Лекція № 3 Тема. Основи типології внд
План лекції:
Типи ВНД.
Дві сигнальні системи людини.
Функціональна асиметрія великого мозку.
Нейрофізіологічні основи психічної діяльності людини.
Патологія ВНД.
1. Типи внд.
Відомий лікар стародавнього світу Гіппократ (460 – 377 рр. до н. е.) вважав, що оптимальне співвідношення чотирьох основних “соків” тіла (.крові, лімфи, жовчі і чорної жовчі) визначає здоров'я людини, тоді як порушення їх пропорційного розподілу стає причиною різних захворювань. На підставі цього припущення К. Гален (II ст. н, е.) розробив першу типологічну класифікацію, яку він виклав у трактаті “Dе tеmрегаmеntis” (від лат tеmрегаmеntum – узгодженість, устрій).
Він вважав, що коли в організмі людини з усіх чотирьох "соків" найбільше "гарячої" крові (sаnguis), то вона належить до сангвінічного темпераменту, якому властиві енергія, наполегливість, рішучість у діях. Якщо ж цю "гарячу" кров охолоджує "надлишковий слиз "(рhlegmа), то це зумовлює флегматичний темперамент, для якого характерні спокійна вдача, неспішність у вчинках, їдка жовч (сhole) сприяє утворенню неврівноваженого холеричного темпераменти, а коли в організмі людини накопичується багато "чорної" ("зіпсованої") жовчі (melan cholе), то це зумовлює слабкий, меланхолічний темперамент. Майже до середини XVIII ст. більшість дослідників дотримувалися класифікації Галена, вбачаючи анатомо-фізіологічну основу темпераменту в будові і функціях системи крові.
Типи ВНД за І.П.Павловим. На початку XX ст. запанувало переконання про зв'язок особливостей темпераменту з певними анатомо-фізіологічними властивостями центральної нервової системи. Найвагоміше експериментальне підтвердження цієї ідеї було отримано у працях І. П. Павлова. Він показав, що темпераменти, або типи вищої нервової діяльності (типи нервової системи – за І. П. Павловим), зумовлені певним співвідношенням трьох типологічних ознак – сили, зрівноваженості і рухливості основних нервових процесів: збудження і гальмування.
Властивості нервових процесів. Сила збудження означає здатність нервових клітин адекватно реагувати на сильні і дуже сильні подразнення без розвитку поза-межового гальмування. Сила гальмування зумовлена здатністю нервових клітин тривалий час підтримувати стан активного гальмування. Зрівноваженість нервових процесів визначається співвідношенням сили збудження і гальмування; рухливість нервових процесів зумовлена швидкістю переходу нервових клітин від стану збудження до гальмування і навпаки.
Типи вищої нервової діяльності. На підставі уявлень про силу нервових процесів І. П. Павлов виділив три сильних і один слабкий типи вищої нервової діяльності, при цьому сильні типи відрізнялися між собою зрівноваженістю і рухливістю нервових процесів.
Жвавий тип (сангвінічний темперамент) – це сильний зрівноважений рухливий тип нервової діяльності. У людини жвавого типу виявляються енергія і наполегливість у досягненні мети, самовладання і значна рухливість нервових процесів, яка полягає у вмінні швидко перебудовуватися, виходячи з реальних умов життя.
Спокійний тип (флегматичний темперамент) – це сильний зрівноважений, але інертний тип вищої нервової діяльності. Такі люди характеризуються неквапливістю, у них разом з енергією і високою працездатністю, самовладанням і вмінням тримати себе в руках спостерігається значний консерватизм поведінки, прагнення до звичного способу життя, повільність у прийнятті рішень (особливо в раптових ситуаціях).
Нестримний тип (холеричний темперамент) – це сильний, але неврівноважений тип нервової діяльності. Особам цього типу властива захопленість, з якою він виконує певну роботу, проте будь-яка дрібниця може звести все нанівець, що свідчить про перевагу збудливого процесу над гальмівним.
Слабкий тип (меланхолічний темперамент) відрізняється загальною слабкістю нервової діяльності, що не дає змоги використовувати для характеристики поняття рухливості і зрівноваженості нервових процесів. У осіб цього типу швидко розвивається позамежове гальмування під впливом навіть помірних за силою подразнень. Вони нерішучі, не здатні наполягати на своєму, підкоряються чужій волі, мають різні комплекси неповноцінності, їм властиві страх перед будь-якою відповідальністю, ізольованість від реального життя.
