1.На початку X X от. боротьба за прибутки змінила стосунки між провіднимиєвропейськими державами. Вони згуртувалися за власними інтересамиу два протидіючі блоки: Троїстий Союз і Антанту, що прагнули переділусвіту. 19 липня (1 серпня) 1914 р. розпочалася Перша світова війна. Україна,маючи значний економічний потенціал, стала об’ єктом геополітичних*інтересів ворогуючих сторін. Зокрема, уряд Німеччини напередодні війнипоширював ідею, ш;о український та інші народи Східної Європи не здатністворювати власні держави, а тому історичною місією німців є поглинанняй освоєння цих земель. Водночас Німеччина розглядала українські землі якплацдарм для проникнення на Схід.Австро-Угорщина під гаслом возз’єднання «братів-русинів» планувалаприєднати до своїх володінь Волинь і Поділля, що були у складі Російськоїімперії. Росія під гаслом «віковічної мети об’ єднання всіх руських земель»претендувала на Східну Галичину, Закарпаття і Північну Буковину, щовходили до Австро-Угорщини.Протидіючі сторони спекулювали «українським питанням», стверджуючи,що для них важливим є об’єднання українців, але неодмінно у межахсвоєї держави.Окрім того, між ворогуючими державами розпочалася боротьба засоюзників. Австрійські і російські дипломати схиляли Румунію воювати наїхньому боці, обіцяючи надання українських земель, які вони плануваливідібрати одне в одного.Для українців війна набувала особливої трагічності. За відсутностівласної держави, котра мала б захистити їхні інтереси, народ опинивсяу протиборчих таборах. Понад 3,5 млн українців у російській армії і250-300 тис. в австрійській військовим шляхом відстоювали чужі інтереси.Та найгіршим виявилося те, ш;о сини одного народу, розділеного двомаімперіями, були змушені вбивати один одного. Німеччина прагнула до світового панування, а тому хотіла відібрати колонії в Англії та Франції, захопити частину території Росії, встановити свій вплив на Балканах. Німецькі юнкери і буржуазія розглядали Україну як плацдарм для просування на схід і як майбутню колонію. Населення України мало стати рабами німецьких панів. Австро-Угорщина намагалася зберегти своє панування на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття), а також завоювати Волинь і Поділля.Участь у війні відповідала інтересам панівних класів Росії, їх політичним партіям. Імперіалісти Росії мріяли про Галичину, Буковину, Закарпаття, прагнули підкорити країни Близького Сходу, захопити протоки з Чорного моря в Середземне. Поділена між двома головними противниками, Україна з самого початку війни зазнала великих руйнувань. Майже 4,5 млн. українців воювали у складі російської армії, 250 тисяч - у складі австрійської.Царська Росія мала на меті приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання до Росії давніх "русских" земель і про возз'єднання українського народу.
2. Перед українською громадськістю постали нагальні питання — як ставитисядо війни і кого підтримувати. Уряди воюючих країн закликали своїхгромадян захищати Батьківщину. Ніхто не хотів виглядати агресором.Росія оголосила, що оборонятиме інтереси слов’ян (присвоївши собі у такийспосіб верховенство над ними). На території імперії домінував патріотичнийнастрій. Він поширився і на українські землі. Значна кількість робітників
і студентів брала участь у патріотичних маніфестаціях, добровільно вирушаладо мобілізаційних пунктів. Селянство, здебільшого, сприйняло війнуяк німецьку й австрійську агресію («напав ворог — треба воювати»).Політичні сили Наддніпрянщини звернулися до українців із закликомпідтримати Росію у війні. З такою ідеєю виступив лідер українських соціал-демократів С. Петлюра. Він опублікував у московському журналі «Украин-ская жизнь» статтю, де закликав народи Росії виконати свій громадянськийобов’ язок перед державою, що дасть їм можливість у майбутньому розраховуватина «відповідні права». Київська газета «Рада» писала, що українцімають захистити Російську державу.З позиції російського патріотизму виступили також емігранти —москвофіли, які перебралися з початком війни із західноукраїнськихземель до Києва. Вони створили «Карпато-руський визвольний комітет»і через нього зверталися до українців Галичини, аби ті зустрічали російськуармію хрестною ходою і церковними вітальними дзвонами. Комітет видавросійською мовою буклет «Сучасна Галичина», що поширювався середофіцерського складу царської армії, які йшли на фронт, аби ті могливідрізнити українофілів — «мазепинців», від москвофілів — «руських».
