переговорному процесі. Водночас

країни Четверного союзу визнали УНР суверенною державою, що має право

укладати міжнародні договори.