3. Форми державного управління.

Управління – це цілеспрямована сукупність дій, які забезпечують узгодженість та координацію спільних робіт з метою досягнення суспільно-важливих цілей та вирішення завдань. Виділяють соціальне, біологічне та технічне (технократичне) управління. Соціальне управління – діяльність людей, їх об’єднань, управління людьми, суспільством в цілому.

Державне управління – це вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів.

Також виділяють місцеве самоуправління – право територіальної общини – жителів села або добровільного об’єднання в сільську общину жителів декількох сіл, міст для самостійного вирішення питань місцевого значення.

Форма державного управління – зовнішньо виражена дія – волевиявлення виконавчо-розпорядчого органу (посадової особи), здійснене у рамках режиму законності та його комплекції для досягнення управлінської мети – вираження у зовнішньому вигляді конкретних дій державних органів, їх структурних підрозділів і посадових осіб, які здійснюються у процесі виконавчої діяльності й спрямовані на реалізацію функцій управління. Виділяють дві групи форм управління – правові і неправові.

Правові форми управління – форми управлінської діяльності, які безпосередньо викликають правові наслідки, пов’язані із встановленням або застосуванням норм права.

Виділяють:

1) видання правових актів управління;

2) укладення угод (договорів);

3) здійснення інших юридично значних дій.

Основною правовою формою управлінської діяльності є застосування норм права, за допомогою якої юридичні акти індивідуального характеру сприяють застосуванню законів до конкретних обставин управлінського життя. Такі акти є персоніфікованими, юридично владними приписами, юридичними фактами, з якими пов’язують виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин.

Ознаки актів застосування адміністративно-правових норм: а) індивідуальний характер;б) юридична природа;

в) односторонній порядок видання;г) є юридичним фактом.

Адміністративний договір – визначена актами адміністративного права угода сторін, одна з яких є носієм державно-владних повноважень стосовно інших.

Ознаки адміністративного договору:1) виникає в сфері державного управління;2) конкретизує норму адміністративного права;

3) підстава його виникнення – владний, вольовий припис;4) організуючий характер.

До інших юридично значних дій можна віднести:

– виконання актів громадського стану;

– відповіді на скарги, заяви громадян;

– виконання загальнозв’язкових правил тощо.

Неправові форми управлінської діяльності – форми діяльності безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками, у результаті їх застосування не виникають адміністративно-правові відносини.

До неправових форм управління належать:

1) організаційні дії (проведення нарад, зборів, обговорень, перевірок, розробка прогнозів, програм, здійснення бухгалтерського, статистичного, податкового обліку, проведення прес-конференцій тощо);

2) матеріально-технічні операції (діловодство, виконання постанов про застосування заходів адміністративного примусу, адміністративних стягнень, складання довідок, звітів, видання юридичних актів тощо).

Правові та неправові форми взаємодоповнюють одне одного в процесі реалізації функцій державного управління.

В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми.

Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури органів державного управління, оскільки категорія “структура” відображає побудову та внутрішню форму системи.

Наявність процесуальної форми управління обумовлюється тим, що в управлінні чільне місце займає відповідний процес, який складається з певних стадій, що має циклічний характер, та кінцевим результатом якого є прийняття управлінського рішення. Процесуальна форма також повинна відноситися до форм управління, оскільки процес управління супроводжує діяльність кожного органу, підрозділу, служби тощо. Проте формою управління слід вважати не управлінське рішення, а діяльність, що сприяє процесу прийняття рішення.

За змістом та ознаками норм, що застосовуються компетентними органами та посадовими особами, та безпосередньо за цілями правозастосовчу діяльність поділяють на дві форми: регулятивну та правоохоронну. За допомогою регулятивної форми правозастосовчої діяльності вирішуються індивідуальні конкретні управлінські справи та питання організаційного, господарського, соціально-культурного, оборонного, внутрішнього та зовнішньополітичного характеру, реалізуються права та законні інтереси громадян, державних органів, підприємств, установ та організацій у сфері державного управління. Правоохоронна діяльність, спрямована на охорону врегульованих юридичними нормами управлінських відносин, їх недоторканність та її сутність, полягає, по-перше, у правозастосуванні з метою охорони права, а найбільш поширеною ситуацією є реалізація правових норм, яка полягає в практичному здійсненні уповноваженою юридичною чи фізичною особою певних правозначущих дій або утриманні від вчинків, заборонених правовими нормами, і, по-друге, різновид правової виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів державної виконавчої влади, що виконує передусім охоронну, виховну та певною мірою регулятивну функцію.

Білет 18..

1.Адміністративно-правова норма не тотожна змісту статті або параграфу того або іншого акту. Специфіка адміністративно-правової норми полягає в тому, що санкція (як у деяких випадках і гіпотеза) не завжди виражена безпосередньо в змісті того акту, у який включена дана норма, - досить часто вона передбачається іншим актом.

Адміністративно-правові норми реалізуються різними способами. Виконання таких норм полягає в тому, що той або інший суб'єкт дотримується приписань, що втримуються в нормах. Особи, до яких ці вимоги адресовані, здійснюють передбачені цією нормою дії або втримуються від здійснення заборонених нею дій. Таким чином, виконання адміністративно-правової норми залежить від поводження конкретних осіб. Наприклад, громадянин, що досяг 16-літнього віку, зобов'язаний мати паспорт. Наявність паспорта й буде виконанням з боку цього громадянина вимог відповідної адміністративно-правової норми.