Однак російська влада обережно поставилася до українських політичнихсил і громадських рухів. Зокрема, вона уважно стежила за «Товариствомукраїнських поступовців» (ТУП), що на початку війни рекомендувалоукраїнській інтелігенції дотримуватися нейтралітету. Чимало лідерів ТУПопинилося під пильним оком поліції, а М. Грушевського заарештували запідозрою у шпигунстві.
3. У XX ст. Галичина, Буковина та Закарпаттяпереживали тяжкі соціальні ускладнення. Як і раніше, ці країни були переважно аграрними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки — у Галичині, румуни — у Буковині, мадяри — у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів., У Галичині барон Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р. Потоцький — 49.800 гектарів, другий граф Я. Потоцький — 23.500 гектарів. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тисяч гектарів, себто близько 20% усієї території. Поруч з дідичами існували дрібні селянські господарства. У Галичині 53,3% селянських господарств були «безкінні». І. Франко називав такі господарства «карликовими». Заборгованість галицьких і буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Галичині продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині за 1904-1907 рр. — 3.000 господарств.
Зростала диференція села: з'явилися заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і реманентом. У 1908 році було їх у Галичині 5%, але вони володіли землею, яка кількістю перевищувала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам; Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західньоукраїнських землях.
Напередодні першої світової війни у Галичині було 614.000 селянських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам. Аналогічні явища були у Буковині та Закарпатті. Такі незаможні селяни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працювати на підприємства.
Багато селян ішло до Басарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десятиріччя XX ст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких селян. Вони поклали початок т. зв. заробітчанської еміграції ЗСА та Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, пристосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту, але для батьківщини була вона втрачена. Менша частина не зуміла пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини. Автор, який у негативних фарбах змалював життя емігрантів в Америці, пише: «За перше десятиріччя XX ст. із західньоукраїнських земель виїхало до Америки понад півмільйона селян», а далі: «лише за два роки перед першою війною в Галичину з Америки повернулося понад . . . 19.000 таких переселенців». Півмільйона і — 10.000!
У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що дідичами переважно були поляки. Поляки займали також всі адміністративні посади, в їхніх руках був суд. У XX ст. число селянських страйків постійно зростає» 1902 року страйк, в якому взяло участь 200.000 селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Пакутські). Селяни виявили надзвичайну стійкість, і дідичі змушені були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану селян. У 1906 році до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не тільки економічних полегшень, але й політичних свобід та зарального виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу поміщицьких земель. Страйки — з одного боку, масовий вихід селян на сезонові роботи — з другого, підривали поміщицькі господарства. внаслідок чого почалася масова їх ліквідація. Протягом 10-ох років перед першою світовою війною у Галичині дідичі продали 140.090 гектарів землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то було в Україні під російською окупацією), а поляки, бо дідичі спроваджували на свої землі польських селян-колоністів.
Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Галичини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка швидко зростала у районах Борислава, Тустановичів. Багато здобували солі, гірського воску. Усі ці промисли, за невеликим вийнятком, були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англійців.
З початку XX ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз — «Господар» — 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз — 1898 р., у, 1904 р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. У 1883 р. засновується кооперативна організація «Народна Торговля», шо з року 1907 стає централею Торг. Господ. Спілки. У 1904 році засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став організаційно-ідейним центром українських кооперативів.^ Відб ааеться об'єднання окремих кооперативних союзів: у 1911 р. на 30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав велі Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. Року 1914 у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів.
Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплювали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за економічні, культурні та національні інтереси.
За перші 10-15 років XX ст. Галичина зробила величезний поступ у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки стало Товариство імени Шевченка, яке перетворилося у 1893 році на Наукове Товариство імени Шевченка, об'єднуючи вчених не тільки Галичини, а й цілої України. Воно користалося визнанням усього культурного світу; до 1914 року видано коло 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріядьній та науковій допомозі цілої України. Це Товариство вважали за Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу. М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк були головними діячами Товариства.
Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українських шкіл: перед війною 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7 звичайних катедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено питання про заснування окремого Українського університету. Журнал «Літературно-Науковий Вісник», що його заснував М. Груіиевський на початку XX століття, став всеукраїнським літературним органом. Року 1907, як сказано вище, М. Грушевський переніс його до Києва.