Ці чотири типи є основними, хоча в чистому вигляді трапляються рідко. Найчастіше спостерігаються проміжні форми з переважанням властивостей того чи іншого типу. Взагалі І. П. Павлов і його послідовники вважали, що шляхом комбінації різних градацій трьох основних типологічних ознак можна виділити близько 120 типів вищої нервової діяльності, оскільки немає науково обґрунтованих критерії! градацій цих ознак.
Тип вищої нервової діяльності є природженим і в цілому його змінити не можна. Проте ще І. П. Павлов довів можливості зміни окремих властивостей певного типу. Наприклад, збільшення сили гальмівного процесу шляхом його тренування дещо зменшує нестримну вдачу холерика, у особи слабкого типу можна збільшити силу нервової діяльності шляхом систематичного тренування процесу збудження.
Типи ВНД за психологічними критеріями. Згідно з деякими психологічними критеріями всіх індивідів поділяють на екстравертів, інтровертів і невротиків (Г. Айзенк). Про екстра- чи інтроверсію судять за тим, чим переважно керується у своїй діяльності людина – спрямованістю активності й інтересів на зовнішній світ і людей, що її оточують (екстравертованість), чи образами, уявленнями, думками свого внутрішнього світу (інтровертованість). Екстраверт відкритий до зовнішніх впливів, а інтроверт, навпаки, закритий до всього, що існує поза ним. У невротиків легко виникають депресивні стани навіть у звичайних життєвих ситуаціях. На думку Г. Айзенка, два чинники – невротизм та екстра- чи інтроверсія – є головними параметрами особистості людини.
Г. Айзенк намагався виявити зв'язок між типом особистості людини та її темпераментом. На його думку, стабільний екстраверт відповідає жвавому типу (сангвінічному темпераменту), нестабільний – нестримному типу (холеричному), стабільний інтроверт – спокійному типу (флегматичному), нестабільний – слабкому типу (меланхолічному темпераменту).
Г. Айзенк і його послідовники розробили велику кількість психологічних тестів, які дають змогу визначати темперамент людини, ступінь її екстра- чи інтроверсії і невротизму, рівень інтелектуального розвитку (IQ). Ці тести широко використовують у різних психофізіологічних експериментах.
Проте визначення типу вищої нервової діяльності людини чи тварин на підставі об'єктивних нейродинамічних показників – справа дуже непроста. Свого часу в лабораторії І. П. Павлова для цієї мети було розроблено спеціальні методичні прийоми, які давали змогу, використовуючи методику вироблення слиновидільних умовних рефлексів, визначати тип нервової системи собак протягом 6 – 7 міс. Для визначення типологічних властивостей нервової системи у інших тварин найчастіше використовують основні параметри рухових умовних рефлексів.
Типи ВНД людини. На сьогодні єдиної загальновизнаної методики визначення типу вищої нервової діяльності людини немає. Тому, використовуючи різні критерії індивідуально-типологічних ознак, виділяють три (.сильний, середній, слабкий) або п'ять (додаючи два проміжних типи між сильним і середнім, та між середнім і слабким) типів вищої нервової діяльності людини.
Конкретний тип темпераменту людини зумовлюється генотипом, тобто спадковою основою психічної діяльності. Проте поведінка людини залежить також від зовнішніх, фенотипічних чинників. У реальному житті сплав генотипічних і фено-типічних ознак утворює характер людини. У процесі індивідуального розвитку тип вищої нервової діяльності сприяє формуванню певних рис характеру, тому досить часто представники одного типу психічної діяльності мають і подібні характери.
Оскільки ЦНС керує діяльністю всього організму, то його функціонування певною мірою повинно відбивати типологічні особливості індивіда. Тому існує зв'язок між типом вищої нервової діяльності і функцією багатьох систем організму, наприклад ритмом дихання, характером ЕЕГ, особливостями шлункової секреції тощо.
Найчіткішу залежність від генотипу виявляють у людини такі показники, як рухливість нервових процесів, успішність роботи, швидкість перероблення інформації, тривалість сенсомоторних реакцій. Показники сили процесу збудження приблизно однаково залежать як від спадкових чинників, так і від впливу навколишнього середовища.
