
- •52. Глобальні проблеми людства і роль політики в їх вирішенні.
- •Б. Ылет10 1 п. Політичні ідеї м. Драгоманова. Політичні ідеї м. Драгоманова.
- •44. Система міжнародних відносин та її елементи
- •Соціально-демографічна структура суспільства
- •Соціально-демографічний розвиток в Україні
- •13 Білет 1 питання Політичні відносини
- •2 Питання . Інтернаціоналізм та націоналізм як принцип дії у національній сфері
- •2 Питання Політика як регулятор демографічних процесів. Субякти та об’єкти демографічних процесів
- •Політичний курс
- •2 Пит 40.Національні відносини і національна державна політика україни
1 былет 1 ппит Закони будь-якої науки — це наукові узагальнення. Тільки визначивши закони, можна пізнати науку. Політологія вивчає передусім закони, за якими розвивається суспільство в цілому. Таким, наприклад, є загальносоціологічний закон історичного прогресу — розширення сфери політичного життя й підвищення її ролі в суспільстві, закон посилення ролі народних мас в історичному процесі, в розвитку демократії й самоврядування. Основоположними для політології виступають закони, які визначають сутність форм і методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість і взаємозумовленість. Важливими є закони функціонування політики, що визначають її життєдіяльність як особливого організму. Дія цих законів відтворює політичне життя на досягнутому ступені розвитку, використовує чинник часу, розкриває характер явищ політичного життя. Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин — це закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Ці закони зумовлюють докорінні зміни в усій політичній структурі, а також виникнення якісно нових систем політичних відносин. Закони розвитку діють через зіткнення й долання суперечливих тенденцій політичного життя суспільства, функціонування політичних систем, удосконалення політичних відносин і системи регулювання їх. Отже, кожний, хто бажає вивчити політологію, має змогу обрати свій шлях пізнавання її й відповідно до свого бачення класифікувати політологічні закони (за сферами суспільного життя, структурою, функціонуванням, розвитком тощо). Безсумнівно, що кожний з підходів класифікації законів політології містить конструктивні засади, які певною мірою дають змогу пізнати сутність політичної науки як такої. Утім, пізнання її можна здійснювати, скориставшись й іншою класифікацією законів. Зручною видається тригрупова класифікація їх на загальні, особливі та одиничні. Загальні закони — це ті закони, що характерні для політичного життя всіх народів (встановлення політичної влади — необхідна умова функціонування і розвитку будь-якого організованого суспільства; взаємозв´язок політичної культури з політичними відносинами; політична свідомість як форма політичного буття і т. ін.). Особливі закони характеризують розвиток загальних законів у певній системі (тоталітарній, авторитарній, демократичній). Іншими словами, особливі закони розкривають сутність загальних законів з урахуванням особливостей розвитку кожної країни, характеру політичного режиму тощо. Наприклад, авторитарна система для зміцнення політичної влади максимально концентрує її в своїх руках, використовує насилля тощо. Демократична система передбачає поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Одиничні закони — це закони, які регулюють взаємовідносини влади й особи у певній державі. У тісному взаємозв´язку із законами політології перебувають її категорії, що покликані виражати сутність даного предмета, його вузлові пункти, сходинки пізнання законів, тому вони невіддільні від законів. У них розкриваються необхідні зв´язки, фундаментальні положення науки, суттєві елементи її структури. Умовно категорії (основні поняття) політології можна поділити на чотири групи: загальні, структурні, функціонування і розвитку. Основними загальними категоріями політології є "політика", "влада", "демократія", "свобода", "національна ідея", "менталітет нації" тощо. Найважливішими категоріями структури є "політична система", "політична організація", "держава", "політична партія", "громадсько-політичний рух" та ін. З числа категорій функціонування слід виокремити такі: "політична діяльність", "політичний процес", "політичний конфлікт", "політична боротьба" тощо. До категорій розвитку належать: "політична революція", "контрреволюція", "еволюція" та ін. Центральними категоріями політології можна визнати такі: "влада", "політика", "демократія", "свобода". При цьому слід зауважити, що політика не зводиться тільки до влади, до її структур і рівнів на інституційному зрізі. У реальному політичному житті суспільства є чимало неінституційних політичних структур (неформального характеру), які впливають на офіційні структури, а отже, і на проведення державної політики. Вплив однієї групи на іншу (як індивідів — один на одного) є природним процесом, який супроводиться відносинами панування і підлеглості при розподілі ролей. Коли ж ці відносини набувають офіційного статусу, інституціюються, тоді виникають політико-владні зв´язки з наявністю в них обов´язкових елементів примусу. Владні стосунки взаємозв´язку набувають характеру впливу — панування (що дуже важливо) і мусять відповідати законам, основним нормам середовища проживання людської спільноти, суспільства в цілому. Отже, способами функціонування і розвитку суспільства є відносини залежності, незалежності і взаємозалежності, в основі яких — політична свобода, авторитет політичних сил і демократії як механізм життєзабезпечення політичних суб´єктів. Звичайно, існують й інші категорії політології, які допомагають краще зрозуміти каркас політології як науки, розібратися в політичній практиці, зрозуміти бурхливі події періоду
Політичний екстремізм — це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології. Він виявляється в ігноруванні реального аналізу політичної ситуації в країні та світі, нерозумінні законів виходу суспільства з кризи, бажанні значно прискорити події, прагненні підкорити політичний процес чиїйсь волі без урахування співвідношення політичних сил. Апелюючи до не найкращих якостей людей — заздрощів, шовінізму, крайнього націоналізму тощо, екстремістські концепції знаходять прихильників серед маргіналіє (лат. marginalis — той, що знаходиться скраю), тобто локальних груп людей, спосіб життя яких не відповідає стандартам, притаманним суспільству, до якого вони належать. Характерними ознаками екстремізму є правовий нігілізм, руйнування державних і політичних структур, ставка на силові методи.
Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм — це фашистські та неофашистські концепції, що спрямовані проти демократії та прав людини й обстоюють необхідність диктатури, насильства й тоталітаризму. Лівий екстремізм виявляється в теоретичних платформах та діяльності революційних організацій (анархізм, троцькізм, маоїзм, радикальний ісламський фундаменталізм).
Крайнім виявом політичного екстремізму є тероризм — політична практика й одна з форм державної політики, що полягає в систематичному залякуванні, провокаціях та прямих насильницьких діях. Небезпека терору в тому, що за його застосування порушується природний шлях соціального руху, не реалізуються демократичні форми організації суспільства, вільного волевиявлення особи. Тому одне з нагальних завдань людства — боротьба проти світового тероризму.
Спробуймо визначити основні джерела сучасного тероризму на прикладі деяких країн. Досліджуючи російський тероризм XIX ст., можна зазначити, що його витоки — у надмірному замилуванні «французькими ідеями» — революційними, атеїстичними, ліберальними. Роман Ф. Достоєвського «Біси» присвячений тому, як російські інтелігенти (головні герої роману) буквально випестували тероризм, що міг би швидко виснажитися й не призвести до трагедії XX ст., якби суспільна думка північноросійських столиць не виявила до нього надмірної прихильності — кожна з восьми спроб замаху на Олександра II супроводжувалася вибухами радості в гімназіях, університетах, салонах вищого світу. В той час лише одиниці наважувалися засудити терор. Наприклад, філософа В. Соловйова, який насмілився це зробити, «суспільство» буквально зацькувало.
Франція, як і деякі її союзники (Бельгія, Велика Британія), після укладення Версальського мирного договору, перебуваючи в ейфорії від перемоги, втішалася з поваленого супротивника, свого споконвічного ворога — Німеччини, що багато в чому сприяло націоналістичному вибухові в цій країні.
Після другої світової війни США, виявивши високу гуманність і шляхетність до переможеного, «збільшили» число друзів серед європейських країн.
На жаль, уже після перемоги в холодній війні американці припустилися тієї самої помилки, що й в 20-ті роки французи.
Що відбувається з переможцями у духовній війні, про яку ще наприкінці XIX ст. попереджав Ф. Ніцше, пояснює психолог Е. Нойманн. Він доводить, що придушення «Я» склеротичною свідомістю (забувши історію) призводить до появи «підпілля» з небезпечним емоційним зарядом, схильного до повстання, розгромів і повного знищення світу переможців.
Щодо внутрішнього тероризму слід зазначити: в умовах, коли сформована структура влади в країні спирається не на кращих (найавторитетніших) представників суспільства, підсвідомо завжди назріватимуть негативні процеси, що живляться «не каналізованими» настроями відділеної від офіційної еліти інтелігенції, яка стає новим «вогнищем» дисидентства і, свідомо чи ні, надихає молодь на боротьбу зі «злочинним режимом».
2 пит. З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору.
Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.
У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститути та створили терористичні режими. У суспільному житті відбулася повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсякденного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людства, які мали масовий характер.
Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві.
Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.
Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.
Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій.
Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.
Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.
Б №2 1 п. Методи та функції політичної науки.
Політологія виконує різноманітні функції. Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань. Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб´єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології набуває поширення в сучасному західному суспільстві. Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. 1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:-інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;-соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;-історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;-системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;-порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;-структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;-антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;-психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;-біхевіоралістський метод, який розглядає політику як поведінку індивідів і груп, що мають певну мотивацію та установки; як уже зазначалося, цей підхід вимагає емпіричної перевірки всіх висновків;-нормативно-ціннісний метод оцінює політичні процеси з погляду оптимального варіанту, ідеалу.2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках:-діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя;-метод сходження від абстрактного до конкретного;-аналіз і синтез;-індукція і дедукція;-узагальнення.3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять:-опитування - один з найпоширеніших методів збору політичної інформації; воно може проводитися у формі розмов, інтерв'ю, анкетування, що дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого питання;-спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні факти; спостереження буває двох типів: невключеним і включеним; у першому випадку події і факти відслідковуються зі сторони, у другому - передбачається безпосередня участь спостерігача в якій-небудь події або діяльності організації;-статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення різнобічних емпіричних даних, що характеризують різні стани об'єкта;-математичні методи, які відкривають можливість для моделювання політичних процесів;-метод моделювання: модель - це схематичний зразок об'єкта, що вивчається, який відображає його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити чи описати які-небудь політичні явища і процеси.
2 пит. Соціалізм, поза будь-якими сумнівами, належить до числа тих глобальних феноменів, вплив яких на історію людства, з одного боку, важко переоцінити, а, з іншого, практично неможливо точно виміряти. Уявити світову історію без соціалізму (спочатку як теорії, а потім як державної практики) є настільки ж неймовірним, як, наприклад, без Римської імперії чи християнської церкви. Філософські, соціологічні та політологічні концепції соціалізму становлять винятково важливий компонент інтелектуальної спадщини людства. Елементи марксистської термінології донині являють собою невід’ємну складову загальнонаукового апарату, тоді як «соціалістична» риторика продовжує широко вживатись у громадсько- політичному житті постсоціалістичних країн, в тому числі й в Україні, викликаючи позитивний відгук у масовій свідомості. Спосіб життя, мислення, побут, матеріальна та духовна культура народів колишнього СРСР носять надзвичайно глибокий відбиток нещодавнього соціалістичного минулого - настільки глибокий, що дослідниками нерідко висувається теза про існування в XX ст. окремої соціалістичної цивілізації на теренах однієї шостої частини суходолу. При цьому на теренах колишніх «соцкраїн» соціалізм, як явище далеко не однозначне за суттю та наслідками, яке належить до порівняно недавньої історії, залишається об’єктом не стільки неупередженого наукового аналізу, скільки застосування суджень морально- оціночного характеру.
