5.3. Модель Ньюкома

Лінійність математичної моделі комунікації багато в чому

була подолана в подальших наукових розробках. Найбільш по

ширена нелінійна модель комунікації Т. Ньюкома, створена

ним у 1953 р. Вона має вигляд рівностороннього трикутника,

вершини якого складають: комунікант, реципієнт і соціальна

ситуація, про яку йдеться. Взаємодія комуніканта з реципієн

том здійснюється з урахуванням соціальної ситуації. Якщо

комуніканти зорієнтовані один до одного позитивно, вони праг

нутимуть збігу поглядів на ситуацію. За негативного ставлен

ня відношення до ситуації не збігатиметься.

Всі незбалансовані варіанти прагнутимуть до вирівнюван

ня, й на цьому будуватиметься комунікація. Т. Ньюком заклав

у свою модель лише один аспект — позитив/негатив — і відра

зу модель комунікації стала набагато складнішою. Реально

ми використовуємо набагато більше можливих розбіжностей

у повсякденному спілкуванні. Отже варіантів має бути набага

то більше.

5.4. Циркулярна модель комунікації

У 1954 році У. Шрамм у книзі «Процес і результати масо

вих комунікацій» дав своє пояснення теорії комунікації: «Коли

ми спілкуємося, ми намагаємося встановити «спільність» з ким

небудь». Уся комунікація, за Шраммом, залучає хоча б три

144145

елементи: джерело, повідомлення, отримувач. Джерело кодує

повідомлення, передає його, а отримувач декодує його. Коду

вання і декодування створюють особливі «зони досвіду»

відправника і отримувача. Якщо декодування узгоджується

з кодуванням, то в такому разі встановлюється спільність

з кимнебудь. А в тих випадках, коли трапляються перешкоди

в процесі, джерело прагнутиме кодувати повідомлення у знаках

(символах), які б зробили його «легким» з точки зору досягнен

ня місця призначення.

У. Шрамм стверджував, що було б помилкою вважати ко

мунікацію лінійним процесом, оскільки, мовляв, ми постійно

отримуємо і декодуємо певні знаки з довколишнього середови

ща, інтерпретуємо ці знаки і кодуємо їх як результат. Він до

дає до своєї моделі ще один елемент — зворотний зв’язок, що

показує, як повідомлення були інтерпретовані (рис. 5.2):

Рис. 5.2. Рання модель комунікації У. Шрамма (1954)

Представлена модель демонструє, що при обміні повідом

леннями комунікант і реципієнт обмінюються ролями, у ре

зультаті чого комунікація набирає вигляду діалогу.

Пізніше У. Шрамм (1971), коментуючи своє раннє вислов

лювання, визнав, що людська комунікація — значно склад

ніше явище. Комунікація тепер сприймалася як суспільні взає

мини. Ця теорія відома як «Циркулярна теорія комунікації».

Комунікація, на думку У. Шрамма, виглядає як магічна куля,

що «переміщала ідеї або почуття, знання або мотивації від

однієї думки до іншої». Вчений визнав, що аудиторії не є пасив

ними і беззахисними. Він радив думати про комунікаційний

процес як про дві окремі дії: одна здійснюється комунікатором

(відправником), друга — отримувачем.

У. Шрамм дав нове визначення комунікації, назвавши її

розподілом орієнтації в напрямі набору інформаційних знаків.

Кодувальник

Інтерпретатор

Декодувальник

Повідомлення

Повідомлення

Кодувальник

Інтерпретатор

ДекодувальникІнформацію в обігу було визначено як будьякий зміст, що

зменшує невизначеність або альтернативну кількість можли

востей в ситуації. Тепер вчений стверджував, що вся комуні

кація (міжперсональна або неперсональна) залучає три елементи

і два види дії. Елементи — відправник, повідомлення, отриму

вач. Він помітив, що повідомлення існує як знак або набір

знаків, у якого немає свого власного значення, окрім того, яке

отримувач читає в ньому на рівні своєї культури й освіченості.

Перша дія комунікаційного процесу — це конструювання

відправником знаків, які могли б викликати бажані відповіді.

Друга дія здійснюється отримувачем. Він обирає доступні йо

му знаки, інтерпретує їх і чинить з ними далі так, як йому за

манеться.

Ці дії окремо мотивовані, але здійснюються разом — єди

ним набором знаків. У. Шрамм робить висновок, що немає

іншого значення в повідомленні, ніж те, яке люди в нього

вкладають. Тому вивчення комунікації є вивченням людей

у взаємодії. У. Шрамм згодом запропонував нову модель ко

мунікації. Особа А кодує повідомлення і передає його особі Б.

Особа Б здійснює дію. Особа Б кодує відповідь, передає таке

повідомлення особі А, яка також взаємодіє з повідомленням.

Аі Бфункціонують усередині певної сфери обмежень відносин,

що її У. Шрамм визначив як резерв практичного досвіду. Там,

де люди спілкуються ефективно, такі сфери частково перекри

вають одна одну. Фінальний елемент в оновленій моделі визна

чено як «суспільна ситуація і відносини». Вчений стверджує,

що вся комунікація функціонує всередині більш широкого

простору суспільних відносин, який він визначає чотирма еле

ментами: фізичні/просторові взаємини між відправником

і отримувачем; ситуаційний контекст; рольові очікування і су

спільні норми (рис. 5.3).

Рис. 5.3. Переглянута модель комунікації У. Шрамма (1971)

146

Сфера досвіду Сфера досвіду

Кодувальник Кодувальник Сигнал Відправник

А

Отримувач

Б147

5.5. Модель Якобсона

Ще одну групу комунікативних моделей представляють се

міотичні теорії. До найвідоміших з них належать концепції Ро

мана Якобсона та Юрія Лотмана.