Відомо, що не завжди природжені властивості вищої нервової діяльності батьків виявляються у їхніх нащадків. Однією з причин цього явища є низька загальна збудливість (активація) нервової системи у потомства, яка не дає змоги виявлятися окремим властивостям генотипу. Рівень активації має також велике значення для здатності тварин і людини до навчання. Ось чому штучне підвищення рівня активації поліпшує здатність до засвоєння нової інформації.
Умовні рефлекси людини. У людини можна виробити найрізноманітніші умовні рефлекси на базі різних безумовнорефлекторних реакцій: слиновидільні, серцево-судинні, дихальні, зіничні, шкірно-гальванічні, мигальні, видільні, захисні тощо. Однією з найпоширеніших методик є утворення мигальних умовних рефлексів, коли індиферентне подразнення (звукове чи світлове) підкріплюється захисними рефлексами повік, спричиненими короткочасним поштовхом струменя повітря в око або його засвічуванням. Іншою поширеною методикою є вироблення умовного шкірно-гальванічного рефлексу (ШГР) на екстероцептивний подразник з електрошкірним підкріпленням та реєстрацією ШГР і рухової реакції досліджуваного.
Крім умовно-безумовних у людини утворюються умовно-умовні рефлекси, які не потребують безумовного підкріплення. Вони виробляються па основі довільних рухових реакцій, які здійснюються за активної участі мовнорухової системи. Швидкість формування умовно-умовного рефлексу визначається головним чином швидкістю усвідомлення сигнального значення умовного подразнення і характером автоінструкції. У людини більшість екстероцептивних умовних рефлексів утворюється на свідомому рівні, і тільки після значної кількості поєднань умовний рефлекс автоматизується, тобто звільняється від вольового контролю і може зовсім не усвідомлюватися досліджуваним.
У дорослої людини утворюються слиновидільні, ковтальні і дихальні умовні рефлекси 2-20 порядків на конкретні подразнення з безумовнорефлекторним харчовим підкріпленням. У людини можливе також утворення умовних рефлексів 2 – 5 порядків на словесні подразнення. Важливу роль у житті людини відіграють також різні умовні рефлекси на час. Оцінюючи часові параметри зовнішніх подразнень, суб'єкт підсвідоме зіставляє їх із внутрішніми еталонами, наприклад швидкістю (інтенсивністю) перебігу тих чи інших фізіологічних процесів.
Умовні рефлекси на прості подразнення (рухові, вегетативні) виробляються найшвидше у дітей і найповільніше у людей похилого віку. Це давно зауважив Арістотель: "Чому, коли ми старші, у нас сильніший розум, а коли молодші, то легше навчаємося?". Проте у дітей молодшого віку умовні рефлекси хоча й виробляються порівняно швидко, вони тривалий час залишаються нестійкими і важко автоматизуються.
На комплексні подразнення умовні рефлекси у людини утворюються майже з такою швидкістю, як і на прості сигнали, але найшвидше це відбувається у зрілому віці, причому дуже часто відразу в спеціалізованій формі (без фази генералізації). Після утворення умовного рефлексу на комплекс подразнень окремі компоненти комплексу втрачають своє сигнальне значення при ізольованому застосуванні, що свідчить про синтезування їх в єдине ціле.
Гальмування умовних рефлексів. Зовнішнє безумовне гальмування у людини (як і у тварин) виявляється негативною індукцією, яка виникає під час дії сторонніх подразників. Проте чим старша людина, тим рідше виникає у неї зовнішнє гальмування під час дії сторонніх подразників, тим менша інтенсивність гальмівного процесу. У повсякденному житті людей досить часто відбувається позамежове гальмування.
У людини також розрізняють чотири види внутрішнього гальмування (згасальне, дифереіщіювальне, запізнювальне, умовне). Основні закономірності утворення й перебігу різних видів внутрішнього гальмування у людини такі самі, як і у тварин, проте у зв'язку з наявністю другої сигнальної системи розвиток гальмівного процесу часто відбувається у дві стадії: після короткочасного зростання збудливості внаслідок відміни підкріплення (перша фаза) починає розвиватися власне внутрішнє гальмування (друга фаза).
Таким чином, у людини і тварин існують подібні закономірності утворення і перебігу умовних рефлексів, що свідчить про наявність у них загальних механізмів індивідуального пристосування. Проте біологічний спосіб пристосування тварин настільки відрізняється від соціального способу життя людини, що можна припустити наявність у людини якихось особливих механізмів нервової діяльності, які зумовлюють її поведінку.