Застосування адміністративно-правових норм складається в прийнятті індивідуального юридичного акту по конкретній справі. Дані норми реалізуються в процесі дозволу конкретної справи, пов'язаного зі здійсненням виконавчо-розпорядницької діяльності. Застосування адміністративно-правових норм не представляє обов'язки всіх сторін управлінських відносин, воно стосується компетенції спеціально уповноважених на те органів керування й посадових осіб.

Деякі адміністративно-правові норми відповідно до діючого законодавства можуть застосовуватися в судовому порядку (наприклад, при розгляді судами скарги на постанову адміністративної комісії про накладення штрафу або прийняття суддею рішення про залучення до адміністративної відповідальності). Це свідчить про те, що для застосування адміністративно-правових норм необхідні повноваження юридично владного характеру.

Таким чином, реалізація адміністративно-правових норм створює необхідні умови для зміцнення режиму законності в сфері державного керування, виникнення адміністративно-правових відносин, їхньої зміни або припинення.

Адміністративно-правові відносини є юридичним результатом регулюючого впливу адміністративно-правових норм на суспільні відносини. Разом з тим такі норми регулюють переважно управлінські суспільні відносини, тобто відносини, які виникаючі в сфері виконавчої й розпорядницької діяльності органів виконавчої влади.

2. Суб’єкт адміністративного права – це юридична чи фізична особа, що

є носієм прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права

реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати.

Обов’язковою умовою визнання особи (юридичної чи фізичної) суб’єктом адміністративного права є наявність у неї елементів адміністративної правосуб’єктності. Переважна більшість джерел вказує на виділення таких елементів правосуб’єктності, як правоздатність та дієздатність. Адміністративна правоздатність при цьому розуміється, як здатність бути носієм прав і обов'язків у сфері державного управління і виникає в громадян з моменту народження й

припиняється з їхньою смертю. Адміністративна дієздатність розуміється, як здатність своїми діями здійснювати надані права, виконувати встановлені обов'язки й нести юридичну відповідальність за свою поведінку, наступає вона у фізичних осіб з досягненням певного віку. Адміністративна право- і дієздатність юридичних осіб виникає і втрачається одночасно В той же час, можна навести ряд прикладів, коли подібні визначення застосувати до суб’єктів адміністративного права виявляється неможливим.

Так, наприклад, специфіка адміністративних правовідносин полягає в тому, що однією із сторін завжди є держава і виникають вони в сфері державного управління. Отже вказані особливості правовідносин зумовлюють особливі характеристики потенційних суб’єктів адміністративного права, наявність специфічних (управлінських) прав та обов’язків, з приводу яких,власне, і можуть виникнути ці правовідносини

Основні характеристики адміністративної правоздатності:

1) управлінська сутність діяльності суб’єктів, що виражається у реалізації різних функцій державного (публічного) управління;

2) наявність спеціальних прав та обов’язків суб’єктів адміністративного права, які сприяють формуванню організаційних зв’язків та відносин в системі публічного управління;

3) забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

4) юридичні гарантії розгляду правової суперечки, яка виникла в системі публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах встановлених процесуальних правил.

Для органів державної влади, як суб’єктів адміністративного права:

1) юридична владність дій та розпорядчий характер рішень, які ними приймаються;

2) реалізація державних повноважень примусового характеру,

застосування заходів адміністративного примусу

3. Методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти.

Особливості методів державно управління:

реалізуються в процесі державного управління;

виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом

конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний);

в методах державного управління завжди міститься воля держави,

виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції;

мають свою форму і зовнішнє вираження.

У зв’язку з переходом до ринкових відносин і корінними змінами в механізмі державного управління та організаційно-правовому статусі суб’єктів управління, різноманітність конкретно використовуваних у державному управлінні методів реалізації завдань і функцій державних органів роблять актуальною проблему їх класифікації.

Традиційно управлінські методи поділяються на :

- наукові та ненаукові методи;

- демократичні й диктаторські;

- державні й суспільні (громадські);

- творчі й шаблонні;

- адміністративні й економічні;

- прямого й непрямого впливу;

- загальні й спеціальні.

Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на

найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи

управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління.

Проаналізуємо загальні методи управління.

1) Контроль і нагляд:

Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність

підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин

встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи.

Поряд з широким поняттям контролю як діяльності, що має місце в

роботі усіх державних органів, контроль розглядають і звужено – як діяльність органів контролю, які у межах своїх повноважень наділяються функцією контролю, що є основним видом їх роботи, і які за допомогою притаманних їм форм, методів та визначених процедур здійснюють контроль. Визначення контролю в широкому аспекті змушує згадати й те, що контроль виступає в двох основних видах: державний та недержавний, що в сукупності утворюють соціальний. Державний контроль включає контролюючі дії усіх без винятку державних структур та поглинає в собі контроль у сфері державного управління. Його основною метою виступає дослідження взаємовідносин суб’єктів державного управління з ціллю підтримання законності та дисципліни у державному управлінні.

