Лекція № 1 Тема. Вступ до дисципліни. Основні поняття фізіології внд. Індивідуально набуті форми внд.

План лекції:

1. Предмет науки. Історичний нарис.

2. Основні поняття фізіології ВНД.

3. Індивідуально набуті форми ВНД.

1. Методика формування умовних рефлексів.

2. Класифікація умовних рефлексів.

3. Механізм утворення умовних рефлексів.

4. Гальмування умовних рефлексів.

3. Взаємодія гальмування і збудження в корі великого мозку.

4. Пам’ять.

1. Предмет науки. Історичний нарис.

Вища нервова діяльність (у людини – психічна діяльність) – це сукупність взаємопов'язаних нервових процесів, які відбуваються у вищих відділах центральної нервової системи і забезпечують перебіг поведінкових реакцій людини і тварин.

Уперше уявлення про рефлекторний характер діяльності вищих відділів ЦНС було обґрунтовано І. М. Сєченовим у праці “Рефлекси головного мозку” (1863). Творчо розвиваючи цю ідею, І. П. Павлов створив учення про вищу нервову діяльність. Він звернув увагу на те, що функція головного мозку пов'язана не лише з прямим впливом подразників, які мають певне біологічне значення для організму, а й залежить від умов, що супроводжують ці стимули. Наприклад, слиновиділення у собаки починається не тільки тоді, коли їжа потрапляє їй до рота, а й тоді, коли вона почує брязкіт посуду або побачить людину, яка завжди приносить їжу. Таку реакцію І. П. Павлов спочатку назвав психічним слиновиділенням, а згодом вона дістала назву умовного рефлексу, оскільки таке слиновиділення залежало від певних зовнішніх умов.

В основу вчення про вищу нервову діяльність (ВНД) І. П. Павлов поклав поняття про безумовні та умовні рефлекси. Цей напрям у вивченні фізіології поведінки нині успішно розвивається і забезпечує нейрофізіологічний підхід до вивчення центральних механізмів навчання.

Проте на початку XX ст. виник інший напрям у вивченні поведінки – біхевіоризм (від англ. bеhаvіоиг – поведінка), представники якого намагалися досліджувати поведінку об'єктивними методами, відкинувши інтроспективний психологічний підхід, хоча мало цікавилися центральними механізмами поведінкових реакцій. Згідно з початковими поглядами біхевіористів, реакції тварин здійснюються за декартівським принципом стимул – реакція. Пізніше Дж. Холл і Е. Толмен додали до цієї дуже простої схеми “проміжні перемінні” – силу навички, ступінь потреби, втомлення та інші чинники. Біхевіористи розробили низку об'єктивних методик дослідження поведінки тварин, зокрема метод проблемної клітки (Е. Торндайк), метод лабіринту (У. Смол), камери для дослідження інструментальної поведінки (Б. Скіннер) тощо.

Чимало в цьому плані зробили також гештальт-психологи, які вважали, що навчання відбувається не шляхом “спроб, помилок і випадкового успіху” (біхевіористський підхід), а внаслідок інсайту, тобто раптового внутрішнього осяяння, коли тварина реагує незалежно від ситуації природженою цілісною формою поведінки – гештальтом (від нім. Gеsіаlt –образ, цілісна форма). Прихильниками цієї теорії також розроблено кілька цікавих методичних прийомів дослідження складних форм поведінки тварин.

Що стосується теорії психоаналізу 3. Фрєйда, яка пояснює поведінку людини її підсвідомими потягами, спираючись на різні психологічні аспекти відображення зовнішнього світу, то вона не мала експериментальної бази. Нині ця теорія є досить поширеною серед зарубіжних психологів і її розвиток триває.