іменники, що закінчуються на -а, перед яким виступає голосний звук: амплуа, боа, Нікарагуа;
власні назви з приголосним перед -а: Дюма, Вольта;
іменники, що закінчуються на -е (-є): кафе, кашне, турне, каре, піке, протеже, Беранже, Гейне, Гете, Данте; ательє, Готьє, Лавуазьє;
на -і: колібрі, парі, поні, попурі, Марі, Голсуорсі, Капрі, Россіні, Паганіні, Шеллі;
на -ї: Віньї, Шантільї;
на -o: авто, бюро, депо, кіно, манто, метро, радіо, Арно, Буало, Гюго, Дідро, Лонгфелло, Тюссо, Глазго (але виняток становить слово пальто, яке відмінюється як іменники ІІ відміни середнього роду на -о);
на -у: какаду, кенгуру, рагу, Баку, Шоу;
на -ю (-йу або -у): меню, інтерв'ю, Сю;
прізвища на -я (-йа або -а): Гойя, Золя;
жіночі імена на приголосний, а також жіночі прізвища на -ін, -ов: Аліс, Долорес, Зейнаб; (Ельза) Вірхов, (Джеральдіна) Чаплін;
російські прізвища на -ово, -ако, -их: Острово, Плевако, Гладких.
Лексика і лексикологія
Лексика (грец. lexikos «словниковий») — це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією. Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д. Найбільше багатство кожного суспільства — його мова, а в мові — її словниковий склад. Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише Загаальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. А якщо врахувати й те, шо багато слів мають не одне, а кілька значень, то стане зрозумілим, наскільки неосяжна лексика висо-корозвиненої мови. («А мова — як море», — сказав письменник С. Плачинда, маючи на увазі лексику.) З розвитком знань про світ мова невпинно зростає. До речі більшість слів у мові становлять спеціальні слова, пов'язані з різними галузями знань, культури, виробництва тощо, і лиі приблизно десята частина — це загальновживані слова. Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова" якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. 1 тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, шо мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику. Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окремого індивіда, що володіє цим багатством. Розділ мовознавства, який вивчає лексику мови, називається лексикологією. Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія). Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей*їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія). Основний предмет лексикологічних досліджень — слова та фразеологічні одиниці.
Склад української лексики за походженням
За походженням лексика української мови неоднорідна. Вона формувалася про тягом багатьох століть у тісному зв’язку з іншими мовами. Тому з погляду походження виділяється дві групи: споконвічноукраїнська і запозичена. Українська мова нале жить до східнослов’янської мовної групи, які разом із південнослов’янською та західнослов’янською постала із спільнослов’янської (праслов’янської мови), а та - з індоєвропейської. Отже, споконвічно українська лексика формувалася у такій по слідовності: індоєвропейська —> праслов’янська —> спільносхіднослов’янська —> власне українська лексика. 1 Індоєвропейські слова становлять важливий шар української лексики. Вони називають: предмети і явища (небо, сонце, вечір, озеро, вода),’ тварин, рослини, про- 2 4 дукти (вівця, вовк, верба, сіль, мед); родинні зв’язки (тато, батько, мати); частини тіла (око, рука, зуб, серце, кров); числа (л ‘ять, тисяча, сто); якості (жовтий, босий, довгий); дії (брати, везти, веліти). 2. Праслов’янська лексика утворилася, коли слов’яни жили спільним життям. Спільнослов’янські слова позначають назви: людей, тварин, птахів (чоловік, жінка, голуб, ведмідь); житла, одягу, взуття, прикрас (вікно, дзеркало, шуба); їжі (пиріг, молоко, сало); предметів і явищ природи (вітер, роса, осінь, серп, плуг); абстрактних понять (правда, гнів, скорбота); обрядів (Купала, молода). 