Виходячи з вищевикладеного, контроль можна визначити як сукупність дій суб’єкта управління по спостереженню за функціонуванням відповідного

об’єкта контролю з метою: отримання об’єктивної та достовірної інформації про нього; застосування заходів щодо попередження правопорушень (з правом прямого втручання в оперативну діяльність об’єкта контролю); надання допомоги підконтрольній структурі у поновленні законності і дисципліни; встановлення причин і умов, що сприяють порушенню вимог правових норм; прийняття заходів щодо притягнення до правової відповідальності винних осіб. Контроль слід відрізняти від близького до нього методу державного управління

– нагляду, хоч у них є ряд однакових рис: єдина ціль – забезпечення законності, й дисципліни у державному управлінні, можуть здійснюватись в однакових формах (перевірки, вимоги звітів, пояснень тощо), контролюючі та наглядові органи мають право безперешкодно відвідувати підконтрольні та піднаглядні об’єкти, давати тим, кого перевіряють, обов’язкові до виконання вказівки. Основні відзнаки контролю, як методу державного управління від нагляду :

контроль повсякденний та безперервний, здійснюється як органами державної законодавчої та виконавчої влади, судами, так і багаточисельними спеціально створеними для цього контролюючими органами, контролюючий орган має право втручатися в оперативну діяльність підконтрольного органу та право самостійно притягувати винних осіб до відповідальності.

Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту.

2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу

Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу.

Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління.

Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання

можливості вибору варіанту поведінки.

3) Адміністративні й економічні методи:

Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом

встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження. Це односторонній вибір органом управління способу вирішення завдання чи конкретного варіанта поведінки об’єкта управління. Базуються на застосуванні нормативних актів

(розпоряджень, наказів, постанов органів виконавчої влади), мають директивний, обов’язків характер, ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. При використанні адміністративних методів орган управління прямо приписує керованому, що він повинен робити.

Характерні особливості адміністративних методів державного

управління:

- прямий вплив на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав і обов’язків);

- односторонній вибір суб’єктом управління кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення, умов виконання завдань на кожному конкретному етапі;

- юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків.

Виділяють три основні групи адміністративних методів управління:

регламентаційні, розпорядчі, нормативні.

Сутність адміністративних регламентаційних методів полягає у встановленні складу елементів системи і зв’язків між ними за допомогою закріпленні визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто розмежуванні і закріпленні завдань, функцій, прав і відповідальності, встановленні взаємозв’язків. Вони реалізуються за допомогою положень, статутів, посадових інструкцій та інших регламентів. Складаються з чотирьох основних видів: загальноорганізаційного, функціонального, структурного, посадового.

Загальноорганізаційне регламентування включає закони, статути і положення загальноорганізаційного характеру, які встановлюють організаційну структуру і порядок функціонування соціальної системи в цілому. Наприклад, закон про державну службу, закон про Кабінет Міністрів України тощо.

Функціональне регламентування охоплює положення, які визначають і встановлюють внутрішній порядок роботи, організаційний статус різних ланок, їх цілі, завдання, функції, повноваження, відповідальність тощо.

Наприклад, положення про лінійні та функціональні підрозділи різних органів виконавчої влади (положення про міністерство, державний комітет тощо).

Структурне регламентування включає організаційні форми управління, які відображають основні елементи і взаємозв’язок внутрішніх структур. Мета – досягнення уніфікації форм управління однотипних адміністративних структур. Наприклад, положення про управління, відділи

служби органів виконавчої влади.

Посадове регламентування здійснюється розробкою штатного розкладу та посадових інструкцій, що встановлюють перелік посад і основні вимоги їх заміщення, виконання посадових обов’язків.

Види документального оформлення адміністративних регламентаційних методів державного управління: положення, посадова інструкція, професійно- кваліфікаційна характеристика, регламент.

Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки. Розпорядчий адміністративний метод державного управління має активний (накази, постанови, розпорядження, рішення, директиви, резолюції, вказівки, тощо) та

пасивний(інструкції, інформування, рекомендації, моніторинг) характер.

Нормативні методи доповнюють реглементаційні та розпорядчі. Метод нормування полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром в управлінській діяльності. Формою вираження нормативного впливу є встановлення меж, обмежень та відхилень. Відповідно, стандарт, норма, ліміт, класифікатор, довідник є документальним вираженням адміністративних нормативних методів державного управління.

Економічні методи – створення економічних умов, стимулів, що викликають зацікавленість під час роботи. Надається широкий вибір варіантів поведінки, заохочується ініціатива тощо.

Реформування економіки України потребує здійснення переходу від переважно адміністративних до економічних методів управління на всіх рівнях та активізації людського фактора. Економічні методи зорієнтовані на

досягнення поставлених цілей за допомогою притаманних управлінню економічних засобів та стимулів, що впливають на економічні інтереси працівників.

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єктів господарювання шляхом запровадження фінансово-економічних законів, створення грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління відносяться:

- індикативне планування;

- державне регулювання;

- грошово-кредитна та фінансова політика;

- конкурентна політика;

- вплив на ринкове ціноутворення;

- податкова політика;

- економічне стимулювання;

Співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління.

При визначенні співвідношення адміністративного та економічного методів державного управління слід зазначити, що ці методи практично використовуються одними і тими ж суб’єктами управління та застосовуються щодо одних і тих же керованих об’єктів. Крім цього, вищенаведені методи

використовуються з єдиною кінцевою метою – реалізація управлінського впливу суб’єкта управління на поведінку керованого об’єкта. Для реалізації і тих, й інших методів потрібна, як правило, правова форма.