Центральною фігурою Галичини, з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900-1944). За 44-літнс його керівництво Греко-Католицькою Церквою вона остаточно стала українською національною Церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував Науковий Інститут для студій, сполучений з Богословською Академією, та «Академічний Дім» у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків для студій у Римі, Відні;, давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та «сиротинцям»; заснував український шпиталь — «Народну Лічницю» у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистцівмалярів, різьбарів. Допоміг О. Новаківському (наддніпрянцеві) заснувати власну малярську школу. У 1913 році заснував у Львові Український Національний Музей, в якому зібрано рідкісні пам'ятки українського мистецтва. Цей музей був найбільший в Україні.
Кінець XIX ст. і початок ХХ-го характеризується у Галичині загостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями Краю. Ця боротьба посилюється у зв'язку з ростом національної свідомості народних мас Галичини, наслідком чого зменшувалось значення москвофілів у громадському житті. Обидва табори — російський і польський — бачили небезпеку у цьому зрості національної свідомості, і почали спільну протиакцію.
Усі намісники Галичини були поляки (гр. Бадані, ґолуховський, гр. Потоцький, проф. Бобжинський), і всі вони вели політику ворожу українцям. Усі вищі урядовці були теж поляки.
Прем'єр-міністер, гр. К. Бадені, що спочатку сприятливо ставився до українців, змінив своє ставлення під впливом польської шляхти. Виконуючи її вимоги, він допустив року 1895 грубі зловживання з виборами на користь поляків: на 150 послів українці мали тільки 14. Року 1897 під час виборів вжито терору проти українців, при чому було 8 забитих, 29 поранених, 800 заарештованих. На 63-ох послів вибрано тільки 3-ох українців. Це були т. зв. «баденівські вибори». Вістки про терор схвилювали всю Україну. Навіть у Соймі ставилось запитання про таку систему виборів. Бадені внаслідок цієї інтервенції, втратив свою посаду прем'єр-міністра.
На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спадав, другий — «австрійський ультральоялізм», за висловом Д. Дороше: третій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за створення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтримували газета «Діло», що у XX ст. стала найбільш впливовим пресовим органом Галичини, та «Літературно-Науковий Вісник», в якому виступав із блискучими статтями І. Франко.
Кінець XIX ст. характеризувався значним зрушенням у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності «нової ери» — угоди між галичанами та австрійським урядом, бо від нього Галичина дістала тільки одну катедру при університеті (що її зайняв М. Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне Товариство «Дністер». Зростала опозиція проти австрійського уряду, який підтримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень. Проводирі цієї опозиції створили у 1899 році нову партію — Національно-Демократичну, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, В. Будзиновський, М. Грушевський, 1 Франко та інші. Екзекутива партії, Народний Комітет, став осередком, який керував усім життям Краю: політичним, господарським, соціяльним, культурним. Об'єднуючи різні партії, у тім числі й соціялістичні, Національно-Демократична Партія чимраз далі відходила від москвофілів, які виразно тягли до об'єднання з Росією.
Але всередині самої партії намічалась диференціяція. Права частина її зберігала консервативні погляди; це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва частина, до якої належали молодші віком члени, схилялися до соціялізму. Але всі — і праві, і ліві — вороже ставились до поляків. Цікаво, що в той же час польська мова панувала навіть у родинах українського духовенства.
Головну увагу Національно-Демократична Партія звертала на селянство, на поліпшення його добробуту та поглиблення його національної свідомости.
Провід у польському громадянстві належав заснованій у 1900 році Народово-Демократичній Партії, яку звали «вшехпольською». Провідниками її були у царській Польщі Р. Дмовський та В. Грабський, а в Галичині — професори Львівського університету — Ст. Грабський та Ст. Гломбінський. Польська Народово-Демократична Партія шукала спільної мови, і польське представництво у Державній Думі вело угодовську політику. Ненависть до українців та жидів об'єднувала їх, і вони знаходили підтримку у галицьких москвофілів, які мали контакт з російськими чорносотенними організаціями, як «Союз Русского Народу», «Двуглавьій Орел», а також з неослов'янофілами, на чолі яких стояв граф В. Бобринський. Серед членів Народово-Демократичної Партії було багато польських аристократів, римо-католицького духовенства та міщан. Ця партія прагнула об'єднати всі польські землі під берлом російського царя.
