16) Проблема мети виховання

Мета виховання – це те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці прийнято вважати кінцевий результат формування особистості. Разом з тим, таке означення досить умовне, бо "кінцевого" результату формування особистості не існує.

Меті виховання підпорядковується все: зміст, організація, форми, методи виховання. Тому проблема мети виховання є найважливішою в педагогіці.

Виділяється загальна та індивідуальна мета виховання.

Загальна мета виражає якості, які повинні бути сформовані у всіх людей, а індивідуальна, якщо передбачається виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Проаналізуємо зміну мети і завдань виховання в залежності від типу суспільно-економічних формацій, яких історія налічує п'ять: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, пост-капіталістична.

При первіснообщинному ладі не було поділу на класи. Усі діти отримували однакову підготовку: їх навчали полювати, рибалити, виготовляти одяг та ш. Виховання було покликане забезпечити існу­вання людей, знання і уміння, необхідні в суворому, жорстокому повсякденному житті. Спеціальних виховних закладів не було, школи лише зароджувалися.

При рабовласництві виховання вже стало функцією держави. З'явились спеціальні заклади, що займалися вихованням. Наявність двох класів сприяла зміні характеру мети виховання. Вона стає дуалістичною. Метою виховання дітей рабовласників була підготовка їх до ролі панів, що залучалися до науки, насолоджувалися мистецтвом. Вони змушені були вести загарбницькі війни з метою поневолення інших народів і загарбання їхнього багатства, захисту своєї держави. Виховання (якщо його можна так назвати) дітей рабів передбачало підготовку їх до виконання наказів рабовласників. Рівень розвитку продуктивних сил і характер виробничих відносин висував саме ці, а не інші завдання. Крім того, класовий характер суспільства визначив класову диференціацію мети і завдань виховання. У відповідності з різними завданнями здійснювалася підготовка до життя, диференцію­вався світогляд, формувалася психологія.

При феодалізмі основні класи – феодали і кріпаки. Мета і завдання виховання залишаються диференційованими: для дітей феодалів – рицарське виховання, а для дітей селян – трудове, в "школі" під відкритим небом. Перші вивчають мистецтво та науку, оволодівають "лицарськими доброчинностями"; інші, – за поодинокими винятками, ніяких навчальних закладів не відвідують. Характер виробничих відносин не вимагає від нижчих верств населення ні загальної, ні спеціальної підготовки, тому роздвоєння мети і завдань, яке має місце в цьому суспільстві, виражає не лише їх класову спрямованість у суспільстві, а й залежність їх від способу виробництва.

Капіталістичний лад характеризується наявністю двох основних класів - буржуазії та пролетаріату. Характер розвитку виробництва змушує пануючий клас створювати систему навчальних закладів для робітників. Але буржуазія дбає про освіту трудящих лише в тій мірі, в якій це відповідає її інтересам. Разом з тим, вона забезпечує ґрунтовну освіту своїм дітям, щоб вони могли здійснювати управління державою, спрямовувати розвиток економіки, політики, культури, суспільних процесів. Створюється мережа приватних навчальних закладів, їхні діти отримують можливість здобуття вищої освіти у найпрестижніших навчальних закладах світу.

На зміну ранньому (класичному) капіталізму приходить розвинутий капіталістичний лад, який має назву пост капіталістичний (ринковий, демократичний). При всій різноманітності посткапіталіс­тинних форм і відносин, що існують у світі, загальна залежність мети і завдань виховання від способу виробництва зберігається. Це ж у повній мірі стосується і сучасного сьогодення України.

Таким чином, мета виховання визначається потребами суспільства і залежить від способу виробництва, темпів соціального і науково-технічного процесу, досягнутого рівня розвитку педагогічної теорії і практики, можливостей суспільства.

Всебічне виховання передбачає формування у людини певних якостей відповідно до вимог морального, розумового, естетичного, фізичного і трудового виховання. А під гармонійністю (грец. harmonia — злагодженість, узгодженість у поєднанні чого-небудь) розуміють узгодження, поєднання цих якостей, їх взаємодоповнення і взаємозбагачення в духовному і фізичному єстві людини. Отже, поняття всебічного і гармонійного виховання діалектично взаємопов'язані і взаємозумовлені. Цей взаємозв'язок можна зобразити схематично (рис. 2.4).

Український педагог В.О. Сухомлинський (1918—1970) у ґрунтовній праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості" писав: "Всебічний розвиток особистості — це створення індивідуального людського багатства, яке поєднує в собі високі ідейні переконання, моральні якості, естетичні цінності, культуру матеріальних і духовних потреб. Міркувати про всебічний розвиток не можна без винятково важливого застереження: справжній всебічний розвиток — це гармонія того, що людина дає суспільству, і того, що вона одержує, споживає".І далі: "Процес виховання всебічно розвиненої, гармонійної особистості полягає в тому, що, дбаючи про досконалість кожної грані, сторони, риси людини, вихователь одночасно ніколи не випускає з поля зору ту обставину, що гармонія всіх людських граней, сторін, рис визначається чимось провідним, основним. Жива людська плоть і кров всебічно розвиненої людини втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, в якій вихователь бачить такі сторони, риси, грані, як моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Провідним, визначальним компонентом у цій гармонії є моральність

Ідею всебічного гармонійного розвитку особистості можна реалізувати, по-перше, за умов, коли в державному масштабі всі аспекти соціальної й економічної політики будуть спрямовані на утвердження культу Людини, як головної цінності суспільства, як міри всіх речей. І, по-друге, коли в людину, в кожного члена людського співтовариства держава буде робити достатні інвестиції. Не тільки в заводи, фабрики, залізниці, транспорт тощо, як це відбувається нині, а насамперед у Людину.

17) Стимулювати (від лат. stimulo — збуджую, заохочую) — означає спонукати до дії, давати поштовх, заохочувати.

– методи стимулювання поведінки і діяльності: змагання , заохочення, покарання, суб’єктивно-прагматичний метод.

Заохочення — метод вираження суспільної позитивної оцінки поведінки і діяльності вихованців. Він закріплює позитивні навички і звички. Дія заохочення основана на збудженні позитивних емоцій. Саме тому воно вселяє впевненість, створює добрий настрій, підвищує відповідальність. Види заохочення досить різноманітні: схвалення, похвала, подяка, премія, нагорода, важливе доручення.

Схвалення — найпростіший вид заохочення. Схвалення педагог може висловити жестом, мімікою, позитивною оцінкою поведінки чи роботи учня, колективу, довір'ям у вигляді доручення, схваленням перед класом, учителями, батьками. Довір'я, повага вселяють впевненість у своїх силах, почуття власної гідності. Заохоченням більш високого рівня є вдячність, нагородження тощо, які викликають і підтримують стійкі позитивні емоції, дають вихованцям чи колективу довгочасні стимули, бо вінчають тривалу і наполегливу працю.

Змагання — це метод спрямування природної потреби учнів у суперництві й пріоритеті на виховання потрібних їм і суспільству якостей. Змагаючись, школярі швидко засвоюють

досвід суспільної поведінки, розвивають фізичні, моральні, естетичні якості.

Метод покарання є найбільш відомим. У сучасній педагогіці ставлення до цього методу досить суперечливе і неоднозначне. Існують полярні погляди — від суттєвого посилення покарань до повної їх відміни.

Покарання — це метод педагогічного впливу, який повинен попереджувати небажані вчинки, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми. Відомі види покарань, пов'язані з накладанням додаткових обов'язків, позбавленням або обмеженням певних прав, вираженням морального осуду, звинувачення.

№18 Характеристика основних категорій дидактики.Проблема сучасної дидактики.

Дидактичні категорії - найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають суттєві властивості і відношення навчального процесу. Категорії утворилися як результат узагальнення розвитку дидактичної науки і практики навчання, тому мають велике пізнавальне значення. Серед основних проблем сучасної дидактики - питання сутності категорій, їх походження" відношення категоріальних форм мислення до форм буття, способів свідомого оперування ними в мисленні.

До основних категорій дидактики належать навчання, освіта, самоосвіта, викладання, учіння, навчальна діяльність, дидактичні закономірності, принципи, процес навчання і його компоненти (цілі, завдання, зміст, форми, методи, засоби, результати навчання), знання, навички, уміння, пізнавальна активність, мотивація учіння, пізнавальні інтереси і потреби, об'єкт і суб'єкт пізнання.

Навчання - вид людської діяльності і процес оволодіння знаннями, уміннями і навичками, що потребують інтелектуальних, емоційно-вольових і фізичних зусиль людини.

Освіта - цілеспрямований процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, пізнавальних умінь і навичок та формування на цій основі світогляду, моральних якостей. Вона реалізується у процесі навчання.

Самоосвіта - освіта, яка набувається у процесі самостійної роботи без проходження систематичного курсу навчання в стаціонарному навчальному закладі.

Під викладанням розуміють діяльність учителя, спрямовану на організацію і керування пізнавальною діяльністю учнів, у результаті чого відбувається їхній розвиток і виховання. При цьому учень має виявити зустрічну активність, а вчитель - стимулювати її.

Учіння - процес навчальної діяльності учня, в якій він оволодіває системою знань, способами їх пошуку, здобуває індивідуальний досвід пізнання, збагачує власний досвід спілкування.

Навчальна діяльність - це діяльність, спрямована на засвоєння знань, умінь, навичок на різних рівнях

(емпіричному, теоретичному, практичному) та досвіду пізнання (оволодіння способами здобуття знань, способами навчальної роботи тощо). Важливою ознакою навчальної діяльності є активність особистості, спрямованість її на об'єкт засвоєння, орієнтацію в соціальному середовищі.

Учень у процесі навчання перебуває одночасно в позиціях суб'єкта і об'єкта. Він є об'єктом навчально-виховного процесу в тому випадку, коли "з ним щось відбувається", на нього спрямовані педагогічні задуми і дидактичні впливи. У таких умовах учень лише "сприймає", "переробляє" і "видає" на вимогу вчителя ту інформацію, яка підлягає засвоєнню. Водночас він є суб'єктомзасвоєння знань і побудови процесу навчання, бо виявляє активність, здійснює учіння - усвідомлену, творчу діяльність.

Дидактичні закономірності - суттєві, необхідні зв'язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв'язки внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами навчання тощо).

Принципи навчання - вимоги, основні положення щодо змісту, організації і методів навчання, дотримання яких забезпечує оптимальне функціонування навчання.

Мета навчання - ідеальне передбачення кінцевих результатів навчання; те, до чого прагнуть учитель та учні. Процес навчання передбачає реалізацію основної дидактичної цілі - озброїти учнів науковими знаннями, спеціальними й загальнонавчальними вміннями, навичками. Необхідно розрізняти мету навчання (уроку) і виховні та розвивальні функції навчання. 

Виховна функція передбачає формування світогляду, моралі, естетичної культури учнів. Основними засобами її здійснення є особистість учителя, відносини між суб'єктами навчання, зміст освіти, засоби навчання та ін. 

Розвивальна функція забезпечує розвиток мови, мислення, пам'яті, творчих здібностей, рухової та сенсорної систем. Вона реалізується через вибір оптимальних навчальних завдань і методів, що стимулюють пізнавальну активність, самостійність і творчість учнів.

Навчальні завдання конкретизують основну дидактичну мету через передбачення проміжних результатів навчання. Особливо важливі ті, які сприяють розвиткові творчих сил і здібностей учнів у різних видах діяльності. Зміст навчальних завдань та їх кількість залежать від структури змісту навчального матеріалу. Навчальні завдання постають перед учнями поетапно, відповідно до руху думки від первинного сприймання до повного засвоєння. їх конкретизація пов'язана зі структуруванням змісту навчального матеріалу, який учні вивчають під час уроку, і передбачає врахування таких аспектів: що є найістотнішим у змісті виучуваного; в межах якої ланки процесу засвоєння знань кожна одиниця навчального матеріалу буде вивчатися. Принцип індивідуального підходу до учнів вимагає диференціації навчальних завдань залежно від особливостей кожного школяра.

Методи навчання - упорядковані способи взаємопов'язаної діяльності вчителя й учнів, спрямовані на розв'язання навчально-виховних завдань. Основними результатами навчання є освіта (загальна, політехнічна, професійна тощо), розвиток і виховання людини.

Знання - провідний елемент освіти, що є результатом засвоєння інформації і виявляється у поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях.

Уміння - здатність свідомо виконувати певні дії на основі сформованих знань, навичок, набутого досвіду.

Навички - навчальні дії, які внаслідок багаторазового виконання набувають автоматизованого характеру.

Мотивація - система мотивів, або стимулів, яка спонукає людину до конкретних форм діяльності або поведінки.

Потреба - стан особистості, який виражає залежність від об'єктивного змісту умов її існування і розвитку.

Інтерес - форма прояву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і сприяє орієнтації, ознайомленню з новими фактами, глибшому відображенню дійсності.

Отже, дидактичні категорії формують систему, що відтворює об'єктивну взаємозалежність загальних способів відношення людини до дидактичного процесу. Основним принципом побудови системи дидактичних категорій є єдність історичного й логічного, рух від абстрактного до конкретного, від зовнішнього до внутрішнього, від явища до сутності. Дидактичні категорії - це відкрита, динамічна система, яка розвивається в процесі перетворення світу і людини.

№19 Дитячий коллектив,його ознаки,структура,типи.Розробленість теорії колективу в працях А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського.

Колектив – це група людей,які об’єднані спільною соціально-значущою метою, узгоджено діють у напрямі досягнення означеної мети та мають орган самоврядування.

Дитячий колектив — об'єднання дітей, згуртованих спільною корисною діяльністю (навчанням, працею, спортом, громадською роботою). Дитячий колектив відрізняється від інших типів колективів віковим діапазоном, специфічною діяльністю (навчання), послідовною мінливістю складу, відсутністю життєвого досвіду, що вимагає педагогічного керівництва.

Ознаки колективу – це ті характерні риси, які властиві колективу. До них належать:

а) наявність загальної соціально значимої мети; б) спільна діяльність для досягнення мети; в) стосунки відповідальної залежності між членами колективу; г) наявність виборних керівних органів (органів самоврядування).

У дружньому колективі система стосунків визначається розумним поєднанням особистих і суспільних інтересів.

У школі є такі типи колективів: а) навчальні колективи: класний (первинний або контактний), загальношкільний, предметних гуртків;

б) самодіяльні організації: колективи художньої самодіяльності (хор, ансамбль, гуртки), в) товариства: спортивне, книголюбів та інші; г) різновікові загони, об’єднання за інтересами; д) тимчасові об’єднання для виконання певних видів роботи.

Наявність різних типів колективів свідчить про складність його структури, найбільш стабільною ланкою в офіційній структурі шкільного колективу є колектив класу.

Функції колективу: а) організаторська – сам керує своєю суспільно корисною діяльністю; б) виховна – стає носієм моральних переконань; в) стимулювання – сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів усіх суспільно корисних справ, регулює поведінку своїх членів, їх взаємовідносини. 

Таким чином, основними положеннями теорії А.Макаренка про колектив є такі:

- теорія і методика створення колективу;

- визначення колективу як об'єднання;

- ознаки колективу (частина суспільства, його зв'язок з іншими колективами, сумісна діяльність членів колективу, наявність стосунків взаємної відповідальності, тобто ділових відносин);

- етапи (стадії) розвитку колективу;

- класифікація колективів і зв'язок первинних колективів у вторинному;

- громадська думка колективу;

- позитивні традиції [1];

- гра [1; 16; 10; 5];

- захоплюючі перспективи розвитку колективу [15];

- мажор (бадьорий, життєрадісний тон) [15];

- атмосфера довір'я;

- самостійність та ініціатива колективу;

- висока вимогливість, використання методу "вибуху": подив [16], виключення з колективу Іванова за крадіжку [15], окремих його членів як умова самозахисту, висадження у Ялті з корабля Сопіна за бійку [10]. Взагалі за вісім років А.Макаренко вигнав 10 вихованців [1; 16].

Основні положення теорії колективу А.Макаренка.

У четвертій лекції "Трудове виховання. Взаємини, стиль, тон у колективі" А.Макаренко визначив: "Колектив – це цілеспрямований комплекс осіб, організованих, що мають органи колективу". А в "Деяких висновках мого педагогічного досвіду" він зазначав: "Колектив – це соціальний живий організм, який через те і організм, що він має органи, тут є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність, а якщо нічого цього немає, то нема і колективу, а є просто юрба, зборище".

Вважаємо, що для згуртованого дитячого колективу характерні єдність мети, наявність у ньому загальної відповідальності, здорової громадської думки, позитивних традицій і захоплюючих перспектив, бадьорого життєрадісного тону, атмосфери довір'я, високої вимогливості, самостійності та ініціативи.

У створенні дитячого колективу потрібно педагог керувався низкою принципів:

- А.Макаренко розглядав колектив як частину суспільства. Тому вважав, що інтереси цієї групи не можуть протирічити інтересам суспільства, тобто лише суспільно значущі цілі і виниклі на цій основі стійкі відносини взаємної відповідальності і спільності з іншими колективами, із суспільством в цілому є умовою існування колективу. Цей принцип передбачає соціальні цілі виховання;

- умовою існування дитячого колективу є сумісна діяльність його членів (навчання, суспільно корисна, ігрова, спортивна та інші види діяльності), спрямовані на досягнення соціально значущих цілей;

- наявність у колективі стосунків взаємної відповідальності (ділових відносин).

А.Макаренко запропонував таку класифікацію колективів: первинний і вторинний.

Первинний колектив є таким: його члени знаходяться в постійному діловому, дружньому, ідеологічному або побутовому об'єднанні. Саме в колонії і в комуні діти і підлітки разом навчалися, працювали, відпочивали, харчувались і спали. Первинний колектив, на думку А.Макаренка, – це основа впливу на особистість і разом з тим ланка між особистістю і вторинним колективом.

Вторинний колектив – це об'єднання первинних колективів. Проте вторинний колектив – це не сума колективів, а єдиний колектив, об'єднаний спільною метою і сумісною діяльністю. У А.Макаренка первинні колективи колонії чи комуни були об'єднані спільною метою (навчальна, виробнича діяльність, гра, спортивна діяльність, єдиний режим тощо).

Первинний колектив має пройти певні етапи або стадії розвитку. Перший етап характерний тим, що в цей час відбувається формування дитячого колективу: він знаходиться в стадії розвитку; організатор і керівник цього колективу є виразником суспільних вимог. Умовою формування колективу за А.Макаренком є категоричність, послідовність і безкомпромісність вимог на основі норм моралі та інтересів створюваного колективу. На першому етапі виділяється актив колективу.

Другий етап відрізняється від першого ще й тим, що колектив із розрізненої аморфної маси перетворюється у складний організм з чітко вираженими органами. Ці органи (актив) мають здатність самостійно розв'язувати головні питання життя колективу. При цьому до членів активу повинні ставитись нові, підвищені вимоги, що А.Макаренко розглядав як закон руху колективу [15].

Найбільш характерною ознакою третього етапу розвитку колективу є те, що до окремої особи вимоги ставить більшість його членів.

Отже, колектив проходить три етапи (стадії) свого розвитку. Проте часто спостерігається нерівномірність цього розвитку, тобто члени колективу можуть знаходитись на різних етапах свого становлення.

Рушійною силою розвитку колективу є громадська думка: спільність моральної оцінки, суджень і наполегливе прагнення частини, більшості або всіх членів колективу досягти реалізації певних завдань. Умовою подальшого розвитку колективу є постановка нових завдань. Коли ж відсутні нові перспективи, починається застій і поступовий розвал колективу. Дуже добре в цьому плані у педагогічній практиці А.Макаренка використовувалась система перспективних ліній (близька, середня і далека перспективи).

Досить цінним у педагогічній практиці А.Макаренка є створення зведених загонів, коли до складу такого об'єднання входили командири на правах рядових його членів, а командиром над ними призначався один з їхніх підлеглих.

Значне місце у створенні дитячого колективу належить педагогові. З цього приводу А.Макаренко писав, що краще мати в колективі педагогів 5 слабких вихователів, об'єднаних, запалених однією думкою, одним принципом і стилем, які працюють єдино, ніж десять хороших, які працюють по-своєму, хто як хоче . Не можна виховати колектив, якщо 15 педагогів будуть виховувати по-різному .

Про свою теорію виховання А.Макаренко писав: "...ніякий метод не може бути виведений з уявлення про пару – учитель плюс учень, а може бути виведений тільки з загального уявлення про організацію школи і колективу". Саме тому, напевне, він з осудом ставився до індивідуального підходу до учнів у школі, називаючи його гіпертрофією індивідуального підходу .

 Бачення колективу В.Сухомлинським.

В.Сухомлинський розглядав методику створення колективу з певних позицій. Насамперед, заслуговує на увагу запропонована ним методика виховання колективу. На думку педагога, кожна людина має свої духовні потреби та інтереси, і немає універсального колективу, який забезпечив би умови для їх задоволення, тому позитивом є те, що духовне життя кожного вихованця проходить у кількох колективах, зокрема і в школі, і за місцем проживання [23].

Значну увагу В.Сухомлинський приділяв залученню дітей до суспільно корисної праці. Він вважав, що виховання дитячого колективу – це, за сутністю, пошуки радості праці для вихованців [22].