3. Спільносхіднослов’янські (або давньоруські) слова виникли в період, коли із слов’янської мовної єдності виділилася група східних слов’ян (ГУ-УІ ст.). Спіль носхіднослов’янських слів в українській мові дуже багато: щока, кулак, племінник, дядько; білка, кішка, собака; ківш, кочерга, горня; зозуля, жайворонок; щавель, хвощ, молочай; ярина, сіножать та ін. 4. Власне українські слова виникли на українському мовному грунті після розпаду давньоруської єдності слов’ян і утворення трьох народів — українського, білоруського і російського. Це такі слова, як: вареники, сніданок, галушки, паляниця, борщ, корж; смуга, вибалок; мрія; козачок, козацтво; баритися, очолити, линути; кремезний, розкішний, чарівний. Власне українські слова можна розпізнати за фонетичними і граматичними ознаками: 1) чергування [о], [е] з [і]: село — сільський, чоло — чільний; 2) зміна [е] на [о] після шиплячих та [й]: женити — жонатий; 3) наявність’суфіксів -ник, -івник, -ець, -овець(-івець), -ій, -ень, -ищ, -от, -шн, -неч, -анн, -енн, -інн, -ач, -аль, -ив, -иськ, -юк, -ар, -езн, -елезн, -ісіньк, -есеньк, -юсіньк, -ощ: візник, комірник; промовець; плаксій, водій; днище, горище; голота, босота; дітлашня; ворожнеча; зростання; знищення; горіння; викладач; скрипаль; печиво; хлопчисько; злюка; нездара; старезний; довжелезний; гарнісінький; малесенький; тонюсінький; ласощі; 4) наявність префіксів су-(сузір ’я); перед-(передчасно); по-(подвір ‘я, посадити); прі-(прірва, прізвище).
11. Українська лексика: власне українські слова. Власне українська лексика є кількісно найбільшим шаром у словниковому складі української мови. Власне українські слова виражають специфіку української мови, тобто те, чим вона на лексичному рівні відрізняється від інших слов'янських мов. Переважна більшість власне українських слів виникла на основі лексичного складу староукраїнської (XI — XIV ст.) і спільнослов'янської мов. Ці слова за будовою нерідко є похідними (вітатися, батьківщина, заздалегідь, карбованець, півень, панувати, самітність, щодня, чемність). Власне українські слова мають різні значення і вживаються для називання предметів, явищ природи, життя і побуту людей, їхньої виробничої діяльності тощо: гай, смуга, тато, жовтень, січень, галушка, багаття, мрія, відродження, незалежність, щоденник, зупинка, наступний, хурделиця, сівба, чересло, бандура, вареники, прапор, сіяч, вихователь, хвіртка, долівка, горище, повітка, дровітня, затірка, капусняк, кваша. Специфічність власне української лексики зумовлено насамперед вживанням особливих іменникових суфіксів: -ин(а): година, хвилина, тканина; -ин(и): відвідини, роковини, заручини; -анин(а), -янин(а): біганина, стрілянина; -щин(а), -ччин(а): Київщина, козаччина; -ник, -ниц(я): візник, заступник, заступниця; -івник, -івниц(я), -альник, -альниц(я), -ильник, -иль-ниц(я): газівник, фрезерувальник, формувальниця, волочильник; -ець: кравець, промовець, швець; -к(а) (для жіночого роду): вчителька, лікарка, організаторка; -ій: водій, носій; -ень: красень, велетень; -ань: здоровань, горбань; -ищ(е): днище, горище, дідище, бабище; -от(а): голота, німота; -анн(я), -енн(я), -інн(я): змагання, бачення, світання, розуміння. Ознакою власне української лексики є подовження попередніх приголосних в іменниках середнього роду на -я: гілля, волосся, знання, безлюддя, завзяття, зусилля. За допомогою суфіксів -ик (вогник, столик), -очок, -ечок, -инк(а), -оньк(а), -еньк(о), -онькіо) (кілочок, вершечок, батечко, голівонька, рученька, серденько), -ц(е) (віконце, слівце), -ячк(о) (пір'ячко, сміттячко) утворюються