Москвофіли знайшли собі протектора в особі намісника — гр. А. Потоцького. Це яскраво виявилося під час виборів до Сойму року 1908. Потоцький дав наказ жандармерії «гостро» боротися проти опозиції полякам; знову було багато забитих, поранених. Адміністрація фальшувала виборчі картки, щоб забезпечити перемогу полякам. Року 1908 українець-студент М. Січинський забив Потоцького, пояснюючи свій вчинок бажанням помститись за вибори.
Прагнення поляків створити власну державу зміцнюється внаслідок конфліктів між Росією і Австрією, інтереси яких зударялися на Балканах. Особливо гострими стали вони під час Балканської війни 1912-1913 рр. Польські самостійники вживали заходів, щоб створити армію, яка мала б виступити проти Росії на боці Австрії. Підготову вела головним чином ППС — Польська Партія Соціялістична, провідником якої був Юзеф Пілсудський. Він організував військові гуртки — «Стршелец» (Стрілець), в яких молодь проходила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне: провіянт, зброю. Одночасно постали інші організації: «Соку, Бартошові дружини», але в них провадилося лише фізичне виховання Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.
Пілсудський провадив свою підготовчу акцію у Росії, а також серед польської еміграції у ЗСА та Франції, де знаходив багато прихильників. Таким чином серед польського громадянства напередодні війни різко виявилися дві орієнтації: ППС виступала проти Росі. на боці Австрії та Німеччини, а «вшехполяки» — на боці Росії.
Українське громадянство в Галичині стояло в своїй масі на проавстрійській позиції — протиросійській. Воно не мало іншого виходу вся політика Росії була гостро ворожа українцям, як у самій Росії, так і за межами її. Австрійська конституція, на підставі якої жили українці в Австрії, викликала завжди вороже ставлення Росії. Ідея «всеслов'янства», що прагнула «визволення» всіх слов'ян і об'єднання їх під берлом Росії, загрожувала українцям, якщо їх приєднають до Росії, як складову частину єдиного «русского» народу.
Але українці довгий час вагалися — до якої орієнтації приєднатися.
Року 1910 орган Радикальної Партії у Львові — «Громадський Голос» — заявляв: «Не Відень, не Петербург абощо, а сама Україна, окрема й незалежна». У тому ж часописі писали: «Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу».
Року 1912 поляки в Австрії утворили центральну організацію «Тимчасову Комісію Стронніцтв Незалежних» для пропаганди австрійської орієнтації на випадок війни з Росією. Минуло п'ять місяців — і українці проголосили, що у випадку війни з Росією вони будуть теж боротися на боці Австрії.
У 1902 році лідер Радикальної Партії Галичини К. Трильовський: заснував організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізично виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запорізької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-их роках у «Січах» було вже кілька десятків тисяч української молоді. У протилежність польським «Стшєльцам», українські організації довгий час не могли здобути статуту для організації «Січових Стрільців». Не дістали вони й матеріяльної підтримки, і мусіли самі дбати про кошти.
Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були «Соколи».
У XX ст. Буковина залишалася льояльною у відношенні до Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона з 1884 р., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури, господарства. Зміцнюються тісні зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували вчені та письменники, як С. Смаль-Стоцький, М. Кордуба, В. Сімович, Ю. Федькович, О. Маковей — з Буковини; Б.Лепкий, Іван Франко — з Галичини; М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Наддніпрянщини.
Року 1907 на Буковині засновано Національно-Демократичну Партію, лідерами якої були: С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість населення, була льояльна до Австрійської держави і прагнула здобути якмота більше на культурному та економічному полі. Року 1906 засновану іншу партію — Радикальну. Вона відрізнялась переважно тактикою від Національно-Демократичної Партії: те, що Національно-Демократична Партія просила у уряду, Радикальна — вимагала. Радикальна Партія була теж віддана Австрійській монархії, але виступала з критикою уряду. Основу їй давала молодь: учителі, селяни, згуртовані у «Січах». Лідерами були: Т. Галіп, І. та О. Попович та ін.
Третя партія, заснована у тому ж 1906 році, була Соціял-Демокротична, що стала в опозицію до обидвох інших партій і мала своїм гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Лідером ц був О. Безпалко. Складалася вона переважно з робітників, але в селянських масах не мала успіху: селян відштовхували ЇЇ інтернаціональні кличі та боротьба проти релігії.
Перед пертою світового війною у політичному житті Буковини позначилися зміни: виникли розбіжності у поглядах та політиці головних лідерів — С. Смаль-Стоцького та М. Василька. З другого боку — молодші елементи та широкі маси селянства не погоджувалися з льояльною супроти уряду політикою проводирів і, замість Австрії, орієнтувалися на Київ, прагнучи створити свою, а не австрійську Україну.