Колектив створюється поступово, і, як вважав В.Сухомлинський, є наївним твердження про те, що головне, на чому тримається колектив, – вимогливість і система організаційних залежностей. Вимогливість і відповідальність, підкорення і керівництво – важливі основи, проте вони не є головними.

За В.Сухомлинським, у кожному класі, починаючи з 4-го, повинні призначатися помічники вчителя – для обліку виконання домашніх завдань, відповідальний за господарство класу, обліковець суспільно корисної праці, відповідальний за здоров`я (проведення учнями ранкової гігієнічної гімнастики тощо) та інші [27]. Проте було б помилковим думати, що достатньо обрати керівників, розподілити між ним обов`язки і вважати, що учнівський колектив сформовано [27].

Колектив, на думку В.Сухомлинського, будується на основі спільності кількох наріжних каменів: ідейної (1), інтелектуальної (2), емоційної (3) та організаційної (4) спільності. При цьому "організаційна спільність –вимогливість, підпорядкування, керівництво, управління, система залежностей" формується під впливом єдності ідейної, інтелектуальної та емоційної спільності. Тому В.Сухомлинський не радив поспішати зі створенням тієї чи іншої організаційної структури – керівництва і підкорення. Не варто думати, вважав він, що після того, як у класі обрано керівний учнівський орган, розподілено обов`язки між його членами, колектив почне повноцінно функціонувати [27].

Важливим положенням праць В.Сухомлинського є питання громадської думки колективу. Педагог у розгляді умов, за яких колектив успішно виконує функцію вихователя особистості, наголошував, що неприпустимо перед колективом виставляти всі слабкості дитини, щоб учень не боявся колективу. Разом із тим, неприпустимо поділяти колектив на актив чи пасив (виділено В.Сухомлинським) [27]. Педагог розглядав колектив не як щось абстрактне і безлике, а як сукупність особистостей, які мають взаємний вплив одна на одну, перебуваючи на різних рівнях морального і розумового розвитку, і кожна, будучи неповторною, впливає на інших, що сприяє самовихованню [25].

Колектив має спонукати підлітка до активного виявлення духовних сил, до активної творчої діяльності. "Учень завжди повинен відчувати, – писав В.Сухомлинський, – що його розум і воля не пригнічується, не ігнорується, а заохочується" [21, с.347].

В.Сухомлинський вважав, що у кожного є сильні і слабкі сторони, сердечні рани і виразки в духовному житті, і дуже неприємно, коли про них говорять на людях. Особливо це стосується важких підлітків. "Виставляти перед очима колективу, – писав він, – дуже складна справа, яка вимагає великого такту, чуйності, високої культури" [22, с.428]. Впливати на особистість за допомогою колективу в таких випадках потрібно тонко і непомітно, щоб особистість бачила сама себе.

У працях В.Сухомлинського порушено питання про різноманітність колективів. Педагог вважав, що виховна сила колективу розкривається лише тоді, коли член колективу бере участь у декількох об'єднаннях. Без різноманітності колективів, до яких належить особистість, неможлива активність вихованців. Якщо життя вихованця замикається в межах одного первинного колективу, він "видихається" [27].

Вагомою у педагогічній спадщині В.Сухомлинського є думка про багатство і різноманітність відносин у колективі. А.Макаренко стверджував, що між класними колективами існують різні відносини: інтелектуальні, ідейно-виховні, навчально-трудові, самодіяльно-творчі та ігрові [22]. Саме ці ідеї А.Макаренка продовжено і поглиблено В.Сухомлинським. У роботі "Сто порад вчителеві" він підкреслює, що вимога колективу до особистості одночасно повинна бути і турботою, і захистом [27]. В.Сухомлинський значну увагу приділяв тому, щоб члени колективу проявляли співчуття, милосердя, радість у стосунках.

У праці "Народження громадянина" В.Сухомлинський висловлює таку ідею: учні повинні періодично відпочивати від колективу. Тому в період канікул підліток має побути наодинці. З цього приводу він радив батькам, щоб вони знаходили своїм дітям захопливу роботу.

Щодо загальношкільного колективу, то "шкільний колектив, – писав В.Сухомлинський, – складна духовна, трудова, організаційна спільність особистостей, які стоять на різних ступенях ідейного, інтелектуального, морального, естетичного, громадського розвитку, при цьому кожна особистість завжди перебуває у внутрішньому русі". Умовою існування і розвитку шкільного колективу є ідейне, інтелектуальне, естетичне багатство стосунків з іншими колективами. При цьому виховна сила колективу значною мірою залежить від багатства і різноманітності стосунків між особистостями, тобто вихованцями різного віку, які перебувають на різних ступенях розвитку. Це ідейно-виховні, інтелектуальні, навчально-трудові, самодіяльно-творчі та ігрові стосунки. У процесі цієї діяльності старші передають свої ідейні переконання, знання, трудовий досвід і творчі вміння. І чим більше дає колектив особистості, тим більше морально виправданим є його втручання в її життя і діяльність. Багатство цих стосунків визначає вимогливість до особистості.

Розглядалася В.Сухомлинським і проблема "учитель і дитячий колектив". В.Сухомлинський вважав, що без розумного педагога не може бути дитячого колективу. Мудрість педагога-вихователя полягає в тому, щоб він уникав дріб`язкової опіки, щоб в ньому діти не бачили повелителя. "Виховна сила колективу, – писав він, – виявляється саме тоді, коли до цієї сили вдаються не на кожному кроці. Безпосередній вплив вихователя на душу вихованця так само необхідний і важливий елемент виховання, як і виховна сила колективу" .

№20 Структура процесу засвоєння знань(основні ланки оволодіння знаннями).Рушійні сили процесу навчання.

Структура процесу засвоєння

Внутрішній процес засвоєння знань складається з таких ланок: сприймання - осмислення і розуміння - узагальнення - закріплення - застосування на практиці. 1. Сприймання - відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів і явищ, які впливають у цей момент на органи відчуття. 2. Осмислення навчального матеріалу — процес мислительної діяльності, спрямований на розкриття істотних ознак, якостей предметів, явищ і процесів та формулювання теоретичних понять, ідей, законів. 3. Розуміння - встановлення зв'язків між явищами та процесами, з'ясування складу, призначення, виявлення причин явищ або розкриття різноманітних залежностей. 4. Узагальнення - передбачає виділення та об'єднання найбільш значимих рис предметів та явищ. 5. Закріплення - спеціальна робота вчителя, яка забезпечує міцне запам'ятовування, поглиблює знання, здійснює їх перенесення у нові ситуації розвиває навчально-пізнавальні вміння та навички. 6. Застосування - вміння застосовувати знання на практиці у навчальному процесі. Ефективність засвоєння учнями навчального матеріалу безпосередньо залежить від мотивації учення, рівня розвитку емоційної сфери школярів. Велике значення у процесі засвоєння належить самостійній і творчій активності школярів.

Рушійна сила навчального процесу

Рушійна сила — це певне психологічне відчуття труднощів у розв'язанні поставлених навчальних завдань, це результат суперечностей між пізнавальними і практичними завданнями з одного боку та наявним рівнем знань, умінь і навичок — з іншого.

Вона виявляється у підвищенні розумової активності особистості (виникають оперантні запитання: чому? як?) і спонуканні до конкретних дій: оволодіння необхідним обсягом знань, умінь і навичок для розв'язання поставленої задачі. Таким чином, у результаті дії механізму рушійної сили створюються оптимальні умови для інтелектуального розвитку особистості, оволодіння нею методами пізнавальної діяльності, формування пізнавальних мотивів навчання, а отже, й забезпечення міцності засвоєння знань.

Дія рушійної сили — це обов'язковий чинник процесу пізнання. Та треба мати на увазі, що механізм дії рушійної сили часто буває непомітним, носить латентний характер і не завжди усвідомлюється учнями. Тому вчитель на початковому етапі опрацювання з учнями певної навчальної теми має створювати відповідні ситуації, які сприяли б введенню в дію механізму рушійної сили.

Організовуючи навчальний процес, треба виходити з вимог тих функцій, які мають реалізовуватись при цьому. Провідні функції навчання: освітня, розвивальна та виховна. Зазначені функції реалізуються не відокремлено, а в тісній взаємодії.

Особистість у процесі навчання, пізнання навколишньої дійсності оволодіває певним обсягом знань, умінь і навичок, що сприяє підвищенню освіченості. Включення людини в навчальний процес, інтенсифікація її розумової діяльності важлива передумова інтелектуального, психічного й соціального розвитку особистості.

№21 А.С. Макаренко про етапи розвитку колективу та шляхи його створення.

Основні положення теорії колективу А.Макаренка.

А.Макаренко запропонував таку класифікацію колективів: первинний і вторинний.

Первинний колектив є таким: його члени знаходяться в постійному діловому, дружньому, ідеологічному або побутовому об’єднанні. Саме в колонії і в комуні діти і підлітки разом навчалися, працювали, відпочивали, харчувались і спали. Первинний колектив, на думку А.Макаренка, – це    основа впливу на особистість і разом з тим ланка між особистістю і вторинним колективом.

Вторинний колектив – це об’єднання первинних колективів. Проте вторинний колектив – це не сума колективів, а єдиний колектив, об’єднаний спільною метою і сумісною діяльністю. У А.Макаренка первинні колективи колонії чи комуни були об’єднані спільною метою (навчальна, виробнича діяльність, гра, спортивна діяльність, єдиний режим тощо).

Первинний колектив має пройти певні етапи або стадії розвитку. Перший етап характерний тим, що в цей час відбувається формування дитячого колективу: він знаходиться в стадії розвитку; організатор і керівник цього колективу є виразником суспільних вимог. Умовою формування колективу за А.Макаренком є категоричність, послідовність і безкомпромісність вимог на основі норм моралі та інтересів створюваного колективу. На першому етапі виділяється актив колективу.

Другий етап відрізняється від першого ще й тим, що колектив із розрізненої аморфної маси перетворюється у складний організм з чітко вираженими органами. Ці органи (актив) мають здатність самостійно розв’язувати головні питання життя колективу. При цьому до членів активу повинні ставитись нові, підвищені вимоги, що А.Макаренко розглядав як закон руху колективу.

Найбільш характерною ознакою третього етапу розвитку колективу є те, що до окремої особи вимоги ставить більшість його членів.

Отже, колектив проходить три етапи (стадії) свого розвитку. Проте часто спостерігається нерівномірність цього розвитку, тобто члени колективу можуть знаходитись на різних етапах свого становлення.

Рушійною силою розвитку колективу є громадська думка: спільність моральної оцінки, суджень і наполегливе прагнення частини, більшості або всіх членів колективу досягти реалізації певних завдань. Умовою подальшого розвитку колективу є постановка нових завдань. Коли ж відсутні нові перспективи, починається застій і поступовий розвал колективу. Дуже добре в цьому плані у педагогічній практиці А.Макаренка використовувалась система перспективних ліній (близька, середня і далека перспективи).

Значне місце у створенні дитячого колективу належить педагогові. З цього приводу А.Макаренко писав, що краще мати в колективі педагогів  5 слабких вихователів, об’єднаних, запалених однією думкою, одним принципом і стилем, які працюють єдино, ніж десять хороших, які працюють по-своєму, хто як хоче.

Таким чином, основними положеннями теорії А.Макаренка про колектив є такі:

- теорія і методика створення колективу;

- визначення колективу як об’єднання;

- ознаки колективу (частина суспільства, його зв’язок з іншими   колективами, сумісна діяльність членів колективу, наявність стосунків  взаємної відповідальності, тобто ділових відносин);

- етапи (стадії) розвитку колективу;

- класифікація колективів і зв’язок первинних колективів у вторинному;

- громадська думка колективу;

- позитивні традиції [1];

- гра [1; 16; 10; 5];

- захоплюючі перспективи розвитку колективу [15];

- мажор (бадьорий, життєрадісний тон) [15];

- атмосфера довір’я;

- самостійність та ініціатива колективу;

- висока вимогливість, використання методу "вибуху": подив [16], виключення з колективу Іванова за крадіжку [15], окремих його членів як умова самозахисту, висадження у Ялті з корабля Сопіна за бійку [10]. Взагалі за вісім років А.Макаренко вигнав 10 вихованців [1; 16].

Ці теоретичні положення про колектив були розроблені і апробовані А.Макаренком у закритій системі – колонії і комуні для неповнолітніх правопорушників. Проте ці дещо демократичні вимоги до виховання юного покоління протирічили інтересам тоталітарного режиму Радянського Союзу. Тому А.Макаренко був звільнений від керівництва колонією.

У своїх працях великий педагог визначив принципи розвитку колективу: 1) відповідальної залежності; 2) гласності; 3) перспективних ліній; 4) паралельної дії. Сформував основний закон його життя: рух - форма життя колективу, зупинка - форма смерті. Розроблена ним технологія формування колективу охоплює чотири стадії.

Перша стадія включає: організаційне оформлення, яке передбачає формування органів самоврядування; висунення перед вихованцями системи педагогічних вимог; засвоєння та закріплення їх у різноманітних формах заохочення та змагання; вироблення в обраних активістів початкових організаторських навичок; сприяння їм у формуванні первинного авторитету серед членів учнівського колективу. Ця стадія триває приблизно навчальну чверть.

Друга стадія пов'язана з: підтримкою частиною вихованців вимог наставника; постановкою активом вимог до себе і до своїх товаришів; поступовим перетворенням активу в помічника педагога; висуненням перспективи діяльності колективу; поступовим залученням до громадського життя пасивних учнів; засвоєння класним колективом загальношкільних традицій; подоланням суперечностей між колективом і окремими учнями; між індивідуальними і загальними перспективами, між нормами поведінки колективу і нормами, які стихійно складаються в класі. Тривалість другої стадії один-півтора року.

Третя стадія націлена на: згуртування вихованців у єдиній діяльності та висунення колективом на цій основі вимог до кожного свого члена; надання прав колективу самостійно розв'язувати питання, пов'язані з плануванням своєї роботи, заохоченнями і стягненнями; перетворення колективу в інструмент індивідуального розвитку кожного його члена; забезпечення збігу оцінок подій, явищ, фактів, подій шкільного життя; збігу вимог педагогів та активу учнів, які й визначають лінію поведінки всього учнівського колективу.

Четверта стадія передбачає: появу складніших вимог, які колектив у процесі формування висуває до кожного свого члена; розширення прав та обов'язків активу; розгортання процесів самовиховання як вищої стадії виховання; переростання вимог дотримання моральних норм у потребу; проведення консультацій педагогом з метою рекомендації засобів, методів та форм самовиховання.

№22 Закони, закономірності,принципи і правила навчання.

Закономірності і принципи – це системотвірні дидактичні категорії, які відображають цілісність педагогічного процесу. Вони тісно зв’язані з основними компонентами навчального процесу: цілями і завданнями навчання, змістом і формами його реалізації, методами і засобами, стимулюванням і результативністю навчання. Закономірності – суттєві, необхідні зв’язки між процесом навчання і соціальними процесами, а також зв’язки внутрішнього характеру (між метою і змістом, формами).

Основний напрямок дослідження дидактичних закономірностей – відношення між власне дидактичними процесами і процесами формування особистості. Досить складно розкрити структуру переплетення дидактичних закономірностей в їх соціальному, психологічному та інших аспектах, оскільки всі соціально важливі процеси впливають на навчання (в якості детермінантів, механізмів перетворення, регулювання тощо).

Зв’язки також існують всередині процесу навчання (між основними його суб’єктами і компонентами).

1. Єдність викладання і учіння. Вони утворюють основне дидактичне відношення, “клітину” навчального процесу. Основною характеристикою діяльності вчителя є його керівна роль у процесі навчання. Формування особистості здійснюється в основному через учіння (діяльність учня). Позиція учня в процесі навчання характеризується одночасно позиціями суб’єкта і об’єкта.

2. Взаємозалежність процесів навчання, виховання і розвитку. Навчання і виховання відіграють вирішальну роль в розвитку особистості; навчання і виховання “йдуть” попереду розвитку, вони визначають його. Навчання повинно створювати зону найближчого розвитку дитини. Без навчання практично неможливо здійснювати виховання: знання певних норм моралі, поведінки допомагає результативно навчатися.

3. Взаємозалежність навчання і реальних навчальних можливостей учнів. Кожний вік має свої специфічні характерні риси, знаючи їх, вчитель відбирає засоби, форми і методи навчання, щоб вони відповідали віковим особливостям учнів.

Для дітей молодшого шкільного віку характерним є:

– нестійка увага, імпульсивність, швидке втомлювання;

-  безпосередній прояв емоцій, відкритість, довіра до вчителя, наслідування.

Це потребує застосування в навчальному процесі пізнавальних ігор, урізноманітнення методів і форм організації пізнавальної діяльності.

Для учнів підліткового віку характерним є: активність і самодіяльність, стремління до дорослості. Інтереси школярів стають більш стійкими; в них спостерігається стремління до певної галузі знань і професій; учні цікавляться моральними проблемами, прагнуть до самостійності, а тому не сприймають настанов, нотацій; їх хвилює громадська думка. Педагогу слід проявляти педагогічний такт, підкреслену увагу до інтересів своїх вихованців.

Учні старшого шкільного віку більш чітко визначають свої життєві і професійні плани. Для них характерна підвищена незалежність у вчинках і судженнях, практичність по відношенню до оточуючих. Вони краще керують своїми емоціями.

4. Ефективність навчання закономірно залежить від того, наскільки педагогу вдалося забезпечити єдність своїх дій з діями учнів, наскільки педагогічний вплив резонує (знаходить відгук) з активністю дітей. Якщо ця активність (вчителя і учня) співпадає – має місце явище „педагогічного резонансу“.

5. Взаємозалежність завдань, змісту, методів і форм навчання.Навчальний процес починається з проектування його цілей і завдань. Цілі і завдання визначають всі наступні компоненти процесу – засоби навчання, форми і методи. Зміст навчального матеріалу повинен забезпечувати повноту рішення поставлених завдань. Зміст навчального матеріалу впливає на вибір методів, форм і технічних засобів навчання.

Закономірності процесу навчання враховують і закономірності пізнавального розвитку особистості:

Пізнавальний розвиток – це послідовний процес закономірної зміни стадій, кожна з яких ґрунтується на попередній і виступає основою для наступної (Ж. Піаже).

Пізнавальний розвиток здійснюється тоді, коли знання особистості вступають у протиріччя з її практичним і пізнавальним досвідом (Ж. Піаже).

 Принципи і правила навчання

Принцип – керівна ідея, основне правило, основна вимога до діяльності, яка витікає із встановлених наукою закономірностей.

Принципи навчання – система вихідних, основних вимог до навчання, виконання яких забезпечує ефективне вирішення завдань учіння і розвитку особистості. Принципи визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до загальних цілей і закономірностей. Основне в принципах – це вимоги до організації пізнавальної діяльності учнів. Результативне навчання є наслідком творчої реалізації вчителем вимог, які органічно витікають із самої сутності дидактичних принципів.

Загальна кількість принципів в дидактичній теорії чітко не визначена. Розвиток науки пов’язаний з постійним проникненням у більш складні зв’язки і відношення між активними компонентами процесу навчання, тому є різні підходи до класифікації і послідовності принципів навчання.

Всі принципи навчання тісно взаємозв’язані, взаємопроникають і взаємоконтролюють один одного, і чим більше їх реалізовано під час уроку, тим вища його результативність та ефективність. Як зазначає професор В. Бондар, одні принципи чітко проявляють свою дію, інші – є загальним дидактичним фоном, а деякі неможливо реалізувати в конкретній навчальній ситуації.

Запропонована послідовність дидактичних принципів відповідає логіці діяльності вчителя: від постановки цілей і завдань навчання до здійснення контролю за його результатами.

Принцип цілеспрямованості навчання вимагає:

- чітко уявляти мету і результати навчання;

- “переводити” цілі навчання у внутрішні мотиви та пізнавальний інтерес учнів;

- забезпечувати усвідомлене виконання навчальних дій;

- проектувати проміжні і кінцеві результати навчання;

- конкретизувати основну мету навчання в завданнях;

- показувати учням перспективи успішного навчання.

Принцип науковості. Передбачає розкриття причиново-наслідкових зв’язків явищ, процесів, подій. Вимагає включення в засоби навчання науково перевірених знань, які відповідають сучасному рівню розвитку науки.

Принцип науковості реалізується в змісті навчального матеріалу, зафіксованому в навчальних програмах і підручниках.

Вимоги, що випливають із принципу науковості:

- знайомити з історією винаходів;

- об’єктивно висвітлювати наукові факти, поняття, теорії;

- знайомити з новими досягненнями;

- показувати перспективи розвитку науки;;

- озброювати учнів методами науки;

- вносити корекцію в знання, здобуті самостійно за допомогою засобів масової інформації;

- розкривати роль теорії для практики;

- розкривати внутрішні зв’язки і відношення, причиново-наслідкові зв’язки в процесах і явищах.

Принцип систематичності. Передбачає дотримання логічних зв’язків навчального матеріалу. За такої умови він засвоюється в більшому об’ємі і забезпечує економію часу.

Цей принцип реалізується в різноманітних формах планування (порядок вивчення окремих питань теми, послідовність теоретичних і лабораторних робіт).

Принцип послідовності. Передбачає безперервний перехід від нижчого до вищого ступеня викладання та учіння.

