2.2. Розвиток протиріч між Великобританією і сша

Разом з тим на взаєминах між Великобританією і США не могло не позначатися поглиблення міжімперіалістичних протиріч. Це чітко проявилося під час Суецької кризи 1956 р. Провал англо-франко-ізраїльської агресії загострив англо-американські відносини. США і Британію об'єднувало прагнення зміцнити імперіалістичне панування на Близькому Сході, але кожна з держав домагалася зміцнення насамперед своїх власних позицій. Зігравши роль одного з підбурювачів агресії, США у вирішальний момент вирішили більш вигідним відмежуватися від своїх союзників. Це викликало обурення англійських консерваторів. Більше 100 членів правлячої Консервативної партії внесли в палаті громад резолюцію, що засуджувала позицію США в Суецькій кризі, яка «загрожує небезпечними наслідками для Атлантичного союзу» [25, с.10]. Хоча в англо-американських відносинах і виникали серйозні розбіжності, збереження цього союзу розглядалося як важливе завдання англійської зовнішньої політики. Правлячі кола Великобританії отримували чималі економічні та військово-політичні вигоди з «особливих відносин» з США. Але і цей відкритий конфлікт було подолано двома державами, а Велика Британія остаточно перейшла на роль «молодшого партнера» в англо-американському союзі і беззастережно перебувала у фарватері зовнішньої політики США. Після Суецької кризи «особливі відносини» США та Великої Британії стали незаперечним фактом міжнародного життя [20].

Багато протиріч в правлячих колах Великобританії було навколо питання вступу Англії в «Загальний ринок». Ще в 1957 р. США висунули цю пропозицію, розраховуючи, що вона стане їх «троянським конем» в цій спільноті європейських держав. У той час Британія категорично відмовилися від цієї пропозиції. Але вже в 1961 р. британський уряд на чолі з Макмілланом почав переговори з країнами «Загального ринку» про приєднання до цього економічного блоку. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на рішення країн-членів ЄЕС на вступ Великобританії до цієї структури. Лише 1 січня 1973 р. вона спромоглася вступити до Європейського співтовариства [17]. На початку 70-х рр. американський президент Р. Ніксон та англійський прем'єр-міністр Е. Хіт демонстративно перевели «особливі відносини» в ранг «звичайних» з метою полегшити для Великої Британії вступ до ЄЕС. Після того як Лондон здобув членство в цій європейській організації, англо-американські відносини повернулися до своєї традиційно «особливої» ролі. Проте саме в період 70-х рр. Британія віддаляється від США. Виникає ідея формування політичного союзу європейських країн та їх інтеграції у сфері міжнародних відносин та політики безпеки. Такий варіант інтеграційних процесів у Вашингтоні сприйняли негативно. У квітні 1973 р. помічник президента Сполучених Штатів із питань національної безпеки Генрі Кіссінджер виступив із проектом «Нової Атлантичної Хартії», в якій передбачалось закріпити взаємовідносини між США та країнами Європейської Економічної Спільноти. Фактично мова йшла про те, щоб розширити права НАТО: регламентувати не тільки оборонну політику держав Західної Європи, але і їх курсів у сферах вироблення зовнішньополітичних та економічних рішень. Проте європейські країни альянсу не погодились на розширення компетенції НАТО так сильно [18].

За часів правління Р. Рейгана і М. Тетчер «особливі відносини» США і Великобританії досягли вершини свого розвитку. У повному обсязі характер англо-американських привілейованих стосунків виявився під час Фолклендської війни 1982 р., коли США підтримали Англію в боротьбі з Аргентиною всупереч своїм зобов'язанням перед країнами Південної Америки, закріпленими у міжамериканських договорах. Це свідчило про те, що як для Лондона, так і для Вашингтона англо-американські відносини, здійснювані на основі «неписаної угоди», є пріоритетними [28, с. 231].

Крах біполярної структури міжнародних відносин привів не до багатополюсного світу, як очікували багато хто з політологів, зокрема, апологети політичного реалізму, а до однополярної міжнародної структури, монопольному становищу в ній Сполучених Штатів. У цих умовах статус і місце великих держав у міжнародному ранжуванні стали ще більш невизначеними. Якщо США здатні здійснювати вирішальний вплив на формування та функціонування міжнародної системи, вибір моделі регулювання, то вони, по суті, і є єдиною великою державою світу [26].

Внаслідок кардинального перерозподілу сил на міжнародній арені відбулося зміщення основних зовнішньополітичних пріоритетів США. Перед Вашингтоном стояло першочергове завдання зберегти провідні позиції у світі і найвигідніше використати для своєї країни ситуацію, що склалася, в якій США, позбувшись потужного конкурента в особі СРСР, виявилися єдиною наддержавою на планеті. Зрозуміло, що серед перспектив, які відкрилися перед Сполученими Штатами, традиційні відносини з Британією відійшли на другий план [19].

Таким чином, слід відзначити, що тісна співпраця Сполучених Штатів Америки і Великої Британії у політичній, економічній, військовій сферах, а також у галузі ядерних озброєнь зробила обидві країни взаємозалежними до такої міри, що навіть відкритий конфлікт у стосунках між Вашингтоном і Лондоном під час Суецької кризи був ними подоланий. Зазнавши чимало випробувань, апогеєм яких стали вищезазначені Суецькі події, «особливі відносини» США і Британії утвердилися і вступили в фазу розвитку, поглиблення і вдосконалення. Після закінчення «холодної війни» у відносинах між США і Великою Британією почався новий етап, але стосунки як і раніше здійснювались на основі «неписаної угоди» й залишалися пріоритетними.