З усіх частин України в найтяжчому становищі перебувало 3акарпаття. Селянство залишалося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля примушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки у поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан, до ЗСА та Канади. Ця еміграція в XX ст. перевищувала еміграцію з інших часів Західної України: у 1905-1907 роках становила 200% нормального приросту населення.
На початку XX ст. Пряшівський єпископ, Юліян Фірца започаткував «Верховинську акцію»: так назвали ряд соціяльно-економічних заходів для покращання становища селян. Для цього стали засновувати кооперативи, господарські та промислові спілки, щадничі каси. На допомогу Закарпаттю приходили емігранти з ЗСА, досягли там певного добробуту.
Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автономію, яку здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і викладовою мовою у школах стала угорська. Навіть у парафіяльних школах введено угорську мову. У 1912 році створено з частин Мукачівської та Пряшівської єпархій нову — Гайдудорозьку єпархію, в якій введено Богоспужби угорською мовою. Пряшівський єпископ, С. Новак, запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти почато вживати латинської абетки замість української. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя.
Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції угорців, самообороною проти національного знищення. Москвофільство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка здушила угорське повсгання у 1849 році, а з другого боку — скріплювалося ще й тим, що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за це здушення. Москвофільські настрої закарпатських українців знайшли підтримку в Росії, бо вони відповідали слов'янофільству, яке ширилося там у XX ст. Лідер його, гр. В. Бобринський, сприяв зростанню москвофільства, а разом із тим — денаціоналізації Закарпаття та переходові його на православ'я. Угорський уряд «придушив» рух москвофілів і 1914 року суд у Мармароському Сиготі засудив на ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.
Великим нещастям закарпатських українців було так зване «язычіє» — штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов'янську та російську мови.
4. Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си) — єдине українське національне військове формування в складі австро-угорськоїармії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ).
Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка). Пам'ять про УСС і досі жива в українському народі, як є живим символом УСС — «Червона калина», пісня УСС і традиція елітарної частини української армії.
Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт.
На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотень по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпаття.Січові стрільці дали клятву слугувати своєму народові.Під час клятви Австрійська Монархія вимагала щоб дали клятву їй,але Січові стрільці виправили більшу частину тексту,тим самим підтвержуючи свою вірність українському народові. .
Карпатський фронт[ред. • ред. код]
Штурмова бригада УСС
По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з польових курені (команданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаманСтепан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.
Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим командантом з ініціативи УБУ був отаман Теодор Рожанковський(06.08 — 18.08.1914), після нього поручник Михайло Галущинський (18.08.1914 — 21.01.1915). Одночасно з ним командиром легіону УСС короткочасно було призначено австрійського полковника кінноти чеха Моліка [3], який пізніше ще деякий час відповідав за вишкіл стрільців [4]. У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (командантиГригорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню. Перший курінь УСС очолив підстаршина Дмитро Вітовський. Видатними старшинами «усусів» були М. Баран, Г. Коссак, Я. Струхманчук, Т. Рожанковський. Спочатку лікарем був Рихло Іван. Під час боїв у Карпатах лікарем першого куреня УСС працював чех Отакар Кралік (Otakar Králík) [5]. Незабаром легіон УСС було перетворено на полк, а при ньому створено кіш — запасну частину, що займалася набором новобранців. 10 червня (28 травня) 1915 в с. Медуха Галицького повіту, перебуваючи пораненим у російському полоні, помер Теофіл (Феофіл) Мелень (1879 р. н.), член УСДП, редактор партійного органу “Воля”, від початку війни – член Головної Української Ради від УСДП та один з організаторів Українських січових стрільців як член її “Бойової управи”, рядовий австро-угорської армії, воєнний кореспондент і публіцист.