Вимоги, що випливають із принципу систематичності і послідовності:

– встановлювати міжпредметні зв’язки і співвідношення між поняттями під час вивчення теми, навчального предмета;

– використовувати логічні операції аналізу та синтезу;

– забезпечувати послідовність етапів засвоєння знань;

– здійснювати планомірний порядок навчання;

– поступово диференціювати та конкретизувати загальні положення;

– розподіляти навчальний матеріал на логічно завершені фрагменти, встановлюючи порядок і методику їх опрацювання;

– визначати змістові центри кожної теми, виділяти головні поняття, ідеї, встановлювати зв’язки між ними, структурувати матеріал уроку;

– розкривати зовнішні і внутрішні зв’язки між теоріями, законами і фактами, використовувати міжпредметні зв’язки;

– визначати місце нового матеріалу в структурі теми чи розділу.

Принцип доступності. Передбачає підбір методів і засобів навчання, відповідно до рівня розумового, морального і фізичного розвитку учнів без інтелектуальних та фізичних перевантажень учнів.

Вимоги, що випливають із принципу доступності в навчанні:

– вибирати головне, суттєве в емпіричному компоненті змісту (властивості, ознаки, функції);

– забезпечувати відповідність обсягу домашнього завдання встановленим нормам;

– використовувати достатню кількість фактів, прикладів для формування ядра знань – теорій, ідей, законів;

– надавати диференційовану допомогу учням у навчанні;

– об’єм знань і темп навчання встановлювати з урахуванням реальних можливостей учнів.

Принцип свідомості. Принцип, що передбачає використання логічних операцій і позитивного, відповідального ставлення учнів до навчання.

Принцип активності. Вимагає діяльного ставлення учнів до об’єктів, які вивчаються.

Вимоги, що випливають із принципу свідомості і активності учнів у навчанні:

– доцільно використовувати у процесі навчання частково-пошукові бесіди, створювати проблемні ситуації;

–              спонукати учнів до різноманітних видів творчості;

– показувати значення навчального предмету для вирішення життєвих проблем;

– використовувати у процесі навчання мислительні операції (аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення);

– навчати учнів раціональним прийомам організації навчальної діяльності;

–  вчити учнів складати план відповіді.

Принцип міцності. Вимагає запам’ятовувати навчальний матеріал у поєднанні з вивченим раніше.

Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип міцності знань, умінь та навичок:

–  запам’ятовувати навчальний матеріал в поєднанні з пройденим раніше;

– повторювати навчальний матеріал за розділами і структурними смисловими частинами;

– виділяти при повторенні основні, провідні ідеї;

– використовувати самостійну роботу учнів (творче застосування знань);

– використовувати асоціативні зв’язки нового матеріалу з уже відомим, добре засвоєним;

–   постійно звертатися до раніше засвоєних знань з метою їх поглиблення.

Принцип ґрунтовності. Передбачає точність, доказовість і повноту знань.

Вимоги, що випливають із принципу ґрунтовності навчання:

– послідовно застосовувати всю систему дидактичних принципів, законів і закономірностей;

–  здійснювати засвоєння матеріалу певними частинами;

–  виконувати оптимальну кількість навчальних вправ;

–   систематично і правильно будувати повторення вивченого матеріалу;

–   домагатися осмисленого засвоєння знань, використання їх на практиці;

–   здійснювати установку на запам’ятовування знань.

Принцип наочності. Принцип, суть якого полягає в необхідності залучення різних органів відчуття до процесу сприймання і аналізу навчальної інформації.

Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип наочності:

– здійснювати навчання на конкретних образах, які безпосередньо сприймаються учнями;

– спрямовувати сприймання учнів на найістотніші ознаки і особливості предметів;

– створювати тенденції в пізнавальній діяльності учня до уявлення реальних предметів, явищ навколишньої дійсності;

– звертати увагу учнів на внутрішню суть зображень;

– від уявлень, конкретних образів підводити учнів до осмислення і пізнання внутрішньої сутності явищ;

– забезпечувати оптимальне співвідношення конкретного і абстрактного;

– раціонально поєднувати всі засоби навчання, забезпечувати розвиток образного мислення учнів.

Принцип емоційності. Передбачає формування в учнів інтересу до знань.

Вимоги, які висуває до процесу навчання принцип емоційності:

–    виховувати в учнів почуття радості від успіху в навчанні;

–    формувати в учнів почуття подиву засобами навчання;

– розвивати емоційне (зацікавлене) ставлення учнів до процесу і способів здобуття знань;

– формувати в кожного учня вміння володіти своїми настроями, контролювати свої емоції.

Принцип індивідуального підходу у навчанні вимагає:

–    ураховувати рівень розумового розвитку учня;

–    здійснювати аналіз досвіду учнів;

–    вивчати мотиви учіння школярів;

–    надавати індивідуальну допомогу учням у навчанні;

–    ураховувати рівень пізнавальної і практичної самостійності учня;

–    ураховувати рівень вольового розвитку учня;

–    об’єднувати в диференційовані підгрупи учнів, які мають однакові навчальні можливості.

Принцип зв’язку теорії з практикою передбачає:

– показувати зв’язок розвитку науки і практичних потреб особистості;

– використовувати оточуючу дійсність як джерело знань і як сферу застосування теорії;

– використовувати зв’язок школи і виробництва;

– доцільно використовувати проблемно-пошукові і дослідницькі завдання;

– поєднувати розумову діяльність з практичною;

– розвивати та переносити успіхи учнів з одного виду діяльності на інші;

– використовувати зв’язок навчання з життям як стимул для самоосвіти.

Правило – поняття, що розкриває і конкретизує різні сторони принципу навчання. Правила навчання – це окремі вимоги до викладання. Якщо принцип має характер загальної закономірності; то правила відображають дії, які мають місце в конкретній педагогічній ситуації. Дидактичні правила формуються здебільшого в категоричній формі, бо вони вимагають від учителя безпосередньої дії (Навчай активно!).

Ось окремі приклади дидактичних правил, що випливають з окремих принципів навчання.

Принципу науковості відповідають правила: в методах викладання відображайте методи наукового пізнання, розвивайте мислення учнів.

Принципу доступності відповідають правила: від легкого до важкого; від загального до конкретного; від відомого до невідомого; від простого до складного; від близького до далекого.

Принципу свідомості і активності відповідає правило: часто використовуйте запитання «чому?», щоб навчити учнів розуміти причиново-наслідкові зв’язки.

Принципу міцності відповідає правило: повторення та закріплення вивченого здійснюйте так, щоб активізувати не тільки пам’ять, але й мислення та почуття учнів.

Принципу наочності відповідає правило: слідкуйте за тим, щоб спостереження учнів були систематизовані та приведені у відповідність до причини та наслідку незалежно від порядку, у якому вони здійснювалися.

В загальній дидактиці під принципами навчання слід розуміти конкретні рекомендації про шляхи досягнення цілей навчання на основі його пізнаних закономірностей. Ці рекомендації стосуються:  – регулювання різноманітних змістових стосунків учасників дидактичного процесу;  – з'ясування провідних тенденцій навчання на сучасному етапі формування національної системи освіти;  – розв'язання суперечностей процесу навчання й умові досягнення успіхів у навчально-виховному процесі;  – визначення основних положень, на які спираються під час викладання навчальних дисциплін;  – визначення змісту, методів і форм навчальної діяльності тощо.

Отже, принципи навчання – це спрямовуючі положення, нормативні вимоги до організації та проведення дидактичного процесу, які мають характер загальних вказівок, правил і норм та випливають із його закономірностей.

№23 Поняття колектив,його виховний вплив на особистість.Особливості діяльності та спілкування у колективі.

Поняття колективу

 Набуття соціального досвіду, самореалізація особистості значною мірою відбувається у процесі спілкування і взаємодії у колективі, який є важливим виховним, організуючим і регулюючим чинником. Часто взаємодія в колективі підказує учню і шляхи самовиховання. Колектив – організована форма об'єднання людей на основі цілеспрямованої діяльності. Характерними ознаками колективу є суспільно значуща мета, щоденна спільна діяльність, спрямована на її досягнення, наявність органів самоврядування, встановлення певних психологічних стосунків між його членами.

 Виховний вплив колективу

 Виховний вплив колективу здійснюється в багатьох напрямах. Передусім він реалізується у колективній діяльності учнів, у якій видно успіхи та невдачі кожного вихованця, їх причини. Згуртований колектив одразу вживає необхідних заходів, схвалюючи або засуджуючи діяльність учня. Успіхи кращих стають прикладом для наслідування.

У процесі різних видів діяльності в учнівському колективі встановлюються міжособистісні зв'язки і взаємини.

Розвиток взаємин між особистістю і колективом відбувається за однією з таких моделей:

1)       особистість підкоряється колективу (конформізм);

2)       особистість і колектив перебувають в оптимальних стосунках (гармонія);

3)       особистість підкоряє собі колектив (нонконформізм).

У кожній з цих моделей простежуються різноманітні лінії відносин: колектив відштовхує особистість; особистість нехтує колективом; співіснування за принципом невтручання та ін. Кожен вид стосунків по-своєму впливає на формування особистості в колективі.

Виховний вплив колективу залежить також від становища учнів у системі внутріколективних взаємин, від ставлення до первинного колективу. З огляду на це виокремлюють такі групи дітей, підхід до виховання яких потребує певної диференціації:

1.        учні, які цілковито віддані своєму колективу, легко підкоряються його вимогам, сумлінно ставляться до своїх учнівських обов'язків і дбають про відповідне ставлення до них усіх членів колективу;

2.       учні, переважно віддані колективу, виявляють активність та ініціативу у громадській роботі, але не вирізняються пізнавальною активністю, не завжди відповідально ставляться до навчання;

3.       учні, які ретельні у навчанні, беруть активну участь у громадській роботі, претендуючи на авангардну роль у колективі, проте підтримкою і повагою його членів не користуються, оскільки охоче виконують тільки ті доручення, які підкреслюють їх зверхність у класі, їхні здібності та вміння;

4.       учні, які не визнають вимог колективу, не дорожать його інтересами, байдужі до його життя. Вони недисципліновані, негативно ставляться до навчання, участі в громадському житті.

Важливим засобом виховання особистості в колективі є критика і самокритика. Критика допомагає позбутися недоліків у поведінці, запобігти можливим негативним вчинкам. Справедлива, доброзичлива критика спонукає порушника до роздумів і усвідомлення неправомірності своєї поведінки, до самокритичності.

Правильно поставлене колективне виховання передбачає розумне поєднання самостійного розвитку особистості з урахуванням потреб колективу.

Виховний вплив колективу посилюється за розумного поєднання педагогічного керівництва зі створенням умов для вияву вихованцями самостійності, ініціативи, самодіяльності, якщо колектив дбає про утвердження відносин співпраці вчителя й учнів.

Важливе значення для життя і діяльності колективу, його виховної ефективності має залучення учнів до виконання доручень.

Залежно від міри залучення людини у відносини, виділяють три його види:

- соціально-рольовий спілкування, в процесі якого індивід засвоює соціальні норми;

- ділове спілкування, яке об'єднує людей на основі спільності діяльності, спільності інтересів справи;

- інтимно-особистісне спілкування, що припускає особливу психологічну близькість, співпереживання партнеру по спілкуванню, проникнення у його внутрішній світ.

Керівник зазвичай набирає управлінське спілкування, щоб:

- віддати розпорядження, вказівку, що-небудь порекомендувати, порадити;

- отримати "зворотній зв'язок", тобто контрольну інформацію від підлеглого про виконання завдання;

- дати оцінку виконання завдання тим чи іншим підлеглим.

На кожному етапі управлінського спілкування керівник має різний психологічний вплив: віддаючи розпорядження, він багато в чому зумовлює поведінку підлеглого; одержуючи відомості про хід виконання роботи, він взаємодіє з ним.

Коли дії і вчинки керівника відповідають системі соціальних очікувань, його авторитет в очах підлеглих підвищується, і він швидше і легше надає дієвий вплив на них, не користуючись своїм посадовим перевагою. Однак будь-який колектив не складається з абсолютниходнодумців, і в ньому неминуче виникнуть суперечливі уявлення про допустиму і неприпустимому. І тоді перед керівником неодмінно постане непросте завдання - визначити, на які ж сили орієнтуватися в першу чергу. Вольовий керівник вирішить таке завдання легко і скоро, хоча, може статися, і не зовсім вірно. Але зайве рефлектуючий шеф ​​завжди ризикує опинитися в стані конфлікту із самим собою, що дуже скоро відчують підлеглі і не забудуть цим скористатися.

№24 Система дидактичних принципів: наочності,системності і посслідовності,доступності.

Дидактичні принципи (принципи навчання) — це основоположні ідеї, що пронизують усі рівні й компоненти освіти та засвідчують їх системну цілісніть. Найбільш виразно вони виявляють себе в процесі едукації й стосуються навчання всіх дисциплін. Фахові методики пристосовують їх до своїх потреб, а часом виводять з них і свої — прикладного рівня — принципи.

. Дидактичні принципи визначаються: а) соціальним замовленням, яке змінюється залежно від змін у соціально-економічному житті; б) станом загальнонаукових досліджень, зокрема, у ділянці психології, філософії, соціології, змісту окремих навчальних предметів тощо; в) власне практикою процесу едукації, яка не лише апробує вартість того чи іншого принципу, але й підказує напрями пошуків їх варіантів відповідно щодо часу.

Традиційний підхід у визначенні принципів дидактики

Принцип науковості, що визначає як зміст, так і форму навчального процесу. Цей принцип вимагає серйозного обмірковування, бо, з одного боку, дитина не в змозі осягнути "науковість предмета", а з іншого, — спрощення і перекручення фактів з метою наближення їх до рівня дитини веде до профанації науки.

Принцип систематичності органічно пов'язаний з науковістю знань; їх системність зумовлює цілісність уявлень, світогляду і навіть гармонію вдачі. Цей принцип вимагає, щоб у засвоєнні знань враховувалися як послідовність та доступність викладу, так і зв'язок предмета з іншими дисциплінами.

Принцип виховання сформульований Й. Гербартом, але ще раніше запропонований Сократом. Побудоване згідно з ним навчання сприяє становленню світогляду і впливає на поведінку людини. Виховне значення мають і методи навчання, зокрема, вони можуть сприяти виробленню індивідуалізму чи схильності до співпраці, наполегливості, працьовитості, ретельності, відповідальності тощо.

Принцип зв'язку навчання з життям. Його обґрунтувала нова (за часів Г. Ващенка) педагогіка. Передаючи молодому поколінню досвід минулого, школа часто відстає від потреб життя і пропонує те, що вже перевірене і зафіксоване, а іноді й застаріле. Акценти щодо зв'язку навчання і практичного життя помітні вже у Джона Локка та Руссо і отримали ще глибше трактування у Песталоцці. Згодом ця ідея призвела і до поєднання навчання та праці — до трудової школи, — що користувалася популярністю у XIX і XX ст. (Ґ. Кершенштайнер, Дж. Дьюї та ін.), хоча успішно реалізована не була. Особливий погляд тут мав Дьюї, який низько оцінював словесні знання (вважав їх допоміжним чинником) і наголошував, що саме праця здатна удосконалити якості вдачі й інтелекту (Там само, с. 89).

Принцип природо відповідності. Розуміння цього принципу стосується врахування, з одного боку, особливостей дитини та її віку, а з іншого, — відповідності навчання законам природи взагалі. Його прихильники радили вчителеві вчитись у природи, йти за її законами.

Принцип індивідуалізації, очевидно, тісно пов'язаний з принципом природо відповідності, бо природа людини — завжди індивідуальна. Цей принцип скерований проти шаблонності й стандартизації навчання

Звичайно, і тут існують крайнощі. Глибинна реалізація принципу індивідуалізації вимагає великих витрат, а від так веде до індивідуалізму. Тому педагоги постійно намагаються якось поєднати "індивідуальність" і "масовість" у навчанні.

Принцип активності. Різні системи освіти — авторитарна і демократична — по-різному трактують цей принцип. Бо якщо працює вчитель, то учні, слухаючи його, можуть бути і "активними", і "пасивними". Тут потрібні додаткові зусилля для їх "активізації". Зусилля вчителя за всіх випадків повинні сприяти лише підвищенню напруги в діяльності учня, але не за рахунок власної енергії, а шляхом доброї "режисури" навчального процесу, бо "високий рівень активності учителя призводить до пасивності учня" (Там само).

Принцип наочності. Наочне навчання передбачає, що у процесі пізнання повинні застосовуватися різні відчуття, в тому числі шляхом зорового сприймання.

Такими є основні принципи, пропоновані класичною педагогікою. Зрештою, крім них, в історії педагогіки, особливо останнього часу, пропонувалися також: принцип свідомості, принцип доступності, принцип емоційності, принцип міцності знань, принцип оптимізації навчально-виховного процесу, і навіть принцип "нетрадиційності системи навчання" (Волкова Н., 2001, с. 274). Більшість авторів сучасних посібників з педагогіки пропонують також — виокремлено — принципи виховання, що цілком правомірно, але за логікою речей вони мали би стосуватися і процесу едукації (Фіцула М., 2000, с. 241—246).

№25 Система виховання -перша й найголовніша ланка національного виховання.Народна мудрість про віховання дітей у діяльності,праці,на козацько-лицарських традиціях.

Виховання покоління, на долю якого ляже складне завдання розбудови нової незалежної, демократичної України, потребує оновлення широкого спектра проблем, пов’язаних з формуванням світоглядних орієнтацій особистості, розвитком її свідомості, самостійності, активності. А тому система освіти і виховання на всіх її ступенях має ставити за мету формування особистості, яка усвідомлює свою належність до роду, етносу, краю, держави, особистості здорової і багатої фізично і духовно.

В “Концепції національного виховання” одним із провідних напрямів виступає родинне виховання: “Родинне національне виховання – природне, провідне виховання; батьки-головні вихователі протягом усього життя Дитини”. Ідалі вказується пріоритетність цінностей родинного виховання: “Родинно виховання - перша природна, постійно діюча і найголовніша ланка національного виховання. В попередні десятиліття родинне виховання було занедбане і трактувалося багато в чому на хибних моральних ідейних засадах. В епоху національного відродження батьки залучають дітей до традицій, звичаїв, реалізують у вихованні ідеї і засоби етнопедагогіки.

Мати і батько є головними природними вихователями. Святий обов’язок батьків, переданий їм у спадок від дідів і прадідів, - бути національно свідомими, палкими патріотами і стійкими громадянами України.

Родина плекає морально-ідейні, духовні цінності, пов’язані з базовими поняттям – рід, родичі, родовід, родина, родинознавство, народ.

Від роду до народу, від родини – до нації – такий природний шлях розвитку кожної дитини, який реалізує сім’я”.

У період відродження національної освіти і виховання важливого значення набуло родинно-сімейне виховання. Без залучення до активної участі у виховній роботі не лише батьків, а і інших членів родини дітей, практично не можливе розв’язання проблеми національного виховання, формування патріотичних почуттів молодого покоління нашої держави. У Державній національній програмі “Освіта XXI століття” підкреслюється: “В основу національного виховання мають бути покладені принципи єдності сім’ї і школи, наступності і єдності поколінь. Школа має продовжувати родинно-сімейне виховання, працювати в тісному контакті з батьками, налагоджувати взаємозв’язок між школою і родиною, бо це - основа, передумова підвищення активності навчання тa виховання".

Система родинно-сімейного виховання настільки важлива в житті кожної людина в планетарному відношенні, що Генеральна Асамблея ООН, оголосивши 1994 рік Міжнародним роком сім’ї, визначила спільну для всіх країн тему співробітництва “Всі ми - одна родина”, яка своїм змістом і суттю відображає взаємозв’язок основного осередку суспільства і вселюдської родини. Генеральна Асамблея ООН постановила, що “починаючи з 1994 року, 15 травня щорічно буде відзначатися Міжнародній день родини” підкресливши цим величезне значення сім’ї і родини у фізичному і духовному становленні особистості і суспільства.

Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають моральну й духовну сутність, природну послідовність основних етанів формування людини як особистості: від роду до народу до нації - такий природний шлях розвитку кожної дитин сформування її національної свідомості, й громадянської зрілості.

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка виховання, без докорінного поліпшення змісту якої не можна домогтися певних змін у подальшому громадянському вихованні підростаючих поколінь. У сім’ї закладається основа особистості, її мораль, самобутність національного світовідчуття і світорозуміння.

Родинне виховання – це перевірений віками досвід національного виховання дітей в сім’ї; є джерелом формування світогляду, трудової підготовки, фізичного змужніння, глибоких людських почуттів, любові до матері і батька, бабусі і дідуся, роду і народу, пошана, рідної мови, історії, культури.

Тому метою даної роботи є визначення виховного потенціалу родини крізь призму ролі родинного виховання у становленні особистості.

Відомого, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яка акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Для прикладу деякі золоті перлини народної мудрості, в яких закарбовано погляди попередніх поколінь, поціновано значення сім’ї у житті суспільства: “Яка вода, такай млин, який батько, такий син”, “Які мамка й татко, таке й дитятко”, “якого народила пенька, такого приймає й земелька”.

