1. Теоретична частина

   1. Історія виникнення житла

В Україні у 1965 році було знайдене одне з найдавніших жител, що збереглися до сьогодні. За оцінками вчених, вік цієї оселі дорівнює приблизно 15 000 років. Це житло було зроблене з кісток мамонта; знахідка була зроблена в місті Межирічі, неподалік від Києва. Припускають, що житло було покрите шкурами мамонта. Це житло доби кроманьйонців було виявлене селянином, що копав фундамент на глибину 2 м.

Зараз житло кроманьйонців з Межиріча експонується в Палеонтологічному музеї імені В. О. Топачевського в Києві.

Архітектор Роберт Шуноер у своїй книзі «6000 років житла» визначає три основні категорії жител: житло, що виникло до міст; «східне міське» житло; «західне міське» житло.

До осель, що виникли до міст, відносяться тимчасові житлові споруди, такі як ескімоські іглу, напівстаціонарні будови типу пуебло та стаціонарні споруди типу гомстедів біля Нової Англії.

До «східних міських» жител відносяться будинки древніх греків і римлян, традиційні міські будинки в Китаї, Індії та мусульманських містах.

До «західних міських» жител зараховуються середньовічні міські будинки, дуплекси епохи Відродження, а також будинки XIX і XX століть, зокрема багатоквартирні. Цікавою новацією в будівництві житлових будинків на Заході стала система «Розумний» або «цифровий будинок» (англ. digital home). Ця система проголошується абсолютно новим підходом до будівництва справді комфортного і безпечного житла, що передбачає взаємодію людини з житловим простором. Система повинна вміти розпізнавати конкретні ситуації, що відбуваються в будівлі, й відповідним чином на них реагувати: одна з систем може керувати діяльністю інших за заздалегідь розробленим алгоритмом. Основною особливістю такої інтелектуальної будівлі є об'єднання окремих підсистем в єдиний керований комплекс.

Щодо історії житла на Україні, то особливості природно-географічних, соціально-економічних та історичних умов різних регіонів зумовили різноманітність форм поселень, садиб та типів житла. На території України історично сформувалися три зони сільських поселень: північна, центральна та південна. Для спорудження їх використовували місцеві матеріали. На Поліссі віддавна будували з дерева, в лісостепу — з глини, соломи і дерева, каменю. Кожний матеріал по-своєму вплинув на загальну форму, художнє вивершення споруди.

Для більшої частини території України характерний один тип відомого нам традиційного житла. Підставою для нього слід вважати осіле землеробське життя, побут і пов'язані з цим обряди та звичаї. Тому чи на півдні, чи на півночі, з якого б матеріалу хати не будувалися, всюди в загальних рисах вони подібні. Це вказує на те, що їхній тип виробився в середній лісостеповій зоні, тобто на Волині, Поділлі, Середньому Подніпров'ї, де під руками були одночасно обидва матеріали — глина і дерево.

У ХІІІ— ХІV ст. як у містах, так і в селах основним будівельним матеріалом на території України було дерево. У ХV ст. і наступних періодах в Україні будувалися також житла і господарські споруди, плетені з лози і обмазані глиною. Обмазка і білення жител на території України відомі вже з ХІ — ХІІІ ст.

За планувальною структурою житла періоду Київської Русі поділяються на три основні групи: однокамерний зруб або кліть (основна житлова частина); двокамерний зруб, що складається з більшого, наближеного до квадрату приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, який складається з хати, сіней і кліті, що згодом отримала в Україні назву: «дві хати через сіни».

Давні аналоги української хати можна знайти у пам'ятках багатьох археологічних культур, починаючи з трипільської, що існувала на території нинішнього Правобережжя від Києва до Кременчука, захоплюючи середню і нижню течії Південного Бугу, Дністра й Пруту. Недарма відомий російський археолог В. Городцов писав, що «українські хати-мазанки — це тільки поліпшений варіант трипільської глиняної будівлі».

Тип української хати належить до так званого Breithaus («широкий житловий будинок»), відомого з Передньої Азії та Кавказу і такого, що являє трикамерну будову з входом на довшій стіні. Всі ці камери лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть у центральну камеру — сіни.

Народна основа житла служила базою і для житла багатших людей в ХІV — ХVІІ ст. Старшинські та гетьманські будинки були простими. Це були звичайні хати на дві половини (світлиці з кімнатами, а посередині сіни), в кожній світлиці по чотири вікна і тільки зовнішній вигляд будівлі з «ґанками» навколо, з віконницями, горищами над рундуками і над коморами, відрізняв їх від хати заможного козака. Форми дахів, і конструктивні деталі — аркади, галереї, а також їхнє декоративне оформлення — істотно не відрізнялися від масового народного сільського будівництва.

Українська хата була не тільки архітектурним об'єктом, а й своєрідним знаком, що віддавна виконував естетичну і символічну функції. Так, вже на перший погляд можна було визначити ступінь заможності й уподобання господаря. Зручність розташування будинку свідчила про шанування господарем певних народних звичаїв: чисто підведені призьба, стіни, вікна характеризували добру і чепуристу господиню.

Важливе місце у традиційній свідомості має уявлення про свою хату: «своя правда», «у своїй хаті кожний пан». Власна господа була простором для більшої волі в діях. Тому вона сприймалася як рідна. У народних піснях маємо безліч прикладів того, що «де хата, там і паніматка». Глибоке відчуття своєї хати, правди, сили і волі підводить до універсальної потужної ідеї — Матір, Хата, Батьківщина. А це переконує у великому значенні «хати» як символу.