Австрійське командування не поспішало кидати «усусів» до бою, не маючи впевненості щодо їхньої лояльності. Уперше бійці УСС взяли участь в оборонних боях ізкубанськими козаками російської армії на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування завжди скеровувало «усусів» на найважчі завдання. У 1915—1917 рр. «усуси» виявили героїзм у битвах із частинами російської армії на горі Маківка в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова. Найбільших втрат «усуси» зазнали в битвах за гори Маківка і Лисоня. Запеклі бої точилися в Подільських степах. Після низки поразок і репресій стрільців було переведено в тил, і лише взимку 1917 р. вони повернулися на фронт. Наприкінці 1917 — на початку 1918 р. в Києві було створено курінь УСС на чолі з Євгеном Коновальцем, що став найбоєздатнішою частиною українських військ у 1918 р. Створення УСС стало першою спробою організувати українську національну армію, яка могла б захищати інтереси українців і звільнити їх від іноземного панування. Перша світова війна перетворила українські землі на об’єкт загарбання і театр воєнних дій, а українців — на учасників братовбивчого протистояння. Два військово-політичні блоки вели кровопролитну війну за українські землі без урахування національних інтересів народу. Серед учасників національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдності в питаннях ставлення до війни та майбутнього України: яку позицію варто зайняти у війні й до чого закликати український народ. Але розкол українського національного руху не знищив ідеї створення самостійної української держави.
Просування на схід[ред. • ред. код]
Першим успіхом легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.
З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. 9–21 серпня 1915 відповідно до розпоряджень австро-угорської військової команди та корпусної команди було утворено 1-й полк Українських січових стрільців як самостійне військове з’єднання у складі двох куренів (батальйонів) під командуванням полковника (команданта) Григорія Коссака, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода, у серпні 1916 легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців, однак зупинив московський наступ, завдавши російським військам важких втрат. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. — 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремленаГуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.
5. Криза охопила всі галузі життя суспільства Російської імперії й Австро-Угорської монархії. Але найгостріше її відчували саме в Росії. Масовезубожіння населення викликало незадоволеність царською владою.8 березня (23 лютого) 1917 р. у Петрограді почалися масові протестні акції.Монархія втратила контроль над ситуацією і вже за тиждень російськийцар Микола II зрікся престолу, влада перейшла до Тимчасового уряду.
У Росії перемогла Лютнева буржуазно-демократична революція.Тимчасовий уряд передав владу в губерніях і повітах новопризначенимкомісарам. Зміна влади прискорила початок національно-визвольного рухув Україні. У багатьох містах України відгуком на події в Петрограді сталибагатотисячні демонстрації під національними жовто-блакитними прапорами.Демонстранти вийшли на вулиці Києва, Полтави, Одеси, Харкова,Чернігова з транспарантами: «Автономію Україні!», «Хай живе федеративнареспубліка!», «Вільна Україна — у вільній Росії!».Проте в Україні були й радикально налаштовані політичні сили, що вимагалисамостійності. Вони так само брали участь у маніфестаціях, протезі своїми гаслами: «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україназ гетьманом на чолі!». Національна ідея гуртувала українців різнихсоціальних верств. В умовах зростаючої демократизації* для українськогосуспільства з’явився шанс відновити свою державність. В Україні розгорталасянаціонально-демократична революція.Незважаючи на розбіжності й суперечності щодо майбутнього України,лідери різних політичних осередків дійшли згоди і поєдналися для створеннякерівного органу, що мав очолити боротьбу за відродження українськоїдержавності.У результаті за ініціативи українських самостійників і тупівців,17 (4) березня 1917 р. у Києві було проголошено створення УкраїнськоїЦентральної Ради (УЦР). Як до громадського політичного центра, до неїувійшли політичні партії, громадські спілки, товариства. Головою УЦРбуло обрано М. Грушевського. З перших днів існування УЦР її авторитет серед українського народупочав стрімко зростати, оскільки вона відстоювала близькі кожномуукраїнцеві соціалістичні ідеї і національно-територіальну автономію. Ціідеї стали для УЦР програмними. Проте її лідери певний час свідомо ухилялисявід обговорення гострих соціально-економічних питань, оскільки вважали,що це може розколоти національний рух. Подальші події в Українідовели хибність такої політики. у країнська революція стрімко набирала силу. 1 квітня (19 березня) 1917р.у Києві відбулася маніфестація за участю 100 тис. осіб: під українськимипрапорами йшли військові, робітники, студенти, учні. Учасники маніфестаціїпровели народне віче наСофійськомумайдані і прийняли резолюцію. Боротьба за відродження української державності не моглабути успішноюбез формування національних збройних сил. Ініціаторами їх створеннябули самостійники. Вони здійснювали агітаційну роботу серед українців,мобілізованих до російських збройних сил, з метою українізації армії.у березні 1917 р. з ініціативи М. Міхновського були проведені першізбори українських вояків київського гарнізону, на яких проголосилистворення Української військової ради. Вона сформувала Українськийвійськовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка й Український військовийорганізаційний комітет. Клуб опікувався ідеологічною роботою, а комітетрозгорнув організаційно-технічну підготовку українських збройних сил.