На превеликий жаль, головними критеріями при формулюванні визначень поняття «соціалізм» часто виступали і виступають не наукова об’єктивність, а ідеологічні симпатії/антипатії, відчуття певної інтелектуальної спорідненості, партійна приналежність, і, нарешті, особисті (нерідко на рівні буденної свідомості) уявлення. По суті, чимало самих визначень дають інформацію не тільки чи не стільки про явище, скільки про позицію автора з цього питання. Так, для харківських науковців-соціалістів С. Белого та Г. Мілюхи поняття «соціалізм» водночас і «віковічна мрія і вчення про соціально справедливий суспільний устрій»3, і «громадсько- політична течія, яка ставить за мету суспільство, що характеризується пріоритетом суспільних інтересів над приватними, переважанням суспільних форм власності при їх різноманітності, високим рівнем демократії та прав людини»4. На думку сучасного українського науковця Т. В. Орлової головне в соціалізмі те, що «...приватна власність і розподіл прибутків підлягають соціальному контролю, а не визначаються індивідами, які переслідують свої власні інтереси, чи ринковими силами капіталізму»5. З позицій авторів одного з вітчизняних навчальних посібників з політології основою соціалізму є «ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, соціальному розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості»6. На думку росіянина В. Лазуткіна, «матеріальна незалежність, демократизм і духовна свобода — ось три кити соціалізму, на яких ґрунтується істина останнього — вільна всебічно розвинута особистість у спілкуванні з собі подібними. Всі збочення, викривлення, «мутації» соціалізму пов ’язані з порушенням органічної єдності цих трьох принципів»1. Натомість, для більш ніж скептично налаштованого вище названого М. Маля «соціалізм - утопія в буквальному значенні цього слова, ... повне втілення соціалізму залишається для царства довірливості, «віри в невидиме, надії на невідоме». Цілком зрозуміло, що соціалізм у значенні дослівному нічого не означає. ... «соціалізм» навіть не являє термін історичних або суспільних наук, швидше, це термін месіанський, напівмагічний; часто навіть стверджували, що найфантастичніші різновиди соціалізму містять у собі щось від світової релігії»8
Отже, не просто багатозначність, але й багатовимірність значення терміну «соціалізм» очевидна. Між іншим, це, до певної міри, визнавалося й у радянські часи (насамперед після утворення режимів «народної демократії» в країнах Східної та Центральної Європи і, особливо, ісля того, як югославська та угорська моделі соціалізму стали доконаним фактом). Однак, із певним зауваженням. Зокрема, на відміну від більшості наведених вище визначень, радянські енциклопедичні видання не згадували такі «пережитки» буржуазних політики і права, як економічний та політичний плюралізм, високий рівень демократії («пролетарська демократія» не рахується!), соціальних та політичних прав і свобод людини. Так, «Українська радянська енциклопедія» у статті «соціалізм» давала три основних визначення даного явища: «1) Вчення про суспільство, в якому відсутні експлуатація людини людиною і соціальне пригнічення, стверджується соціальна рівність; спільна назва різноманітних соціалістичних вчень. 2) Соціалізм науковий — те саме, що й науковий комунізм (складова частина марксистсько-ленінської ідеології
- А.М.). 3) Перша фаза комунізму, суспільний лад, який приходить на зміну капіталізму і заснований на суспільній власності на знаряддя і засоби виробництва, владі трудящих, керованих робітничим класом на чолі з комуністичною партією»10. Принаймні два значення з трьох наведених мають безпосереднє відношення до марксистської інтерпретації соціалізму. Отож, у цьому зовні нейтральному троякому визначенні, по суті, немов у дзеркалі відображений один з основних міфів радянської епохи: дихотомічне уявлення про соціалістичні вчення, схематично поділені на «до» і «крім» або «після». У даній статті мова піде про соціалізм у широкому розумінні цього терміну. Під останнім можна вважати напрямок у суспільній думці (або у реальній практиці державного управління), який наголошує на домінанті колективних, суспільних інтересів над індивідуальними, пріоритеті принципів соціальної рівності й справедливості над приватною економічною свободою.
Насамперед, наголошуючи на багатозначності соціалістичних уявлень та з метою уникнення певної світоглядної та термінологічної плутанини (притаманної для окремих сьогоднішніх дослідників чи коментаторів проблеми), хотів би виділити три основних виміри, а саме, соціалізм як:
1) Етичне вчення;
2) філософсько-соціологічна теорія;
3) державна практика соціалістичного будівництва.
Тематика статті вимагає зосередити основну увагу саме на другій складовій соціалізму. Однак необхідно також принаймні коротко окреслити й інші виміри.
Етична (морально-етична) складова. У пам’яті старшого та середнього поколінь радянської епохи досі зберігається «моральний кодекс будівника комунізму», який об’єднував низку загальнообов’язкових для радянського громадянина приписів. Більшість з них не носили якогось специфічного «марксистсько-ленінського» характеру, являючи собою результат тривалого історичного розвитку традиційної суспільної моралі. Однак варто зазначити, що етична складова соціалізму бере витоки з часів, як кажуть, «сивої давнини». Дозволю собі навести характерну з цього приводу думку відомого російського історика Р. Медведева: «Мрії про справедливе суспільство, де всім його громадянам було б добре й цікаво жити, де люди не принижували б і не пригнічували один одного, де ці люди були б вільні й рівні у своїх правах, де їхні проблеми вирішувались на основі справедливості й загальновизнаного усіма закону, де «верхи» суспільства визначались тільки повагою й довірою «низів» і повинні були опікуватись спільними інтересами й добробутом, де панували співпраця, злагода й любов до ближнього — мрії про таке суспільство з ’явилися ще у найдавніші часи разом із появою приватної власності, нерівністю й пригніченням, багатих і бідних, рабів і рабовласників, станових привілеїв і держави, яка ці привілеї охороняє. У кінцевому підсумку, саме ці мрії, ця жага справедливості породила всі світові релігії, що збереглися дотепер з їх проповіддю миру, злагоди, добра і кращого життя, нехай навіть за межами того, що було прожите»12.
сьогодні залишки релігійно-соціалістичних вірувань містяться у поширених в окремих країнах суспільно-політичних доктринах «християнського соціалізму» чи «ісламського соціалізму», ідеологи та прихильники яких вважають, що вже священні канони цих релігій містять в собі соціалістичні елементи.
Державна практика соціалістичного будівництва. Довго вважалося, що першою практичною спробою реалізувати на практиці соціалістичні ідеї була Паризька Комуна 1871 р. Однак сьогодні переважна більшість науковців визнають, що остання була лише намаганням революційного муніципального органу в умовах безвладдя та військової й господарчої катастрофи надзвичайними заходами розв’язати нагальні проблеми. Отож, першою спробою втілення соціалістичних ідей на практиці була Жовтнева революція 1917 р. в Росії, за якою сталася низка радикальних революцій в Німеччині, Угорщині, Іспанії, революційних та національно-визвольних рухів в колоніальних та напівзалежних країнах. Друга світова війна привела до утворення «світової системи соціалізму», яка охопила Центральну та Східну Європу, СРСР, значну частину Азії (зокрема, Китай, В’єтнам, Лаос та Камбоджу), окремі держави Африки (режими «соціалістичної орієнтації» в Анголі, Мозамбіку, Ефіопії та ін.) та Латинської Америки (Куба, Нікарагуа тощо).
Коротко характеризуючи специфіку моделі «реального соціалізму» (саме так прийнято називати лад, який проіснував на практиці в історії багатьох країн світу в 1917/1918 - 1991 pp.), необхідно виділити такі його особливості:
• в економіці - крайній етатизм (вплив державного апарату на соціально-економічні процеси), домінування державної/суспільної власності в економіці, ліквідація або зведення до мінімуму впливу ринку та ринкових відносин;
• в політиці - однопартійність, або монополія на вищу владу з боку однієї (комуністичної/соціалістичної/робітничої) партії при номінальній багатопартійності, формально-декоративна роль законодавчих та виконавчих органів влади;
• в соціальній сфері - курс на побудову культурно та соціально гомогенного суспільства;
• в суспільному та ідеологічному житті - загальна обов’язковість офіційної ідеології марксизму-ленінізму, крайній колективізм, домінування психології «оточеної цитаделі».
Водночас, існували й певні, інколи досить суттєві відхилення від даного шаблону. Так, угорський та югославський різновиди «реального соціалізму» дозволяли наявність елементів економічного, політичного та культурного плюралізму в житті цих країн у 60-х - 80-х pp. Кінець 80-тих - початок 90-тих pp. XX ст. розділили навпіл історичну долю соціалістичних країн: одні (СРСР, країни Східної та Центральної Європи) під тиском низки об’єктивних та суб’єктивних чинників відмовились від соціалістичної ідеології та практики, інші (Китай, В’єтнам) пішли на широке запозичення елементів капіталістичної ринкової економіки при збереженні владних важелів за комуністичними партіями.
Єдиної точки зору на причини краху «реального соціалізму» (тобто моделі соціально-економічного та політичного розвитку, притаманної для СРСР і країн Центральної та Східної Європи) сьогодні не існує. Найпоширенішими є три основні версії.
Згідно першої (вона представлена, зокрема, у раніше згаданого М. Маля), причина провалу «соціалістичного експерименту» полягає у нежиттєздатності глибинної моральної ідеї соціалізму як повної рівності людей. Отож, історія СРСР та його сателітів є «сумішшю ідеологічних ілюзій та банального примусу», коли втрата віри в ідеологію та зменшення примусу неминуче ведуть до розпаду всієї системи17.
Друга точка зору наголошує на розриві між марксистською теорією та реальним станом речей в СРСР. Її прихильники стверджують, що вади «реального соціалізму» є результатом певних суб’єктивних причин, таких, як бюрократичні виверти чи політичні помилки конкретних державних діячів. Представники цього напрямку пропонують визначати суспільно-політичний лад в країнах соцтабору як «державний капіталізм», або «державний соціалізм», «феодальний соціалізм», або навіть, як «мутантний» тип соціалізму, хворобливе відхилення від марксистської теорії18.
Нарешті, прихильники третьої гіпотези вбачають причини краху соціалізму в СРСР у «буржуазному переродженні» партноменклатури після смерті И. Сталіна (насамперед, «групи Брежнєва») та у підривній діяльності американських спецслужб, яким вдалося створити потужну «п’яту колонну зрадників» в керівництві ЬСПРС на чолі з «генеральним перевертнем» М.Горбачовим19.
Існують і проміжні точки зору, наприклад, така: соціалізм у СРСР мав закономірні викривлення, зумовлені складними обставинами тієї історичної доби, коли формувались основні його засади (жорстокість громадянської війни, збереження традицій зовнішнього капіталістичного і внутрішнього буржуазно-поміщицького ладу, вороже міжнародне оточення тощо), однак він не втратив свого соціального, економічного та гуманістичного потенціалу, отож його знищення - цілком на совісті ренегатів та «перевертнів» з числа «буржуазно переродженої» партноменклатури20. Близької точки зору дотримується іспанець А. Фернандес, який стверджує: «російський комунізм, радянська модель побудови соціалізму народжені самим життям, російською історією, яка завдавала траєкторію розвитку. І ця історія визначила фундаментальні відмінності від тих форм, в яких, як вважалося, соціалізм мав би бути втіленій у Західній Європі»21. Коли ж під час перебудови частина вищого керівництва СРСР почала, як їй здавалося, «виправляти викривлення» з тим, щоб наблизити радянську дійсність до описаного в творах класиків ідеального образу, реальна соціалістична модель просто розпалася.