Родина – то той вузол, яким сполучаються лади у суспільстві, то найбільша вихователька підростаючих поколінь. Адже саме в родині під керівництвом батьків та інших родичів дитина пізнає світ, що її оточує, тут проходить її громадянське становлення, формується світогляд, естетичні смаки, мораль, відношення до праці. Вказуючи на винятково важливу роль родини у становленні особистості, відомий американський психолог Франц Александер писав: “Антропологія доказала, що типові для народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в родинному житті, які панують в даній культурі. Те, що німця робить німцем, американця - американцем, японця – японцем, це складний вплив тих рис, які відрізняють японську, американську і німецьку родини”. Нам залишається тільки доповнити, що те, що українця робить українцем, це складний вплив тих рис, які відрізняють українську родину від інших національних родин.

№26 Умови вибору методів навчання.

Методи навчання в школі відповідають освітній і виховній меті, змістові освіти. Вони налаштовують учителя на виховування всебічно розвинених людей, які б мали широку освіту й свідомо використовували свої знання і здібності на користь держави, суспільства. Особливої уваги заслуговують методи, що потребують від учнів свідомого підходу, активності, самостійності й творчості у навчально-пізнавальній діяльності. Загалом методи навчання залежать від загальної мети освіти та виховання.

Процес навчання в школі визначається системою дидактичних принципів, що випливають із його закономірностей. Дидактичні принципи слід враховувати й під час вибору методів навчання, за допомогою яких учитель повинен поступово, систематично навчати учнів, подавати їм навчальний матеріал доступно, наочно, науково, дбати, щоб учні виявляли самостійність та активність і свідомо засвоювали його.

Вибір методу значною мірою залежить від навчальної дисципліни. Окремі методи успішно використовують у процесі вивчення всіх навчальних дисциплін (пояснення, бесіда, робота з книгою), інші - лише певної групи предметів (лабораторні заняття проводять переважно з фізики, хімії, біології). У кожному конкретному випадку вчитель вирішує, який метод найефективніший на уроці. Обираючи його, вчитель передусім повинен враховувати тему, мету уроку. Якщо на уроці хімії планується розкриття змісту нової теми, можна використати методи розповіді, бесіди, демонстрування досліду; на уроці закріплення набутих знань і застосування їх на практиці доцільним є метод вправ. Це свідчить, що мета уроку, завдання, які вирішуватимуться на ньому, відіграють вирішальну роль у виборі методу навчання.

Кожен урок має певну структуру, що визначає послідовність його етапів. На кожному етапі вирішують конкретні завдання, що також позначається на виборі методів навчання. Так, перевірку домашнього завдання можна здійснити, вдавшись до індивідуального, ущільненого чи фронтального опитування, а для вивчення нового матеріалу потрібні зовсім інші методи.

Вибір методу залежить і від вікових особливостей дітей. Наприклад, шкільну лекцію не можна читати в молодших і середніх класах, самостійну роботу з книгою практикують лише тоді, коли в учнів сформовано навички такої роботи. Значною мірою вибір методу навчання зумовлений навчально-матеріальною базою школи. Добре обладнані навчальні кабінети, наочні посібники дають змогу не лише використовувати методи ілюстрування, демонстрування, проведення лабораторних, практичних та дослідних робіт, а й поєднувати ці наочні й практичні методи зі словесними.

На вибір методу навчання впливає й географічне розташування школи. Так, міські школи мають кращі можливості для використання у навчальному процесі промислових об'єктів, музеїв, театрів, а в сільських школах легше організувати спостереження за природою, сільськогосподарським виробництвом, дослідницьку роботу.

Обираючи метод навчання, вчитель має враховувати необхідність зміни видів діяльності учнів на уроці, щоб підтримувати їхню увагу, зацікавленість. Адже одноманітність набридає, учням стає нецікаво, вони починають нудьгувати, що знижує ефективність процесу навчання.

Методи навчання залежать і від часу, відведеного на проведення уроку. Слід добирати методи, які дають змогу досягти навчальної мети якомога меншими затратами часу.

На вибір методу навчання впливає й особистість педагога. Одні з них добре розповідають, інші вдало організовують дискусію, перетворюють урок на гру. Однак це не означає, що вчитель повинен використовувати лише ті методи, які йому найкраще вдаються. Педагогічна майстерність полягає в досконалому володінні всією їх сукупністю.

Важливою умовою підвищення ефективності методів навчання є їх діалогічність, тобто включення до будь-якого методу діалогу між педагогом і учнями. Вона активізує й сприяє розвиткові всіх особистісних функцій, забезпечує процес засвоєння знань та ін.

Тривала педагогічна практика дає вчителеві змогу, спираючись на свої теоретичні знання в галузі дидактики, використовувати залежно від обставин ефективні методи. Тільки правильний вибір і застосування методів навчання можуть забезпечити високий рівень знань учнів і сформувати в них потребу в систематичній, свідомій, творчій навчальній праці.

Вибір методів посідає важливе місце в загальному плануванні навчального процесу і здійснюється в тісному зв'язку з вибором усіх основних елементів навчання: завдань, змісту, форм і засобів.

У виборі методів навчання необхідно керуватись критерієм відповідності методів:

- принципам навчання;

- цілям і завданням навчання;

- змісту теми;

- умовам і відведеному часу для навчання;

- навчальним можливостям учнів (віковим (фізичним, психічним) особливостям, рівню підготовленості, специфіці класного колективу);

- можливостям учителя (досвіду, рівню теоретичної і практичної підготовки, особистісним якостям і професійним уміннями).

Процедура вибору методів навчання передбачає певні етапи. Спочатку необхідно вибрати найраціональніше поєднання методів навчання за дясерелом і логікою засвоєння інформації, рівнем пізнавальної діяльності учнів, потім - методи стимулювання, які б забезпечили формування пізнавального інтересу учнів планованої теми. Окрім цього, слід врахувати час проведення уроку, визначити етапи, на яких доцільно застосувати методи контролю і самоконтролю.

№27 Зміст та особливості козацької педагогіки-феномена української національної системи виховання.

            Козацька педагогіка – це частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині – незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім’ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

            Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів, періоду славнозвісної Київської Русі.

            Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу.

            Провідні ідеї козацького руху (свобода і незалежність України, непорушність прав людини і народу, суверенність особистості, народовладдя та ін.) були найважливішими в національній системі освіти і виховання. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка в той час досягла апогею свого розвитку. Виникали перші українські академії (Острозька – в 1576 р., Києво-Могилянська – в 1615 р.), що стали визначними центрами розвитку вищої освіти, науки і культури України, усіх східнослов’янських земель. Чимало козацьких лідерів (гетьманів, полковників, сотників, кошових отаманів та ін.) мали вищу освіту, вивчали українську народну і світову філософію, логіку, психологію, історію, риторику, поетику, оволодівали латинською, грецькою, староєврейською, польською, німецькою та іншими мовами.

            Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, народними професійними школами мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) працювали й козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщини. Основу вітчизняної системи виховання складали козацькі виховні ідеї, які були відомі далеко за межами України.

            У цих навчально-виховних закладах панував волелюбний дух козацтва. Чільне місце відводилося ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства. Всі вихованці разом із батьками, педагогами брали активну участь у впровадженні в життя народних традицій, звичаїв і обрядів.

            Українська козацька система виховання – глибоко самобутнє явище, аналогів якій не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім – дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської народної козацької педагогіки.

            Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати родинно-шкільним. У козацьких, братських та інших типах шкіл найвищий статус мали родинні національні духовні і матеріальні цінності, які переростали в загальнонаціональні (заповіді волелюбних батьків і дідів, традиції, звичаї і обряди тощо) і включали в себе релігійно-моральні цінності. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах і академіях, у відомих університетах Європи, отримувала підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали, як правило, національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших, зокрема, слов’янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одержувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

            Характерною особливістю козацького родинного виховання був його високий рівень, який забезпечував ідеї та засоби козацької духовності, народної педагогіки, багатющі національні традиції, звичаї та обряди, здобутки християнської моралі.

            Козацька педагогіка дає самобутнє трактування статусу і ролі насамперед батька в навчанні і вихованні дітей. Батько – це захисник сім’ї, роду, творець історії, державності. У козацькому фольклорі, педагогіці він символізує для дитини високий і незаперечний взірець стійкості, мужності і відваги, непорушний авторитет у ставленні до родини, громадських справ, потреб народу.

    Козацька сім’я відзначалася глибоким демократизмом, рівноправністю чоловіка і жінки, духовними традиціями. Керуючись лицарськими чеснотами, чоловік, як правило, робив поступки дружині в розв’язанні багатьох сімейно-побутових питань, створював їй психологічний комфорт. Це благотворно впливало на виховання дітей, хлопчиків і дівчаток. Усвідомлення матір’ю необхідності захисту України від чужоземних загарбників, виживання в тяжких, нерідко екстремальних умовах (під час визвольної війни, повстання, проживання в прикордонній смузі та ін.) обумовлювало те, що вона виробляла у своїх синів мужність, твердість і рішучість, інші вольові якості характеру. Виховуючи на козацькому фольклорі, вона не лише співала відомі пісні про козаків, їхні бойові походи, а й творила нові, якими переливала в душі дітей глибину своїх почуттів, мук і страждань, віру і надію на щасливе життя.

           Козацькій педагогіці було притаманне родинно-шкільне виховання як вияв глибокої єдності впливу на особистість найважливіших соціально-педагогічних факторів – сім’ї і школи при збереженні пріоритетності у вихованні батьків, родинного оточення. Це, у свою чергу,  сприяло зміцненню сім’ї, підвищенню відповідальності батьків перед громадою, державою за виховання своїх дітей і авторитету серед учнів, представників громадськості і державних органів.

          Козацькою педагогікою послуговувалися не лише в родинному вихованні і навчально-виховних закладах. Її принципи, ідеї впливали на формування громадської думки, характеру всього народу. В цьому зв’язку можна говорити про соціальну козацьку педагогіку: формування особистості здійснювалося під впливом багатьох соціальних факторів (культурних, економічних, етнографічних, моральних, естетичних тощо). У козацькі часи нашому народові був притаманний високий рівень моральності, духовності, народних знань, національних традицій і звичаїв. Це дає підстави стверджувати, що культурність, вихованість і значною мірою освіченість були невід’ємними складниками національного способу життя. Адже до критеріїв культурності і моральності, вихованості й освіченості належить не лише наявність навчально-виховних закладів, а й високий рівень народних знань (народної астрономії, медицини, агрономії, метеорології, кулінарії тощо), народної естетики, мистецтва, моралі.

            Різноманітні знання, в тому числі й педагогічні, поширювали також мандрівні дяки – вчителі, філософи, артисти, кобзарі, лірники, майстри козацьких видів єдиноборств та забав.

            Виховні функції козацької педагогіки реалізувалися в процесі формування чисельних козацьких об’єднань – побратимств, братств, товариств, гуртів та інших громад. Такі об’єднання відображали і захищали потреби, інтереси, права як окремої особистості, так і групи людей, усього народу. Багатообіцяючими для сучасної теорії і практики виховання є пізнання «секретів» формування вірності і відданості, аж до самозабуття і самопожертви козаків, що браталися між собою. Ризикуючи власним життям, козаки часто визволяли своїх рідних, побратимів, друзів із турецько-татарської неволі, ішли один за одного на муки, тортури.  В іноземців викликали подив незламна дружба козаків, нехтування ними небезпекою, готовність здобути волю іншим людям за рахунок власного життя. Пізнання сучасними педагогами психологічних, моральних, світоглядних механізмів героїчних вчинків козаків допоможе творчо відроджувати лицарську педагогіку.

            Козацька педагогіка була найтісніше зв’язана з гуманістичними традиціями, ідеями самоврядування і виборності, будівництва самостійної Української держави. Тільки країна з великим історичним досвідом розвитку освіти і виховання, захисту прав і свобод особистості, всього народу могла породити таке незвичайне явище, як Конституція  Пилипа Орлика (1710 рік). Вона – унікальний феномен європейської і світової політичної, державної і правозахисної думки.

          У центрі козацької педагогіки – ідеал вільної і незламної в своїх прагненнях до свободи людини, яка на вітчизняних традиціях громадського, політичного життя розвиває рідну культуру й економіку, будує незалежну державу. Козацька виховна мудрість плекає обумовлений конкретно-історичними обставинами тип українця, який свято береже традиційні родинні і загальнонаціональні цінності.  У багатогранній народній творчості опоетизовано ідеал козака-хлібороба, власника землі, її дбайливого господаря. У часи чужоземної загрози народ творив ідеал козака-воїна, витязя нескореного духу, честі і звитяги: легендарного козака Мамая, портрети якого в ті часи були чи не в кожній українській хаті, першого прославленого керівника запорожців Дмитра Вишневецького (Байду), оспіваного в піснях Морозенка та інших. Беручи з них приклад, юнаки виростали стійкими патріотами, подвижниками.

        Ідеї і засоби козацької педагогіки найтісніше пов’язані з системами освіти і виховання європейських народів.

№28 Суть поняття «зміст освіти»,його класовий та історичний характер.Основні критерії вдосконалення змісту шкільної освіти.

Термін "освіта" звичайно визначається як процес та одночасно результат засвоєння знань, формування умінь та навичок, передачі від одного покоління до іншого накопичених духовних та моральних цінностей, історичного досвіду та досягнень культури.

В цьому значенні освіта розглядається як центральний системоутворюючий фактор педагогіки, і в системі її категорій вона включає у свою структуру навчання та виховання. Однак сутність освіти цим не обмежується. Освіта призначена для забезпечення інтелектуального, фізичного, духовного та морального формування особистості з метою забезпечення її готовності до життя та успішної діяльності в умовах конкретного суспільства з його політичним устроєм, соціально-економічним укладом, правової системи та морально-етичною парадигмою.

Однією з найважливіших характеристик освіти є її склад, під яким слід розуміти цілеспрямовано підібраний та структурований певним способом об'єм інформації, яку під час навчально-виховного процесу необхідно трансформувати в знання, уміння, навички студентів, в їх моральні принципи та переконання, у світоглядні позиції згідно із заздалегідь встановленими цілями освіти.

Зміст освіти включає в себе три основних взаємопов'язаних компонентів: загальна, політехнічна та професійна освіта.

Під загальною розуміють освіту, результатом якої є здатність людини до виконання його загальнокультурних, загальнолюдських функцій та видів діяльності. Спеціальна освіта забезпечує підготовку до спеціальності, перш за все професійним видам діяльності.

Політехнічна освіта розглядається як галузь перетину загальної та спеціальної освіти, яка забезпечує можливість успішної життєдіяльності людини будь-якої професії в теперішньому складному технічному світі, в умовах постійного розвитку та ускладнення техносфери.

Професійна освіта представляє собою певний вид освіти, який готує людину до виконання певних соціально-диференційованих функцій.

Правильний вибір змісту освіти визначає якість навчання та його вплив на формування та розвиток особистості.

Поняття освіти – досить складне й багатоаспектне. В найзагальнішому визначенніосвіта – це процес і результат засвоєння людиною систематичних знань, умінь і навичок, розвиток розуму та почуттів, формування світогляду та пізнавальних інтересів.

Освіта — це суспільно організований і нормований процес (і його результат) постійної передачі попередніми поколіннями наступним соціально значущого досвіду, який в онтогенетичному плані становлення особистості є її генетичною програмою і соціалізацією. В сучасній вітчизняній педагогічній науці існують різні концепції змісту освіти, корені яких варто шукати в минулому — в теорії формальної і теорії матеріальної освіти. Кожна з них пов'язана з певним трактуванням місця і функції людини в світі і суспільстві. Диктатура, авторитаризм, з одного боку, і демократія та гуманізм, з іншого, по-різному підходять до розуміння цих функцій: людина — мета чи засіб, суспільство для неї чи вона для суспільства? Навіть тимчасова поступка, теоретична чи практична, на користь концепції людини як засобу (авторитаризм), а не мети суспільного розвитку, не абсолютної цінності, неминуче суперечить гуманізму. Вияв авторитаризму у визначенні змісту освіти надзвичайно різноманітний. Розглянемо деякі існуючі і найбільш поширені концеп-ції змісту освіти з точки зору відповідності їх завданням формування творчої, самостійно мислячої людини демократичного суспільства. Одна з концепцій змісту освіти трактує його як адаптовані основи наук, що вивчаються в школі, залишаючи поза увагою такі якості особистості, як здібність до творчості, уміння реалізувати свободу вибору, справедливе ставлення до людей.

Друга концепція розглядає зміст освіти як сукупність знань, умінь і навичок, які повинні засвоїти учні. "Під змістом освіти слід розуміти ту систему наукових знань, практичних умінь і навичок, а також світоглядних і морально-естетичних ідей, які необхідно засвоїти учням у процесі навчання".

Важливою умовою вдосконалення змісту шкільної освіти є подолання суперечності між суспільними вимогами, щодо загальноосвітньої підготовки учнів і потребами та інтересами особистості. У процесі формування змісту освіти необхідно враховувати і забезпечувати збалансованість особистісних і загальнодержавних інтересів. Це обумовлює наявність двох основних напрямів формування змісту освіти: державного (постановка обов’язкових для всіх вимог до загальноосвітньої підготовки) та особистісного (забезпечення індивідуальної зорієнтованості змісту освіти). Останній робить реальною для кожного учня можливість вибирати предмети і курси, які поглиблюють і доповнюють визначений державою навчальний зміст.

Однією з необхідних умов удосконалення змісту шкільної освіти є забезпечення його посильності для учнів. Як відомо, сучасний зміст загальної середньої освіти характеризується недостатнім ступенем обґрунтованості, великим обсягом і складністю. Це є вагомою причиною зниження інтересу учнів до навчання, їх психофізіологічного перевантаження. У зв’язку з цим необхідно створити державні загальноосвітні стандарти, які будуть враховувати реальні навчальні можливості учнів різних вікових періодів, запобігати впровадженню дріб’язкового фактологічного матеріалу, а також інформації, яка не несе суттєвого загальноосвітнього навантаження. Важливо також окреслити загальні контури змісту середньої освіти на рівні обґрунтування, переліку і загальних характеристик освітніх галузей, що мають вивчатися в школі, без поділу їх на конкретні навчальні предмети. Такий узагальнений підхід дає змогу представити навчальний зміст як єдине ціле, розробити засади його формування, оцінити за критеріями необхідності і достатності. Важливою складовою гуманізації змісту освіти є забезпечення особистісної значущості для кожного школяра засвоєних знань.

Таким чином, формування змісту загальної середньої освіти повинно задовольняти таким вимогам (принципам):

1. Відповідність соціальному замовленню суспільства (всебічний розвиток особистості, її нахилів, здібностей і талантів).

2. Забезпечення високого наукового і практичного значення навчального матеріалу, що становить основу змісту освіти.

3. Гуманістична спрямованість змісту загальної середньої освіти (задоволення потреб та можливостей особистості, її вільний розвиток).

4. Урахування реальних можливостей процесу навчання (закономірностей, принципів, методів, організаційних форм, рівня загального розвитку учнів, матеріально-технічної бази).

5. Полікультурність змісту освіти (оптимальне поєднання гуманітарної, природничої та естетичної освіти, зв’язок з національною культурою і традиціями).

6. Інтегративність змісту (орієнтація на інтегровані курси, структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання оточуючого світу).

7. Єдність змістової і процесуальної сторін навчання (поєднання пізнавальної і практичної творчої діяльності в процесі вивчення навчальних дисциплін).

8. Послідовність змісту (планування і логіка його розгортання).

9. Доступність змісту (оптимальна кількість наукових понять і термінів, які необхідно засвоїти).

Як відомо, зміст загальної середньої освіти поділяють на два компоненти:державний і шкільний.

Державний компонент визначає обов’язкові для вивчення навчальні предмети в усіх загальноосвітніх навчальних закладах. Це має забезпечити досягнення кожним випускником середньої школи мінімального обов’язкового освітнього рівня незалежно від типу навчального закладу чи його регіональної належності. Він складається з таких предметів і курсів (освітніх галузей):

“суспільствознавство” – історія України, всесвітня історія, українознавство, основи суспільствознавства, права, економіки, “Людина і Світ”;

“мова і література” – українська мова, українська література, мова і література національних меншин, іноземна мова, зарубіжна література;

“культурознавство” – музика, образотворче мистецтво, основи етики й естетики;

“природознавство” – природознавство, фізика і астрономія, хімія, біологія і екологія, географія;

“математика” – математика, алгебра, геометрія;

“фізична культура і здоров’я” – фізична підготовка, допризовна підготовка юнаків, безпека життя і діяльності людини, валеологія;

“технологія” – трудове навчання, виробничі технології, основи виробництва, інформатика.

Шкільний компонент розширює і поглиблює зміст загальноосвітньої підготовки школярів, забезпечує їхній індивідуальний розвиток, формування пізнавальних інтересів і нахилів. Він передбачає години для вивчення предметів і курсів, які учні можуть обрати за бажанням. Цей компонент реалізується в основному через проведення факультативних занять, організацію гурткової роботи тощо. Шкільний компонент відображає також етносоціальну своєрідність реґіону, його історію та культуру, національні традиції.

До змісту освіти належать і компоненти змісту навчального матеріалу з кожного предмета:

1. Емпіричний – відображає зовнішні зв’язки та відношення предметів і явищ.

2. Практичний –передбачає підтвердження теоретичних знань практикою.

3. Теоретичний – передбачає відображення об’єктів у системі понять і категорій.

№29 Зміст,форми та методи моральноо виховання школярів.Етнопедагогіка про моральне виховання молоді.