У гарнізонах за участі національно свідомих вояків проводилися збори
та формували військові товариства. У квітні в Києві, Тернополі, Харкові,
Катеринославі й інших містах України відбулися військові збори, що супроводжувалися
маніфестаціями під жовто-блакитними прапорами.
Національний рух охопив військові частини Західного фронту. Тут утворилась
Українська фронтова рада на чолі із С. Петлюрою.
Усередині квітня на київському етапному пункті під впливом агітаційної
роботи самостійників солдати-українці перед вирушенням на фронт
вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових формуваннях,
а йти на війну у складі єдиного українського полку імені Богдана Хмельницького.
Полк налічував понад 3,5 тис. вояків.
Подальший розвиток революції сприяв відродженню давніх козацьких
традицій у створенні збройних формувань місцевої самооборони.
Щоб запобігти нестабільності в суспільстві, «задля оборони вольностей
українського народу» було створено Вільне козацтво.
Перший кіш Вільного козацтва виник у квітні 1917 р. у Звенигородському
повіті на Київщині. Згодом такі загони формували із національно-свідомих
осіб віком від 18 років за територіальним принципом на Лівобережжі,
Волині, Запоріжжі та в інших регіонах України. Для заснування козацького загону ініціативна група мала зібрати не
менше 20 осіб, список яких затверджувала місцева адміністративна влада.
Умови прийому нових членів козацької громади були досить ж орсткими.
Кожен кандидат складав іспит козацькій старшині на знання статуту
й інструкцій, а також урочисто присягався. Зарахування в козаки
здійснювалося за рекомендацією трьох членів товариства. Охорона громадського
порядку козакам не оплачувалася.
Основним підрозділом Вільного козацтва була сотня, яку формували
громадяни одного села або міста. Сотні об’єднувалися в курінь, курені —
у полк, а полки цілої округи утворювали кіш. Такі загони очолювала виборна
старшина. Вищим органом товариства були загальні збори.
У постановах, прийнятих на з’їздах Вільного козацтва, чітко зазначено
його головну мету — підтримувати демократичний устрій у суспільстві,
боротися з ворогами українського народу, не допускати братовбивства,
забезпечувати правопорядок. Головою козацьких формувань став П. Скоропадський,
а наказним отаманом І. Полтавець-Остряниця.
6. Після проведення Українського національного конгресу авторитет
Центральної Ради стрімко зростав. Її підтримувала більшість політичних
партій і громадських рухів України. Не залишилися осторонь і військові,
які мали тоді досить вагомий вплив. Про своє ставлення щодо УЦР вони
оголосили у травні 1917 р. на Першому всеукраїнському військовому з’їзді,
визнавши Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним
вирішувати всі справи щодо України загалом та її відносин з Тимчасовим
урядом. Учасники Другого всеукраїнського військового з’їзду в червні
1917 р. вимагали від Центральної Ради негайно розпочати організацію
самостійних державних і військових структур, від Тимчасового уряду —
визнавати всі розпорядження УЦР. Сповнені рішучості делегати запри-
сяглися не повертатися до своїх частин, якщо Тимчасовий уряд не визнає
автономію України.
Період наприкінці весни — на початку літа 1917 р. відзначився посиленням
політичної активності населення Наддніпрянщини. Відбулися кілька
з’їздів (селянський, робітничий, учительський та ін.), де нарівні з корпоративними
проблемами розглядали політичні питання. Особливістю усіх
з’їздів було те, що на кожному з них відчайдушно підтримували Центральну
Раду. Делегати закликали Тимчасовий уряд не просити надати Україні
автономії, а вимагати її. Дехто з радикально налаштованих учасників
з’їздів закликав боротися за самостійну Україну.