Соціалістичні філософсько-соціологічні теорії та політичні доктрини. Потрібно підкреслити, що для соціалістичних ідей, починаючи з XIX ст. і по сьогоднішній день притаманна надзвичайна поліваріантність. Це аж ніяк не дає змогу говорити про соціалізм у теорії як про якесь внутрішньо однорідне явище. Отож, дослідники використовують різні класифікації соціалістичних вчень. Однією з найбільш оптимальних можна вважати наступну: авторитарний соціалізм (бабувізм, бланкізм, марксизм-ленінізм, сталінізм, троцькізм, маоїзм), лібертарний соціалізм (анархізм, анархо- синдикалізм, анархо-комунізм, деякі напрямки троцькізму та неомарксизму, зокрема, ідеї Франкфуртської соціологічної школи), демократичний соціалізм (різні течії соціал-демократії). Власне термін «соціалізм» з’явився у 20 - 30-х pp. XIX ст. В 1834 р. у статті французького публіциста П. Леру «Індивідуалізм і соціалізм» вперше було вжито цей термін у значенні кардинально протилежності індивідуалізму в усіх його проявах у моральному та соціальному житті людини. Вже через рік термін «соціалізм» почав вживатися в Англії серед послідовників Р. Оуена, а в 1842 р. німець JL Штейн вперше пов’язав ідею соціалізму з тодішнім суспільно-політичним рухом і, зокрема, з розвитком пролетаріату24.
Дослідниками відмічаються наступні визначальні характерні особливості соціалістичних вчень XIX - XX ст.: по-перше, безперервність і спадковість їхнього розвитку на відміну від спорадичних уявлень минулих епох; по-друге, зв´язок із суспільною практикою, сильний вплив соціалізму на громадсько-політичне життя, утворення політичних партій на основі саме соціалістичної ідеології; по-третє, намагання ідеологів здійснити наукове обгрунтування соціалістичних теорій25. Вже у французького соціаліста- утопіста А. Сен-Сімона відчутним було прагнення пов’язати соціалізм з наукою для того, щоб реорганізувати життя суспільства на наукових засадах. Однак найвідчутніше прагнення поєднати соціалізм із наукою характерно для К. Маркса та Ф. Енгельса.
Першими ідеологами й популяризаторами соціалістичних філософсько- соціологічних теорій стали французи А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є та англієць Р. Оуен. Вони критикували виразки сучасного їм суспільства і виступали за те, щоб створити нову, найбільш досконалу систему людських взаємин і запровадити її в суспільство шляхом просвітництва - тобто пропаганди або практичного прикладу з боку зразкових соціалістичних общин. На їх думку, лише незнання істинних принципів справедливого облаштування суспільства було єдиною перешкодою, що нібито стояла на заваді ідеального життя для всього людства. Соціалісти-утопісти мріяли розкрити очі людству, розробивши нову науку, яка б пояснювала всі закони й закономірності розвитку суспільства. При цьому вони спирались на «райдужно- раціоналістичні» уявлення про досконалість та гармонійність природних властивостей людини, а значить, можливість швидкого перевиховання індивідів, формування в них усіх необхідних якостей шляхом перенесення цих індивідів у штучно створену ідеальну обстановку тощо.
Класичний марксизм. Безумовно, найвідоміша і найглобальніша за своїми наслідками соціалістична теорія в історії людства пов’язана з ім’ям К. Маркса (1818 - 1883 pp.) та Ф. Енгельса (1820 - 1895 pp.). Попри неоднозначність ставлення до їхньої інтелектуальної спадщини на теренах сучасної України та інших держав СНД, повинен відзначити загальну визнаність універсальності та епохальності розробленої ними концепції. Марксизм, поза будь-якими сумнівами, належить до числа тих ідей, які змінюють обличчя світу (питання «істинності» чи «хибності» вчення К.Маркса є надто дискусійним, отож залишимо його за межами статті). Напевно, варто солідаризуватись із відомим британським істориком Е. Хобсбаумом, який зазначав: «Єдиним мислителем доби, який розробляв всеосяжну теорію структури суспільства і суспільних змін, мислителем, який дотепер викликає повагу, був соціальний революціонер Карл Маркс. Він викликав захоплення, чи, принаймні повагу й економістів, й істориків, й соціологів. Це вже само по собі величезне досягнення, тому що його сучасники (не беручи до уваги економістів) сьогодні вже забуті, навіть у середовищі високоосвічених людей»26.
Соціалістична теорія К. Маркса та Ф. Енгельса, відома як «науковий соціалізм», виникла не на порожньому місці. Вона являла собою синтез ідей їхніх попередників соціалістів-утопістів із новітніми на середину XIX ст. досягненнями гуманітарних та природничих наук. Такими досягненнями на той час були: у галузі філософії - теорії німецьких мислителів І. Канта, Г. Гегеля та JI. Феєрбаха; у галузі соціології - позитивізм О. Конта та Г. Спенсера; у галузі природознавства - еволюційна теорія Ч. Дарвіна.
Згідно з марксистською діалектико-матеріалістичною філософією, матеріальний світ (в тому числі людське суспільство) не є статичним, а перебуває у постійному діалектичному русі/розвитку, джерелом для якого виступають внутрішні суперечності. Відповідно, за філософією історії К. Маркса і Ф.Енгельса, фундаментом будь-якого суспільства виступає матеріальний базис, який є первинним, тобто визначальним щодо надбудови - політики, релігії, філософії та мистецтва (саме ця теза давала можливість противникам Маркса небезпідставно звинувачувати його в економічному детермінізмі). Саме зміни у матеріальному базисі зумовлюють і зрушення у всіх інших напрямках життєдіяльності суспільства. Основою же базису є спосіб виробництва матеріальних благ, що включає як технічну сторону та осіб, зайнятих у виробництві (продуктивні сили), так і відносини, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання виробленої продукції (виробничі відносини). У сукупності ж зміни у способі виробництва й визначають самий процес історичного розвитку суспільства, який відбувається поступально, проходячи при цьому ряд етапів (суспільно- економічних формацій). Кожній формації відповідає наявність двох основних виробничих класів (рабовласники і раби, феодали й залежні селяни, капіталісти й найманий пролетаріат), які визначаються ставленням до власності на основні засоби виробництва. Виходячи з того, що один з цих класів є експлуататорським, а інший експлуатованим, класичний марксизм вважав державу, як таку, політичним інструментом для забезпечення економічного панування, а, отже, для придушення незадоволення з боку експлуатованих класів суспільства.
Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обґрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму', коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обґрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат.– вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.
3 былет 1 п. Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н. е. Політичні ідеї і погляди у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спочатку мали релігійно-міфологічний характер.
У XI—VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід виявився, зокрема, у вченнях Конфуція і Мо Цзи в Китаї, Будди — в Індії, Заратустри — в Персії, проповідях єврейських пророків.
Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, всього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція. Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і судження»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.
Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.
Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «старших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи правління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.
Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброчесностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник — чиновником, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином та ін.
Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда, Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.
На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, обґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на правителів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Мо Цзи, засновник моїзму,розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.
Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Мо Цзи по-новому тлумачив традиційне поняття «воля неба», яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.
Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого Управління є вміле поєднання настанов з покараннями. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей.
Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок.
Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у Мо Цзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.
Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву«легізм».
Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан Ян — правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Критикуючи поширені та впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, традиційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління.
Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допо могою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Всіх їх об'єднує обґрунтування необхідності жорстоких законів як засобу управління.
В цілому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.
2 пит 56.Політична концепція консерватизму
Консерватизм з лат. збереження.
Фундатори консерватизму як політичної ідеології: ЕрікБерк, ,Бональд.
Консерватизм – ідеологічна течія, яка виступає за збереження і підтримку існуючих форм соціальної структури, традицій, цінностей, морально-правових норм.
Історичні ідеї консерватизму:
необхідність збереження існуючих традицій;
обґрунтування неприродності свідомого перетворення соціального порядку;
проголошення принципів послідовності;
не порушення природних порядків, даних Богом (природні принципи, що лежать в основі сім”ї, власності мають зберігатися);
Ідеї консерватизму на початковому етапі:
суспільство розглядається як злагоджений механізм, що функціонує;
принципи релігійної смиренності і покірності;
заклик до керованості власних дій тими принципами, що панують в суспільстві (неможливість панування демократії, бо дії народу - ірраціональні);
політики повинні підкорятись нормам моралі;
за консерватизмом людська природа переповнена лихих намірів, тому людина має підпорядковуватися Богу (таким чином обґрунтовується елітарна форма правління).
Концепції неоконсерватизму, що з”явився у 2-гій половині XXст. (кардинальні зміни порівняно з початковим консерватизмом) :визнання не тільки капіталістичного суспільства, а й ліберального; заперечення втручання держави в економіку, що стримує її розвиток
Особливість консерватизму - не має сталого ідейного ядра і набуває різних ідейних форм в різні історичні етапи.
Форми консерватизму:
історична форма
антропологічна форма: консерватизм як вічна загальнолюдська позиція щодо визначних ідей принципів, ідеалів. Суспільство є вищим за індивіда, бо окрема людина керується у своїх діях інстинктами;
ситуаційна форма: консерватизм як засіб пізнання і практичної діяльності суб”єктів політики, які намагаються зберегти існуючі порядки.
В цих рамках розрізняють:
ціннісний консерватизм: збереження вірності принципам, і готовність погодитись зі змінами
структурний консерватизм: характеризується негативним ставленням до суспільних змін.
Былет 4 , 1 пит У Стародавній Греції державність виникла на у Стародавній Греціїпочатку І тисячоліття до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Перехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався в Греції поглибленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу.
У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями давньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу його пізнання й пояснення.
Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.
Сократ.
Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.
Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).
Платон
Своє політичне вчення він виклав головним чином у діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».
Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.
Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.
Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох —жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, в демократії — свобода. Саме з демократії виростає ЇЇ продовження і протилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.
У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, владу небагатьох і владу більшості, кожен з яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це аристократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою з законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгіршою формою, серед незаконних — найкращою.
Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядівАрістотеля — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія».
У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.
Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е.
Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.
Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва — республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.
Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.
Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади.
Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.
Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.
Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. 2 пит Термін «лібералізм» (лат. лібераліз – вільний) почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як ДЛокк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін.
Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму:
Економіка:
- свобода праці та вир-ва
- вільний вибір форм ек життя
- свобода ринку та конкуренції
- недоторканість прив власності
Культура:
- надання людському розуму повної свободи
- без обмежень для розвитку науки
- свобода совісті, свободі слова...
Політика
- правова держава
- розвиток місцевого самоуправління
- політ права і свободи всім
- засудження революції, заохочення еволюції
- держава виконує роль нічного сторожу
Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії та США.
Поте системна криза капіталізму 30-х років, криза соціальних відносин та за ними й політична криза призвели до необхідності перегляду політики лібералізму та появи неолібералізму.
Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування.
У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок.
Яскравим прикладом неолібералізму була політика Рузвельта з 1932 по 1941 рр.
Был 5
1 пит. В історїі Західної Європи Середні віки охопили більш ніж тисячолітню епоху — V—XVI ст. Це була епоха формування і розвитку феодалізму.
У центрі ідейно-політичних зіткнень цього періоду була запекла боротьба між римо-католицькою церквою, папством, з одного боку, і світськими феодалами, монархами, з другого, за вплив у суспільстві. Відповідно, однією з центральних проблем політичної думки стало питання про те, яка влада — духовна (церква) чи світська (держава) повинна мати пріоритет у суспільстві.
На розвиток політичної думки Середньовіччя значний вплив мали і вчення античних мислителів, особливо їхні ідеї про походження і сутність держави, про правильні і неправильні форми правління та їх взаємозв'язок.
У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».
Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».
Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне».
Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.
Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.
Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.
Фома Аквінський.
Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Про панування владик» і «Сумма теології».