4) Регулювання, керівництво, управління:

Регулювання – визначення загальної політики й принципів її реалізації через різні напрямки державного фінансування, пільги тощо.

Керівництво – практичне проведення в життя загальної політики й принципів у відповідній галузі управління, контроль й розробка напрямків діяльності підконтрольних об’єктів.

Управління – прямий систематичний вплив суб’єкта управління на об’єкт повсякденного оперативного характеру.

1) Переконання й примус:

Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на

всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, економічні та адміністративні методи державного управління засновані на методі переконання.

Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами, й виявляється у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою

формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у державному управлінні є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів, тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.); особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж

осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне – подяка, нагородження

почесним знаком, присвоєння почесного звання, матеріальне – грошові премії, путівки і т. ін.); критика роботи і поведінки окремих осіб; організація певних заходів тощо.

Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус проявляється у двох формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на

авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни.

Всі методи державного управління взаємодоповнюють один одного,

пов’язані між собою і утворюють єдину систему.

Білет 19..

1. Адміністративному праву притаманні такі функції:

1) правовиконавча є юридичною формою реалізації виконавчої влади;

2) правотворча — наділяє суб'єктів виконавчої влади повноваженнями з адміністративної нормотворчості;

3) організаційна — визначається організаційним характером управлінської діяльності, що постійно «підтримується» нормами адміністративного права.

4) правоохоронна — забезпечує додержання встановленого у сфері публічного управління правового режиму та захист законних інтересів і прав усіх учасників регульованих управлінських відносин.

2. У широкому розумінні правові акти управління являють собою будь-які дії органів управління, посадових осіб та інших суб’єктів, що здійснюють управлінську діяльність у відповідних правових формах, тобто через видання правових актів, що породжують певні юридичні наслідки, пов’язані з установленням, зміною чи припиненням адміністративно-правових відносин.

Таким чином, правовий акт управління являє собою підзаконне офіційне одностороннє рішення юридично-владного характеру, прийняте уповноваженим суб’єктом управління в межах його компетенції з дотриманням належної процедури, яке спрямоване на виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових відносин з метою реалізації завдань та функцій управління.

Правові акти управління за своєю суттю відрізняються від інших актів державних органів. Така відмінність зумовлена різницею у правовому статусі осіб, що їх приймають. Зазначені акти завжди носять підзаконний характер. При розгляді співвідношення актів органу законодавчої влади, тобто закону і правових актів управління, слід зазначити, що в основу їх співвідношення закладено принцип підзаконності.

За юридичною властивістю акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані.

Нормативні — це акти управління, що складаються з правових норм. Їх прийняття розраховане на певний термін і багаторазове застосування норм при виникненні однотипних правових відносин (наприклад, Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад).

Індивідуальні — це акти, які складаються з рішень щодо конкретних питань. Індивідуальні акти використовуються з метою реалізації нормативних актів і адресуються конкретним учасникам правових відносин у сфері виконавчої влади (наприклад, наказ ректора університету про призначення на посаду).

Змішані — це акти які одночасно складаються з правових норм і конкретних рішень. Ці акти знаходять своє застосування, наприклад, в урядових постановах, за допомогою яких формуються обов’язкові правила поведінки і одночасно передбачається застосування адміністративних стягнень до порушників.

За дією в просторі акти управління поділяються на такі види: акти, що діють у межах певної території (області, міста, району тощо); акти, дія яких поширюється на певну сферу, галузь чи підгалузь; акти локального характеру, дія яких поширюється на частину певної території чи колективу.

За дією в часі акти управління розмежовуються на такі, що мають обмежений і необмежений терміни застосування. Якщо акт прийнятий на певний термін, то його дія припиняється в установлений нормою строк. Якщо такі терміни не визначені, то дія зазначених актів поширюється до прийняття нового акту з цих питань.

За характером компетенції органів, що видали акт, вони поділяються на: акти органів загального напряму (так, постанова Кабінету Міністрів або рішення місцевої державної адміністрації носять загальний характер); акти галузевого напряму (наприклад, наказ міністра економіки та з питань європейської інтеграції України); акти міжгалузевого напряму (наприклад, спільний наказ Міністерства економіки України та іншого міністерства чи відомства України з питань регулювання відносин у сфері економіки).

Форма актів управління залежить від повноважень суб’єкта, що їх приймає. З урахуванням цього вони поділяються на такі види: постанови і розпорядження, що приймаються Кабінетом Міністрів України; накази, положення, інструкції, правила, вказівки Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та інших мініс­терств і відомств України з питань регулювання економіки; рішення

місцевих державних адміністрацій; накази керівників структурних під­розділів державних органів, підприємств, установ, організацій тощо.

Дія правового акта управління в сфері виконавчої влади припиняється за таких підстав: у разі його відміни; по закінченні строку, на який його було видано; у разі досягнення мети, поставленої перед актом; при зникненні адресата акта (ліквідації юридичної особи, смерті носія прав та обов’язків).

3. Правове регулювання фінансових процесів, що виникають при створенні та використанні фондів фінансових ресурсів, є однією з форм управління з боку держави економічним і соціальним розвитком. Усі дії держави в сфері фінансів мають ґрунтуватися на правових актах. Ці акти виконують такі основні функції: визначають коло юридичних і фізичних осіб, на які в конкретний період поширюється дія правової норми; забезпечують права й обов'язки .юридичних і фізичних осіб щодо мобілізації та використання фондів фінансових ресурсів; є підґрунтям для вжиття відповідних заходів щодо виконання правових норм.