Виховання – цілеспрямований свідомий процес формування гармонійної особистості, що включає формування гуманності, працелюбства, чесності, правдивості, дисциплінованості, почуття відповідальності, власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини. Процес виховання відображує становлення кожної людини.

Мораль — це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми за будь-якої ситуації на демократичних засадах. У складному процесі формування всебічно розвиненої особистості чільне місце належить моральному вихованню.

Моральне виховання — виховна діяльність школи і сім'ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм і принципів моралі, участь у практичній діяльності.

Виходячи із загальнолюдського змісту моральності, можна сказати, що загальнолюдська мораль - це не сукупність незмінних норм і принципів, що споконвіку відомі кожній людині або спільноті, а система, яка поповнювалась, розширювалась, змінювалась протягом віків, збагачуючись новими критеріями, новим смислом. А, отже, не можна вважати поняття "загальнолюдська мораль" як щось однозначне, яке має неухильно здійснюватись, оскільки її суть і спрямованість залежить тільки від людини. Суб'єкт морального виховання у процесі розвитку і спілкування вже володіє певним моральним досвідом.

Два інститути грають першочергову роль в процесі морального виховання. Перший - це сім'я, де дитина закладає основи характеру своєї особистості. Моральні стосунки в сім'ї накладають відбиток на все життя людини, оскільки їх вплив пов'язаний, по-перше, із сильними переживаннями, по-друге, вони постійніші, по-третє, в них закладаються підвалини всіх моральних ставлень людини до суспільства, до праці, до інших людей.

Другий - це школа та позашкільні навчально-виховні заклади. Позашкільні навчально-виховні заклади — це широкодоступні заклади освіти, які дають молодшим школярам додаткову освіту, спрямовану на здобуття знань, умінь і навичок за інтересами, забезпечують потреби молодших школярів у творчій самореалізації та організації змістовного дозвілля. До них належать палаци культури, центри дитячої, юнацької творчості, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтва, студії, бібліотеки, оздоровчі та інші заклади.

Основною метою морального виховання, як сімейного виховання, так і викладання у школі є прагнення передати знання та культурні традиції, навчити молодь розвиватися як особистість та збільшувати культурну спадщину.

В процесі морального виховання молодших школярів важливими є розуміння наступних категорій.

Моральна свідомість — одна із сторін суспільної свідомості, яка у вигляді уявлень і понять відображає реальні відношення і регулює моральний бік діяльності школярів.

Моральні переконання — пережиті та узагальнені моральні принципи норми.

Моральні почуття — запити, оцінки, відношення, спрямованість духовного розвитку молодших школярів.

Моральні звички — корисні для суспільства стійкі форми поведінки, що стають потребою і здійснюються за будь-якої ситуації та умов.

Моральна спрямованість — стійка суспільна позиція особистості, що формується на світоглядній основі, мотивах поведінки і виявляється як властивість особистості в різних умовах.

Етика — наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між молодшими школярами в суспільстві. Етика є методологічною засадою морального виховання.

Процес морального виховання ґрунтується на певних принципах. Принципи виховання — керівні положення, що відображають загальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту організації та методів виховного процесу молодших школярів. Основні принципи такі:

-цілеспрямованість виховання передбачає спрямування виховної роботи на досягнення основної мети виховання - всебічно розвиненого молодшого школяра.

-обов’язковий зв'язок виховання з життям. Суть принципу полягає в тому, що виховна діяльність має орієнтувати на необхідність молодшого школяра жити у суспільстві;

-єдність свідомості та поведінки у вихованні. Поведінка молодшого школяра — це його свідомість у дії. Виховання такої єдності свідомості — складний і суперечливий процес, оскільки формування навичок правильної поведінки набагато складніше, ніж виховання свідомості;

-виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від їх діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спирається і на таку психологічну якість, як прагнення дитини до активної діяльності;

- комплексний підхід у вихованні ґрунтується на діалектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів виховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадськості, засобів масової інформації, вулиці; врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів; єдність виховання і самовиховання;

-виховання молодшого школяра в колективі. Молодший школяр стає особистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відокремленню. Найкращі умови для спілкування й відокремлення створюються в колективі. Поєднання педагогічного керівництва з ініціативою та самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зумовлюється відсутністю в учнів життєвого досвіду; виховання творчої особистості можливе, якщо існують умови для вияву самостійності й творчості, схвалюються ініціатива та самодіяльність;

-поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього. У цьому — головний сенс гуманістичної педагогіки щодо формування необхідних взаємин вихователів і вихованців. Цей принцип передбачає: єдність вимог до вихованців з боку педагогів, контроль за їх поведінкою, гуманне ставлення до них, поважання їхньої думки та ін.;

-індивідуальний підхід до молодших школярів у вихованні. Такий підхід як індивідуальна корекція загальної системи виховання — важлива вимога до організації виховного процесу і одна з умов підвищення його ефективності;

-принцип системності, послідовності й наступності у вихованні. Виходить з того, що для формування свідомості, вироблення навичок і звичок поведінки потрібна система певних послідовних виховних заходів. Такі якості людської особистості не можна сформувати, якщо виховний процес являтиме собою випадковий набір виховних заходів, що матимуть епізодичний, а не системний характер;

-єдність педагогічних вимог школи, сім'ї і громадськості. Повинна охоплювати всі сторони навчально-виховної роботи школи, всі форми діяльності учнівського та педагогічного колективів, сім'ї, знаходити свій вияв у змісті, формах навчання та виховання, у правилах поведінки молодших школярів, у стилі життя школи, її традиціях. Така єдність є однією з умов оптимізації виховного процесу.

Етнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу.

Оскільки одним із компонентів технологій є методи виховання, тому розпочати виявлення та аналіз традиційних методів і форм морального виховання в українській етнопедагогіці хочемо із трьох пояснень.

По-перше, в етнопедагогіці терміни “ методи і форми виховання” не використовувалися як особливий термін. Ці та інші терміни, зокрема, фактори, засоби, джерела впродовж певного періоду були оформлені, використані і занесені в педагогічну літературу науковою педагогікою.

По-друге, в народному вихованні часто використовувалися ті чи інші методи (демонстрація, доручення, довіра, привчання, вправи, випробування, залучення до діяльності, вимога, наказ, вільне спілкування, розповідь, бесіда, роз’яснення, порада, натяк, переконання, навіювання, настанова, прохання, умовляння та ін); засоби ( праця, слово, релігія, суспільна думка); джерела ( праця, побут, життєвий устрій, народні свята, традиції, звичаї, обряди, ритуали, ігри та іграшки, вироби народного мистецтва, що прикрашали дім, посуд, одяг, інтер’єр житла, фольклор).

По-третє, в етнопедагогіці, так як і в науковій педагогіці використані ті ж методи, засоби, джерела і не тільки одна сторона виховання, але й всі її компоненти. Оскільки виховання є комплексним процесом, а особистість формується різносторонньо, тому складові частини виховання і його методи, засоби, джерела не можливо ізолювати один від одного. В нашому випадку, враховуючи те, що процес морального виховання в етнопедагогіці є об’єктом нашого дослідження, ми підходитимемо з точки зору нашої теми.

Щоб виявити традиційні методи і засоби морального виховання в українській народній педагогіці, ми розглянули фольклорні, етнографічні та багато інших історичних джерел.

Результатом цьому є виокремлення та об’єднання у групи методів морального виховання:

- словом (напучення, благословення, переконання, заставляння, заборона, докір);

- суспільною думкою( схвалення, заохочення, натяк, осуд, навіювання почуття страху,

покарання);

- працею ( показ, роз’яснення, пояснення, вправа, залучення до діяльності);

- релігією (церковне богослужіння, молитва, сповідь, піст, особистий приклад) [3, с.67-68].

Здійснення морального виховання у народній педагогіці відбувалося з використанням методів із чотирьох груп.Природно постає питання: чому, приміром, 100 років тому методи народної педагогіки давали абсолютно позитивні результати у вихованні, а нині цих результатів не гарантують.Виходячи з того, що предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування, який потребує ґрунтовного вивчення, узагальнення та порівняння з іншими традиціями або офіційною педагогічною доктриною, успіх використання цього досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування її специфічних особливостей.

В сучасній практиці використання необхідно ретельно виокремити з цієї «скарбниці» саме ті ідеї, які придатні для «перенесення» в навчально-виховний процес освітніх установ. Водночас прогресивні набутки української етнопедагогіки потребують глибокого осучаснення з тим, щоб вони яскраво відображали елементи морально-духовної і матеріальної культури сьогодення. Що стосується осучаснення етнопедагогічних методів стимулювання, заохочення, спонукання дітей, корекції їх поведінки, Побірченко Н.С. виокремлює деякі з них, що зумовлять моральне виховання молодших школярів:

- заохочення позитивних вчинків, спонукання до них, стимулювання якомога осмисленіших дій школяра;

- збудження інтересу до кінцевого інтересу діяльності, розкриття очікуваної радості від нього;

- формування усвідомленої необхідності заборони негативного, спотвореного та застереження дитини від необачних вчинків;

- напучення і навіювання потреби поводити себе і жити так, щоб одержати схвалення батьків, вчителів, дорослого оточення, однолітків, власної самооцінки;

- використання своєрідних і різноманітних етнопедагогічних методів покарання дитини за вчинки різної значимості;

- нетрадиційне наставляння з використанням казкових колізій, прикладів, певних паралелей, прийомів, тощо.Вагомий вплив на моральне становлення особистості молодшого школяра справляють традиційні народно-педагогічні методи формування суспільної поведінки дитини, нагромадження її життєвого досвіду:

- привчання до сумлінного виконання обов’язків у школі, сім’ї, в оточенні друзів, обов’язків перед суспільством;

- чергування постійних та разових доручень і вправлянь на вироблення певних умінь і навичок;

- практична життєдіяльність дітей у виконанні різноманітних ролей; дотримання загальноприйнятих норм і традицій укладу життя українців [4,с.34].Отже, впровадження етнопедагогічних технологій у практику роботи сучасної школи першого ступеня займає важливе місце у системі морального становлення особистості молодшого школяра.

Шляхи формування М.В.:

-дошкільні вих.. заклади;

-загальноосвітні навч.-вих.заклади;

-професійні навч.-вих.заклади;

-засоби масової інформації;

-мистецькі організації;

-соціально-виробнича діяльність громадян на підприємствах, в організаціях.

Засоби М.В.

-соціальна діяльність батьків; побут сім’ї;

-книги; газети, журнали, кіно; телевізійні передачі;

-природне середовище;

-національні звичаї, традиції, обряди; мова; усна народна творчість;

-засоби мистецтва;

-зміст навчальних дисциплін.

Якості особистості у результаті МВ:

Гуманізм, доброта, чесність, працелюбність, повага до батьків, людей взагалі,

чуйність, милосердя, дисциплінованість, совісність, колективізм, справедливість,

інтелігентність, патріотизм, інтернаціоналізм, екологічна і правова культура.

№ 30 Стратегії розвитку освіти в України.Основні ідеї національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті.

В Україні відбуваються епохальні політичні, соціо культур ні та економічні зміни. Відбулася зміна певної єдиної монопольної ідеології на невизначені плюралістичні вільно вибрані ідеології. Зросла соціальна, духовна й економічна диференціація суспільства. Індивідуальні ідеали життя особистості почали визнаватися суспільством, як не менш значимі, ніж колективні чи громадські. Перед Україною вперше за всю історію її існування відкрилася реальна перспектива стати самостійною, незалежною соборною Державою. Все це не могло не вплинути на освітню політику в країні, на ті зміни, які вносилися у зміст освіти в останні роки роботи школи.

Мова йде про створення нової школи України XXI століття, яка плекала б творчу особистість, створила б умови для повноцінного фізичного, інтелектуального, духовного розвитку дитини, для піднесення культури і духовності з орієнтацією на всю різноманітність вітчизняних і світових зразків. Місію нової школи в Україні виконують кращі загальноосвітні середні школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, школи- комплекси, авторські школи, які перетворилися у справжні науково-дослідницькі центри апробації нового змісту навчання, педагогічних технологій, глибокого осмислення інноваційних процесів, стимулювання ініціативи учня, розвитку його можливостей, створювання умов для саморозвитку особистості. Школи нового типу визначили свої стратегічні, концептуальні пріоритети, виробили оптимальні моделі перспективного розвитку. У багатьох з них діють свої універсали — об’єктивно існуючі загальні положення — імперативи:

- духовний імператив - мрії про людину як суб’єкта культури і власної життєтворчості, про пізнання самого себе як найкращий шлях до інших форм пізнання, про прекрасний гармонійний світ, про вічні етичні норми, доброчинності; духовний імператив — це система ідеалів, які породжують прагнення і волю до життя за законами краси;

- гуманістичний і демократичний імператив, який передбачає розкриття людської суті у кожного, хто має здібності, схильності й бажання. Цей імператив передбачає розвиток здібностей, творчої потенції, волі учня;

- комунікативний імператив, що спрямований на розуміння себе, іншого, культури, природи, космосу;

-особистісно-діяльнісний імператив, що вимагає реалізації себе як мікрокосму. Власне, ці імперативи визначають парадигму особистістю зорієнтованого навчання, що ґрунтується на вічних цінностях, невичерпності і привабливості пізнання.

У Державній національній програмі “Освіта. Україна XXI ст..”

зазначено, що “головними завданнями оновлення змісту освіти є:

-формування системи й обсягу знань, умінь та навичок на різних рівнях, формах навчання з урахуванням національних і світових надбань, вироблення відповідних стандартів змісту освіти, критеріїв їх визначення;

-оптимальне поєднання гуманітарних і природничо- математичних знань (базових і за вибором), раціонального й емоційного, теоретичного і практичного компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень;

-засвоєння і трансляція всього обсягу національних і загальнолюдських знань в інфраструктурі української культури, особливо в українську мову”.

Таким чином, стратегічними орієнтирами розвитку варіативного змісту освіти в Україні нині і в перспективі можна вважати такі:

1. Від окремих альтернативних наукових педагогічних шкіл, що розробляють проблеми змісту шкільної освіти, - до системи варіативних інноваційних технологій в контексті культурно-історичної педагогіки розвитку. В цьому контексті в розвитку варіативної освіти важливу роль відіграють “авторські школи”.

2. Від монополії державної освіти - до здійснення і співробітництва державного, недержавного і сімейного виховання » специфікою змісту, властивою кожному з цих видів, але з урахуванням державних стандартів.

3. Від “безнаціональної” унітарної школи до відродження і розбудови національної системи освіти, “національної спрямованості освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного грунту, її органічному поєднанні з національною історією і традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, перетворенні освіти на важливий інструмент національного розвитку і гармонізації національних відносин”. Змістом освіти значною мірою визначається відродження й утвердження національної культури, духовної єдності нації, відтворення та нарощування інтелектуального потенціалу народу, вихід вітчизняної культури, науки, техніки на світовий рівень, що стане основою державності та демократизації суспільства в Україні. У змісті освіти мають бути відображені ті складові науки та культури, які пропонують новим поколінням сім’я, освітні заклади і суспільство.

4. Від предметоцентризму — до інтегральних галузей, які стимулюють появу інтегральних навчальних курсів і забезпечують прилучення школярів до цілісної картини світу.

5. Від “чистих”- до “змішаних” ліній розвитку видів загальноосвітніх закладів. Показником цього є злиття школи з дитячим садком, школи з вузом, поява “шкіл-гібридів”, “шкіл-лабораторій”.

6. Українська школа успішно просувається по шляху від монопольного підручника до варіативних підручників, а також від монофункціональних технічних засобів навчання до і монофункціональних засобів та інноваційних технологій. Здійснюється поступова зміна технічних засобів навчання за їх функціями і місцем у навчальному процесі, що характеризується переходом від наочно-демонстраційних до навчаючих (ЕНМ), від окремих приладів і посібників - до мікролабораторій.

У державному документі Національнії доктрина розвитку освіти (2002 р.) визначено стратегічні завдання реформування змісту освіти: “Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особис­тості і творчої еамореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти”²,

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:

- особиотісна орієнтація освіти;

- формування національних і загальнолюдських цінностей;

- створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

- постійне Підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;-розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

- пропаганда здорового способу життя;

- розширення україномовного освітнього простору;

- забезпечення освітніх потреб національних меншин;

- забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної еамореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

- розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;

- органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;

- запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

- створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

- створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;

- інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Визначальними чинниками, якими керуються при визначенні змісту освіти для загальноосвітньої школи, є:

- рівень досягнення науки і техніки в різних галузях;

- завдання виховання всебічно розвиненої особистості;

- фізичні й соціально-психологічні можливості учнів певного віку;

- відповідність обсягу змісту відведеному часу на вивчення конкретної дисципліни;

- наявність навчально-матеріальної бази;

- відповідність міжнародним стандартам і національним особливостям.

№31 Сутність та функції праці, завдання трудового виховання школярів.Підготовка дітей до праці в нових економічних умовах.

Завдання трудового виховання.

Завдання трудового виховання зумовлені потребами існування, самоутвердження і взаємодії людини в суспільстві та природному середовищі. Воно покликане забезпечити:

- психологічну готовність особистості до праці (бажання сумнівно та відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як обов’язку і духовної потреби, бережливість щодо результатів праці та повага до трудової діяльності);

- підготовки до праці (наявність загальноосвітніх і політехнічних знань, загальних основ виробничої діяльності, вироблення умінь і навичок, необхідних для трудової діяльності, підготовка до свідомого вибору професії).

Трудове виховання ґрунтується на принципах:

- єдності трудового виховання і загального розвитку особистості (морального, інтелектуального, естетичного, фізичного);

- виявлення і розвиток індивідуальності в праці;

- високої моральності праці, її суспільно корисної спрямованості;

- залучення дитини до різноманітних видів продуктивної праці;

- постійності, безперервності, посильності праці;

- наявності елементів продуктивної діяльності дорослих у дитячій праці;

- творчого характеру праці;

- єдності праці та багатогранності життя.

4)Зміст трудового виховання школярів.

Зміст трудового виховання школярів визначається навчальною програмою для кожного класу. Його особливості відображають поняття “трудова свідомість”, “досвід трудової діяльності”, “активна трудова позиці”.

Трудова свідомість особистості містить уявлення про ставлення до праці, участі у суспільно корисній праці, усвідомлення необхідності трудового самовдосконалення, систему знань, трудових умінь і навичок, зсування ролі праці у виборі майбутньої професії.

Досвід трудової діяльності означає систему загальних умінь і навичок, необхідних у повсякденному житті, праці, об’єктивного оцінювання результатів своєї праці та само оцінювання, вмінь і навичок систематичної, організованої, посильної суспільно корисної праці, узагальнення набутого досвіду.

Активна трудова позиція зумовлюється системою трудових потреб, інтересів, переконань, ціннісних орієнтацій, уподобань, прагненням до обумовленого вибору професії, продовження освіти у відповідному навчальному закладі.

Трудове виховання передбачає вирішення таких завдань:

- формування здатності до праці;

- виховання соціально-психологічної готовності до трудової діяльності;

- виховання поваги до людей праці та її результатів;

- оволодіння уміннями й навичками трудової діяльності.

Основним завданням трудового виховання є формування творчої особистості цивілізованого господаря. В процесі трудового виховання і навчання виробляються відповідні уміння і навички, професійна майстерність, готовність до життєдіяльності в умовах ринкових відносин.

В школі 7 уроки праці. Форми: трудова атака (прибирання території чи класу), свято праці (до збору урожаю), ярмарок-виставка учнівських виробів, турнір умільців, захист професії, “Місто веселих майстрів”.

Важливу частину трудового виховання становить профорієнтація учнів.

№32 Навчальні плани, програми,підручники сучасної загальноосвітньої школи України, тенденції їх вдосконалення.

Навчальний план-документ, затверджений Міністерством освіти і науки України, який визначає склад навчальних предметів (для кожного типу шкіл), розподіл їх за роками навчання із визначенням кількості годин (уроків), які відводяться на вивчення кожного предмета в тиждень, а також встановлює структуру навчального року.

Включення певної дисципліни в навчальний план визначається її функціями у змісті освіти і суспільним замовленням. З огляду на це в навчальний план запроваджено нові предмети: основи інформатики з 5 класу, етика, екологія.

У практиці загальної середньої освіти використовується кілька типів навчальних планів: базовий, типовий і навчальний план школи.

Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів - це основний державний нормативний документ, який є складовою державного стандарту загальної середньої освіти. Він визначає структуру змісту загальної середньої освіти (інваріантна і варіативна складові), освітні галузі, розподіл годин між ними за роками навчання; обумовлює гранично допустиме тижневе навантаження учнів для кожного класу. Інваріантна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх закладів України і визначає її загальнодержавний компонент, який забезпечує необхідний для кожного учня обсяг і рівень знань, умінь і навичок. Варіативну складову формує навчальний заклад, ураховуючи інтереси, бажання учнів і батьків, можливості школи; вона становить шкільний компонент змісту освіти.

Базовий навчальний план є основою для розроблення Міністерством освіти і науки України типових навчальних планів для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Навчальний план загальноосвітньої середньої школи - нормативний документ, який визначає структуру навчального року, кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет, і враховує додаткові години на проведення індивідуальних і групових занять, факультативів, гуртків тощо.

