2) Озера

Розподіл озер зумовлений кліматичними чинниками, а також рельєфом. Найбільші озера Європи наступні: на пн. Імандра, Сайма, Венер, найбільші Європи – Ладозьке, Онезьке, Псковське, Біле, Ільмень. Південні озера: Балатон, Скадарське, Женевське. Основна частина озер розташована північніше 60 градусу пн. ш.: Ладозьке, Венер, Вепр – тектонічного походження що оброблені льодовиком. На сх. Європи є досить багато озер моренного походження. В гірських умовах Альп і Карпат – це каррові озера на схилах. У передгір’ях Альп є великі кінцеві льодовикові озера. На Балканському п-ів тектонічні озера, а також карстового походження. На апеннінському п-ів – вулканічні озера. Наймолодше озеро Європи – Балатон, що утворилося у грабені після льодовикового періоду.

3)Підземні води, болота.

Підземні води представлені грунтовими водами на першому водоносному горизонті. Їхнє поширення і властивості підпорядковані широтній зональності. На рівнинних територіях з пн. пд. Збільшується глибина їх залягання, підвищується t, зменшується кількість органічних речовин, зростає мінералізація та змінюється характер засолення. На пн. води ультра прісні; в середній частині – гідрокарбонатні і сульфатні, а на пд. (Прикаспійська низовина) – хлоридні. У горах води, як правило, прісні.

Болота – це важливі регулятори водного режиму. Вони діляться на низинні (евтрофні) – багаті рослинністю. Верхові (оліготрофні) – бідні. Перехідні – середнього багатства. Охоплюють значні площі Феноскандії, Середньоєвропейської рівнини. Особливо велика кількість боліт у субполярних районах і у тайгових районах. З пн. на пд. заболоченість зменшується у зв’язку із збільшенням випаровуваності і зменшенням опадів.

4. Льодовики і вічна мерзлота.

В Європі льодовики поширені мало. Загальна їх площа становить близько 80 тис. км. кв., 60 тис. із них припадає на покривні льодовики Арктики. Це о-ви Ісландія, Шпіцберген, Земля Франца-Йосифа, Нова Земля. Площа гірських льодовиків – 20 тис. км. кв. зустрічаються у Альпах, Скандинавських горах, частково у Піренеях.

Багаторічна мерзлота формується там, де гірські породи тривалий час знаходяться при від’ємних t. Поширена на прибережних о-вах вільних від покривного льоду: на Південному острові Нової Землі, зустрічається у високогір’ї Скандинавських гір.

Грунти. Рослинність Європи. Географічні зони.

1. Історія розвитку рослинності.

Формування сучасного грунтово-рослинного покриву розпочалося в кінці мезозою на початку палеогену. Уже в палеогені проявилася зональність рослинності. В цей час виділялося 2 ботаніко-географічні зони: Північна з тургайською флорою (з листопадними широколистяними і хвойними породами: бук, дуб, вільха, сосна, кедр); Середньої і Південної Європи з полтавською флорою (вічнозелені породи: лаври, пальми, миртові). В неогені пройшла міграція флори з пн.. на пд., а полтавська флора локалізувалася у Середземномор’ї. Вона втратила свій тропічний вигляд. В цей час флора Середземномор’я набуває сучасного вигляду. Сюди проникають представники хвойних дерев. Вони витісняють широколистяні ліси Середньої Європи на південь. На початку Четвертинного періоду на місці тургайської флори сформувались зони хвойних і широколистяних лісів. Суттєві корективи у природу Європи внесло Четвертинне зледеніння. При наступі льодовика рослинність відступала. Тому в цей час поза льодовикові райони були зайняті хвойними лісами. Після завершення зледенінь рослинність не відвоювала своїх попередніх територій і на крайню пн.. Європи із Азії проникли наймолодші за віком природні комплекси тундрової рослинності. Загалом, наймолодші за віком комплекси Європи – це тундри і високогірних районів, найдавніші – субтропічні ландшафти Середземномор’я.