Суб'єктами фінансових правових відносин є держава, громадяни й підприємницькі структури. Усі фінансово-правові відносини виникають і припиняються на законодавчій основі. Вони можуть припинятися також у випадках, встановлених законом, наприклад, у разі сплати платежів, використання передбачених асигнувань тощо.

Правові норми, що регулюють фінансові відносини, становлять систему фінансового права, яка ґрунтується на конституції держави. Так, Конституцією України передбачено, що кожний громадянин зобов'язаний сплачувати податки й збори в порядку й розмірах, встановлених законом. Громадяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.Від імені держави організаційну роботу щодо виконання чинного законодавства здійснюють фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку й реалізацію фінансової політики. Для оперативного керівництва створюється колегія, яку затверджує Кабінет Міністрів України.Фінансові органи державної адміністрації, а також виконкомів місцевих рад базового рівня виконують свої функції відповідно до чинного законодавства.

Білет 20..

1. Невід'ємною складовою системи методів державного управління суспільством є метод примусу, що належить до найжорсткіших засобів впливу. Саме тому посадові особи органів управління застосовують примус, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами. Авторитарність цього методу незаперечна, проте, нині немає жодної держави, яка б не використовувала його як най-необхідніший засіб управління своїми справами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень. Тому державний примус традиційно розглядають з позицій захисту сформованих державою правовідносин і забезпечення неухильного й точного виконання юридичних норм конкретних галузей права.На цих підставах виділяють: кримінальний примус, цивільно-правовий примус, адміністративний примус.Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку та передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правовідносин, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, заходів припинення правопорушень, потрете, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових установлень.

Серед його заходів є суто адміністративні, найбільш рельєфні, що не мають аналогів серед інших видів державно-примусового впливу. Це, наприклад, сплатне вилучення предмета, що був засобом чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; зобов'язання публічно попросити вибачення у потерпілого; усунення (в разі необхідності) від роботи на період надзвичайного стану керівників державних підприємств, установ і організацій; тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів; тимчасове вилучення у підприємств, установ і організацій навчальної військової техніки, вибухових, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин; запровадження комендантської години; квартирної повинності тощо.Відмітні ознаки адміністративного примусу, що дозволяють розпізнати заходи адміністративного впливу серед інших державних примусових заходів, такі:

• якщо всі види державного примусу рівнозначні за своєю сутністю відповідному виду юридичної відповідальності (наприклад, кримінальний примус практично рівнозначний кримінальній відповідальності), то адміністративний примус і адміністративна відповідальність — різні правові явища. Поняття «адміністративний примус» значно ширше, ніж поняття «адміністративна відповідальність», таким чином адміністративна відповідальність є частиною адміністративного примусу;

• заходи адміністративного примусу встановлюються, змінюються, скасовуються актами управління залежно від потреби. Не існує єдиного акта, який би містив перлік примусових заходів;

• заходи адміністративного примусу застосовуються великою кількістю суб'єктів (для порівняння відзначимо, що заходи кримінального примусу застосовуються виключно судом). Так, право накладання адміністративних стягнень мають більш як 40 суб'єктів (статті 218— 244-7 КУпАП);

• заходи адміністративного примусу можуть застосовуватись як до правопорушників чи осіб, від яких можна чекати вчинення правопорушення, так і до осіб, які належать до категорії законослухняних, тобто не вчинюють і не збираються вчинювати будь-які проступки. У другому випадку застосування примусових заходів зумовлюється виникненням екстремальних умов, наприклад, епідемій, епізоотій, запровадженням надзвичайного стану (при введенні такого стану може бути встановлена заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток);

• застосування адміністративно-примусових заходів може бути звернено як до конкретних суб'єктів (бути персоніфікованим), так і до певної групи фізичних або юридичних осіб без їх персоніфікації. Наприклад, до мешканців селища, водіїв транспортних засобів, неповнолітніх тощо;

• застосування заходів адміністративного примусу передбачається різними за юридичною силою нормативними документами: а) законами; б) положеннями; в) правилами; г) інструкціями;

• заходи адміністративного примусу застосовуються як до фізичних, так і до юридичних осіб. Зокрема, до громадської організації за порушення чинного законодавства можуть застосовуватися такі адмініст-

ративно-примусові заходи впливу, як примусовий розпуск, тимчасова заборона чи припинення діяльності, штраф тощо;

• усі заходи адміністративного примусу мають примусово-обов'язковий, державно-владний характер.

Види заходів адміністративного примусу. Заходи адміністративного примусу поділяються на три групи:

а) заходи адміністративного попередження;

б) заходи адміністративного припинення;

в) заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень.

2. Відповідно до ст.213 КпАП справи про адміністративні правопорушення надано право розглядати таким органам:

1) адміністративним комісіям;

2) виконавчим комітетам селищних, сільських рад;

3) районним (міським) судам (суддям);

4) органам внутрішніх справ, органам державних інспекцій та іншим органам (посадовим особам), уповноваженим на це законодавчими актами України.