Існують такі вимоги до навчального плану:

- спрямованість на всебічний розвиток особистості школяра;

- забезпечення потреб суспільства;

- урахування рівня розвитку науки;

- урахування рівня розвитку учнів, їх потреб та інтересів;

- урахування здобутків національної культури і традицій.

На основі навчального плану створюють навчальні програми, які розкривають зміст навчального матеріалу з кожного предмета і встановлюють послідовність його вивчення.

Навчальна програма - документ, затверджений Міністерством освіти і науки України, який визначає зміст і обсяг навчального матеріалу з кожної дисципліни, розподіл його за роками, розділами і темами, а також перелік знань, умінь і навичок з кожного навчального предмета.

Будь-яка навчальна програма передбачає такі розділи: 1) пояснювальна записка, в якій відображено цілі навчання;

2) зміст навчального матеріалу, поділений на розділи і теми із зазначеною кількістю годин на кожну;

3) обсяг знань, умінь і навичок з предмета для учнів кожного класу;

4) методичні рекомендації педагогу щодо організування і проведення занять, перелік дидактичних матеріалів;

5) критерії оцінювання знань, умінь і навичок з кожного виду роботи.

Обов'язок учителя - детально ознайомитись із пояснювальною запискою до навчальної програми.

Навчальні програми часто зазнають змін: їх удосконалюють, розвантажують від другорядного і надто складного матеріалу, підвищують їх науковий рівень, забезпечують реалізацію міжпредметних зв'язків.

На сучасному етапі існують різні системи викладу змісту навчального матеріалу - лінійна, спіральна, концентрична, мішана.

Лінійна система - безперервна послідовність матеріалу від простого до складного відповідно до принципів послідовності, систематичності, доступності (нове будується на основі вже відомого і в тісному зв'язку з ним). Лінійний принцип побудови програм дає економічність, оскільки унеможливлює надлишкове дублювання матеріалу.

Спіральна система - неперервне розширення і поглиблення знань з певної проблеми.

Концентрична система - повторне вивчення певних розділів, тем для більш глибокого проникнення в сутність явищ та процесів.

Мішана система - комбінація різних систем викладу.

Отже, зміст освіти конкретизується в навчальних планах (базовому, типовому, навчальному плані школи), програмах, дидактичних матеріалах. Більшість із них має нормативний характер, який визначає структуру навчального процесу, його зміст, форми занять, послідовність вивчення, критерії оцінювання знань, умінь і навичок, методичні рекомендації педагогу щодо організації і проведення занять. Навчальні плани і програми часто переглядають з метою поліпшити, вилучити другорядний і надто складний матеріал, підвищити їх науковий рівень.

№33 Естетичне виховання учнів, його роль,задачі,зміст.Роль національного мистецтва,народних традицій в естетичному вихованні.

Естетичне виховання - складова частина виховного процесу, безпосередньо спрямована на формування здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини.

Методологічною засадою естетичного виховання є етика - наука про загальні закономірності художнього освоєння дійсності людиною, про сутність і форми відображення дійсності й перетворення життя за законами краси, про роль мистецтва в розвитку суспільства.

У процесі естетичного виховання формуються естетична свідомість і поведінка школяра.

Естетична свідомість - форма суспільної свідомості, що являє собою художньо-емоційне освоєння дійсності через естетичні почуття, переживання, оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах.

Естетичні почуття - особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсності й у творах мистецтва.

Естетичний смак - здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрасне від неестетичного.

Естетичний ідеал - уявлення людини про прекрасне, до чого вона прагне, на що рівняється.

Естетика поведінки - риси прекрасного у вчинках і діях людини (у ставленні до праці й до суспільства, в манерах і зовнішньому вигляді, у формах спілкування з людьми.

У процесі естетичного виховання важливо навчити учнів розуміти й сприймати красу. Спостерігаючи прекрасне, людина не може залишатися байдужою, вона переживає, відчуваючи любов або ненависть до спостережуваного. Тому треба, щоб діти вміли розрізняти справді красиве і потворне.

Під час естетичного сприймання виникають певні емоції. Завдання виховання - створення умов, які б сприяли формуванню емоційної сфери учнів. Багатство емоційної сфери людини свідчить про її духовне багатство.

Складною є проблема формування сприймання мистецтва.

Щоб сприймати художній чи музичний твір, треба мати елементарну теоретичну підготовку. Краще сприймається те, що зрозуміле, про що є певні знання. Цей принциповий підхід слід узяти за основу при використанні в естетичному вихованні музики, образотворчого мистецтва, скульптури.

Сформовані естетичні смаки та естетичний ідеал і розвинена здатність оцінювати прекрасне дають людині змогу зрозуміти суть прекрасного.

Сприймаючи прекрасне, аналізуючи побачене, порівнюючи з відомим і баченим раніше, вона дає йому певну оцінку. Рівень такого естетичного мислення залежить від розумового виховання, вміння здійснювати мислительні операції.

Поряд із розвитком естетичного сприймання, прищепленням естетичних смаків у процесі естетичного виховання в учнів формують естетичне ставлення до навколишньої дійсності. Людина повинна не лише милуватися красою природи чи пам'ятками культури, а й берегти і захищати їх.

Важливе значення має виховання у школярів естетики поведінки - акуратності в одязі, красивої постави і манер, уміння триматися невимушене, природно, культурно й естетично виявляти свої емоції. Ці якості тісно пов'язані з моральністю особистості учня.

В естетичному вихованні школярів використовують різні джерела:

а) твори образотворчого мистецтва. Під час спостереження картини або скульптури, яка відображає життя людини чи природи, в дитини розвивається не лише сприйняття, а й фантазія: вона мислить, уявляє, "домальовує" зображене, бачить за картиною події, образи, характери;

б) музику, яка, відображаючи дійсність за допомогою мелодій, інтонацій, тембру, впливає на емоційно-почуттєву сферу людини, на її поведінку;

в) художню літературу. Головним виразником естетики в літературі є слово. На думку К. Ушинського, слово як засіб вираження в літературному творі набуває подвійної художньої сили. Словесний образ має ще й понятійну основу і сприймається насамперед розумом. Тому література - важливий засіб розвитку інтелекту учнів;

г) театр, кіно, телебачення, естраду, цирк. Цінність їх у тому, що, крім змістової частини, вони об'єднують у собі елементи багатьох видів мистецтв (літератури, музики, образотворчого мистецтва, танцю); г) поведінку і діяльність школярів. Достойні вчинки учнів, успіхи в навчанні, праці, спортивній, громадській, художній діяльності повинні стати предметом обговорення з естетичних позицій;

д) природу: її красу в розмаїтті та гармонії барв, звуків, форм, закономірній зміні явищ, які мають місце в живій і неживій природі;

е) факти, події суспільного життя. Героїчні вчинки людей, краса їх взаємин, духовне багатство, моральна чистота й фізична досконалість повинні бути предметом обговорення з учнями;

е) оформлення побуту (залучення дітей до створення естетичної обстановки в школі, класі, квартирі).

Одним з головних шляхів естетичного виховання в школі є навчальна робота. У багатьох школах створено малі академії народних мистецтв (МАНМ), університети народознавства, товариства народних умільців, школи і класи кобзарського, сопілкарського мистецтва, етнографічні групи, фольклорні ансамблі, вертепи; учителі проводять подорожі до витоків рідного слова, уроки на природі, години улюбленої праці, творчості, уроки емоційної культури, народознавства, людинознавства, мистецтвознавства, мандрівки в історію тощо.

Виняткову роль в естетичному вихованні школярів відіграють предмети естетичного циклу (малювання, співи, музика). На уроках із цих предметів учні не лише здобувають певні теоретичні знання з конкретних видів мистецтва, а й набувають відповідних практичних умінь та навичок, розвивають свої мистецькі здібності. Вагомим доповненням до цього циклу є уроки української мови, української та світової літератури, на яких учні засвоюють багатство і красу рідної мови, знайомляться з шедеврами рідної та світової літератури. На уроках природничо-математичних дисциплін відкриваються великі можливості використання краси природи, формування бережливого ставлення до неї. Краса фізики і математики - в логічній чіткості наукових побудов і доведень, чіткості їх структури. Певне виховне значення має як естетика праці учнів і продуктів праці, так і вміння та навички, набуті в процесі праці, що дають змогу особистості творчо виявити себе. На уроках фізичного виховання учні вчаться красиво і правильно триматися й ходити.

На розв'язання завдань естетичного виховання спрямована також позакласна виховна робота. Крім бесід, лекцій, диспутів, тематичних вечорів, вечорів запитань і відповідей на естетичну тематику, цінною в естетичному вихованні є участь школярів у діяльності шкільних клубів любителів мистецтв, гуртках художньої самодіяльності, літературних об'єднаннях, музичних ансамблях і шкільних оркестрах, шкільних театрах. Розширювати й поглиблювати свої естетичні знання, уміння й навички учні можуть у позашкільних освітньо-виховних установах: музичних і художніх школах, будинках і палацах школярів, студіях.

Важливу роль в естетичному вихованні школярів відіграє сім'я. Належне естетичне оформлення квартири, наявність бібліотеки, мистецьких журналів, телевізора, сімейних традицій з обговорення телепередач, прочитаних книжок, сімейний відпочинок на природі, спільне відвідування театру - все це створює сприятливі умови для прищеплення естетичних смаків дітям.

Естетичне виховання молодших школярів на засадах української етнопедагогіки

Українська етнопедагогіка має глибоку історичну пам'ять. Сформувавшись на народному звичаєвому праві, народній міфології і виробивши тільки їй властиві людські ідеали, вона стала практичною потребою суспільного життя народу, нації.

Маючи такі активні педагогічні засоби виховання й навчання, як усну народну творчість, народне мистецтво, розвинену мову, свої трудові традиції, народну агрономію, медицину, кулінарію, народне осмислення військової справи й дипломатії та народної політика, етнопедагогіка вже давно вийшла зі сфери емпіристики.

Виховні засади української етнопедагогіки грунтуються на стійких національних ідеалах життя. Які б соціальні й національні катаклізми не перетрушували суспільне життя, зміст, педагогічна сила народних ідеалів залишалися стійкими й непорушними. Звичайно, змінювалися форми вирішення й упровадження ідеалів у практичне життя, але ідеал вільної праці кожної людини, ідеал непокореної волі кожного громадянина, його свободи, ідеал рідного краю й рідної землі, ідеал доброти, людяності, бережливого ставлення до природи й до всього сущого на землі буди такими сильними, що давали можливість жити й виживати нашому народу, нашій нації за дуже складних життєвих обставин.

Ідеали української етнопедагогіки відбилися в першу чергу в народному фольклорі, казках, приказках та прислів'ях, загадках, народних оповіданнях і, зокрема, в такому надзвичайно сильному педагогічному жанрі, як притчі.

Дидактичні форми і методи етнопедагогіки спрямовані на те, щоб діти ознайомлювалися з природою в ігровій ситуації, щоб у рухах, жестах, міміці імітували предмети і явища, трудові процеси, щоб ілюстрували пейзажні твори, придумували мелодії на тексти віршів, робили екранізацію прозових творів, складали інсценівки, шукали еквіваленти поетичних образів у навколишньому світі.

Ознайомлення з творами про природу часто відбувається не в класі, а в парку, сквері, в лісі, в лузі тощо. Вивчаючи веснянки, гаївки, діти йдуть на пагорб чи горбочок, де найраніше розтає сніг, водять хороводи, викликають весну.

У хороводно-драматичних та інших іграх малята оспівують красу природи, відтворюють окремі трудові процеси в ній. Так поступово етнопедагогіка навчає їх сприймати й усвідомлювати природу як матеріальну й духовну цінність, скарбницю здоров'я, радості й краси [18, 19].

Завдяки магічній силі впливу засобів етнопедагогіки діти прилучаються до праці на рідній землі, до народної обрядовості, свят, звичаїв, ритуалів. У юних серцях зміцнюється любов до природи, а в свідомості формується її поетичний образ, зігрітий світлими почуттями, благородними помислами.

№34 Загальні поняття про методи,прийоми та засоби навчання.Характеристика основних класифікацій методів навчання.

Метод – (від грец. metodos – шлях до чого-небудь) означає спосіб діяльності, спрямованої на досягнення певної мети.

Метод навчання – спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на вирішення завдань освіти.

В дидактичній літературі іноді розрізняють методи викладання, що стосуються діяльності вчителя і методи учіння, що забезпечують протікання навчальної діяльності учнів. Методи навчання – характеризують насамперед спільну роботу вчителя й учнів.

Кожний метод навчання вимагає активності не тільки вчителя, але й учнів. Один і той самий метод може застосовуватися для різних навчальних цілей. Наприклад, бесіда може бути застосована з метою засвоєння нових знань, і з метою повторення чи перевірки. Природньо, що в різних випадках даний метод має свої особливості реалізації. Правильне застосування методів навчання унеможливлює механічне чи догматичне засвоєння учнями навчального матеріалу, забезпечує ефективність пізнавальної діяльності учнів, можливість застосовувати знання на практиці.

Кожний метод навчання повинен виконувати не тільки освітню, розвивальну та виховну функції, але й спонукальну і корекційну (розвиток сприймання, мислення, уяви, пам’яті, емоційно-почуттєвої сфери).

Будь-який навчальний предмет, окрім загальних методів навчання, має свої методи, зумовлені специфікою йогозмісту. Так, наприклад, при викладанні української мови застосовуються спеціальні методи: читання і письмо, словникова робота, граматичний розбір та ін. В географії важливе місце належить роботі з картами, в природознавстві – спостереження, досліди та ін. Дидактика вивчає методи, які мають найбільш загальне значення і які можуть бути застосовані при вивченні різних навчальних предметів.

Будь-який навчальний предмет, окрім загальних методів навчання, має свої методи, зумовлені специфікою йогозмісту. Так, наприклад, при викладанні української мови застосовуються спеціальні методи: читання і письмо, словникова робота, граматичний розбір та ін. В географії важливе місце належить роботі з картами, в природознавстві – спостереження, досліди та ін. Дидактика вивчає методи, які мають найбільш загальне значення і які можуть бути застосовані при вивченні різних навчальних предметів.

У структурі методів виділяють прийоми, тому кожний метод можна представити як сукупність методичних прийомів. Отже, прийом – це елемент методу. Елементи методів не є сумою окремих частин цілого, а системою, що об’єднана логікою дидактичного завдання. Якщо метод є способом діяльності, що охоплює весь шлях її протікання, то прийом – це окремий крок, дія в реалізації методу. Необхідно розрізняти прийоми розумової діяльності (логічні прийоми) – виділення головного, аналогія, конкретизація, порівняння та ін., а також прийоми навчальної роботи – розв’язуваня задач, прикладів, граматичний розбір тощо. Логічні прийоми є однаковими в різних методах. Тільки системне поєднання прийомів утворює певний метод навчання, тому важливою є послідовність їх застосування. Одні і ті ж самі прийоми можуть входити в різні методи навчання, але в поєднанні з іншими прийомами вони утворюють зовсім інший метод навчання. Наприклад, прийом запам’ятовування має місце як в репродуктивних, так і в проблемно-пошукових методах навчання. Але, якщо в першій групі методів він домінує, то в другій – є допоміжним, бо сприяє запам’ятовуванню основних результатів проблемних міркувань. Окрім цього слід пам’ятати, що метод може стати прийомом, а прийом – методом. Коли прийом починає виконувати основне навчальне навантаження (допомагає розкрити суть того чи іншого питання), він стає методом. Наприклад, корегування відповідей учнів (як прийом) під час проведення бесіди може трансформуватися у дискусійну площину. За такої умови цей прийом може стати самостійним методом навчання (дискусія). Важливо підкреслити, що діалектика переходу методу в прийом чи навпаки обумовлена логікою процесу навчання, наявністю суперечливих аспектів між метою і засобами її досягнення, різними елементами пізнавальної діяльності.

Метод навчання має дві складові частини: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна частина методу обумовлена вимогами законів і закономірностей, принципів і правил навчання, а також цілями, завданнями, змістом, формами навчальної діяльності. Суб’єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів, конкретними умовами протікання навчання. Проблема співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в методі розв’язана не повністю: є прихильники думки про те, що метод – об’єктивне явище, але є дослідники, які вважають його результатом творчої праці педагога, індивідуального надбання. Безперечним є те, що об’єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високої педагогічної майстерності.

 

 

2. Проблема класифікації методів навчання

Проблема класифікації методів навчання породжена наявністю в дидактиці великої кількості підходів до виявлення сутності методів навчання, їх визначень, структури і класифікацій. Значний вклад у розвиток теорії методів навчання на сучасному етапі внесли Є. Голант, М. Данилов, Б. Єсипов, М. Скаткін, М. Лернер, А. Алексюк, Ю. Бабанський, В. Бондар, В. Паламарчук та ін.

Метод навчання є досить складним педагогічним явищем, яке має багато сторін. За кожною з них методи групують в системи. Не випадково, що вчені-педагоги розробили десятки класифікацій методів навчання. Отже,класифікація методів навчання – це впорядкована за певною ознакою їх система (І. Підласий). Майбутньому вчителю необхідно знати лише ті класифікації методів, які ефективно “обслуговують” практику навчання і є основою для її вдосконалення.

На думку багатьох дослідників основною ознакою класифікації методів навчання є дидактична мета, джерела знань, логіка засвоєння навчального матеріалу, рівень самостійності учнів. Найбільш прогресивним, на нашу думку, є багатовимірний підхід до класифікації методів навчання. Важливо підкреслити, що навчання – діалектичний процес, що перебуває у постійному русі. Тому надати перевагу одній із встановлених істотних ознак методів навчання можна за умови врахування всіх аспектів конкретної педагогічної ситуації. Проблему системи методів навчання слід розв’язувати не тільки шляхом створення єдиної класифікації, але й через створення та обґрунтування цілої низки класифікацій, які б адекватно відображали завдання і зміст цілісного процесу навчання. Для майбутнього вчителя важливо усвідомити існуючі (цілісні) підходи до класифікації методів навчання, що допоможе йому практично здійснювати їх вибір. Загальновідомо, що вчителі-практики універсалізують окремі групи методів, не усвідомлюють взаємозв’язок і взаємопроникнення методів різних класів.

Класифікація на основі зовнішніх форм прояву методів навчання

В основі класифікації – джерела знань, а також характер чуттєвого спримання (слух, зір, дотик). Такий підхід дозволив виділити словесні, наочні та практичні методи навчання (традиційна класифікація).

До словесних методів належать: розповідь, пояснення, лекція, бесіда, інструктаж, робота з книгою, навчальна дискусія, диспут. До наочних – спостереження, демонстрування та ілюстрування. До практичних – вправа, лабораторна робота, практична робота, дидактична гра.

Класифікація методів навчання за типом пізнавальної діяльності учнів (внутрішня психологічна сторона)

Методи цієї групи відображають різний рівень пізнавальної активності і самостійності учня у навчанні. В запропонованій класифікації виділяють такі методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемного викладу, частково-пошуковий (евристичний), дослідницький.

Класифікація методів навчання на основі внутрішнього логічного шляху засвоєння знань

До цієї групи належать такі методи: аналітичний, синтетичний, аналітико-синтетичний і синтетично-аналітичний, індуктивний, дедуктивний, індуктивно-дедуктивний і дедуктивно-індуктивний, традуктивний.

Класифікація методів навчання за ступенем самостійності учнів у здійсненні навчальної діяльності

За цією класифікацією виділяють методи самостійної роботи і роботи під керівництвом учителя. Найбільш поширеними видами самостійної роботи є: робота з підручником, самостійні роботи з приладами, самостійне виконання письмових вправ, написаня творів, віршів, метод самостійного розв’язання задач, самостійного спостереження тощо.

Класифікація методів за дидактичними цілями

За цією класифікацію виділяють дві групи методів навчання:

Методи, що забезпечують первинне засвоєння навчального матеріалу(інформаційно-розвивальні, евристичні, дослідницькі).

Методи, що забезпечують закріплення і вдосконалення здобутих знань(вправи, практичні роботи).

Класифікація за основними етапами процесу навчання

В запропонованій групі називають такі методи: формування знань, формування умінь і навичок, застосування знань, узагальнення і систематизації, закріплення, перевірки знань, умінь і навичок, творчої діяльності.

Бінарні і полінарні класифікації методів навчання

В основі групування цих методів – дві чи більше спільних ознак. Так, в якості істотних (спільних) ознак називають джерела знань, рівні пізнавальної активності учнів, а також логічні шляхи навчального пізнання.

Класифікації за системним підходом

Серед відомих класифікацій вирізняється системним підходом класифікація Ю. К. Бабанського. В її основі – комплексний діяльнісно-процесуальний підхід, який ураховує основні компоненти діяльності: мотиви, операції, дії, контроль та аналіз результатів. В цій класифікації за основу взято вирішення не одного дидактичного завдання (наприклад, розвиток творчої самостійності в учінні), а вирішення всіх основних завдань освіти, виховання і розвитку особистості, тобто розвиток теоретичного й емпіричного мислення, навичок практичної діяльності, самостійної роботи, формування світогляду тощо. Ю. Бабанський не просто дає перелік методів, а розкриває зв’язки між ними, які мають функціональний характер. Кожна група методів реалізує певну функцію в цілісному циклі процесу навчання, без якої він не може забезпечити оптимальне вирішення всіх навчально-виховних завдань. Ю. Бабанський, виділяє три основних групи методів навчання: методи стимулювання і мотивації учіння; методи організації і здійснення навчальних дій та операцій; методи контролю і самоконтролю у навчанні.