Тимчасовий уряд удавав, що шукає шляхи розв’язання наростаючого
конфлікту, проте насправді зволікав, відкладаючи розгляд українського
питання до Всеросійських установчих зборів. Така позиція російської
влади викликала в українців хвилю обурення. Ситуацію, що склалася,
жваво висвітлювали у пресі, обговорювали на партійних зборах, оголош ували
на громадських мітингах. Центральна Рада опинилася у складному
становищі: з одного боку — «глуха» позиція Тимчасового уряду, з іншого —
зростаюча хвиля українського національно-визвольного руху, що незабаром
могла перерости у стихійне явище. Домовленність із російським урядом
могла перетворити Центральну Раду на договірну організацію. Щ об
очолити всеукраїнський рух і готувати повстання, Центральній Раді бракувало
організованості і сил, адже рух міг бути придушений Росією. Тому
лідери УЦР обрали тактику, завдяки якій вдалося б зберегти і високий
революційний дух українців, і стосунки з Росією. Основну ідею тактики
В. Винниченко висловив так: «Нібунту, ніпокірності». Рада звернулася
до народу із закликом «організуватись і приступити до негайного закладення
підвалин автономного ладу в Україні». Формою заклику було обрано
універсал. Це слово відроджувало в історичній пам’яті людей спогади про
українську державність козацьких часів.
23 (10) Червня 1917 р. Центральна Рада схвалила текст Першого
універсалу і доручила В. Винниченку оголосити його на Другому
всеукраїнському військовому з’їзді.
Універсал проголошував автономію України і закликав її народ до
організації нового політичного ладу. Документ пропонував зробити це
організовано, установлюючи тісні зв’язки кожного села, волості, повітової
земської управи з Центральною Радою. Водночас взаємини з Росією мали
грунтуватися на федеративних засадах.
було опубліковано в газетах, у листівках і надіслано до
всіх губерній. Українська громадськість сприйняла цей документ з великим
піднесенням, про що свідчили численні телеграми і листи, пдо надходили
до Центральної Ради. Тимчасовий уряд негативно поставився до Першого
універсалу, оголосивши його «злочином» і «виявом сепаратизму» зі сторони
України. Проте така реакція не злякала і не зупинила Центральну Раду — Гі
тиск на російську владу продовжував набирати оберти.
28 (15) Червня було створено український крайовий уряд — Генеральний
секретаріат, до складу якого увійшли відомі на той час політики: П. Хри-
стюк — генеральний писар, С. Петлюра — секретар військових справ,
Б. Мартос — секретар земельних справ та ін. Очолив Генеральний секретаріат
В. Винниченко.
Улітку 1917 р. Тимчасовий уряд опинився у складному становищі.
Його політика зазнала ж орсткої критики політичних партій на Першому
всеросійському з’ їзді Рад. Упродовж перебування цього уряду при владі
ситуація на краще не змінилася: Росія продовжувала брати участь у Першій
світовій війні, погіршився життєвий рівень народу. Окрім того, загроза
втратити Україну виявилася реальною. Суспільна криза у країні тільки
поглиблювалася. Саме тому Російський уряд розпочав пошуки компромісу
з Центральною Радою.
Щ об розпочати переговори з лідерами ЦР, наприкінці червня до Києва
прибула делегація Тимчасового уряду в складі трьох міністрів: О. Керен-
ського, М. Терещенка й І. Церетелі. Перемовини зі сторони Центральної
Ради вели М. Грушевський, В. Винниченко та С. Петлюра.
Під час переговорів сторони дійшли компромісу, наслідком якого став
Другий універсал Центральної Ради від 16 (3) липня 1917 р.
Отже, Тимчасовий уряд визнавав Генеральний секретаріат найвищим органом
крайового управління в Україні, а Центральна Рада зобов’язувалася
самочинно не проголошувати автономію України, Остаточне вирішення
- 1 2 -
питання про українську автономію відклали до Всеросійських установчих
зборів. Окрім того. Центральна Рада мала поповнитися представниками
національних меншин, що проживали в Україні. Водночас Тимчасовий
уряд погодився на українізацію військ, але за умов іі проведення під контролем
російського командування.
Текст Другого універсалу викликав серед членів Центральної Ради суперечки
і був прийнятий тільки 2 /3 голосів. Досить драматичним виявилося
затвердження цього документа в Петрограді. Четверо міністрів Тимчасового
уряду і державний секретар на знак протесту подали у відставку.
Українська громадськість зустріла Другий універсал зі здивуванням.
Частина населення вважала цей крок української влади відходом від
революційних завоювань.
Обидві сторони, підписуючи угоду, пішли на компроміс. Влада в Україні
опинилася в руках Центральної Ради, проте за неї довелося сплатити
переходом з опозиції в союзники Тимчасового уряду, відмовитися від
нарощування революційних методів боротьби за відродження української
державності.__