Органи, яким надано право приймати рішення у справах про адміністративні правопорушення, за об’ємом компетенції розподіляються на дві групи. До першої належать адміністративні комісії, виконавчі комітети селищних, сільських рад, органи внутрішніх справ і судді. Вони розглядають справи про правопорушення, які вчиняються в різних галузях управління. Другу групу складають державні інспекції, органи транспорту, природоохорони тощо. Повноваження зазначених органів тісно пов’язані з конкретною галуззю управління. Наприклад, органи державного пожежного нагляду уповноважені вирішувати справи про порушення правил пожежної безпеки, митні органи – про порушення митних правил і т. ін.Органи (посадові особи) розглядають справи про адміністративні проступки в межах своєї підвідомчості. Встановлення підвідомчості - це розмежування компетенції між органами (посадовими особами).

Особливе місце серед органів адміністративної юрисдикції займають адміністративні комісії. В той час, як інші органи (внутрішніх справ, державні інспекції, військкомати тощо) здійснюють свою юрисдикційну діяльність поряд з виконанням інших функцій управління – організацією, контролем, наглядом і т. ін., то головне призначення адміністративних комісій – розгляд справ про адміністративні правопорушення.

3. Підприємницька діяльність в Україні не є стихійною і некерованою. За умов удосконалення ринкових відносин вона відчуває на собі сильний керуючий вплив з боку держави.

Державне регулювання підприємництва забезпечується за допомогою спеціального державно-правового механізму, який складається, по-перше, з організаційно-структурних формувань, по-друге, з адміністративно-правових засобів впливу на відносини, що складаються в цій сфері.

Організаційно-структурні формування — це виконавчо-розпорядчі органи держави та місцевого самоврядування, наділені управлінськими повноваженнями у сфері підприємництва.Адміністративна-правові засоби — це перш за все акти управління, призначені для регулювання відносин у сфері підприємництва. До них належать: Конституція України, закони України, укази та інші акти Президента України, нормативні документи Кабінету Міністрів, акти міністерств, інших органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.

Проводиться державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності органами державної реєстрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Такими органами є: а) виконавчий комітет міської ради; б) виконавчий комітет районної у місті ради; в) районна державна адміністрація; г) районна міст Києва і Севастополя державна адміністрація.

Забороняється реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності, у найменуваннях яких використовуються повні або скорочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідні від цих найменувань, а також найменування, тотожні найменуванням інших суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб чи об'єднань громадян, внесених до відповідних реєстрів.Місцезнаходження суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи на час державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою. Важливу роль у адміністративно-правовому регулюванні підприємництва відіграє ліцензування підприємницької діяльності. У Концепції розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, зазначено, що ліцензування є складовою частиною державного регулювання підприємництва в Україні.

Білет 21..

1.Адміністративно-правова норма являє собою різновид правових норм. Вона відображає сутність урегульованих нею суспільних відносин, є необхідним елементом конкретного адміністративно-правового акту (закону, указу Президента, постанови Кабінету Міністрів й ін.).

Адміністративно-правова норма - це правило поведінки, установлене державою (Верховною Радою України, органом виконавчої влади) з метою регулювання суспільних відносин у сфері державного керування. Норми адміністративного права визначають границі належного, припустимого й рекомендованого поводження людей, діяльності органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій і трудових колективів у сфері виконавчої влади. Норми адміністративного права встановлюють правовий режим взаємин суб'єктів державного керування й місцевого самоврядування, порядок здійснення організаційно-управлінської діяльності, визначають права й обов'язки громадян у сфері виконавчої влади й гарантії їхньої реалізації. Серед норм адміністративного права значне місце займають норми про відповідальність (адміністративної, дисциплінарної, матеріальної). Більша частина норм адміністративного права носить імперативний (приказний) характер, їхня реалізація підкріплюється можливістю застосування примусової чинності держави.

Існують різні види адміністративно-правових норм. За формою вираження (прояву) адміністративно-правові норми діляться на заборонні, зобов'язуючі, уповнуважуючі, що стимулюють (заохочувальні), рекомендаційні.

З погляду положення учасників правовідносин (адресатів приписань) розрізняють норми, які встановлюють і визначають: порядок взаємодії державних і недержавних органів; права й обов'язки громадян у сфері державного керування; правове положення державних службовців; правове положення підприємств, установ, організацій; взаємні права й обов'язки суб'єктів, які не підлеглі один одному (наприклад, ст. 8 Закону України від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України"[1] визначає відносини Служби безпеки України з державними органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами і їхніми об'єднаннями).

По змісту адміністративно-правові норми можна об'єднати в правові інститути, під якими розуміють сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини.

2. За юридичною властивістю акти поділяються на нормативні, індивідуальні та змішані.

Нормативні — це акти управління, що складаються з правових норм. Їх прийняття розраховане на певний термін і багаторазове застосування норм при виникненні однотипних правових відносин (наприклад, Положення про середній загальноосвітній навчально-виховний заклад).

Індивідуальні — це акти, які складаються з рішень щодо конкретних питань. Індивідуальні акти використовуються з метою реалізації нормативних актів і адресуються конкретним учасникам правових відносин у сфері виконавчої влади (наприклад, наказ ректора університету про призначення на посаду).

Змішані — це акти які одночасно складаються з правових норм і конкретних рішень. Ці акти знаходять своє застосування, наприклад, в урядових постановах, за допомогою яких формуються обов’язкові правила поведінки і одночасно передбачається застосування адміністративних стягнень до порушників.