Таблиця 1. Класифікація методів навчання

№ п/п	Основні групи методів навчання	Основні підгрупи методів навчання	Окремі методи навчання
1.	Методи стимулювання і мотивації учіння	1.1. Методи формування інтересу до учіння	Пізнавальні ігри, навчальні дискусії, методи емоційного стимулювання та ін.
		1.2. Методи формування обов’язку і відповідальності в учінні	Методи навчального заохочення, осуду, пред’явлення навчальних вимог та ін.
2.	Методи організації і здійснення навчальних дій та операцій	2.1. Перцептивні методи (передачі і сприймання навчальної інформації за допомогою почуттів):
		Словесні методи	Лекція, розповідь, бесіда тощо
		Наочні методи	Методи ілюстрацій, демонстрацій, кінопоказу тощо
		Аудіовізуальні методи	Поєднання словесних і наочних методів
		Практичні методи	Методи вправ, проведення дослідів виконання трудових завдань тощо
		2.2. Логічні методи (організація і здійснення логічних операцій)	Індуктивні, дедуктивні, метод аналогій тощо
		2.3. Гностичні методи (організація і здійснення мислительних операцій)	Проблемно-пошукові (проблемний виклад, евристичний метод, дослідницький метод тощо), репродуктивні методи (інструктаж, ілюстрування, пояснення, практичне тренування тощо)
		2.4. Методи самоуправління навчальними діями	Самостійна робота з книгою, приладами, об’єктами праці тощо
3.	Методи контролю і самоконтролю	3.1 Методи контролю	Методи усного контролю, письмового контролю, лабораторного контролю, машинного контролю. Методи самоконтролю.

Пошуки модельного зображення системи загальних методів навчання мають місце в дослідженнях Паламарчук В. Ф., Паламарчук В. І., Бондаря В. І. Матеріальною основою такого зображення є куб і решітка кристалу. На думку В. Бондаря, кожний метод навчання – це сукупність багатьох характеристик способів діяльності викладання й учіння. З позицій цих діяльностей кожний метод одночасно є словесним, наочним чи практичним в конкретних формах прояву – пояснення, бесіда, демонстрування, вправа тощо (за джерелом знань); індуктивним, дедуктивним чи традуктивним (за характером логічних операцій); аналітичним, синтетичним, класифікаційним (за принципом розчленування чи поєднання знань); пояснювально-ілюстративним чи дослідницьким (за рівнем пізнавальної діяльності учнів).

Спираючись на дослідження В. Бондаря і С. Бондаря, побудуємо модель системи загальних методів навчання, яка дає змогу уявити кожний окремий метод як багатоякісне і багатовимірне утворення, що має три суттєві характеристики. В системі координат на різних осях представимо групи методів: джерела інформації – на осі Х, рівні пізнавальної самостійності учнів – Z, за логікою засвоєння навчальної інформації – Y.

·   X – методи навчання за джерелом знань: С – словесні, Н – наочні, П – практичні;

·   Y – методи за логікою засвоєння навчальної інформації: І – індуктивні, Д – дедуктивні, Т – традуктивні;

·   Z – методи за рівнями пізнавальної самостійності учнів: ПІ – пояснювально-ілюстративні, Р – репродуктивні, ПВ – проблемного викладу; ЧП – частково-пошукові, Д – дослідницькі.

Малюнок 3. Модель системи методів навчання

1.Поєднання (С, ПІ, І) характеризує, що це метод словесної групи (наприклад, розповідь), який за логікою засвоєння навчальної інформації є індуктивним (від часткових фактів до загального висновку) і реалізується на першому рівні пізнавальної активності у формі пояснення, де учні активно слухають і засвоюють розповідь учителя. На рисунку це поєднання зображено суцільною лінією.

2.Поєднання (П, ДС, Т) вказує, що це метод практичний (наприклад, вправа), який реалізується за аналогією (від конкретного до конкретного, від загального до загального) і є дослідницьким. На рисунку це поєднання зображено пунктирною лінією.

3.Поєднання (Н, ПВ, Д) характеризує метод наочної групи (наприклад, демонстрування досліду), який реалізується за логікою дедуктивного шляху на рівні проблемного викладу. На рисунку цей метод наочно представлено комбінованою лінією.

У будь-якому методі навчання, що функціонує в даний момент, поєднуються декілька умовно виділених в класифікаціях методів. Якщо говорити про визначення і застосування дедуктивного чи індуктивного, репродуктивного чи проблемного, словесного чи наочного методів тощо, то вирішальним фактором є дидактичне завдання, яке необхідно розв’язати на даному етапі навчання. Наприклад, якщо ми ставимо за мету розвиток в учнів мислення узагальнюючого характеру, то використовуємо дедуктивний метод, який за рівнем пізнавальної діяльності учнів є проблемно-пошуковим, а за джерелом знань є словесним (бесіда), наочним (демонстрування) чи практичним (лабораторна робота).

 

3. Сутність і зміст методів навчання

3.1. Характеристика методів навчання на основі зовнішніх форм їх прояву

А) Словесні методи навчання

Розповідь – це монологічний виклад навчального матеріалу, який використовується для послідовного та емоційного повідомлення знань. Здебільшого розповідь використовується для викладу описового навчального матеріалу (про природні умови, факти, явища тощо).

Розповідь як метод має свої прийоми: міркування вчителя, акцентування уваги, аналіз фактів, прикладів, пояснення окремих зв’язків об’єктів, що вивчаються. Але, якщо аналіз фактів, зв’язків і прикладів під час розповіді забезпечує усвідомлення учнями основного змісту навчального матеріалу, то можна стверджувати про перехід цього прийому у метод пояснення.

За дидактичними цілями виділяють декілька видів розповідей: розповідь-вступ, розповідь-виклад, розповідь-заключення.

–    Розповідь-вступ – “готує” учнів до сприйняття нового навчального матеріалу, формує інтерес та потребу у здобутті нових знань. Цей вид розповіді характеризується відносною яскравістю, чіткістю, захопленістю і емоційністю викладу.

–    Розповідь-виклад – розкриває зміст нової теми, повідомлення здійснюється за певним логічним планом в чіткій послідовності, з виділенням головного, суттєвого, із застосуванням ілюстрацій і переконливих прикладів.

–    Розповідь-заключення (в кінці уроку) – передбачає виділення основних думок, формулювання висновків та узагальнень, постановку завдань для подальшої самостійної роботи.

Пояснення – словесний метод навчання, основне завдання якого – розкрити причиново-наслідкові зв’язки і закономірності у розвитку природи, людського суспільства і людського мислення. Пояснення іноді називають найскладнішим видом розповіді. Часто, особливо на уроках в початковій школі, пояснення поєднується з описом, бесідою, використанням наочності.

Навчальна лекція – передбачає усний виклад навчального матеріалу, який характеризується великим об’ємом, складністю логічних побудов, сконцентрованістю розумових образів, доведень і узагальнень (часто розглядається як форма організації навчання). Лекція триває, як правило, весь урок, інколи – два. Предметом шкільної лекції здебільшого є опис складних систем, явищ, об’єктів, процесів, наявних між ними зв’язків і причиново-наслідкових залежностей. В лекції застосовуються такі прийоми усного викладу: підтримка уваги, активізація мислення слухачів, переконання, аргументація, доведення, класифікація, систематизація.

Основні умови ефективного проведення лекції: створення конкретного плану, повідомлення учням теми, мети і завдань, логічний і послідовний виклад змісту лекції, проблемність та емоційність викладу, гнучке управління розумовою діяльністю учнів, запис основних положень, використання наочності, поєднання лекції з семінарськими і практичними заняттями.

Бесіда – словесний питально-відповідний метод навчання, завдання якого – спонукати учнів до актуалізації відомих і засвоєння нових знань шляхом самостійних роздумів, висновків і узагальнень. Бесіда активізує мислення учнів, є важливим засобом діагностики засвоєних знань, умінь, сприяє розвитку пізнавальних здібностей учнів, створює умови для оперативного управління процесом навчання. Слід пам’ятати, що бесіда “не зможе” сформувати практичні уміння і навички.

Використовуються такі прийоми проведення бесіди: постановка запитань (основних, додаткових), обговорення відповідей учнів, їх коригування, формулювання висновків.

За дидактичними цілями бесіди є: вступні або організаційні; повідомлення нових знань; повторювально-узагальнюючі; контрольно-корекційні.

За характером пізнавальної діяльності учнів виділяють такі види бесід: репродуктивні, катехізичні, евристичні. Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу. Катехізична бесіда передбачає точне відтворення формулювань закону чи правила, запам’ятовування відповідей.Евристична бесіда підводить учнів до самостійних висновків.

Сучасні програмовані навчальні книги ефективно розв’язують проблеми інформаційного забезпечення, контролю, корекції, діагностики знань та вмінь. Робота з книгою передбачає декілька цілей: ознайомлення зі структурою, читання окремих розділів, розв’язування прикладів чи задач, пошук відповідей на запитання, виконання контрольних тестів, запам’ятовування матеріалу.

Розрізняють два види роботи з книгою: під керівництвом учителя (на уроці) і самостійно (в домашніх умовах). Пізнавальна робота на уроці передбачає поділ навчального матеріалу на частини, виконання необхідних дій із запам’ятовування, розуміння, порівняння, класифікації. Робота з підручником в домашніх умовах розпочинається з відтворення знань, одержаних під час уроку. Тому, основним напрямком цієї діяльності є синтезування навчального матеріалу, засвоєного на уроці, з текстом підручника. Самостійна робота з підручниками підвищує пізнавальну самостійність учнів, якість засвоєння знань, формує уміння вчитися, навички самоконтролю. Важливими прийомами раціональної роботи з книгою є: установка на запам’ятовування основних положень, теорій, правил тощо; мисленеве створення плану прочитаного, його фіксація; створення опорного конспекту.

Основними вадами у використанні цього методу є значні витрати часу та пізнавальних зусиль, ігнорування індивідуальних особливостей учнів. Тому вчителеві доцільно поєднувати роботу з книгою з іншими методами навчання.

Особливою популярністю в сучасних умовах користуються програмовані підручники, в яких крім навчальної міститься й управлінська інформація (учні отримують вказівки щодо виконання роботи, підтвердження правильності виконуваних дій).

Навчальна дискусія – метод навчання, суть якого полягає в обміні поглядами з конкретної проблеми з метою набуття нових знань, зміцнення власної думки, формування вміння її відстоювати.

Диспут – метод навчання, суть якого полягає в цілеспрямованому співставленні різних поглядів на наукову чи суспільну проблематику з метою формуваня в учнів оціночних суджень, зміцнення світоглядних позицій.

Основною функцією цих методів є функція стимулювання пізнавального інтересу; допоміжними функціями є навчальна, розвивальна, виховна і контрольно-корекційна. Важливими умовами ефективності цих методів є попередня і ґрунтовна підготовка учнів як у змістовому, так й у формальному аспектах; наявність необхідних знань з теми, умінь висловити свої думки і позицію; однозначне формулювання запитань тощо. Результати використання дискусії чи диспуту дозволяють одержати об’єктивну інформацію про глибину і систему знань, особливості мисленя учнів, допомагають визначити перспективи подальшої роботи.

Інструктаж – як метод навчання передбачає ознайомлення зі способами виконання завдань, інструментами, матеріалами, технікою безпеки, показ трудових операцій та організацію робочого місця. За місцем у навчальному процесі інструктаж поділяють на вступний, поточний і заключний. Вступний інструктаж здійснюється перед початком самостійної роботи учнів і передбачає доведення до них кінцевих результатів роботи. Поточний проводиться під час самостійної роботи і передбачає допомогу окремим учням. На заключному – вчитель демонструє кращі роботи учнів, аналізує результати, визначає подальші перспективи.

Б) Наочні методи навчання

Наочні методи передбачають використання ілюстрацій і демонстрацій з метою доказовості словесних тлумачень. Наочний метод – це спосіб наочно-почуттєвого ознайомлення учнів з різними предметами, явищами, процесами, що є об’єктами навчання. Наочні методи використовуються у тісному взаємозв’язку із словесними. Їх специфічною особливістю є розвиток спостережливості учнів.

Ілюстрування – наочний метод навчання, який передбачає показ і сприйняття предметів, процесів і явищ в їх символьному зображенні за допомогою плакатів, карт, портретів, фотографій, схем, репродукцій, звукозаписів тощо.

Демонстрування – метод навчання, який полягає у наочно-чуттєвому ознайомленні учнів з явищами, процесами, об’єктами в їх природному вигляді. Цей метод використовують не тільки для розкриття динаміки явищ, що вивчаються, але й для ознайомлення з зовнішньою і внутрішньою будовою предметів.

Методи ілюстрування і демонстрування використовуються у взаємозв’язку, взаємодоповнюючи і підсилюючи спільну дію. Так, демонструваня використовується тоді, коли процес чи явище учні повинні сприйняти в цілому. Коли ж потрібно усвідомити сутність явища, його взаємозв’язки використовують ілюстрування. Результативність цих методів залежить від методики показу і демонстрування об’єктів, що вивчаються. Ефективність методів ілюстрування і демонстрування залежить від: організації активної самостійної пізнавальної діяльності учнів; правильного вибору об’єктів; уміння педагога скерувати увагу учнів на найбільш суттєве у явищі, що демонструється; визначення місця і ролі предметів наочності в пізнавальному процесі; визначення оптимального об’єму ілюстративного матеріалу.

Спостереження – як метод навчання передбачає тривале цілеспрямоване сприймання об’єктів чи явищ з фіксацією змін, які в них здійснюються, і на цій основі – виявлення внутрішніх зв’язків і залежностей, розкриття сутності явищ.В умовах спостереження учень не втручається в ті явища, які він сприймає. Спостереження виконують в основному дві функції – демонстраційно-ілюстративну і дослідницьку. В першому випадку вони є засобом закріплення раніше засвоєних знань, умінь і навичок, в іншому – стають засобом здобуття нових знань (наприклад, спостереження за змінами у природі, рослинами, тваринами тощо). Самостійні спостереження учнів мають місце під час проведення уроків, в процесі гурткової роботи чи при виконанні домашніх завдань. Вони є короткочасними, тривалими, фронтальними чи індивідуальними. Тривалі спостереження вимагають систематичної фіксації у щоденниках фактів і висновків.

Організація спостережень передбачає такі основні етапи:

1. Повідомлення мети і завдань спостереження.

2. Мотивація пізнавальної діяльності.

3. Вступний інструктаж вчителя.

4. Актуалізація знань, необхідних для проведення роботи.

5. Самостійне спостереження.

6. Аналіз, узагальнення фактів.

7. Формулюваня висновків.

8. Теоретична інтерпретація результатів спостереження.

Відеометод. У зв’язку з інтенсивним використанням у навчальному процесі сучасних джерел інформації (телебачення, відеомагнітофони, комп’ютери та ін.) виділяють окремий метод навчання – відеометод. Його застосовують для формування нових знань, їх контролю, закріплення, узагальнення, систематизації. Водночас кіноекран та телевізор слабко стимулюють розвиток абстрактного мисленя, творчості і самостійності. Тому, щоб ефективно використовувати цей метод необхідна спеціальна організація навчання.

Відеометод за умов його доцільного використання в навчальному процесі може ефективно вирішувати основні завдання освіти, виховання і розвитку учнів:

   забезпечити учнів новою і достовірною інформацією про явища і процеси, які вивчаються;

   пояснити в динаміці принципи дії складних механізмів чи машин;

   навчити алгоритму виконання різних видів діяльності;

   задовольнити бажання та інтереси учнів;

   забезпечити контроль і корекцію знань, умінь і навичок, ефективний зворотній зв’язок;

   організувати тестові випробування;

   створити банк даних для проведення навчально-тренувальних і дослідницьких робіт;

   раціоналізувати навчальний процес, підвищити його результативність тощо.

Ефективність відеометоду залежить не тільки від майстерності вчителя, але й від якості всіх технічних засобів, які використовуються; організації навчального процесу, його цілеспрямованості, чіткості; урахування індивідуальних особливостей учнів.

В) Практичні методи навчання

Практичні методи навчання охоплюють різні види діяльності учнів і спрямовані на формування навичок та умінь застосовувати знання в стандартних чи змінених умовах з метою досягнення їх вищого рівня. В системі практичних методів навчання використовуються такі основні прийоми: постановка завдання, планування його виконання, управління процесом виконання, оперативне стимулювання, регулювання, аналіз результатів, виявлення причин неправильних дій.

Вправа – практичний метод навчання, який передбачає планомірне, організоване, повторне виконання дій з метою оволодіння ними або підвищення їх якості. В сучасній дидактиці класифікацію вправ здійснюють за характером навчальної діяльності учнів і на основі дидактичних цілей. За характером навчальної діяльності учнів вправи поділяють на усні, письмові, графічні, технічні. На основі дидактичних цілей вправи є: вступні, пробні, тренувальні, контрольні і творчі.

Вступні вправи передбачають демонстрування вчителем певних дій з наступним їх відтворенням учнями. Вид вправ, які застосовуються тоді, коли новий матеріал слабко засвоєний учнями – пробні вправи. Серед них виділяютьпопереджувальні вправи (пояснення учня передує виконанню дій); коментовані(поясненя і виконання дій збігаються); пояснювальні (дія передує поясненню її виконання). Тренувальні вправи вводяться за ступенем зростання складності завдань і спрямовані на засвоєння учнями навичок у стандартних умовах (за зразком, за інструкцією, за завданнями). Вони відрізняються від пробних вправ вищим рівнем самостійності учнів. Контрольні вправи використовуються з метою визначення ступеня сформованості в учнів практичних умінь і навичок. Творчі вправи передбачають застосування знань, умінь та навичок у нових (змінених) ситуаціях.

Умови ефективного застосування методу вправ:

   свідома спрямованість (усвідомлення мети) учнів на підвищення якості діяльності;

   теоретична підготовленість учнів до виконання вправ;

   послідовність виконання вправ;

   достатня кількість вправ;

   перевірка практикою ступеня оволодіння учнями навичками й уміннями;

   контроль за ходом виконання вправ і розвиток в учнів уміння здійснювати самоконтроль.

Лабораторна робота – практичний метод навчання, який передбачає вивчення в спеціальних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнаня. Лабораторний метод надає можливість учням оволодівати вміннями і навичками роботи з обладненням, вимірювати, обробляти результати і порівнювати їх. Водночас, його використання пов’язане із значними затратами енергії і часу. Плануючи лабораторний метод, необхідно переконатися в тому, що результати навчання будуть більш ефективними, ніж при використанні інших методів навчання. Лабораторні роботи можуть проводитися як в процесі вивчення нового навчального матеріалу, так і після його пояснення. Їх поділяють на ілюстративні і дослідницькі; індивідуальні чи бригадні.

При виконанні лабораторної роботи важливо чітко розподілити обов’язки учнів і забезпечити їх змінюваність. Часто цей метод переходить у форму, виступаючи у вигляді практичних занять чи практикумів.

Для ефективного використання лабораторного методу слід дотримуватися таких правил:

1. Чітко сформулювати мету роботи, забезпечити її усвідомлення учнями.

2. Актуалізувати опорні знання, що відповідають змісту практичної роботи.

3. Ознайомити з планом виконання роботи.

4. Провести (усний чи письмовий) інструктаж.

5. Організувати виконання завдань роботи, коригувати дії учнів.

6. Контролювати й оцінювати результати лабораторної роботи.

Близькими до лабораторних робіт за дидактичними цілями і завданнями єпрактичні роботи, які проводяться після вивчення великих розділів, тем і мають узагальнюючий характер. На відміну від лабораторної роботи, практичний метод, насамперед, передбачає застосування теоретичних знань на практиці. Основними етапами здійснення пізнавальної діяльності учнів на практичних занятях є:

1. Теоретичне осмислення основних положень теми чи розділу (пояснення вчителя).

2. Детальний інструктаж учнів (показ дій) щодо виконаня роботи.

3. Проба (виконання окремими учнями дій, аналіз ступеня їх правильності).

4. Самостійне виконання роботи.

5. Контроль та оцінювання результатів практичної роботи.

Дидактична гра – це спеціально створена ситуація (модель реальності), з якої учням запропоновано знайти вихід. За такої умови учень є активним перетворювачем дійсності. Серед дидактичних ігор, які використовуються в практиці навчання можна назвати: предметні (математичні, лінгвістичні, біологічні, географічні тощо); ігри-подорожі, вікторини тощо.

 

3.2. Характеристика методів навчання за типом пізнавальної діяльності учнів (внутрішня психологічна сторона)

Тип пізнавальної діяльності характеризує рівень пізнавальної активності і самостійності учнів у навчанні. Кожен з методів цієї групи (пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемного викладу, частково-пошуковий, дослідницький) може проявлятися у словесній, наочній і практичній формах. Палітра цих методів розкриває динаміку пізнавальної активності учнів від сприймання готових знань, їх запам’ятовування, відтворення до творчої пізнавальної праці, яка забезпечує самостійне оволодіння новими знаннями.

Пояснювально-ілюстративний метод має такі характерні ознаки:

1) знання учням пропонуються у “готовому” вигляді;

2) вчитель організовує сприйняття знань різними способами;

3) учні здійснюють сприйняття й осмисленя знань, фіксують їх у пам’яті.