Наслідуючи Арістотеля, Фома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою. Поодинці люди не можуть задовольнити свої потреби, в них від природи закладене прагнення об'єднатися і жити в державі. З цієї природної причини й виникає держава як політична спільність людей. Метою державності є спільне благо, забезпечення умов для гідного життя. Здійснення цієї мети, на думку мислителя, передбачає збереження феодально-станової ієрархії, привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотримання всіма встановленого Богом обов'язку підкорятися правителям, які уособлюють собою державу.
За його тлумаченням, сутністю влади є такий порядок відносин панування і підкорення, за якого воля осіб з верхівки суспільної ієрархії керує нижчими верствами суспільства. Оскільки такий порядок заведений Богом, то влада має божественний характер. Саме в цьому сенсі теолог тлумачить вислів апостола Павла про те, що «всяка влада від Бога».
Вважаючи владу за її природою благом, Фома Аквінський, однак, застерігає, що конкретні форми і способи її походження і здійснення можуть виявитися й недосконалими, несправедливими. Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати лише про себе. Наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать вимогам моралі та інтересам церкви, настільки, на його думку, піддані мають право чинити цим діям опір. Оскільки тиран опікується лише власною, а не спільною користю, нехтує закони і справедливість, народ може повстати проти нього. Проте остаточне судження про законність походження й використання влади і припустимість боротьби з нею належить церкві. Цим самим обґрунтовується право церкви на втручання у світські, державні справи.
Серед форм державного правління Фома Аквінський розрізняє монархію, аристократію і тиранію, різновидом якої є демократія. Перевагу він віддає монархії, бо її влаштування нагадує як влаштування світу взагалі, створеного і керованого одним Богом, так і людський організм, різні частини якого об'єднуються і спрямовуються одним розумом. Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабільність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей, а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії: абсолютну і політичну. Симпатії його були на боці другої, в якій влада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.
Марсилій Падуанський.
Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.
На думку вченого, церква має бути відокремленою від держави, бо в них різні цілі і сфери діяльності. Розмежовуючи закони людські й закони божественні, він стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні закони. Тому духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив.
Марсилій Падуанський вважав, що держава виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття. Спочатку сім'ї об'єднуються в роди, потім роди — в племена, на базі яких виникають міста і в кінцевому підсумку — держава, що ґрунтується на спільній згоді всіх її громадян і має за мету їхнє спільне благо.
Джерелом будь-якої влади в суспільстві виступає народ, саме від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм уверенітету і верховної законності. Щоправда, під народом чений розумів не всіх громадян держави, а лише представників впливових і заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників.
Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. Марсилій Падуанський одним із перших в історії політичної думки висунув та обґрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади держави. На його думку, законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади він важливе місце відводив виборності як засобу утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Віддаючи перевагу монархії, найкращою формою державного правління він вважав виборну монархію, в якій правитель обирається народом.
Політичні вчення у часи буржуазних революцій.
Політична думка починає приділяти велику увагу проблемі індивіда як громадянина і характеру його взаємовідносин з державою. Гуго Гроцій. Основними політичними доктринами епохи Просвітництва стали теорії "природного права" і "суспільного договору". Засновником концепцій вважається голландський юрист і дипломат Гуго Гроцій. Ідеї, витоки яких йдуть ще з античності, набули класичної форми в епоху, коли став актуальним принцип особистої свободи. Томас Гоббс. Згідно з думками англійського мислителя Томаса Гоббса, природний стан людей - це постійний конфлікт, війна всіх проти всіх. Джон Локк. Співвітчизник Гоббса Джон Локк дав інше трактування природному стану і відносинам людей з державною владою після підписання договору. Він вважав, що більшість людей наслідують природним правам через свою розумність і доброту, хоча можуть тягтися до владної вигоди. Тому вони потребують незалежного суддю. Створивши державу (своєрідного опікуна), народ виступає як його підопічний і як його засновник. Жан-Жак Руссо. Найрадикальнішу концепцію суспільного договору створив французький мислитель Жан-Жак Руссо. Ідеалізуючи природний стан, своєрідний "золотий вік", він вважав, що громадянський стан повинен гарантувати людині відшкодування природної рівності у вигляді договорено установлених свобод. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Опозицію лібералізму й ідеї народного суверенітету склала політико-правова теорія Г.Гегеля. Захоплене ставлення до французької революції і Наполеона в кінці життя змінилося на критику демократії і захист прусської поліцейської держави, що здавалося йому реалізацією політичної розумності. Він поставив державу вище суспільства й особистості. Багато ідей позитивізму здійснили вплив на розвиток власне політичної науки: уявлення про суспільство як про систему, в якій окремі елементи виконують певні функції, про механізми, що підтримують стійкі соціальні зв'язки.
2 пит
54. соціально політична ситуація в Україні: загальна характеристика |
|
«Світова економічна криза не оминула Україну, болісно зачепивши майже всі галузі економіки, тисячі компаній і мільйони громадян.»Соціально-економічна та суспільно-політична ситуація в державі є надзвичайно складною. Головними чинниками загострення становища є суттєве зниження виробництва, високий рівень інфляції, дефіцит державних фінансів, що веде за собою значну заборгованість по заробітній платі, пенсіях, низький рівень життя населення, нереформованість країни, неефективність «старої пострадянської економіки», внутрішні конфлікти та неузгоджена зовнішня політика, поряд із впливами глобальних кризових процесів. Соціальна та демографічна криза, яку ми переживаємо зараз – це, в першу чергу, суспільна криза довіри, що породжується егоїзмом і бажанням вижити за рахунок і минулих, і прийдешніх поколінь. Зруйновано систему виховання, школи та дитсадки катастрофічно недофінансовані, вражаючі показники дитячої безпритульності та підліткової злочинності. А якщо до цього додати втрачений престиж професії вихователя та вчителя, залишковий принцип розвитку закладів культури, музеїв та бібліотек, то критичність ситуації очевидна. Тіньова економіка, що сягає за обсягом майже половини валового внутрішнього продукту, та її супутник – корупція. Незавершеність ринкових перетворень, що зупинилися на півдороги через політичні війни та примітивний популізм, спричинила розвиток специфічного «дикого капіталізму»,де неефективна держава, яка відірвалася від людей, перетворилась на бюрократичну машину, що піклується лише про інтереси чиновництва. Конфліктність, дуалізм виконавчої влади, слабке самоврядування, корумповані і нечесні суди, нерозвинені політичні партії – лише окремі аспекти цієї проблеми. Занедбана екологічна ситуація, критична ситуація в житлово-комунальному господарстві, животіння охорони здоров’я. Останні роки Україну роззброювали не зовнішні чинники, а власні демагоги. Єдиний шлях виходу України на траєкторію сталого розвитку – це рішучі й всеосяжні реформи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності економіки. Реформи в Україні пройдуть у 24 галузях. Програма розрахована на період 2010-2014 рр. Вже впроваджена пенсійна реформа, сталася зміна бюджетного та налогового кодексу, реформа в сфері житлово-комунального господарства , судова реформа, адміністративна. На даний момент уряду вдалося стабілізувати відносини з ключовими партнерами України – Європейським Союзом, США та Російською Федерацією, вийти на якісно новий рівень діалогу та співпраці з міжнародними організаціями та установами. Почали рухатися в бік азіатських ринків, мова йде про Китай. Україна підтвердила свій статус неядерної держави, що активно бореться за нерозповсюдження ядерних матеріалів та технологій. Суттєво наблизилися до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Ми врегулювали проблему надвисоких цін на природний газ, відновили діалог щодо взаємовигідної співпраці з Росією. Відбулося скорочення кількості міністерств з 20 до 16, а міністрів тепер 17 замість 26. Зі 112 органів центральної виконавчої влади залишиться 63. Окрім цього, створено 28 служб, 12 агентств і 7 інспекцій. В Україні встановилася політична та економічна стабільність. За рік зростання ВВП збільшився до 4,5%, інфляція зменшилася з 13% до 9%, дефіцит бюджету скоротився з 15% до 5%, експорт української продукції збільшився приблизно на 30%, промислове виробництво збільшилосяна 11%. В соціальній сфері набув чинності закон «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», щодо виплати допомоги при народженні дитини, а також закон «Про пенсії за особливі заслуги перед Україною», яким передбачена виплата в повному обсязі пенсії за особливі заслуги перед Україною особам, які отримують таку пенсію і перебувають на повному державному утриманні у відповідній установі (закладі). Також набув чинності закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «про захист персональних даних». У сучасному складному і глобалізованому світі лише консолідовані і політично зрілі нації спроможні забезпечити конкурентоспроможність національної економіки, зберігати і розвивати свою соціокультурну ідентичність та самобутність, убезпечувати свій розвиток від зовнішніх та внутрішніх загроз. Залишається сподіватися на те що Україні вдасться вийти з кризової смуги сильнішими, утвердитись у колі потужних і впливових країн світу, що визначатимуть майбутнє глобального суспільства на наступні десятиріччя.
|
6 был.1 пит. Те сааме шо й про буржуазны революції. (перепис. Можна).
2 пит. Політичне прогнозування його суть зміст і завдання Політи́чний прогно́з (від гр. prognosis, pro — наперед, gnosis — пізнання)— науково-обґрунтоване судження про можливі стани об’єкту у майбутньому, про альтернативні шляхи та терміни їх здійснення.Політичний прогноз ( у шир. сенсі) – розробка науково обґрунтованих суджень про ймовірні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому та про можливі шляхи та строки їх досягнення. Політичний прогноз (у вузько-прикладному сенсі) – науково обґрунтовані судження про імовірнісні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому і про імовірні шляхи та строки досягнення, котрі мають чітко визначений період упередження та тісно пов’язані з можливою реакцією на них у вигляді політичних рішень ( К. В. Симонов )
Під прогнозом розуміється науково обґрунтоване судження про можливі стани об'єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни їхнього здійснення. Процес же розроблення прогнозів називається прогнозуванням. Прогнозування — це спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій, у підсумку яких з одних, уже відомих зведень про минуле і сьогодення, одержують уявлення про можливі стани прогнозованого об'єкта, тобто одержують інші знання. Кожен прогноз розробляється так, щоб уникнути небажаних результатів вірогідного розвитку подій і прискорення ймовірного розвитку в бажаному напрямку.
Наукове передбачення не може претендувати на абсолютно точне і повне знання майбутнього, на свою обов'язкову вірогідність: навіть ретельно вивірені і зважені прогнози виправдуються лише з відповідним ступенем вірогідності. Отже, наукове передбачення є ймовірне знання. Ступінь його вірогідності залежить від: • терміну, що відокремлює нас від події, що передбачається, явища, процесу. Неважко здогадатися, що чим віддаленіша прогнозована ситуація, тим менший ступінь вірогідності знання; • обґрунтованості прогнозу знанням відповідних закономірностей, традицій, менталітету тощо; • системності, складності і динамічності прогнозованого стану суспільства або окремого його компонента.
До проблематики політичного прогнозування майбутнього належать як глобальні питання, що охоплюють великі регіони й людство в цілому, так і локальні, але не менш складні проблеми в різноманітних сферах людської діяльності. Політичне прогнозування передбачає: 1) проектування в політичній сфері, розроблення політичних сценаріїв проектів майбутнього політичного буття, за якими передбачається або планується розвиток подій у певному суспільстві; 2) здатність до політичного передбачення окремо взятої особи або групи індивідів за допомогою інтуїції, знання, інтелектуального чи соціального проектування на основі сукупного досвіду Значення політичного прогнозування полягає не тільки в тому, що від нього залежить ефективність політичної діяльності, рішень та акцій, які приймаються, а й у тому, що за самою суттю воно є започаткованою політичною оцінкою, яка ґрунтується на усвідомленні політичних інтересів певних соціальних груп..
