3. Види, типи, форми комунікації.

Потрібно виділити такі критерії диференціації комуніка

тивної діяльності:

За масштабністю процесу комунікації і кількістю осіб,

залучених до нього, розрізняють:

• масову (на рівні соціальної системи) комунікацію: вона

є взаємодією соціальних суб’єктів за допомогою розповсю

дження інформації через спеціальні засоби (друк, радіо, теле

бачення) на великі анонімні й розосереджені аудиторії людей;

• групову комунікацію: середнього рівня (обмежену в мас

штабах соціальних груп і організацій — внутрішньоорганіза

ційні комунікації), локальну (в мікрогрупах типу асоціацій,

професійних колективів), міжгрупову (між різними групами

або самостійними підгрупами великої групи), внутрішньогру

пову (взаємодія не виходить за рамки якоїнебудь групи: сім’ї,

малої групи);

• міжособову (інтерперсональну) комунікацію: здійсню

ється між двома людьми шляхом безпосередніх контактів

7273

і характеризується наступними специфічними особливостями:

1) невідворотність міжособистісної комунікації пояснюється

умовами людського буття: людина як соціальний феномен не

змогла б існувати без спілкування, яке є її найважливішою

потребою; 2) незворотність міжособової комунікації розуміється

як неможливість знищити сказане; 3) поетапність міжособової

комунікації спостерігається в розвитку міжособових відносин

(встановлення, підтримка, підйом, спад, припинення і мож

ливість відновлення); 4) багатоканальність міжособової ко

мунікації припускає можливість одночасного використання

декількох каналів передач і сприйняття інформації. Під час

міжособової комунікації в малих групах можна говорити ще

про дві її характеристики: 5) чинник однорідності/неод

норідності мови під час міжособової комунікації в групі визна

чається згуртованістю, тривалістю і регулярністю контактів;

6) Переважання оцінюючих і характеризуючих слів, оскільки

в малій групі, де люди поєднані загальним досвідом і інтересом,

не так важлива назва предмета, про який йде мова, скільки його

властивості, характеристика й оцінка, тобто нова інформація;

• внутрішньоособову комунікацію (аутокомунікацію). Як

правило, виділяють два поняття аутокомунікації. Аутоко­

мунікація (від латин. auto — сам, і communicare — розмова,

«спілкування, розмова з самим собою») — одна з основних

культурних моделей комунікації, в якій повідомлення пере

дається по каналу «Я — Я», тобто сам відправник є також і ад

ресатом повідомлення, тип інформаційного процесу в культурі,

організований як така передача повідомлення, що її початко

вою умовою є ситуація співволодіння адресата й адресанта.

На відміну від комунікації, яка реалізує себе у структурі

«Він — Я», аутокомунікація актуалізується у структурі «Я —

Я». Можливість передачі інформації забезпечується в першому

випадку зміною суб’єкта, в другому — зміною інформації за

рахунок ситуативного привнесення додаткового або нового

коду, що задає «зміну контексту», причому ця якісна транс

формація інформації приводить і до трансформації її носія.

Аутокомунікація постає у формах щоденників, автобіо

графій, прочитання власних текстів і т. ін. Вона характери

зуються редукцією як знакової (спрощення, скорочення, пе

ретворення слів у позначення слів), так і граматичної форми

(незакінчені речення, ритмічне повторення фраз).

За характером адресності виділяють персональну та над

персональну комунікацію.У персональній комунікації адресатом повідомлення є кон

кретна (для відправника) особа або група осіб. У надперсо2

нальній — повідомлення адресується анонімній (для автора)

аудиторії, чисельність якої вирахувати практично неможливо.

В цих двох різновидів комунікації персональна комунікація

генетично передує надперсональній.

Порівнюючи найрізноманітніші варіанти надперсональних

комунікативних повідомлень (роман, сонет, науковий трактат,

філософське есе, журнальний нарис, підручник і т. ін.) і персо

нальних комунікативних повідомлень (приватний або діловий

лист, телеграма, наказ по установі, протокол засідання тощо),

бачимо, що кардинальна відмінність між ними полягає в ха

рактері їх адресності. Інтенційно задана аудиторія для пові

домлення першого типу є двоступеневою: перший ступінь — це

кожний конкретний читач, що декодує і сприймає повідомлен

ня в рамках свого особистого потенціалу. Другий ступінь — це

узагальнений адресат, життя якого триває стільки, скільки

життя самого твору, тобто така спільність людей, котра хоча

й складається з окремих осіб, всетаки як єдине ціле набуває ха

рактеру надособистісного, надперсонального (народ, наука тощо).

За способом встановлення контакту виділяють:

— пряму, безпосередню, комунікацію: актуалізується у фор

мі бесіди або публічного виступу перед аудиторією, припускає

безпосередню емоційну дію, обмін смисловою й оціночною інфор

мацією, використання вербальних і невербальних засобів;

— непряму, опосередковану комунікацію: взаємодія здійс

нюється через посередника чи за допомогою різних засобів ко

мунікації (засоби масової інформації та реклами) і технічних

засобів (гучномовець, телефон, радіо, відеозв’язок і т. ін.).