За дією в просторі акти управління поділяються на такі види: акти, що діють у межах певної території (області, міста, району тощо); акти, дія яких поширюється на певну сферу, галузь чи підгалузь; акти локального характеру, дія яких поширюється на частину певної території чи колективу.

За дією в часі акти управління розмежовуються на такі, що мають обмежений і необмежений терміни застосування. Якщо акт прийнятий на певний термін, то його дія припиняється в установлений нормою строк. Якщо такі терміни не визначені, то дія зазначених актів поширюється до прийняття нового акту з цих питань.

За характером компетенції органів, що видали акт, вони поділяються на: акти органів загального напряму (так, постанова Кабінету Міністрів або рішення місцевої державної адміністрації носять загальний характер); акти галузевого напряму (наприклад, наказ міністра економіки та з питань європейської інтеграції України); акти міжгалузевого напряму (наприклад, спільний наказ Міністерства економіки України та іншого міністерства чи відомства України з питань регулювання відносин у сфері економіки).

3. Згідно з чинним законодавством до системи органів захисту населення входять відомчі органи соціального забезпечення (МВС, Служби безпеки, Міноборони України). Цим питанням займаються також управління (відділи) соціального забезпечення обласних, Київ­ської та Севастопольської міських, районних державних адмініст­рацій та органів місцевого самоврядування. Заява про призначення пенсії працюючим подається за місцем роботи, а непрацюючим — до районного (міського) відділу соціального забезпечення за місцем проживання заявника. Пенсії призначаються районним (міським) відділом соціального забезпечення.

Важливу роль у справі соціального забезпечення відіграє комі­сія для призначення пенсій при місцевих державних адміністраці­ях, виконкомах районної (міської) ради. Пенсійні справи до засідання комісії готує відділ соціального забезпечення.

У віданні органів соціального забезпечення перебувають медико-соціальні експертні комісії, на які покладається визначення постій­ної або тривалої втрати працездатності і встановлення групи інва­лідності, її причин, часу настання, визначення для інвалідів умов праці безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях, перевірка правильності використання інвалідів на роботі відповід­но до висновку медико-соціальної експертної комісії.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним з важливих напрямків діяльності держави. Держава несе обо­в'язки по матеріальному підтриманню своїх громадян, створює умо­ви для повного здійснення громадянами права на працю.

Громадяни України мають право на соціальний захист.

Білет 22..

1. Усі правовідносини складаються з визначених елементів: суб'єктів, об'єкта і змісту правовідносини.

Суб'єкти адміністративно-правових відносин:

державні органи та їх структурні підрозділи; підприємства, установи, організації;

громадські (недержавні) об'єднання;

службовці державних органів та організацій, громадських об'єднань;

представники громадських формувань, наділені адміністративними правами й обов'язками;

Об'єктом адміністративних правовідносин є вольове поводження людини, його діяння.

Зміст адміністративних правовідносин має дві сторони: матеріальну (поводження суб'єктів) і юридичну (суб'єктивні юридичні права і обов'язки).

Нормами адміністративного права точно визначається, між якими суб'єктами повинні виникати правовідносини, які будуть права та обов'язки сторін. Наприклад: відносини громадян, пов'язані з призовом на військову службу, виникають при заздалегідь визначених обставинах, з певними органами виконавчої влади, при цьому права та обов'язки сторін чітко закріплені юридичними нормами. У визначений термін, за певною формою, визначеним адресатам організації.

Існуючі в адміністративно-правових відносинах права й інтереси можуть захищатися в судовому порядку, але такі випадки не являються домінуючими. В основному ж права учасників таких відносин, суперечки між ними вирішуються в адміністративному порядку: суб'єктом керування, що був (є) стороною адміністративного правовідносини, вищестоящим чи іншим органом виконавчої влади.

Суб'єкти виконавчої влади в багатьох випадках наділені правом застосовувати різноманітні заходи впливу до інших суб'єктів правовідносин.

Зокрема, вони можуть зажадати пояснень, дати вказівки, відмовити в проханні, не привласнити звання, використовувати засоби адміністративного, дисциплінарного примуса.

Адміністративним правом встановлений інший порядок відповідальності сторін адміністративно-правових відносин у разі порушення ними вимог адміністративно-правових норм. У цьому випадку виникає відповідальність однієї сторони не перед іншою стороною правовідносини, а безпосередньо перед державою в особі її відповідного органу (посадової особи). Саме виконавчі органи (посадові особи) наділяються повноваженнями по самостійному впливі на порушників вимог адміністративно-правових норм (дисциплінарна, адміністративна відповідальність).

2. Провадження по справах про адміністративні правопорушення складається із чотирьох стадій: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення й винесення в справі постанови; 3) оскарження (або опротестування) постанови в справі про адміністративне правопорушення (виникає в тих випадках, коли особа, приваблювана до адміністративної відповідальності, або потерпілий не згодні з винесеним у відношенні їхньою постановою. Постанова в справі може опротестувати прокурор); 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Стадія порушення справи про адміністративне правопорушення укладається в складанні протоколу уповноваженим на те особою або представником громадської організації.

Перша стадія провадження по справах про адміністративні правопорушення закінчується з моменту напрямку протоколу органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення. До нього повинні додаватися й всі інші матеріали про правопорушення (пояснення свідків, протокол вилучення речей і т.п.).

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення й винесення в справі постанови полягає в тому, що компетентний орган (посадова особа) проводить остаточне розслідування в справі й дає правову оцінку діям особи, що позначено в протоколі як правопорушник.