7 білет 1 пит . Політичний плюралізм створює умови для узгодження голов-
них соціально-політичних інтересів і попереджує ескалацію конф-
ліктів. Важливі аспекти політичного плюралізму знайшли своє
відображення і в Конституції України.
В розвитку плюралістичного напрямку в теорії демократії
можна виділити декілька важливих моментів, які здійснили поміт-
ний вплив на його формування. Багато чинників сприяли виник-
ненню плюралістичного світогляду в світі. В основі цієї концепції
лежить теза про першорядне значення діяльності, дій і практики
людини, їх проявів і наслідків. Роль і місце людини розглядаються
в усіх аспектах її фізичного і духовного потенціалу. Як продукт
еволюції людина є невід'ємною складовою навколишнього світу.
У процесі свого розвитку вона постійно випробовувала його вплив
і обмежуючу дію, що значною мірою зумовило форму людського
суспільного буття.
Соціальне оточення є єдиним середовищем, в якому можливе
становлення і гармонійний розвиток людини. Проте для повної
самореалізації людини і дійсного прогресу людського суспільства
потрібно, щоб людина не тільки мала право на індивідуальність
і автономність, а звідси і на самостійність мислення, а й могла
вільно його реалізувати. Незалежне сприйняття світу полягає в
суб'єктивних оцінках, якими людина визначає оточуючу її реаль-
ність. У прагматизмі стверджується, що у кожної людини є своя
філософія, що відповідає критеріям істинності й корисності, які
людина вибудовує особисто для себе. Оскільки дійсність володіє
багатьма формами, картина світу для кожної людини придбаває
плюралістичні контури. Кожна людина будує, створює, «makes»,
за термінологією Шиллера, свою реальність відповідно до приро-
дженого темпераменту, духовного й інтелектуального рівня свого
розвитку в межах свого безпосереднього оточення.
Важливого значення в даному випадку набуває теорія
прагматизму.
У Європі ідеї плюралізму активно підтримував і розвивав
Ф. К. С. Шиллер. Стрижньове значення, яке створює рух кон-
цептуальної думки в міркуваннях Шиллера, становить ідея про
недосконалість істини, схильної до переосмислення, спростування
і перевірки. Завдяки сааме Шиллеру спостерігався поступовий пере-
хід від поняття про єдину систему світу до концепцій системного
плюралізму. Шиллер стверджував, що слід завжди пам'ятати про те,
що абсолютизація одного поняття або дії веде до втрати багатьох
інших. У прагматизмі, писав Шиллер [9, 233], стверд жується не абсо-
лютизація особистісних установок на визнання одного принципу,
яким би правильним або істинним він не був, а постійний пошук
справжньої соціальності. Людині пропонується орієнтуватися на
прагматично корисний вибір, який припускає перевірку, кори-
гування і перегляд одного разу знайдених суспільних стандартів.
Не менш важливою ідеєю плюралізму в прагматизмі є неприйняття
концепції «безвихідного становища», за якого людина змушена
діяти або вірити, як їй наказують або як змушують обставини.
Шиллер вважав, що з будь-якого становища можна знайти вихід за
допомогою компромісу, діалогу або нової ідеї, виходячи з їх життє-
вих інтересів і соціальних прагнень. Шиллер не закликав людину
відмовитися від пошуку істини. Він вважав, що в потоці реальності,
в її незавершеності й мінливості полягає можливість становлення
і розвитку. В постійному пошуку істини (quest for truth) людина
знаходить новизну, зміну й успіх [9, 235]. Концепція плюралізму
означала для Шиллера, як і для Джеймса, світ, у якому відбуваються
реальні зміни, людина в ньому зазнає втрат, домагається успіху.
304
Важливий внесок до теорії плюралізму внесли американські
вчені-політологи. Одним з джерел політичного плюралізму
можна вважати погляди Дж. Медісона та О. Гамільтона. Так, ідею
плюралізму можна спостерігати в працях Дж. Медісона, який
зазначав, що перешкоджати різномаїттю груп, думок, тобто плю-
ралізму, означає обмежувати або знищувати свободу.
Ще одним джерелом формування плюралістичної теорії є кон-
цепції груп інтересів Артура Бентлі, який вважав, що досліджувати
процес державного управління слід шляхом аналізу діяльності
людей, яка визначається інтересами і спрямовується на їх реалі-
зацію. Діяльність людей здійснюється не індивідуально, а завдяки
групам, в які люди об'єднуються на основі спільних інтересів. Саме
А. Бентлі вводить до наукового обігу поняття «групи інтересів»,
до яких він відносив різноманітні організовані групи людей, які
мають певну мету і висувають певні вимоги до політичної влади.
Індивідуальна поведінка учасників політичного процесу розгля-
далася ним через взаємодію груп, до яких індивіди залучалися
з різних причин і мотивів [7, С. 35].
Значний внесок в теорію плюралістичної демократії було
зроблено Р. Далем, який вважав, що суспільство не зводиться до
простої сукупності окремих індивідів, воно є сукупністю відносин
між індивідами та різними підсистемами, в результаті чого харак-
теристики спільноти не зводяться лише до індивідуальних харак-
теристик. Плюралістична теорія Р. Даля базується на дослідженнях
розподілу влади в демократичному суспільстві. Розглядаючи владу
як реально існуючі відносини між двома суб'єктами, де один з них
має можливість діяти таким чином, щоб контролювати зворотню
реакцію з боку іншого на підставі наявних в нього ресурсів і їх
балансів, науковець зазначає, що в суспільстві існують різні форми
нерівності (на рівні освіти, прибутків, доходів тощо) і, відповідно,
не усі групи мають однаковий доступ до видів владних ресурсів.
Проте, майже кожна група має якусь перевагу, що дозволяє їй
впливати на політичний процес в умовах демократії. В силу того,
що різні групи мають доступ до різних ресурсів, вплив кожної з них
змінюється в залежності від ситуації, яка складається. Конфлікти
з приводу політики та її результатів є неминучими тому, що групи
мають різні інтереси, часто протилежні, і намагаються впливати
на владу з метою реалізації своїх задач. Проте процес узгодження
інтересів через посередництво урядових структур, угоди і компро-
міси призводять до такого політичного курсу, який в перспективі
є сприятливим для всіх. Політичні результати завжди є наслідком
урядових спроб посередництва у відносинах між групами, які кон-
курують і змагаються між собою, та їх програмами. Таким чином,
прийняття політичних рішень в сучасній демократичній державі
передбачає процес укладання угод і знаходження компромісів
між відносно невеликими автономними групами, хоча і не всі
інтереси задовольняються повною мірою. Демократичний полі-
тичний процес за Р. Далем, це – взаємодія політичної конкуренції
за чіткими і відомими правилами організованих меншин (еліт) і
політичної участі у виборах, референдумах, масових акціях тощо
неорганізованої більшості (мас). Саме від неорганізованого народу
залежатиме те, яка з груп організованої меншості стає правлячою
на чітко визначений термін, а яка уходить в опозицію. Іншими
словами, плюралістична теорія підтверджує один з важливих
критеріїв сучасної демократії: жодна політична більшість не може
залишатися постійною більшістю, а жодна політична меншість
не може виконувати роль вічної опозиції [2, С. 225]. Демократія
створює механізми зміни влади правлячої партії і опозиції при
вирішальній ролі пересічних виборців в цьому процесі.
Тобто, на думку Р. Даля плюралістична демократія допускає
існування великої кількості організованих інтересів; організовані
інтереси конкурують між собою за політичну владу і вплив; кон-
куруючі інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують
владу; плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної
рівноваги, щонайкраще враховує суспільні і групові інтереси
під час прийняття політичних рішень [2, С. 224].
Цікавим є підхід М. Розенфельда, який використовував
назву «системна концепція плюралізму (systematic conception
of pluralism)» або «концепція усвідомленого плюралізму
(conception of comprehensively pluralism)» [8]. Майже одночасно з
М. Розенфельдом ідею про необхідність розробки саме такої кон-
цепції плюралізму висунула й професор права Мельбурнського
університету Д. Отто. Вона назвала її «концепцією здорового
плюралізму (conception of healthy pluralism)».
На думку, М. Розенфельда, концепція усвідомленого плю-
ралізму є «альтернативою» і «найкращим засобом» розв'язання
конфлікту між індивідом та групою, між індивідуальними пра-
вами людини та груповими (колективними) правами етнонаціо-
нальних меншин. Щоб довести правильність цього твердження,
він вдається до порівняльного аналізу концепції усвідомленого
плюралізму з монізмом, універсалізмом, релятивізмом, парти-
куляризмом, а також лібералізмом, комунітаризмом та деякими
іншими «ізмами», які по-різному ставляться до індивідуальних та
групових (колективних) прав. На відміну від лібералізму і комуні-
таризму, зазначає він, «усвідомлений плюралізм здатний встанов-
лювати принциповий баланс між інтересами індивіда, групи та
суспільства, взятого як ціле». Окрім того, усвідомлений плюралізм
є вочевидь кращим за релятивізм у справі управління конфліктами
між індивідом, групою та суспільством. Обґрунтовуючи цю тезу,
М. Розенфельд доводить, що, на відміну від інших конкуруючих
«ізмів», усвідомлений плюралізм «вважає індивідуальні та групові
інтереси сутністно і нормативно рівнозначними і рівноцінними».
Водночас зауважує, що ідейно-теоретичних конкурентів усвідом-
леного плюралізму можна поділити на три групи: лібералізм, який
встановлює зверхність індивіда та його інтересів над групою та її
інтересами; комунітаризм, який ставить групові інтереси вище
за індивідуальні; всі інші «ізми», які внутрішньо індиферентні
як до індивідуальних, так і до групових інтересів і які зводять всі
конфлікти до цих інтересів [8].
Окрім того, зазначені «ізми» з їх такими різними підходами
до індивідуальних та колективних прав М. Розенфельд поділяє ще
на дві категорії. До першої він зараховує лібералізм та комуніта-
ризм, які «обидва є прикладами монізму». При цьому під монізмом
мається на увазі єдина концепція добра, в контексті якої і повинні
307
вирішуватися всі нормативно-політичні питання. Другу категорію
становлять всі інші підходи, пов'язані з релятивізмом (який вважає,
що всі нормативні позиції є «суто контекстуальними і паразитую-
чими» (purely contextual and parasitic) на особливій, специфічній
концепції добра), на яких вони ґрунтуються з наслідками, що
роблять нерозумними і безглуздими спроби оцінювати ці підходи
з точки зору будь-якої іншої концепції добра [8].
Хоча монізм і містить в собі широкий спектр різних норма-
тивних концепцій, в контексті сучасної політики, відданої кон-
ституційній демократії, лише дві такі концепції є доречними
і коректними, а саме: лібералізм та комунітаризм [4, С. 15.].
Релятивізм, є природно-індиферентним до індивідуалістських та
колективістських концепцій добра і в цьому відношенні перебу-
ває на паритетних засадах із усвідомленим плюралізмом. Однак
у ключовому відношенні релятивізм і усвідомлений плюралізм
«дуже відрізняються один від одного». Для релятивізму всі кон-
куруючі концепції добра є абсолютно рівнозначними і рівноцін-
ними. Для усвідомленого ж плюралізму, навпаки, одна концепція
добра, а саме його власна, ставиться понад всі інші, хоча головна
мета усвідомленого плюралізму полягає в тому, щоб, скоріш, при-
мирювати, а не відкидати інші концепції добра. Тобто, з точки
зору М. Розенфельда, усвідомлений плюралізм «повинен від-
давати перевагу своїй власній концепції добра, яка залишається
пов'язаною з іншими такими концепціями», тобто, усвідомлений
плюралізм повинен наполягати на пріоритетності своєї власної
концепції заради того, щоб краще захищати інші концепції» [8].
