39.Характеристика груші

Род деревьев и кустарников, относящийся к семейству розоцветных (см.). Листья груши почти всегда опадающие; пестиков в гинецее от 2 до 5. Завязи их сростаются между собою и с цветочным ложем, принимающим форму кружки; лепестки в почке расположены черепично; гнезда плода выстланы бумажистою или иногда почти хрящеватою кожею (нутреплодником).Этот род содержит около 50 видов, из числа которых несколько возделываются издревле человеком, таковы яблоня, рябина, айва, мушмула и пр.Листья груши расположены спирально в 5 рядов, они снабжены довольно длинными черешками, а форма их изменяется, смотря по породам, от округлой и овальной до ланцетно-овальной и даже ланцетной; в почке они свернуты трубчато; форма шатра свободно и правильно растущего дерева —пирамидальная.Цветы груши собраны коримбами; лепестки чисто белые, иногда с розовым оттенком к краям.Плоды груши построены совершенно как яблоко, даже есть породы с шаровидными плодами; но у большинства, а также у диких, они более или менее вытянуты и к основанию сужены, словом, имеют ту характерную форму, которая обозначается выражением грушевидный (piriformis). Мякоть этих плодов содержит в большем или меньшем количестве так называемые каменистые клеточки, снабженные необыкновенно толстыми и жесткими оболочками, чего нет в яблоках. В диком состоянии груша идет довольно далеко на Север, а именно, у нас, начиная с Запада, в Лифляндии попадается грушевое дерево на Двине почти под 57° с. ш. (Кокенгузен по Кёппену), а затем понижается к Югу через Витебскую, Смоленскую, южную окраину Московской, Рязанской и Тамбовской до Саратова. ример, высокие пошлины, вряд ли может простираться в центральной России севернее широты Тулы.Груша належить до родини розоцвітих (Rosacea). Вважають, що родоначальниками у створенні культурних сортів груші є такі основні види: звичайна, або лісова, лохолиста, снігова, кавказька, усурійська, китайська, верболиста, російська та деякі інші. Різких ботанічних відмінностей між дикими грушами і культурними видами немає. Різняться вони лише формою крони дерев, величиною і смаком плодів. Для дикої груші характерне густе галуження, тонкі пагони, колючі шипи на кінцях коротких пагонів, сильний ріст, непоказні на вид із грубим м'якушем плоди. Плоди ж культурних груш більші, привабливіші за зовнішнім виглядом, ароматніші й смачніші. Пагони їх позбавлені колючок, товсті, рідко розташовані.Груша звичайна, або лісова (Pyrus comrtwnte L.) найбільше поширена у лісах Центрально-Чорноземної зони Росії, в Україні та Молдові. Дерево довговічне (до 200—300 років), дуже велике, сягає 20— З0 м висоти, крона широкопірамідальна, часто в колючках. Плодоношення пізнє. В урожайні роки доросле дерево дає 400—800 і навіть 1000 кг плодів. Плоди дрібні, зелені, при достиганні жовтіють, м'якуш твердий, терпкий, кам'янистий. Насіння використовують для вирощування підщеп для культурних сортів груші.Груша кавказька (P. caucasica Fed:) поширена у зволожених районах північного Кавказу і Закавказзя. Дерево висотою 10—20 м. Листки яйцеподібні або овальні, з цільними краями. Плоди зеленувато-жовті, м’якуш соковитий, достигають у серпні—жовтні. Вид середньоморо-зостійкий, сприйнятливий до бурої і білої плямистостей.Морозо- та посухостійкість середні, а на півночі України вона неморозостійка. Добре росте на ґрунтах із підвищеним вмістом солей. Використовують як основну підщепу для груші в районах Північного Кавказу та Закавказзя.Груша лохолиста (P. elleagnifolta Pall.) росте в Малій Азії, Південному Закавказзі і південно-східній Європі. Дерево висотою 8—15 м, у посушливих районах — невелике, з колючками. Листки вузькоовальні і оберненояйцеподібні, шкірясті, знизу опушені. Плоди зеленувато-жовті, з грубим м'якушем, достигають у вересні — жовтні. Вид морозостійкий (витримує морози до -25—32°С), середйьосприйнятливий до хвороб.Посухостійкість висока, хоча може витримувати і перезволоження ґрунту. Дерева ростуть як на засолених, так і на кам'янистих і карбонатних ґрунтах. Тому груша лохолиста ціниться як підщепа для ґрунтів різного діапазону вологості та засоленості.Груша снігова (P. nivalis Jacq.) поширена в Малій Азії. Дерево висотою 10—15 м, у посушливих районах — кущ. Листки оберненояйцеподібні або овальні, шкірясті, знизу опушені. Плоди округлі, жовті, кислі, терпкі, тверді. Рослина посухостійка, тому її можна використовувати як підщепу в районах недостатнього зволоження, а також у селекції для виведення нових сортів.Груша усурійська (P. ussuriensis Maxim.) поширена в Китаї, Японії, Кореї і в Приморському краї. Сильноросле дерево з колючками. Листки з видовженою верхівкою і пилчастими краями. Плоди округлі або грушоподібні, зеленувато-жовті, невеликі або середньої величини, з короткою плодоніжкою, з грубим м'якушем, ароматні.Один із найморозостійкіших видів. Використовують як основну зимостійку підщепу в районах Сибіру та Уралу, а кращі форми — у селекції. Стійкий вид до p,elybrsd хвороб.Груша китайська, або піщана (P. serotina Rehd). Походить з Центрального та Західного Китаю. Поширена у Приморському краї, а також у Японії і Кореї. У 1909 р. завезена до США. Дерева заввишки 10—15 м, гілки без колючок. Молоді прирости голі або слабоопушені, червонувато-коричневі. Листки великі, видовжено-яйцеподібні, з пилчастими краями, на кінцях загострені, молоді — злегка опушені. Плоди дрібні, кулястої форми, коричневі, з грубуватим зернистим м'якушем. Чашечка обпадає.Морозостійкість дерев висока, але нижча, ніж у груші усурійської. Використовують як підщепу в Приморському краї, на Кубані, а також як декоративну рослину і в селекції.Груша російська (P. rossica Danilov). Походить від звичайної лісової груші, але відрізняється від неї видовженими листками, чашечкою плоду, що обпадає, та тонкою пластинчастою корою, яка відшаровується. Поширена в Центрально-Чорноземній зоні Росії. Дерева заввишки 15— 20 м із загущеною, пірамідальною кроною.Посухостійкість рослин дещо вища, а морозостійкість — нижча, ніж груші звичайної.