38. Кінезітерапія.

КІНЕЗІТЕРАПІЯ — лікування засобами руху, руховою активністю та природними моторними функціями людини; передбачає використання усіх видів та форм руху як лікувального фактору.

Запропонували цей термін болгарські вчені Л. Бонев та П. Слинчев. Вони відносять кінезітерапію до групи неспецифічно діючих терапевтичних факторів. У результаті різних форм та засобів руху змінюється загальна реактивність організму, підвищується його стійкість, руйнуються патологічні динамічні стереотипи, що виникають під час захворювання, та створюються нові, які забезпечують необхідну адаптацію.

Особливого значення та ефективності кінезітерапія набуває у поєднанні з такими видами терапії, як — музикотерапія та колективно-психологічний метод (К. Колер та К. Швабе).

Лікувальна гімнастика є складовою частиною кінезітерапії. Її завдання полягають у тому, щоб за допомогою системи фізичних вправ під музику розвивати почуття ритму та використовувати його з лікувальною метою.

Складовою лікувальної ритмики є логопедична ритміка, яка використовується у реабілітаційних методиках виховання, лікування та навчання осіб з різними аномаліями у розвитку (особливо з мовленнєвою).

Значення ритмічного впливу на людей вивчали багато дослідників. Так, В. М. Бехтерев виділяв такі цілі ритмічного виховання, що передбачають активну психомоторну діяльність організму:

виявити ритмічні рефлекси;

пристосувати організм дитини відповідати на певні подразники (слухові, зорові);

встановити рівновагу в діяльності нервової системи дитини, вгальмувати занадто збуджених та розгальмувати загальмованих дітей;

урегулювати неправильні та зайві рухи.

Гіляровський В. А. писав про те, що логоритміка, як складова кінезітерапії, впливає

на загальний тонус;

моторику;

настрій;

сприяє тренуванню рухливості нервових процесів центральної нервової системи;

активізує діяльність кори головного мозку.

Психомоторика (рухова активність) може розглядатися як самостійний засіб регуляції станів людини (Є. П. Ільїн). У випадку недостатньої активізації мозку (наприклад, при нудьзі, монотонності) людина підсвідомо починає підвищувати темп своєї діяльності. Ранкова гімнастика сприяє пробудженню організму від сну, піднімає його життєвий тонус.

З іншого боку, рухова активність слугує й ефективним засобом розрядки емоційної напруги (Г. Фрімен). У разі конфлікту для заспокоєння людині краще прогулятися годину-півтори, або зайнятися будь-якою фізичною роботою.

Якщо здійснення дії неможливе, то для розрядки використовують ідеомоторні акти, які часто супроводжують мовленням. Ідеомоторний акт полягає у тому, що при промовлянні чого-небудь подумки («внутрішнє мовлення») скорочуються м’язи язика та вуст, а при уявленні руху підвищується напруга (тонус) відповідних м’язів. Отже, однієї думки про рух достатньо, щоб породити цей рух!

Ця ідея широко використовується у психології спорту. Наприклад, вивчається й запроваджується у практику підготовки спортсменів концепція про тренувальну дію уявного руху (А. Ц. Пуни).

Отже, можна назвати ідеомоторні акти своєрідною формою пасивної кінезітерапії, що здійснює певний естетотерапевтичний вплив на дитину в умовах обмеженого простору (класна кімната, квартира тощо).