Він зазначає, що з точки зору усвідомленого плюралізму, «права
людини є ні однозначно універсальними, ні чітко особливими».
Скоріш за все вони формуються динамічним і еволюціонуючим
напруженням, спричиненим одночасним потягом людини і до
універсального, і до особливого. А це, в свою чергу, обумовлює
зіткнення і конфлікти між універсалізмом та партикуляризмом.
Загалом політичний плюралізм у сучасному суспільстві є осно-
вою для досягнення таких демократичних цінностей, як свобода,
рівність, справедливість. Поставши й розвиваючись в контексті
ідеалів буржуазно-демократичних революцій, він безпосередньо
пов'язаний із парламентською демократією, загальним виборчим
правом, діяльністю профспілок. За сучасних умов плюралізм озна-
чає розвиток найширших можливостей участі громадян в управ-
лінні суспільством, в ухваленні політичних рішень за участю
союзів, партій, рухів і громадських ініціатив. Саме це дає підставу
ототожнювати плюралістичне суспільство з гуманістичним,
демократичним.
Це, однак, не означає, що плюралістична система є наскрізь
ідеальною. У сучасному ліберально-демократичному суспільстві
побутують і партикуляризм, і відчуженість від влади, і аномія,
і сурогати колективізму, що дало підставу для різкої критики
плюралізму. Проте більшість у політиці, науці, масовій свідомості
орієнтується на плюралізм як чинник демократії, пов'язує розвиток
політичної системи з удосконаленням його форм для унеможлив-
лення диспропорцій.
Таким чином, де партійна система лише формується, де свобода
слова робить лише перші кроки після десятиліть репресій та страху,
культура толерантності, справедливості та співпраці лише народжу-
ється, майбутнє демократії безпосередньо залежить від вибору та
політичної культури еліт. Результати демократичних змін позитивно
вплинуть на задоволення групових інтересів еліт, а конфронтація,
нетерпимість загрожує самим основам демократії. За американською
термінологією демократія, заснована на плюралізмі, одержала назву
«multanimity» на відміну від «unanimity», демократії, що припускає
загальну, одностайну згоду з головних питань.
Процес реалізації цієї ідеї в політичному житті України відбу-
вається досить бурхливо: від плюралізму думок – до плюралізму
дій, від плюралізму дій – до плюралізму організацій, від плюра-
лізму організацій – до плюралізму суспільства в цілому. Основна
привабливість ідеї політичного плюралізму для демократичного
розвитку політичних процесів у державі полягає в тому, що вона
не тільки протистоїть ідеям авторитаризму й тоталітаризму, а й
відкриває широкі перспективи для участі різних груп населення
в політичному житті суспільства.
2 пит
У зв'язку із глобальними суспільними і природними викликами ще більшої актуальності набула проблема реформування найуніверсальнішої міждержавної структури - ООН, яка, за переконанням багатьох світових політиків, не зможе без радикальних змін успішно виконувати в нових умовах свої засадничі завдання. Питання ефективності ООН найтісніше пов'язані з її реформуванням. Найбільше нарікань викликає виняткове право вето при прийнятті рішень для п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН. Саме в цій винятковості проявляється анахронізм окремих пунктів Статуту ООН, їх невідповідність докорінним змінам, що відбулися в повоєнному світовому розвитку. Від часу прийняття Статуту ООН, коли за наполяганням делегації СРСР п'ятьом постійним членам Ради Безпеки було надано право вето, минуло понад 60 років, які докорінно змінили світ. Повоєнна практика свідчить, що будь-яка держава-постійний член Ради Безпеки, користуючись правом вето, неодноразово руйнувала зусилля дипломатів багатьох країн у врегулюванні міжнародних проблем, часто зводячи нанівець напрацьовані плани політичного вирішення світових і регіональних конфліктів. В умовах ідеологічного та військового протистояння цим правом найчастіше зловживав Радянський Союз, який за період із 1945 по 1975 p. 111 раз провалював у Раді Безпеки проекти рішень. При дальшому збереженні цього пункту Статуту ООН постійні члени Ради Безпеки теоретично і практично зберігатимуть за собою право безкарно здійснювати силові дії проти інших країн.
Частина пропозицій щодо реформування ООН стосується п. 2 Статуту, у якому йдеться про абсолютний характер суверенітету і недоторканність країн. Прикриваючись саме цим пунктом, окремі тоталітарні уряди чинять беззаконня і насильство проти власних народів на території своїх держав.
Із початком XXI ст. нові тенденції намітилися у формуванні зовнішньополітичних доктрин США і Росії, реалізація яких помітно позначається на загальному розвитку міжнародних відносин. Перемога Республіканської партії на президентських виборах у листопаді 2000 р. й терористичні атаки 11 вересня 2001 р. на Нью-Йорк і Вашингтон спричинили модифікацію зовнішньої політики США. На зміну "доктрині Клінтона", серцевиною якої була політика сприяння розширенню демократії, першим пріоритетом зовнішньополітичних завдань адміністрація Дж. Буша-молодщого висунула боротьбу проти міжнародного тероризму. Фокус американської стратегії перемістився на викорінення глобальних терористичних організацій, що представляють загрозу США та їхнім союзникам. Тісно пов'язаний із ним другий пріоритет зовнішньої політики США - боротьба проти "осі зла", складовими частинами якої президент США оголосив Ірак, Іран і Північну Корею.
Нова американська військово-стратегічна концепція передбачала досягнення політичних цілей війни без застосування ядерної зброї. Однак США, незважаючи на скорочення свого ядерного потенціалу, зберігають стратегічні сили на рівні 1700 - 2200 боєзарядів, необхідних для здійснення ядерної війни. Прийнятий у 2002 р. документ "Огляд ядерної стратегії" містить тезу про розробку нового малогабаритного ядерного боєприпасу, здатного знищувати підземні бункери й інші надзахищені цілі, включаючи пункти військового і політичного управління.
"Доктрина Буша" передбачала збереження і розвиток ядерних сил, достатніх для здійснення будь-яких сценаріїв атомної війни - від масового превентивного удару по великій ядерній державі до виокремлення малого "пакету" для бомбардування "держави-ізгоя". Адже крім Росії і Китаю об'єктами американської ядерної політики стали так звані держави "осі зла", а також ті країни, що намагаються створити зброю масового знищення.
Основна мета "доктрини Буша" - зберегти і закріпити в системі міжнародних відносин XXI ст. провідне становище США, як єдиної наддержави, що спирається на могутню економічну і військову потугу. Нова американська доктрина робила ставку на односторонні дії. "США, - заявив Дж. Буш-молодший, - будуть діяти з союзниками там, де це можливо, але готові виступати самостійно там, де е необхідність". Президентська позиція ґрунтувалася на тому, що у союзників нема альтернативи і вони змушені підтримувати США, оскільки нездатні ефективно діяти самостійно: їхні воєнні можливості не йдуть у жодне порівняння з потужними комплексами американської армії. Критикуючи демократа Білла Клінтона за послаблення військової могутності країни, адміністрація Дж. Буша-молодщого з самого початку взяла курс на збільшення оборонних витрат до 4 % ВВП. Якщо взяти до уваги, що інші розвинені країни витрачають на військові потреби значно менші кошти (Японія - 1 % ВВП, ФРН - 1,5 %, Франція і Велика Британія - по 2,8 %), то гігантські масштаби американської економіки дозволять збільшити відрив США від інших країн у створенні озброєнь нового покоління.
Ідея Дж. Буша-молодщого, висловлена у 2002 р. про те, що диктаторські режими становлять загрозу національній безпеці США, була підкріплена остаточно у формулі захисту "повсюдної демократизації". У "Стратегії 2006 р." підкреслювалося, що США "будуть домагатися і підтримувати ріст демократичних рухів, демократичних інститутів у кожній країні і культурі з кінцевою метою покінчити з тиранією в нашому світі".
Реалізація окремих положень нової американської зовнішньополітичної доктрини розпочалася одразу після здійснення терористичних актів 11 вересня 2001 р., коли стало відомо, що вони організовані бойовиками "Аль-Каїди", керівник якої - Осама бен Ладен знаходиться під захистом талібів у Афганістані. США у листопаді цього ж року розпочали воєнну антитерористичну операцію, внаслідок якої режим талібів було повалено і утворено новий світський уряд прозахідної орієнтації Хаміда Карзая. Згідно з рішенням Ради Безпеки ООН, тут були розміщені Міжнародні допоміжні сили безпеки.
Наступним кроком у здійсненні "доктрини Буша" з викорінення тероризму й утвердження "повсюдної демократизації була організація воєнної операції проти Іраку. Звинувачуючи Ірак у володінні ядерною та іншими видами зброї масового знищення, адміністрація Дж.Буша-молодшого розпочала психологічну підготовку до війни ще у 2002 р. Рада Безпеки ООН, до якої звернулися США з проханням підтримати проведення "каральних заходів" проти Іраку, відмовилася надати таке право. Проти проголосувало 11 представників різних держав. Однак, 20 березня 2003 р. об'єднані сили антиіракської коаліції, основу яких становили американські та британські військові з'єднання, розпочали воєнні дії. До складу коаліції увійшли збройні сили 38 країн, у тому числі з колишнього "табору соціалізму". Війна з Іраком виявила значні розходження між США та їхніми союзниками з НАТО. Уряди Франції та ФРН виступили з критикою дій американської адміністрації, а Туреччина відмовилася надати свою територію для базування армії антиіракської коаліції.
Іракська війна стала водорозділом у відносинах з Росією. Між двома країнами намітилися нові суперечності у зв'язку з підозрами Кремля, що США таким чином намагаються встановити повний контроль не тільки над нафтовими ресурсами Іраку, а й в рамках "нафтової стратегії", націленої на великий простір від Чорного моря і Перської затоки до кордонів Китаю, залучити у нього країни Середньої Азії.
Завдавши ударів по командних пунктах, аеродромах, залізничних вузлах, союзні з'єднання на початку квітня 2003 р. вступили до Багдада, після чого організований опір припинився. 1 травня 2003 р. президент Дж. Буш-молодший, перебуваючи на борту американського авіаносця "Авраам Лінкольн", оголосив про переможне завершення війни. Зброю масового знищення не було виявлено. Територію Іраку поділили на три окупаційні зони: американську, британську та польську. До останньої прибув і військовий контингент із України.
В Іраку за "афганським зразком" було створено тимчасову адміністрацію, до якої залучили політичних противників режиму С. Гусейна. Було оголошено про розшук його і близьких родичів, та найвищих чиновників колишнього режиму для проведення над ними суду за здійснені злочини. Проте, на відміну від Афганістану, в Іраку розпочалася партизанська війна із здійсненням масових терористичних актів - як проти окупаційних військ, так і проти місцевих мешканців, що беруть участь у відбудові державного управління. У цих терористичних актах за п'ять років загинуло значно більше солдатів і мирних мешканців, ніж під час війни. Ситуація ускладнюється ще й тим, що в країні відбувається обмін терористичними ударами між мусульманами-шиїтами, що зазнавали переслідувань, і мусульманами-сунітами, до яких належав С. Гусейн. Лише на півночі Іраку, де компактно проживають курди, зберігається відносний спокій. Частина країн-союзників уже вивела війська з території Іраку, що змусило американців збільшити свій воєнний контингент до 144 тис. осіб. Приборкання партизанського руху і нормалізація суспільного життя залишається невирішеною проблемою, хоча з часу офіційного проголошення про завершення війни пройшло п'ять років. Вибори до вищого законодавчого органу Іраку, що відбулися у січні 2005 р., лише висвітлили проблему релігійно-етнічного розколу країни і не наблизили країну до стабільності.
