2. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства.

Відповідно до Закону “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року поняття “іноземець” охоплює дві категорії осіб. Ст 1 дає таке визначення: іноземцями в Україні визнаються іноземні громадяни, особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України (ст. 26 Конституції України).

Особливістю статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого – встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні діляться на:

- іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.

- іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він:

- має в Україні законне джерело існування;

- перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України;

- перебуває на утриманні громадянина України;

- має на своєму утриманні громадянина України;

-в інших передбачених законом України випадках.

3. Адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров’я.

Держава визнає право кожного громадянина на охорону здоров’я та забезпечує його захист і гарантує його: 1) створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

2) організацією і проведенням системи державних і громадських заходів щодо охорони здоров’я; 3) наданням усім громадянам гарантованого рівня медико- санітарної допомоги; 4) здійсненням державного і можливістю громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; 5) організацією державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; 6) встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Екзаменаційний б і л е т 8..

1. Класифікація адміністративно-правових норм.

Найбільш практично значущою є класифікація видів норм адміністративного права за наступними ознаками.

1. За способом правового регулювання поведінки суб'єктів необхідно розрізняти: норми-завдання, норми-принципи, норми-дефініції, норми установчі, норми загальнокомпетенційні (статусні), норми-доручення, норми-стимули, норми-рекомендації, норми договірні, норми-заборони, норми-санкції, норми-стандарти та нормативи. Ці норми дають можливість створювати різноманітні комбінації для розпорядчого, дозвільного, регламентаційного та інших способів правового регулювання.

2. За регулятивною спрямованістю адміністративно-правові норми поділяються на матеріальні норми та процесуальні норми. Розмежування матеріальних та процесуальних норм має надзвичайно важливе значення для адміністративного права.

Матеріальні норми адміністративного права встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов'язки та відповідальність учасників регульованих суспільних відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус. Переважна більшість процесуальних норм адміністративного права сприяє реалізації матеріальних норм, оскільки регламентує процедуру (процес, порядок) реалізації прав та здійснення обов'язків, встановлених матеріальними нормами.

Залежно від того, які відносини регулюють процесуальні норми адміністративного права (“позитивні” чи відносини, які виникають у зв'язку з правопорушеннями), можна виділити:

- адміністративно-процедурні норми (які забезпечують порядок реалізації норм у сфері публічного управління, внутрішньо-організаційної і контрольної діяльності);

- адміністративно-юрисдикційні норми (які забезпечують порядок реалізації норм щодо розгляду справ про адміністративне правопорушення чи інше правопорушення, яке перебуває у сфері адміністративно-правового регулювання).

3. За формою припису (деякі автори називають цей критерій інакше — за юридичним змістом, за формою вираження), виділяють наступні види норм:

- зобов'язуючі (приписні), що містять юридичну вказівку діяти відповідним чином у передбачених нормою умовах;

- забороняючі (категоричні, імперативні), що містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, які визначаються даною нормою. Заборони можуть мати загальний або спеціальний характер;

- уповноважуючі (дозволяючі, дозвільні, диспозитивні), що передбачають можливість адресата діяти у рамках вимог даної норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, нею встановленого. Такі дозволи дають можливість вибору того чи іншого варіанту дії у межах певного правового режиму, який створюється даною нормою;

- стимулюючі (заохочувальні), що забезпечують відповідну поведінку з допомогою певних засобів матеріального або морального заохочення учасників регульованих відносин;

- рекомендаційні, що дають можливість обирати найбільш доцільні варіанти розв'язання певних завдань.

4. За адресатом приписів (інколи цей критерій називають інакше — з точки зору становища учасників правовідносин) можна виділити норми, які регламентують:

- права й обов'язки громадян у сфері державного управління та в інших сферах, що регулюються адміністративним правом;

- окремі аспекти функціонування різних недержавних об'єднань, підприємств, закладів;

- правове становище підприємств, установ, організацій;

- взаємні права і обов'язки суб'єктів, які не підпорядковані один одному;

- адміністративно-правовий статус громадських об'єднань;

- питання організації та діяльності державних установ та підприємств;

- адміністративно-правовий статус державних службовців;

- організацію та діяльність різних ланок апарату державного управління (системи органів виконавчої влади);

- порядок взаємодії державних і недержавних органів.

5. За обсягом регулювання (деякі автори називають цей критерій інакше — за ступенем загальності) адміністративно-правові норми поділяються на:

- загальні, які поширюються на всі сфери та галузі державного управління, місцевого самоврядування і які регламентують найбільш важливі питання реалізації публічної влади;

- міжгалузеві, які регламентують ті або інші сфери управлінської діяльності, котрі є загальними або суміжними для всіх галузей державного управління та мають при цьому спеціальний характер;

- галузеві, які регламентують ті або інші сфери управлінських відносин, що виникають у межах галузей, закріплених за органами виконавчої влади галузевої компетенції;

- місцеві, що містяться в актах місцевих органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування.

6. За змістом адміністративно-правові норми можна об'єднати у відносно самостійні правові інститути. Правовий інститут означає сукупність певних норм, об'єднаних однорідністю врегульованих ними суспільних відносин.

7. За порядком дії у часі, просторі та за колом осіб адміністративно-правові норми поділяються:

- за порядком дії у часі — на: тимчасові; постійні (безстрокові); надзвичайні;

- за порядком дії у просторі — на: норми, які діють на території України, норми місцевого характеру; норми загального і галузевого характеру; норми локального характеру;

- за порядком дії за колом осіб — на: норми, що поширюються на усіх громадян; норми, що поширюються на окремі соціальні групи (військовослужбовців і т. ін.).

8. За повнотою викладених приписів розглядувані норми поділяються на:

- визначені (мають повно викладене правило поведінки);

- відсилочні (викладають правило поведінки неповно, відсилаючи до інших норм або правових актів);

- бланкетні (передбачають, що відповідне правило поведінки встановлюється іншим уповноваженим суб'єктом).