Виклад навчального матеріалу може здійснюватися в процесі розповіді, вправи, бесіди з опорою на засвоєння правила, практичної роботи на застосування знань, законів та ін.

При використанні цього методу домінують такі пізнавальні процеси, як увага, сприймання, пам’ять і репродуктивне мислення. Пояснювально-ілюстративний метод широко використовується в сучасній школі тому, що забезпечує системність знань, послідовність викладу, економічність часу. Водночас він має й окремі вади, бо обмежує навчальну діяльність учня процесами запам’ятовування і відтвореня інформації, не розвиває в достатній ступені його розумові здібності.

Репродуктивний метод спрямований на відтворення учнем способів діяльності за визначеним учителем алгоритмом і використовується для формування умінь і навичок. Репродуктивний метод має такі характерні ознаки:

1) знання учням пропонуються у “готовому” вигляді;

2) учитель не тільки повідомляє знання, але й пояснює їх;

3) учні засвоюють знання, розуміють, запам’ятовують і правильно відтворюють їх;

4) міцність засвоєння знань та умінь забезпечується шляхом їх багаторазового повторення.

Виклад навчального матеріалу може здійснюватися в процесі переказу прочитаного, вправи за зразком, роботи з книгою, аналізу таблиць, моделей за певним правилом.

Репродуктивний метод забезпечує можливість передачі великої за обсягом навчальної інформації за мінімально короткий час, без великих витрат зусиль. Цей метод не дозволяє в достатній ступені розвивати гнучкість мислення, навички пошукової діяльності.

Метод проблемного викладу є перехідним від виконавської до творчої діяльності. Він застосовується переважно з метою розвитку навичок творчої навчально-пізнавальної діяльності, осмисленого і самостійного оволодіння знаннями. Метод проблемного викладу має такі характерні ознаки:

1) знання учням у “готовому” вигляді не пропонуються;

2) учитель показує шлях дослідження проблеми, розв’язує її від початку до кінця;

3) учні спостерігають за процесом роздумів учителя, навчаються розв’язувати проблемні завдання.

Проблемний виклад навчального матеріалу може здійснюватися в процесі проблемної розповіді, проблемно-пошукової бесіди, лекції, під час використання наочних методів проблемно-пошукового типу і проблемно-пошукових вправ. Названий метод навчання застосовується у тих випадках, коли зміст навчального матеріалу спрямований на формування понять, законів чи теорій, а не на повідомлення фактичної інформації; коли зміст не є принципово новим, а логічно продовжує раніше вивчене, і учні можуть зробити самостійні кроки в пошуку нових елементів знань. Водночас використання проблемного методу вимагає великих витрат часу, не розв’язує завдань формування практичних умінь і навичок. Спостерігається слабка ефективність цього методу при засвоєнні учнями принципово нових розділів чи тем навчальної програми, коли немає можливості застосувати принцип аперцепції (опори на попередній досвід) і надто важливим є пояснення вчителя.

Стосовно характеристики позитивних і негативних сторін інших проблемно-пошукових методів можна зазначити, що ці якості є подібними.

Частково-пошуковий метод навчання вимагає від учнів прояву більш високого рівня пізнавальної самостійності й активності. Назва методу відображає рівень пошукової діяльності вчителя й учнів на різних етапах навчального процесу: окремі елементи знань повідомляє педагог, а частину – учні здобувають самостійно, відповідаючи на поставлені запитання чи розв’язуючи проблемні завдання.

Частково-пошуковий метод має такі характерні ознаки:

1) знання учням у “готовому” вигляді не пропонуються, їх необхідно здобувати самостійно;

2) вчитель організовує пошук нових знань за допомогою різних засобів;

3) учні під керівництвом учителя самостійно розмірковують, розв’язують проблемні ситуації, аналізують, порівнюють, узагальнюють.

Виклад навчального матеріалу може здійснюватися в процесі евристичної бесіди, коментованої вправи з формулюванням висновків, творчої вправи, лабораторної чи практичної роботи та ін.

Дослідницький метод навчання передбачає творче застосування знань, оволодіння методами наукового пізнання, формування досвіду самостійного наукового пошуку.

Дослідницький метод має такі характерні ознаки:

1) учитель разом з учнями формулює проблему;

2) нові знання не повідомляються, учні повинні самостійно здобути їх у процесі дослідження проблеми, порівняти різні варіанти відповідей, а також визначити основні засоби досягнення результатів;

3) основною метою діяльності вчителя є оперативне управління процесом розв’язання проблемних завдань;

4) навчання характеризується високою інтенсивністю, підвищеним інтересом, а знаня – глибиною, міцністю і дієвістю.

Оволодіння навчальним матеріалом може здійснюватися в процесі спостереження, пошуку висновків під час роботи з книгою, письмової вправи з доведенням закономірності, практичних і лабораторних робіт (дослідження законів розвитку природи).

Виконання дослідницького завдання передбачає такі етапи:

1. Спостереження і вивчення фактів, виявлення суперечностей у предметі дослідження (постановка проблеми).

2. Формулювання гіпотези щодо розв’язання проблеми.

3. Побудова плану дослідження.

4. Реалізація плану.

5. Аналіз і систематизація одержаних результатів, формулювання висновків.

Дослідницький метод активізує пізнавальну діяльність учнів, але вимагає тривалого часу, специфічних умов, високої педагогічної кваліфікації вчителя.

 

3.3. Характеристика методів навчання на основі внутрішнього логічного шляху засвоєння знань

Методи цієї групи, насамперед, характеризують логіку руху змісту навчального матеріалу – від конкретного до загального, від загального до конкретного, за аналогією. В залежності від того, в якій логіці побудований зміст, виділяють індуктивний, дедуктивний, традуктивний, аналітичний і синтетичний методи навчання. До цієї групи належать також методи аналогії, виділення головного в навчальному матеріалі, виявлення причиново-наслідкових зв’язків, порівняння, узагальнення, конкретизація та ін.

Індуктивний метод забезпечує перехід від одиничного до загального в пізнавальному процесі. Він використовується в основному на емпіричному рівні пізнання (вивчення одиничних предметів і явищ), тоді, коли матеріал має фактичний характер чи пов’язаний з формуванням понять. Індуктивний метод застосовується під час вивчення технічних механізмів і виконання практичних завдань. Цей метод часто використовують для розв’язання математичних і фізичних задач. “Вузькі” місця методу – великі витрати часу на вивчення нового матеріалу, недостатній розвиток абстрактного мислення (його формування здійснюється на основі вивчення конкретних фактів, дослідних даних), перевантаження учнів фактичним матеріалом.

При використанні індуктивного методу навчання діяльність учителя в умовах пояснювально-ілюстративного навчання здійснюється таким чином: викладає і пояснює факти, наводить конкретні приклади, використовуючи наочність, підводить учнів до узагальнення у вигляді нового поняття, правила, чи закону.

Діяльність учителя в умовах проблемного навчання передбачає постановку проблемних завдань, які вимагають самостійних міркувань від окремих положень до загальних висновків.

При використанні індуктивного методу навчання діяльність учнів в умовах пояснювально-ілюстративного навчання здійснюється таким чином: розв’язують задачі, виконують вправи, а потім здійснють узагальнення, формулюють закони і висновки.

Діяльність учнів в умовах проблемного навчання передбачає сприйняття загальних положень, законів з наступним розв’язуванням прикладів, задач, виконанням вправ.

Дедуктивний метод функціонує в логіці від загального до конкретного. Вчитель спочатку повідомляє загальне положення, формулу, закон, а потім поступово починає вирішувати конкретні завдання. Учні сприймають загальні положення чи закони з наступним засвоєнням їх наслідків.

Дедуктивний метод сприяє більш швидкому проходженню навчального матеріалу, активно розвиває абстрактне мислення. Цей метод корисно використовувати при вивченні теоретичного матеріалу. Проте дедуктивний метод утруднює постановку проблемних завдань, не націлює на розв’язаня суперечностей, в деякій ступені схематизує навчальний процес, догматизує знання.

При використанні індуктивного чи дедуктивного методів застосовуються раніше охарактеризовані словесні, наочні і практичні методи, а також репродуктивні чи проблемно-пошукові. При цьому зміст навчального матеріалу розкривається певним логічним шляхом: індуктивно чи дедуктивно. Тому можна говорити про індуктивну чи дедуктивну бесіду, про репродуктивну чи пошукову практичну роботу тощо. Ефективне застосування індукції і дедукції забезпечується їх взаємодією. Тому часто використовують термін індуктивно-дедуктивний (дедуктивно-індуктивний) метод.

Традуктивний метод передбачає рух від окремого до окремого через його порівняння за ознаками подібності (аналогія) чи відмінності. Характеризуючи цей метод з позицій діяльності вчителя й учнів, необхідно зазначити, що аналогія не може самостійно існувати. Тільки в єдності з іншими логічними методами (аналіз, синтез, індукція, дедукція) вона сприяє реалізації завдань навчання.

Дедукція, індукція, традукція невіддільні від аналізу і синтезу, порівняння, узагальнення, конкретизації.

Аналітичний метод навчання передбачає виділення з цілого окремої частини. Він має такі компоненти: осмислене сприйняття інформації, виділення суттєвих ознак і відношень, поділ на елементи і знаходження вихідної структурної одиниці; осмислення зв’язків, їх синтез. Характеристика частини цілого здійснюється через порівняння, синтез та інші логічні методи. Аналітичний метод часто використовується на початковому (емпіричному) етапі пізнання.

Синтетичний метод навчання передбачає уявне або практичне поєднання виділених аналізом елементів або властивостей предмета в єдине ціле. Він забезпечує пізнання конкретного через єдність різноманітного і здійснюється в основному на теоретичному рівні пізнання. Синтез може бути не тільки результатом аналізу, але й передувати йому. Наприклад, щоб написати твір, учень повинен оволодіти загальною ідеєю теми з метою відбору необхідного фактичного матеріалу.

Ефективне застосування аналізу і синтезу забезпечується їх взаємодією. Тому часто використовують термін аналітико-синтетичний (синтетико-аналітичний) метод.

В методі порівняня виділяють такі дії: визначення об’єктів порівняння; виявлення основних ознак; співставлення; встановлення подібності чи відмінності; знакове оформлення результатів порівняння (таблиця, план, схема чи модель).

Для методу узагальнення характерними є такі дії: відбір типових фактів, знаходження головного; порівняня; первинні висновки, їх теоретична інтерпретація; аналіз діалектики розвитку явища; знакове оформлення результатів узагальнення (формули, моделі, тенденції та ін.).

Метод конкретизації має такі компоненти: сходження від абстрактного до конкретного; знакове оформлення результатів конкретизації (приклади, задачі, схеми, моделі та ін.).

Виділення головного як метод навчання передбачає такі дії: конкретизація предмета пізнання; розподіл інформації на логічні частини та їх порівняння; відокремлення головного від другорядного; знаходження ключових слів, понять, смислових опорних пунктів; групування матеріалу; висновок про предмет пізнання, знакове оформлення (план, схема, опорний конспект, алгоритм, заголовок).

 

3.4. Характеристика методів стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності.

Будь-яка діяльність передбачає наявність компоненту мотивації. Це стосується і навчальної діяльності, яка буде більш успішною, коли сформовані позитивне ставлення учня до навчання, пізнавальний інтерес, потреба в одержанні знань, почуття обов’язку і відповідальності. В самій назві “методи стимулювання і мотивації” відображено єдність діяльності вчителя й учнів: стимулів учителя і формування мотивації учнів.

Для формування мотивів навчальної діяльності використовується весь арсенал методів навчання: словесні, наочні і практичні, репродуктивні і пошукові, індуктивні і дедуктивні та інші. Будь-який з цих методів, окрім інформаційно-навчального, здійснює також мотиваційний вплив. Але практика навчання свідчить, що існують методи, які спеціально спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, стимулюють пізнавальну активність і водночас сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Наявність певних груп мотивів є основою для виділення двох великих груп методів стимулювання і мотивації учіння.

В психології поняття “мотив” означає конкретне спонукання, причину, що вимагає дії, вчинків. Тому мотиви учіння можна визначити як ставлення учня до предмету діяльності, спрямованість на цю діяльність.

Мотиви учіння поділяють на дві великі групи:

1. Внутрішні – мотиви, пов’язані зі змістом навчальної діяльності і процесом її виконанння (пізнавальний інтерес, потреба в інтелектуальній активності, прагнення досягти кращого результату тощо).

2. Зовнішні – мотиви, що характеризують взаємодією особистості із зовнішнім середовищем (вимоги, натяки, вказівки тощо).

Відповідно до цієї класифікації мотивів методи стимулюваня навчальної діяльності умовно поділяють на дві підгрупи:

1. Методи формування пізнавального інтересу.

2. Методи формування почуття обов’язку і відповідальності у навчанні.

Інтерес характеризуються трьома основними ознаками: а) позитивною емоцією по відношенню до діяльності; б) наявністю пізнавальної сторони цієї емоції; в) наявністю безпосереднього мотиву, який є продуктом самої діяльності (Г. Щукіна). Виходячи з цього, в навчанні важливо забезпечити виникнення глибоких внутрішніх переживань, позитивних емоцій до пізнавальної діяльності, її змісту, форм і методів здійснення. Емоційний стан завжди пов’язаний з душевним хвилюванням: радість, гнів, здивування. Якщо цей внутрішній стан супроводжує процеси мислення, пам’яті, уваги, то останні стають більш ефективними.

До основних методів формування інтересу належать: дискусія, диспут, метод включення учнів у ситуацію собистого переживання успіху у навчанні, в інші ситуації емоційно-моральних переживань (радості, задоволення, здивування тощо), метод опори на здобутий життєвий досвід, метод пізнавальної, дидактичної, рольової гри та ін.

Названі методи надають словесним, наочним, практичним та іншим методам додатковий стимулюючий вплив.

До методів стимулювання обов’язку і відповідальності належать: переконання, позитивного прикладу, практичного привчання до виконання вимог, створення сприятливих умов для спілкування, заохочення і пошуку, оперативного контролю за виконанням вимог, осуду. Методи і прийоми стимулювання обов’язку і відповідальності взаємодіють з методами виховання, що підкреслює єдність процесів навчання і виховання.

 

3.5. Характеристика методів контролю і самоконтролю в навчанні.

Методи контролю і самоконтролю спрямовані на перевірку рівня засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. Існують такі методи контролю: спостереження за різними видами діяльності учнів на уроці, усна перевірка, письмова перевірка, контрольні і лабораторні роботи, твори, домашні завдання, графічна перевірка, перевірка практикою, тестова перевірка.

Методи усного контролю – здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. Під час фронтального опитування вчитель пропонує серію логічно пов’язаних між собою запитань для учнів всього класу. Фронтальне опитування сприяє систематизації знань, розвиває навчальну активність учнів, але не враховує індивідуальний темп мислення, стимулює прості відповіді. Саме тому його необхідно поєднувати з індивідуальним опитуванням. В процесііндивідуального опитування учень має можливість самостійно викласти свої думки, корегувати їх і доповнювати. Ефективність методів усного контролю залежить від ретельної підготовки вчителя, чіткості формулювання запитань (зрозумілі, лаконічні), від ступеня їх проблемності.

Методи письмового контролю спрямовані на аналіз документального матеріалу, визначення характеру допущених учнями помилок, визначення засобів їх подолання. Найбільш поширеними є такі методи письмового контролю: контрольні роботи, твори, диктанти, письмові заліки, контрольні тестові роботи програмованого типу (перелік запитань і можливі варіанти відповідей).

Спостереження за навчальною діяльністю учнів як метод контролю виділяють умовно, бо він органічно входить до всіх методів навчання і контролю, адже вчитель завжди фіксує ступінь уважності учня, рівень його мислення, культуру поведінки, ставлення до предмета.

Методи лабораторного контролю забезпечують можливість перевірити рівень сформованості уміння застосовувати здобуті знання на практиці.

Метод самоконтролю спрямований на формування вміня усвідомлено регулювати власну навчальну діяльність, удосконалювати її, попереджати помилки і неточності. Важливими засобами формування в учнів умінь самоконтролю є усвідомлення правильності операцій і дій, складання плану відповідей, переказ основних думок, робота з контрольними запитаннями, контроль з боку вчителя, самооцінка.

 

 

4. Проблема вибору методів навчання

Вибір методів займає важливе місце в загальному плануванні навчального процесу і здійснюється у тісному зв’язку з вибором усіх основних елементів навчання: завдань, змісту, форм і засобів.

В дидактичній літературі називають багато причин-факторів, які впливають на вибір методів навчання. Серед них:

ціль навчання;

рівень мотивації навчання;

реалізація принципів і закономірностей навчання;

зміст, який необхідно реалізувати;

кількість і складність навчального матеріалу;

рівень підготовленості учнів;

вік і працездатність учнів;

сформованість навчальних навичок;

час навчання;

матеріально-технічні та організаційні умови навчання;

взаємовідносини між учителем й учнями;

кількість учнів у класі;

рівень підготовленості вчителя;

тип і структура заняття;

специфіка предмету.

При виборі методів навчання необхідно враховувати такі основні умови:

1. Відповідність методів принципам навчання.

2. Відповідність методів цілям і завданням навчання.

3. Відповідність методів змісту даної теми.

4. Відповідність методів умовам і відведеному часу для навчання.

5. Відповідність методів навчальним можливостям учнів: віковим (фізичним, психічним), рівню підготовленості, особливостям класного колективу.

6. Відповідність методів можливостям вчителя (визначається досвідом, рівнем теоретичної і практичної підготовки, особистісними якостями і професійними вміннями).

Процедура вибору методів навчання передбачає певні етапи. Спочатку необхідно вибрати найбільш раціональне поєднання методів навчання за джерелом і логікою засвоєння інформації, рівнем пізнавальної діяльності учнів. Після цього важливо вибрати методи стимулювання, які б забезпечили формування пізнавального інтересу учнів до даної теми. Окрім цього треба врахувати час проведення уроку, визначити етапи, на яких доцільно застосувати методи контролю і самоконтролю.

Засіб навчання — допоміжний матеріальний засіб школи (вищого навчального закладу), що виконує специфічні дидактичні функції.

Головне завдання засобів навчання полягає у забезпеченні навчальної мети завдяки включенню, активізації різноманітних пізнавальних можливостей учня і студента.

Функції і види засобів навчання.

Засоби навчання виконують найрізноманітніші функції:

- замінюють викладача як джерело знань (кінофільми, магнітофон, навчальні пристрої та ін.);

- конкретизують, уточнюють, поглиблюють відомості, які дає викладач (картини, карти, таблиці та інший наочний матеріал);

- є прямими об'єктами вивчення, дослідження (машини, прилади, хімічні речовини, предмети живої природи);

- виступають «посередниками» між школярем (студентом) і природою або виробництвом у тих випадках, коли їх безпосереднє вивчення неможливе або утруднене (препарати, моделі, колекції, гербарії тощо);

- використовуються для озброєння учнів (студентів) уміннями та навичками — навчальними і виробничими (прилади, інструменти та ін.);

- є символічними (знаковими) засобами (історичні та географічні карти, графіки, діаграми тощо).

Найістотнішим засобом навчання є слово викладача. За допомогою слова він організовує засвоєння знань учнями (студентами), формування в них умінь і навичок. Викладаючи новий матеріал, він спонукає до роздумів над ним.

Підручник як важливий засіб навчання слугує для відновлення в пам'яті, повторення та закріплення здобутих на занятті знань, виконання домашнього завдання, повторення пройденого.

Необхідними чинниками, що сприяють успішному засвоєнню знань, є технічні засоби навчання (ТЗН). До них належать дидактична техніка (кіно -, діапроектори, телевізори, відеомагнітофони, електрофони), екранні посібники статичної проекції (діафільми, діапозитиви, транспаранти, дидактичні матеріали для епіпроекції), посібники динамічної проекції (кінофільми, кінофрагменти та ін.); фонопосібники (магнітофонні записи), відеозаписи, радіо - і телепередачі.

Використання ТЗН вимагає ретельного їх поєднання зі словом викладача, для чого використовують різноманітні методичні прийоми:

- установка на сприймання перед демонструванням окремих елементів комплексу чи комплексу загалом;

- пояснення (бесіда) за змістом аудіовізуальних засобів;

- демонстрування (прослуховування) окремих частин, фрагментів або кадрів, що чергуються з розповіддю (поясненням);

- демонстрування (прослуховування), що супроводжується поясненням (синхронне коментування).

Застосування ТЗН на уроці вимагає попередньої підготовки, яка передбачає:

- вибір теми заняття;

- визначення необхідних для вивчення теми засобів навчання;

- підготовку необхідних ТЗН;

- визначення дидактичних функцій і місця кожного технічного засобу при вивченні теми;

- встановлення характеру можливої роботи учнів з ТЗН;

- вибір способу викладу навчального матеріалу на кожному етапі вивчення теми;

- використання технічних засобів навчання відповідно до плану заняття.

Ефективному використанню ТЗН сприяє кабінетна система навчання, що передбачає проведення занять з усіх предметів у спеціально обладнаних навчальних кабінетах. Вона дає змогу швидко «вникнути» у предмет, що вивчається, створює кращі можливості для використання наочності, ТЗН та умови для цікавої організації позаурочної роботи з предмета, позакласної виховної роботи.