Після війни з Іраком об'єктом особливої уваги дипломатичних зусиль США став Іран, перетворившись у своєрідний подразник у американо-російських відносинах. Незважаючи на те, що позиції Росії та США щодо недопустимості створення ядерної зброї Іраном збігаються, у питаннях контролю над створенням повного ядерного циклу і його забезпечення позиції різко розходяться. Росія надає допомогу Ірану у виконанні технологічної програми зі збагачення урану. Однак після того, як Тегеран заборонив представникам МАГАТЕ та інспекторам ООН здійснювати контроль за цією програмою, у Вашингтоні та інших країнах виникла підозра у прагненні Ірану здійснити перехід до виробництва власної ядерної зброї.
Одночасно зі зміною зовнішньополітичних пріоритетів США окреслилися нові тенденції у зовнішній політиці Росії, які почали чіткіше проявлятися з обранням у 2000 р. Владіміра Путіна президентом. Ще під час другої виборчої кампанії Б. Єльцина у 1996 р. частина російського політикуму висунула гасла про необхідність відродження престижу Росії на міжнародній арені. На виборах 2000 р. критика зовнішньополітичного курсу Б. Єльцина, який характеризували як суцільні "односторонні поступки" країнам Заходу, стала важливою складовою частиною передвиборних програм усіх кандидатів у президенти.
Із обранням В. Путіна президентом Росії чіткіше визначилися нові тенденції у переформуванні зовнішньополітичного курсу. Вони зводилися до ревізії політики партнерства зі США та країнами Заходу. Концепція зовнішньої політики Росії, затверджена новообраним президентом 28 червня 2000 р., націлювала на тверде послідовне обстоювання національних інтересів і забезпечення Росії авторитетних впливових позицій у світі, уникаючи при цьому "скочування до конфронтації". Поняття "національні інтереси Росії" розширювалося до глобальних масштабів. Прояви "твердості" демонструвалися затягуванням переговорів про ядерне роззброєння, відмовою Державної Думи ратифікувати угоди, скріплені підписом Б. Єльцина, і навіть невиконанням прийнятих угод.
Домовленість президентів Б. Єльцина і Б. Клінтона 1997 р. про підписання договору СНО-3 була реалізована після тривалих переговорів лише у 2002 р. На відміну від попередніх договорів (СНО-1 і СНО-2), в яких чітко визначалися процедури знищення і конкретні форми контролю за виконанням підписаних умов, СНО-3 характеризується певною невизначеністю. Згідно з цим договором, США і Росія зобов'язалися скоротити і обмежити свої стратегічні ядерні заряди до кінця 2012 р. сумарною кількістю 1700 - 2200 одиниць для кожної країни. США та Росія можуть вийти з договору, "повідомивши письмово іншу країну за три місяці". Договір не визначає ні процедури знищення боєзарядів, ні обов'язкового підтвердження процесу виконання зобов'язань. Внаслідок взаємної безконтрольності виконання договору залежить від волі сторін.
У 2002 р. Росія відмовилася від виконання угод, які передбачали виведення до 2003 р. військових з'єднань із території Грузії та Придністров'я. Цього ж року В. Путін заявив, що Росія виходить із Договору про звичайні збройні сили Європи, посилаючись на те, що окремі країни не ратифікували його.
У партнерських американо-російських відносинах, які є однією із найважливіших основ стратегічної стабільності у світі, з'явилися ознаки погіршення діалогу після того, як на Празькому саміті Північноатлантичного союзу в листопаді 2002 р. сім держав (Болгарія, Естонія, Литва, Латвія, Румунія, Словаччина, Словенія) отримали запрошення розпочати переговори про вступ до НАТО.
Посилену критику з боку московських політиків викликали плани здійснити розширення НАТО за рахунок країн, що належали до "соціалістичного табору" та колишніх республік СРСР. Незважаючи на спроби Росії дипломатичними заходами перешкодити розширенню НАТО, у березні 2004 р. сім запрошених країн стали членами Північноатлантичного договору. У наступні роки продовжувалася деградація американо-російських відносин. З 2004 р. у Вашингтоні посилилася критика внутрішньополітичного курсу В. Путіна. Від легкої словесної риторики на його адресу за порушення прав російських громадян у США перейшли до гострого засудження актів політичних розправ над опозиціонерами. Американо-російський діалог "зіпсувала" пропозиція Дж. Буша-молодщого розмістити у Чехії і Польщі комплекси протиповітряної оборони для попередження можливого удару з боку Ірану. В Кремлі таку пропозицію розцінили як черговий наступ країн НАТО на Схід.
Наступним етапом у погіршенні американо-російських відносин, як і з ЄС, було визнання США та західноєвропейськими країнами проголошеної в лютому 2008 р. республіки Косово, всупереч позиції Москви. У Кремлі сприйняли такий варіант вирішення багаторічної проблеми, як удар по позиціях Росії на міжнародній арені, зокрема на Балканах. Коли ж Росія на початку серпня 2008 р. вторглася на територію Грузії з метою анексії частини її території, США та інші країни Заходу розцінили такі дії як відкриту агресію, грубе порушення Росією норм міжнародного права й усіх підписаних нею договорів. Анексію частини території Грузії і проголошення їх "незалежними республіками" несприйняла більшість країн світу. Внаслідок цього, започатковане у 90-х рр. XX ст. російсько-американське партнерство змінилося різкою конфронтацією між двома країнами. Агресія проти Грузії і створення "незалежних держав" за рахунок її території на довгі роки стане проблемою не тільки в американо-російських, а й у відносинах з іншими країнами світу. Перша агресивна війна на пострадянському просторі, здійснена Росією проти Грузії, не сприяла утвердженню її світового авторитету, а, навпаки, спричинилася до падіння іміджу великої держави. У Вашингтоні відкрито заявили про необхідність перейти у відносинах з Росією до "політики стримування", використовуючи з цією метою і "фактор безпеки".
На початку XXI ст. ще більш важливим чинником міжнародної стабільності став Європейський Союз, який розширився до 27 країн із майже 500-мільйонним населенням. У травні 2004 р до п'ятнадцятьох членів ЄС приєдналося ще десять нових країн, серед яких три колишні республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), п'ять, що належали до "соціалістичного табору" (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), а також Кіпр і Мальта. З 1 січня 2007 р. членами ЄС стали ще дві колишні держави "соціалістичного табору" - Болгарія і Румунія. Однак процес вирівнювання у правовому відношенні населення країн ЄС набув затяжного характеру Провал на референдумах у Франції і Голландії у 2006 р. опрацьованої Конституції ЄС засвідчив про значні суперечності у підходах до вирішення конституційних прав і обов'язків європейців.
Після тривалих перемовин і політичних дискусій було вироблено новий документ, відомий як Лісабонська угода (офіційна назва: "Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства"), котра набула чинності з 1 грудня 2009 р. Останньою країною, яка поставила свій підпис під документом, стала Чехія. Лісабонська угода посилила роль Європейського союзу у міжнародній політиці, скоротила кількість єврокомісарів, надала більші повноваження Європарламенту і запровадила посаду Президента (термін президентства - 2,5 роки). Першим президентом ЄС став бельгієць Герман фон Ромпей.
Європейський Союз проводить узгоджену зовнішню політику, основні принципи якої виробляються країнами-членами шляхом погодження і консенсусу. У зв'язку з тим, що майже усі країни ЄС є членами НАТО, вона збігається, в основному, з принципами зовнішньополітичної діяльності Північноатлантичного Союзу. Однак, із розпадом "соціалістичного табору" і зникненням загрози від нього, а також внаслідок розширення ЄС досягати консенсусу в окремих зовнішньополітичних питаннях стало важче. Проявами суперечностей в ЄС намагаються скористатися КНР, Японія, Росія. Якщо перші дві країни зосереджують свою увагу, в основному, на здобутті економічних вигод, то Росія додатково вплітає і політичні преференції. При цьому Москва намагається посилити суперечності між окремими країнами ЄС, використовуючи їхню залежність від російських енергоресурсів - нафти і газу. У Москві прийшли до висновку про необхідність диверсифікації поняття "Захід" і вдалися до виокремлення дипломатичних заходів щодо країн, найбільш залежних від російських енергоносіїв - Німеччини, Франції та Італії. Саме через блокування цими країнами окремих проектів рішень як в ЄС, так і п НАТО, Росія дозволила собі порушити схвалені принципи взаємної безпеки на європейському просторі. Вони яскраво проявилися у розв'язанні агресії проти Грузії. На відміну від своїх союзників по НАТО - США, Великої Британії, Канади, Польщі та країн Балтії, які різко засудили російську агресію і вимагали вдатися до рішучих дипломатичних акцій щодо Росії, включаючи й економічні санкції, Німеччина , Італія і Франція лише докоряли Москві за "здійснення неадекватних дій" стосовно Грузії.
Показовою новою тенденцією XXI ст. є стрімке економічне і військове піднесення Китаю, який перетворився у ще один полюс сили. Впродовж останніх десяти років економіка КНР знаходиться на піднесенні. Активізувалися економічні зв'язки КНР не тільки з азійськими країнами, але й зі США та ЄС. "Тихе проникнення" китайських виробів у Росію, США, країни Європи викликає занепокоєння керівників цих країн. Втягнений США у глобальну боротьбу з тероризмом відкрило "вікно можливостей" для Китаю, зменшивши американський тиск на нього. У щорічній доповіді міністерства оборони американському Конгресу про етап військового потенціалу КНР підтверджується, що її реальні видатки на оборону значно перевищують офіційні показники. За розмірами військових видатків КНР ще у 2001 р. зайняла третє місце після США та Росії. Керівник Пентагону Д. Рамсфельду 2005 р. звернув увагу на те, що в умовах, коли відсутня загроза безпеці Китаю, він швидкими темпами нарощує свою збройну могутність, чим порушує баланс сил у Тихоокеанському регіоні.