слова зі значенням здрібнілості та пестливості. За допомогою суфіксів -уват(ий), -юват(ий), -овит(ий), -езн(ий), -анн(ий), -есеньк(ий), -юсіньк(ий) утворюються власне українські прикметники: довгуватий, синюватий, талановитий, грошовитий, довжелезний, невблаганний, нездоланний, тонесенький, малюсінький, білюсінький. До власне українських слів належать також ті, що утворені за допомогою префіксів су- (сузір'я, суміш), перед-(передвісник, передмова), між-, межи- (міжгір'я, межиріччя), по- (поверх, подвір'я), прі- (прізвище, прізвисько, прірва). Власне українськими є також слова, утворені за допомогою часток аби-, де-, бозна-, хтозна-, будь-, -небудь, -сь, ні-: абихто, абищо, дехто, деколи, бозна-хто, бозна-де, хтозна-який, хтозна-як, будь-який, будь-де, хто-небудь, де-небудь, хтось, десь, ніхто, ніде. До власне українських належать прийменники (біля, від, з, серед, посеред, між, поміж, під, попід, задля, коло, навколо, проміж, щодо, з-під, з-над, з-перед, з-поза, з-поміж), сполучники (та, але, бо, чи, аби, щоб, проте, зате, якби, якщо, як, немов, наче, начебто, мов, мовби, мовбито, ніби, нібито, дарма що, ледве, ледь, тільки, щойно), частки (хай, нехай, невже, хіба, тільки, ось, це, майже, таки, саме, хоч би, ані), модальні слова (можливо, звичайно, зрозуміло, безумовно, безперечно, здається, ймовірно, мабуть, певно, напевне), вигуки (цить, геть, овва, лишенько, лелечко, цур, пек, добридень).
12.Загальновживані слова – це слова, які знає кожен носій мови. Ледве не щодня виникають і зникають у мові нові поняття, які слід якось називати. Певні слова несуть якусь експресивну оцінку або мають вузьку сферу вживання, але більшість лексики є нейтральною і тому міжстильовою. Саме остання категорія слів є найбільшою. До загальновживаних належать:
Назви усіх родинних зв’язків: батько, мати, син, дочка, брат, сестра, дід, баба, тітка, дядько, зять, невістка і т.д.
Назви людських органів і частин тіла: серце, нирки, легені, шкіра, очі, вуха, рот, ніс, рука.
Назви природних явищ: дощ, вітер, сльота, мороз.
Назви оточуючих предметів природи: небо, річка, хмари, земля, ліс.
Назви рослин і тварин: пагін, корінь, дерево, трава, кінь, кіт, собака, горобець, півень, курча, пшениця, жито, гречка.
Назви побутових речей, приміщень: будинок, кімната, двері, вікно, лава, диван, шафа.
Назви їжі і питва: вода, молоко, вино, хліб, борщ.
Назви ознак предметів (колір, вага і т.д.): білий, чорний, зелений, жовтий, легкий, сильний.
Назви психічних станів, почуттів: доброта, кохання, стурбованість, злість, веселощі.
Назви дій та станів: спати, їсти, ходити, бігти, міркувати, висловлюватись, читати.
Назви чисел: два, п’ять, сорок, сто.
Назви способів дії: добре, повільно, весело, по-моєму, сильно, легко, важко.
Та багато інших категорій. Переважна більшість таких частин мови як числівники, сполучники, займенники, вигуки, прийменники належить саме до загальновживаної лексики.
Загальновживані слова – це нейтральні слова, що вживаються в різних функціональних стилях мови, а також ті, які є назвами нових речей і понять, що широко побутують у суспільстві (електричка, телевізор, холодильник, диван, телефон, стіл тощо).
Термін – це слово , що означає певне поняття в певній галузі. Терміни поділяють на загальнонаукові й вузькотермінологічні. Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб”єктивно-оціночних відтінків, Діловому стилю притаманна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство); запозичується з інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та частин іншомовних або із запозичених складників (фотокамера) тощо.
