
- •1. Виникнення і становлення порівняльної педагогіки як науки.
- •2. Предмет і завдання порівняльної педагогіки
- •3. Місце порівняльної педагогіки в системі педа¬гогічних наук.
- •4. Взаємов'язок порівняльної педагогіки з іншими наука¬ми.
- •5. Методи дослідження порівняльної педагогіки. Основні підходи до опису матеріалу порівняльної педагогіки.
- •6. Основні підходи до опису матеріалу порівняльної педагогіки.
- •7. Порівняльна педагогіка як навчальний предмет у системі професійної підготовки педагогічних працівників.
- •8. Історико-культурні і освітні традиції країни.
- •9.Соціально – економічні, інформаційні та політичні фактори розвитку освіти зарубіжних країн.
- •11. Особливості шкільної освіти в полікультурному суспільстві.
- •12. Регіональні особливості розвитку освіти в світі.
- •13. Державний характер організації та фінансування систем освіти.
- •14. Тенденції централізації та децентралізації управління освітою в різних країнах світу.
- •17. Структурні компоненти освітніх систем.
- •17. Структурні компоненти освітніх систем.
- •18. Традиціоналізм як основа побудови навчально-виховного процесу в школі.
- •18. Традиціоналізм як основа побудови навчально-виховного процесу.
- •19. Роль прогресивізму в організації діяльності освітніх закладів
- •20. Раціоналістичні теорії навчання
- •22. Організація навчання в початковій школі зарубіжжя.
- •23. Особливсті організації навчання в середній школі.
- •24.Форми і методи навчання в зарубіжних школах.
- •25. Способи контролю і оцінювання знань учнів.
- •26. Форми та методи соціалізуючого впливу школи.
- •27. Історія появи університетів – перших вищих навчальних закладів. Традиції організації діяльності.
- •28. Різновиди внз в зарубіжних країнах.
- •29. Організація діяльності внз, зміст і форми навчання.
- •30. Шляхи і напрями реформування національних систем освіти зумовлені необхідністю різних видів грамотності
11. Особливості шкільної освіти в полікультурному суспільстві.
Майже всі країни світу є багатонаціональними суспільствами. В кожній країні існує своя так звана «політична нація» (домінуюча) і малі етноси (мультикультури), які за своїм походженням поділяють на декілька груп:
Автохтони (корінні жителі), які не мають державно-культурної автономії (грузини, євреї в Україні);
Автохтони, які мають державно-культурну автономію (татари в Україні);
Меншини, що сформувались протягом Нового і новітнього часу внаслідок територіальних переділів, переселень (Угорщина);
Мігранти другої половини 20-го – початку 21 ст.
За роки існування міжетнічних стосунків в світі склалось декілька моделей політики щодо мультикультур (Е. Гідденс):
1. Перша модель – зневажання, меншовартості. Культури не визнаються рівнозначними. Одні «вищі», а інші «відсталі». Основні прояви такої моделі: шовінізм, расизм, дискримінація, сегрегація.
2. Друга модель – асиміляції. Вважається, що культура малого етносу є перешкодою для висококультурного розвитку мультинароду.
3. Третя модель – бікультурності. Малі етноси адаптують культуру домінуючої нації. Прикладом такої політики є прагнення створити «радянську людину».
4. Четверта модель – мультикультуральна. Політика спрямована на культурний плюралізм. За всіма субкультурами визнаються рівні права. Культури з пошаною ставляться одна до одної і взаємодоповнюються.
Одним із способів реалізації цієї моделі є полікультурна освіта (виховання).
За визначенням ЮНЕСКО метою мультикультурного виховання є досягнення миру, взаємопорозуміння та взаємоповаги між народами, подолання явищ ксенофобії, дискримінації, расизму, національного сепаратизму.
Основні напрями здійснення полікультурно виховання:
• Соціокультурна ідентифікація особистості
• Високий рівень мультикультурної компетентності
• Виховання позитивного ставлення до культурного середовища, яке змінюється
• Розвиток навичок міжнаціонального спілкування на основі діалогу
Полікультурна освіта здійснюється наступними шляхами:
1. Збереження рідної (материнської) мови субкультур як основного засобу ідентичності етносу.
У більшості країн (постіндустріальних та індустріальних) представникам мультикультур надається право здійснювати навчання рідною мовою декількома шляхами:
Існування шкіл національних меншин за умов компактного проживання.
Двомовна освіта (білінгвізм). Учні вивчають одночасно дві мови - державну і рідну.
Імерсійна освіта. За імерсійного навчання різні предмети вивчають за допомогою не менше двох мов, причому одна рідна учням, а друга – державна (офіційна), регіональна, або мова національної меншини.
2. Зміст навчання в школах передбачає знайомство з історією, культурою, традиціями тих народів, які заселяють територію країни. Дисципліни гуманітарного, естетичного і природничо-наукового циклів пронизані полі культурними ідеями.
3. Долаються негативні стереотипи щодо окремих націй і віровчень.
4. Виховується толерантність і терпіння до взаємин з іншими націями.
5. Мультикультурне виховання здійснюється у вищій школі, культурно-просвітницьких центрах, сім*ї, церкві, громадських об’єднаннях, ЗМІ.