8 білет
1 пит
VII–X ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом is якими на Русь прийшли (добутки європейської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка. Основними суспільно-політичними ідеями в Київськії! Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних'відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед ювнішньою загрозою. Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом руського походження «Слово про закон і благодать» написане іі виголошене ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії > Києві. Вихідною проблемою «Слова» іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новин. Закон іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дасться Богом людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою Водночас вікон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею – свободи Важливим .тля Іларіона є також питання богообраності народів За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Хрнстом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто іалишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа. кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугує іларіону дія доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тс ні слугує і проведення паралелі між імператором Констянтнном і великим київським кня іс.м Володимиром якщо перший зробив християнство офіційною реліпею у Римськії! імперії, то другий увів християнство на Русі Підтримуючи князя Володимира, іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності і сили держави Прн цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови; пам'ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі: був милостивим до підданих Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість врем'яних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестара, першу редакцію якого датують 1113 р У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, які не збереглися до нашого часу. У подальшому твір доповнювався матеріалами інших авторів. У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, про боротьбу з зовнішніми ворогами, про народні постання у Київській Русі. Як і в «Слові про закон і благодать» іларіона. одним із найважливіших питань політичного характер) у «Повісті.. » є проблема рівності Київської Русі і іншими європейськими державами. Дія обгрунтування цієї проблеми автор використовує низку аргументів, пов'язаних з історією походження і розвитку слов'янських племен Особлива увага в «Повісті »приділяється обгрунтуванню законності й необхідності князівської влади Дія посилення ідеї винятковості князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів Такс походження влади сгавнть княжий рід у привілейоване становище щодо основної маси населення іі санкціонує переданих влади лише всередині княжого роду Однак на відмін) від «Слова...» Іларіона. в якому всіляко скЗгру нтовч ється княіівське єдиновладдя, автор «Повісті...» подає схему колективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюрнковнчів Прн цьому шляхом включення до тексту біблійної легенди про поділ Землі синами Моя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави У «Повісті...» не заперечується ідея єдності руських земель, але розглядається вона передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів. які мусять слухатися порад київського княія як старшого серед рівних Причиною княжих міжусобиць у «Повісті. .» вважається «спокутування» дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними Значна увага у Київській Русі приділялась розробці законодавчих актів, які регулювали суспільні відносини Першим писаним с.тов ян-ською чювою кодексом законів іут була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019–1054) Вона складалася з трьох частин: «Правди Ярослава». «Правди Ярославнчів» (1073– 1076) та широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст ) Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць Головними цілячій співжиття проголошу вались особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дїі визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було Пильно захищалася власність: за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались «і крадіжку коней і підпал. «Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і. як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство. Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» Володимира Моиочіаха (1053–1125) – великого князя київського, якому вдалось на короткий час зібрати «млі Русі під єдиним началом перед іі остаточннчі розпадом на окремі князівства. «Повчання» написане у формі -заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається Ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний обраі князя-правнтсля. який чіає керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме цс передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часч майже дослівно наслідуючи своїчі текстом Біблію Крім моральних настанов. «Повчання» містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, ч правління підданими, правил поведінки і ними в деяких типових ситуаціях, юкрема під час війни За політичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховничі су.ідею в державі Саме тому Мономах івертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону пі принципів справедливості й милосердя. Прн цьому княіь не лише сам чіає бути справедливим і милостивим, а іі вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них. особливо про знедолених і беззахисних В обстановці загострення міжусобної (Зоротьби створювалась видатна писемна пам'ятка Київської Русі – поечіа «Слово о полку Ігоревім» (11X7). де знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем. По смерті Володимирі) Мономаха різко посилився процес феодальної роздрібненості Князівські династії утверджуються в окремих зечі.тях. дія яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з Одним, дедалі частіше почали залучати до внутрішніх чвар озброєні іаіони сусідів – поляків. литовців, угорців Та найбільш небезпечними для Русі були сісііові кочівники – половці, набіги яких ставили під загрозу сачіс існування держави Розповідаючи про локальне явище - похід новгород-сіверського княія Ігоря 1185 р в половецький степ і його воєнну поражу, невідомий авюр «Слова . » у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд у іагальніоючих висновків Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст юссрсджсннй у так званому золоточіч слові великого київського княія Святослава Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина ното поразки полягає в тому, що той пішов на половців «собі стави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Те сачіс чинять іі інші киян, .вдаючи інше про свої уділи, а не про державу в цілому Автор «Слова » наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно те й учиш побачити іагальнодсржавннй інтерес і підпорядкувати йому особистий Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений гатаро-монгольськнч нашестям, яке прінвело до підриву продуктивних сил суспільства, інлчною чіірою зруйнувало традиційні політичні інститути На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систем) адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення Місцева адміністрація почата виступати як представник влади окупантів Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступни.ч районах українського Полісе:! та па крайніх західних землях ч Галицько-волннськомч князівстві Киян, Дши.іо Галицький і йою наступники докладали значних зусиль дтя збереження та іміцнення своєї влади реформуючи державне управління іі ведучи боротьбу і татїіро-моигольськнм впливом
Поділитися
|
|
|
Процес формування суспільно-політичної думки нашого народу розпочався в період Київської Русі (ІХ-ХІ ст.) і зміцнювався на соціально-економічному ґрунті переходу східнослов’янських племен від первіснообщинного ладу до феодального поза рабовласницькою формацією. Політичною формою, в межах якої здійснювався перехід східних слов‘ян до феодального ладу, була Київська держава. У ІХ-ХІ ст. в Київські Русі відбувається надзвичайно бурхливе зростання матеріальної та духовної культури. Про це свідчать політичні, торгові та культурні зв’язки Київської Русі майже з усіма країнами Західної Європи. Процес становлення і розвитку суспільно-політичної та філософської думки Київської Русі відбувався у складних історичних умовах. Теоретична думка того часу була спрямована головним чином на розв‘язання питань політики, соціології, релігії та моралі. Крізь релігійну оболонку пробивають собі дорогу прогресивні суспільно-політичні думки та ідеї, з яких провідною була ідея об‘єднання всього східного слов’янства в єдину державу, ідея єдності, незалежності та величі народу. В цей же період пресвітер Іларіон пише важливий історичний твір “Слово про закон і благодать”, що мало винятково важливе значення в історії формування суспільно-політичної думки Київської Русі. Іларіон стверджує рівноправність народів світу, гостро виступає проти містичного вчення про богообраність одного народу, бореться за політичну та культурну самостійність Київської Русі. Питання про роль держави було порушене творцями – упорядниками славнозвісного літопису “Повість временних літ” Сільвестром та Нестором (близько 1113 р.). Докладно перелічивши племена західних і південних слов‘ян, автори (передусім Нестор) спиняються на характеристиці східнослов‘янських племен, які утворили в Середньому Подніпров‘ї політичний союз, відомий під назвою Русь. “Слово о полку Ігоревім” – видатний твір суспільно-політичної думки Древньої Русі, провідна ідея якого – ідея патріотизму – подана не з позицій світогляду панівних класів, а крізь призму інтересів народних “низів”. Автор підкреслює, що саме ці “низи”, прості люди – землероби, які створюють усі блага, найбільше страждають від князівських міжусобиць і загарбницьких війн інших ворогів-сусідів. Найкращим виявом правничої діяльності древньоукраїнської держави є “Руська Правда” – ряд збірників XI та XII ст. У деяких статтях вона відбиває впливи візантійського права, меншою мірою – скандинавського, але передусім вона репрезентує право українське.
2 пит
52. Глобальні проблеми людства і роль політики в їх вирішенні.
Глоба́льні пробле́ми лю́дства (глобальні проблеми, глобальні проблеми сучасності) — комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу,характеризуються динамізмом і вимагають для свого розв'язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми, гонка озброєнь, хвороби і т. д.),від вирішення яких залежить подальший прогрес людства і збереження цивілізації
Глобальні проблеми людства взаємопов'язані охоплюють всі сторони життя людей,стосуються всіх країн народів та верств населення,стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного та космічного простору.Вони призводять до великих економічних та соціальних збитків.
Проблематика
Екологія: деградація земель — екологічні проблеми сучасності — озонові діри — парниковий ефект — проблема регулювання промислових викидів — проблеми руйнування екосистем — екологічні лиха — проблеми геоактивності — проблеми геліоактивності — проблеми світового господарства
Економіка: Вичерпання факторів виробництва — глобальна конкурентноспроможність — економічна парадигма — Інтеграція та дезінтеграція господарських ринків (інтеграційні утворення в Європі, Азії, Америці) — затратні виробництва — нові моделі економічного розвитку — перерозподіл блага між традиційними та новими економіками — Ресурсний потенціал сучасної цивілізації — Сталий розвиток
Енергетика: Енергетична криза — проблема безпеки АЕС, нових енергоблоків та наслідки виведення АЕС з експлуатації — Аварії на атомних електростанціях (Японія, 1997, 2011)
Здоров'я: контроль народжуваності та демографічні програми у країнах, що розвиваються — СНІД — старіння людини — санітарно-ветиринарний контроль проти пандемій та їх загроз (грип пташиний, грип свинячий)
Космос та космічні технології: космічне сміття та забруднення космосу — Ноосферно-космічна цивілізація
Озброєння: контроль озброєнь — контроль атомних технологій («Атомний клуб»)
Природа: межі розуміння природи — самозародження речовини
Політика: взаємопристосування господарських механізмів та інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях — гармонізація національної й міжнародної економічної політики — уніфікація господарського законодавства
Промисловість: Постіндустріальна модель розвитку — Третя промислова революція
Суспільство: гіпотеза другого демографічного переходу — експорт демократії — зближення націй (асиміляційний характер глобалізації) — перенаселення — продовольча проблема — соціально-економічний розвиток — цивілізаційний розвиток — технологічна революція
Технології: інформатизація (у глобальному вимірі) — машинна ера — обмеженість сучасних технологій — технологізація
9 білет 1 пит Політична думка Кирило-Мефодіївського товариства .
Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникла таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство. Воно називалося іменем засновників слов'янської писемності братів Кирила й Мефодія (жили в IX ст.). Ініціаторами створення товариства були Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Пізніше до нього приєдналися Пантелеймон Куліш, Огіанас Маркевич, Тарас Шевченко, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький та ін. Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднання всіх слов'янських народів у федерацію. Його політичну програму викладено в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова й у «Статуті Слов'янського товариства Св. Кирила та Мефодія». Головними завданнями члени товариства вважали: ліквідацію самодержавства, скасування станів і кріпосного права; визволення слов'янських народів та об'єднання їх у федеральну республіку з парламентським ладом, наданням кожному народу автономії; запровадження загальної освіти народів тощо. Програмові положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Для цього треба добре усвідомити й осмислити минуле й сучасне. Водночас Кирило-Мефодіївське товариство, його революційно-демократичне крило (М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, їхній ідейний наставник Т. Шевченко) своїм головним завданням вважало знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів. Зазнали критики i монархи. Найрішучішу й найбезкомпроміснішу позицію в Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Шевченко. Пост обстоював ідеї народного повстання, остаточною метою якого мало бути встановлення демократичної республіки — суспільства із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
2 пит
51.Місце та роль незалежної України в системі сучасних міжнародних відносин Різні можливості України дають їй змогу мати статус великої європейської держави І є власною геостратегічною орієнтацією.
Виходячи з геополітичного положення України, можна виокремити декілька можливих варіантів її зовнішньополітичної стратегії: 1) орієнтація на інтеграцію в євразійський простір; 2) орієнтація на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури (ЄС і НАТО); 3) обрання самобутнього шляху розвитку, обмеження впливів Росії і країн Заходу на визначення політики України; 4) балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському і західному просторах5.
Досить привабливою для України є орієнтація на інтеграцію до Європейського союзу та НАТО. Вступ до ЄС дав би Україні змогу використовувати сприятливі можливості міжнародного поділу праці, піднятися до рівня економічного, соціального й демократичного розвитку передових європейських країн. Інтеграція до НАТО слугувала б зміцненню безпеки України. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність, що особливо важливо для України з огляду на наявність певних територіальних претензій до неї з боку окремих політичних сил деяких де ржа всусідів. Однак через свою відсталість Україна не готова до вступу в ці організації в економічному, соціальному, політичному і воєнному відношенні . Крім того, зближення України з НАТО наштовхується на рішучий спротив Росії, яка вбачає у цьому загрозу своїй безпеці.
За таких умов найвірогіднішим варіантом зовнішньополітичної стратегії України є її балансування між Заходом і Росією, використання переваг співробітництва на євразійському й західному просторі
Вихідними засадами зовнішньої політики є національні інтереси України, до яких належать: гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності; підтримання територіальної цілісності й непорушності кордонів; досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах:
Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в межах Співдружності незалежних держав, участь в ООН та інших міжнародних організаціях. Зі 140 з них Україна підтримує дипломатичні відносини. Як член ООН Україна бере активну участь в роботі її спеціалізованих установ, миротворчих заходах. З метою виходу з економічної кризи і реформування економіки вона активно співпрацює з такими спеціалізованими валютно-фінансовими установами ООН, як Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції і розвитку. В роки незалежності Україна стала членом - Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи У 1997 р. в Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО.Україна підтримує стосунки з усіма державами СРСР.Стала одним із засновників у 1993 р. Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва, до складу якої входять одинадцять країн цього
регіону