В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах, спеціальних словниках, довідниках. Тому терміни повинні вживатися у зафіксованому значенні.
Всі терміни характеризуються системністю, однозначністю, стилістичною нейтральністю (відсутністю образності).
Науково-технічний прогрес наповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Ці слова називаються професіоналізмами. Професіоналізми – це вирази і звороти, що характерні для певної професії, не мають чіткого наукового визначення. Професіоналізми виникають, коли та чи інша спеціальність чи фах не мають розвиненої термінології (мова мисливців, рибалок тощо). Друга група професіоналізмів –це загальнозрозумілі слова, які, проте, не є літературними.
До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери.
З погляду вживання найбільшу групу становлять загальновживані (стилістично нейтральні) слова. Вони використовуються практично всіма носіями літературної мови й охоплюють найрізноманітніші сфери життя. Це слова на позначення родинних стосунків (батько, мати, сестра, брат, дід, тітка); органів людського тіла (голова, плече, шия, вухо, нога); речей, пов’язаних із побутом та працею людини (кухня, ліжко, черевики, блокнот, комп’ютер, відеомагнітофон); рослин (пшениця, жито, троянда, каштан, тополя); тварин (корова, кінь, слон, верблюд, лисиця, заєць); явищ природи (дощ, сніг, гроза, град, буря, вітер); кольорів (білий, чорний, блакитний, бузковий, рожевий); якостей та ознак (добрий, веселий, сміливий, хитрий, дешевий, коштовний); дій та станів (читати, спати, сміятися, мріяти, нудьгувати, працювати) та ін.
На відміну від загальновживаної, лексика вузького стилістичного призначення є стилістично забарвленою, оскільки вона задовольняє потреби певного стилю (іноді – кількох стилів). У ній виділяються такі групи: науково-термінологічна, офіційно-ділова, професійно-виробнича, емоційно-експресивна лексика.
Науково-термінологічна лексика поділяється на загальнонаукову, яка використовується в усіх галузях знань(принцип, метод, гіпотеза, класифікація, аналіз, синтез, тотожність, аналогія), і спеціально-термінологічну, що вживається лише в певній галузі науки, техніки чи мистецтва. Наприклад, мовознавство послуговується такою спеціальною термінологією: фонема, морфема, афікс, суфікс, префікс, лексичне значення, омонім, паронім, антонім, підмет, присудок, додаток, означення і под. Отже, термін - це слово чи словосполучення спеціальної сфери вживання, яке є найменуванням спеціального поняття. Він має бути точним, однозначним, без експресивного й емоційного забарвлення.
Названі риси властиві й офіційно-діловій лексиці, яка, окрім офіційно-ділового стилю, обслуговує і стиль публіцистичний: угода, заява, звернення, протокол, розпорядження, звіт, референдум, пропозиція.
Професійно-виробнича лексика включає професійні слова, терміни певної галузі знань, а також загальновживану й офіційно-ділову лексику, яка використовується в певній сфері діяльності. До професійних належать слова і словосполучення, що називають знаряддя праці, спеціальні виробничі процеси, продукти виробництва та ін. У мові шахтарів, наприклад, поширені професіоналізми забій, штрек, шпур, кріпильний ліс та ін., у мові моряків – бот, стапель, швартові тощо.
Емоційно-експресивна лексика, що використовується в художньому та публіцистичному стилях, служить для вираження позитивних чи негативних оцінок, емоцій, почуттів: чарівність, витонченість, божественний, любий, гидкий, бридкий та ін.
Похідні від загальновживаних стилістично нейтральних слів завдяки словотворчим суфіксам також набувають емоційно-експресивного забарвлення: котик, зіронька, донечка, щастячко, малесенький, дрібнюсінький, гарненький, ледащо, здоровило, волоцюга тощо.