За загальним правилом справа про адміністративне правопорушення розглядається в п'ятнадцятиденний строк від дня одержання органом (посадовою особою), правочинним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення й інших матеріалів справи. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову в справі. Постанова виконавчого органа селищної, сільської ради в справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.Після розгляду справи орган (посадова особа) виносить у відповідності зі ст. 284 КУпАП одне з наступних постанов: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування мер впливу, передбачених ст. 241 КУпАП; 3) про припинення справи. Оголошенням постанови в справі про адміністративне правопорушення закінчується стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення.Наступної (третьої) стадією, що виникає не в кожному виробництві по справах про адміністративні правопорушення, є стадія оскарження (або опротестування) постанови в справі про адміністративне правопорушення. Наявність цієї стадії - одна з найважливіших гарантій прав особи, приваблюваного до відповідальності.

Виконання постанови про накладення адміністративного стягнення - завершальна стадія провадження по справах про адміністративні правопорушення. Її сутність складається в практичній реалізації адміністративного стягнення, що призначено правопорушникові постановою.

3. ЗУ Про звернення громадян, Громадяни України мають право звернутися до органів державної

влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств,

установ, організацій незалежно від форм власності, засобів

масової інформації, посадових осіб відповідно до їх

функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та

пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або

клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних,

політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про

їх порушення.

Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і

державної безпеки, а також особи рядового і начальницького складу

Державної кримінально-виконавчої служби України мають право

подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені,

належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких:

порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина

(групи громадян);

створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і

законних інтересів чи свобод;

незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або

його незаконно притягнуто до відповідальності. Звернення адресуються органам державної влади і місцевого

самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно

від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до

повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові,

місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання,

зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Звернення може бути усним (викладеним громадянином і

записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим,

надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного

органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці

повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства.

Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне),

так і групою осіб (колективне).

Письмове звернення повинно бути підписано заявником

(заявниками) із зазначенням дати. Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу

місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації,

об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи

подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій

особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду

відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого

органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням -

безпосередньо до суду.

Скарга на рішення, що оскаржувалось, може бути подана до

органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з

моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу

ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з

порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Нагляд за дотриманням законодавства про звернення громадян

здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими

йому прокурорами.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ Б І Л Е Т 23..

1. Юридичні факти як підстави виникнення адміністративно—правових відносин.

Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Юридичний факт — передумова правовідносин.

Основною рисою юридичних фактів є здатність викликати правові наслідки. Ці факти кваліфікуються як юридичні, оскільки вони передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо — у гіпотезі, опосередковано — в диспозиції або санкції).

Як тільки в житті з’являються факти, вказані в гіпотезі норми, остання починає діяти, в результаті її адресати в одних випадках мають можливість для реалізації своїх прав і обов’язків, в інших набувають суб’єктивних прав і обов’язків. Диспозиція зобов’язуючої або уповноважуючої адміністративно-правової норми приписує, якою повинна або може бути поведінка активної сторони. Дії осіб відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії, що являють собою реалізацію прав і обов’язків, є юридичними фактами.

Часто для виникнення правовідносин потрібна сукупність двох або кількох юридичних фактів, наявність яких необхідна для настання юридичних наслідків. Юридичні факти класифікуються за різними критеріями.

1. За наслідками, що настали, — на: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі.

Правоутворюючі факти викликають встановлення правовідносин (наприклад, вчинення адміністративних правопорушень).

Правозмінюючі факти змінюють існуючі правовідносини. Так, визнання за правопорушником неможливості сплатити штраф може призвести до винесення постанови про накладення штрафу працівником виконавчої служби шляхом звернення стягнення на особисте майно правопорушника. Правоприпиняючі факти зумовлюють припинення правовідносин. Такими є дії особи щодо здійснення суб’єктивного права або виконання юридичного зобов’язання. Наприклад, сплата правопорушником штрафу припиняє адміністративно-деліктні відносини, які виникли у зв’язку зі здійсненням правопорушення.

2. За наявністю або відсутністю зв’язку факту з волею суб’єкта — на дії та події.

Дії є результатом активного волевиявлення суб’єкта і поділяються на: а) дії правомірні; б) дії неправомірні.

Правомірні дії завжди відповідають вимогам адміністративно-правових норм. Прикладом правомірних дій, котрі розцінюються нормами як юридичні факти, є: подання громадянином скарги; звернення підприємства, що створюється, за реєстрацією; подання проекту на експертизу тощо.

Важливим видом правомірних дій є індивідуальні правові акти органів державного управління, тобто акти, що стосуються конкретного адресата і справи. Прямий наслідок прийняття таких актів — виникнення, зміна або припинення адміністративно-правових відносин. Так, наказ про призначення на посаду тягне за собою виникнення державно-службових відносин, які регулюються нормами адміністративного права.

Неправомірні дії порушують приписи адміністративно-правових норм. Для сфери державного управління найбільш характерним видом неправомірних дій є різні правопорушення. Вони тягнуть за собою виникнення адміністративно-деліктних (юрисдикційних) відносин. Юридичним фактом цієї ж категорії є неправомірна бездіяльність. Події, тобто явища, що трапляються незалежно від волі людей, також можуть у деяких випадках виступати юридичними фактами, наприклад, стихійне лихо, смерть тощо.