Роман Якобсон як дослідник починав у Росії, потім емігру

вав до Чехословаччини й згодом — до США. У 1960 p. Р. Якоб

сон у своїй роботі «Лінгвістика і поетика» представив мовну

комунікацію у вигляді наступних шести найважливіших чин

ників комунікації (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Чинники комунікації (модель Якобсона)

Кожному з означених чинників відповідає особлива функ

ція мови:

1. Емотивна(експресивна) функція пов’язана з комунікан

том і має на меті вираження його ставлення до того, що він

говорить.

2. Конативна функція відображає орієнтацію на адресата.

3. Фатична функція зорієнтована на контакт, для неї важ

лива не передача інформації, а підтримка контакту.

4. Метамовнафункція пов’язана з кодом: не знаючи слова,

ми можемо запитати про його значення й отримати відповідь.

Відповідь може бути надана описово за допомогою інших слів,

а може й просто за допомогою вказівки на предмет.

5. Поетичнафункція направлена на повідомлення. Це цент

ральна функція для словесного мистецтва, для якого характер

ною є більша увага до форми, ніж до змісту повідомлення.

6. Референтна(когнітивна) функція зорієнтована на контекст

і є посиланням на об’єкт, про який йдеться в повідомленні.

В ідеальній ситуації комунікації спрацьовують усі шість

чинників. Реальна комунікація може виносити на перше місце

якийсь один з них, водночас не втрачаючи решту.

У повідомленні певної інформації полягає комунікативна

функція мови. Це основна функція більшості комунікативних

актів. Із контекстом, закладеним у повідомленні, пов’язана

друга найважливіша функція мови — пізнавальна.

Адресант

(комунікант)

Контекст

Повідомлення

Контакт

Код

Адресат

(реципієнт)З адресантом (відправником повідомлення) і адресатом

(одержувачем повідомлення) пов’язані такі функції, як регу

лятивна або спонукальна, тобто функція регуляції поведінки

адресата з боку відправника повідомлення; експресивна або

емотивна функція, що полягає у вираженні суб’єктивнопси

хологічного стану комуніканта.

Якщо мета конкретного комунікативного акту полягає в то

му, щоб налагодити або зміцнити контакт між його учасниками,

то мова виступає у фатичній функції. Код у мовній комуніка

ції — це та мова або її варіант (діалект, сленг, стиль), який ви

користовують учасники цього комунікативного акту. Коли

вислів направлений на те, аби пояснити характер використан

ня коду (мови), то має місце метамовна функція. Повідомлен

ня розуміється як процес і результат породження мови, тобто

текст. Спрямованість на повідомлення як таке, зосередження

уваги на повідомленні заради нього самого — це поетична або

естетична функція мови.

5.6. Модель Лотмана

Ю. Лотман — активний послідовник формальної школи

30х p., з якої він запозичив ідею «деавтоматизації» як харак

терну для літературної мови, на відміну від побутового спілку

вання, яке є автоматичним. Ю. Лотман був незадоволений

моделлю Р. Якобсона, оскільки вона не дозволяла під час пере

дачі повідомлення виникати будьчому новому. Ю. Лотман

вважав дуже абстрактною модель комунікації, запропоновану

Р. Якобсоном, підкреслюючи, що насправді у комуніканта і ре

ципієнта не може бути абсолютно однакових кодів. За повної

подібності комуніканта і реципієнта зникає потреба в ко

мунікації взагалі: їм не буде про що говорити. Єдине, що зали

шається — це передача команд. Тобто для комунікації спочат

ку потрібна нееквівалентність комуніканта і реципієнта.

Про саму комунікацію Ю. Лотман говорить як про пере

клад тексту з мови мого «Я» на мову твого «Ти», детерміно

ваному взаємним перетином комунікативних кодів учасників

інформаційної взаємодії. Ю. Лотман виділяє дві комунікативні

моделі «Я — Він» і «Я — Я». Останній випадок він називає

«аутокомунікація», коли повідомлення набуває нового

значення за рахунок перекодування. Передачу повідомлен

ня самому собі Ю. Лотман визначав як перебудову власної

особи.

148149

Культура постає у Лотмана як генератор кодів; культура

зацікавлена в безлічі кодів і не може бути культури, побудова

ної на одному коді. Всі явища культури пояснюються ним як

різного роду комунікативні механізми, тобто як різного роду

мови. Таке розуміння є підґрунтям для аналізу культури як

комунікативного механізму.

З викладеного можна сформулювати наступні тези:

• культура породжує нові повідомлення за допомогою но

вих мов;

• культура зорієнтована щонайменше на дві мови, напри

клад, зображальну та словесну;

• комунікація — це переклад з мови мого «Я» на мову тво

го «Ти», тобто коди учасників не є тотожними, а лише перехре

щуються;

• жодна «монологічна» структура не може виробити прин

ципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може

бути лише діалогічна (двомовна) структура, як мінімум;

• пам’ять культури є механізмом активного моделювання

нового, що повернуте в минуле.

В одній зі своїх останніх праць Лотман підкреслював ще

один з аспектів подібного підходу. Йдеться про категорію авто

ритетності, яку він вважав досить важливою для російської

культури. Він писав: «Центр уваги переноситься з того, що

сказано, на те, ким це сказано, а також від кого цей останній

отримав повноваження на подібне висловлювання».

Відповідно, Ю. М. Лотман надає особливої ваги саме худож

ньому тексту практично в усіх своїх працях. Він приходить до

висновку, що художній текст цікавий своєю непередбачу

ваністю. Саме тому ми використовуємо ці типи текстів багато

разів. Тексти звичайні не здатні на повторне функціонування.

Через те Ю. М. Лотман вважає, що мистецтво розширює простір

непередбачуваного, це простір свободи.