З урахуванням тимчасового чинника— тривалості кому

нікативного процесу — розрізняють тимчасову і постійну ко

мунікацію, обумовлену частим спілкуванням в малих групах.

З урахуванням структурних зв’язків комунікації поді

ляють на:

• горизонтальні; здійснюються між членами групи, мають

рівний ранг, а також між рівнозначними групами; реалізують

ся, як правило, спонтанно, але можуть бути й атрибутом алго

ритму управління;

• вертикальні; низхідні (комунікативний потік переміщу

ється від вищого рівня організації до більш низького) і висхідні

(інформація переміщується у зворотному напрямі й викорис

товується для зворотного зв’язку підлеглих з керівництвом).

7475

За формою передачі інформації виділяють усну, письмову

і друковану комунікації.

Усна комунікація дає можливість швидкого реагування

обох сторін, передає всі нюанси розмови. Письмової комуні

кації від людини вимагають, наприклад, державні установи.

Ми пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме ми

написали той чи інший документ. А як відбувалося в минуло

му, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була наба

гато сильнішою, слово було вагомішим. Важко уявити обста

вини, за яких людина мала змогу його порушити.

До усної комунікації звертались у минулому представники

владних структур, щоб не залишалося можливих матеріаль

них свідків подій.

Письмова комунікація охоплює образотворчу, нотну, кар

тографічну, передачу інформації умовними математичними,

фізичними, хімічними знаками. Крім того, письмова комуні

кація не вкладається цілком у документальну. І не тільки то

му, що документи можуть бути неписьмовими, але й тому, що

письмова комунікація може бути недокументальною. Напри

клад, письмові записи, зроблені на дошці крейдою, стирають

ся після використання. Таку ж роль виконують записи на

екрані комп’ютера, що не зберігаються в його постійній (довго

строковій) пам’яті.

Особливість письмової комунікації, на відміну від усної,

полягає в просторовочасовому розузгодженні комунікатив

них дій суб’єкта і об’єкта, тобто буквений код дозволяє розши

рити комунікацію у просторі та часі. У результаті подібного

розузгодження письмова комунікація завжди має відстрочену

реалізацію, оскільки комунікативний акт не може повністю

реалізуватися до того часу, поки в ньому не будуть задіяні всі

три основні ланки ланцюжка: «відправник — повідомлення —

реципієнт». У комунікативному акті, що базується на письмово

му повідомленні, перемикання фінальної ланки, тобто поява

одержувача, може, поперше, здійснюватися в довільні

терміни, детерміновані першими двома ланками тільки у зна

ченні передуванняпроходження, і, подруге, це підключення

може здійснюватися нескінченним числом одержувачів, по

роджувати нескінченну кількість різночасних комунікатив

них актів, ідентичних у своїй початковій і серединній частині

(відправник — повідомлення) і нескінченно змінних у своїй

фінальній частині (одержувач).Друковану комунікацію, на додаток до писемної, запропо

нував відокремлювати представник Празької лінгвістичної

школи Й. Вахек.

Порівнюючи усну та письмову чи друковану комунікацію,

можна виділити наступні особливості: 1) відсутність спільної

для всіх мовців життєвої ситуації та спільного життєвого

досвіду, що значно полегшує взаємне розуміння в розмовному

мовленні; 2) відсутність допомоги жестів, міміки, інтонації

(остання, між іншим, є і тут, але в цілком особливому, не зву

ковому, а лише мисленнєвому, і до то ж схематичностандарт

ному, вкрай зубожілому вигляді); 3) максимально збагачений

словник і до того ж збагачений переважно за рахунок абстракт

них уявлень; 4) максимально ускладнений синтаксис.

Електронна комунікація припускає використання елект

роннообчислювальної техніки і сучасних засобів зв’язку, що

перетворять повідомлення в машиночитну форму. Але для ко

муніканта і реципієнта ці повідомлення, як і раніше, існують

або у вербальній, або в невербальній формі; у формі писемного,

візуального (зображувального) або — рідше — аудіального

повідомлення. Іноді запис повідомлення можна оформити як

документ, тобто зберегти в незмінній формі або в пам’яті комп’ю

тера, або на окремому машиночитному носії.

За каналом передачі та сприйняття інформаціївиділяють:

• аудіальну комунікацію: припускає вербальне повідомлення,

сприймане адресатом на слух — по аудіальному сенсорному каналу;

• візуальну комунікацію: припускає передачу інформації за

допомогою різних невербальних засобів (міміка, пантоміміка,

зміна іміджу та інші візуальні дії). Для візуальної комунікації

характерна довготривалість повідомлень, однозначність і схиль

ність до контролю, збіг формування повідомлень із граматикою;

• аудіально2візуальну комунікацію: припускає одночасне

використання в комунікативному акті обох вказаних сенсорних

систем, що найбільш відповідає реальності людської комунікації;

• тактильну комунікацію: актуальна для людей з ослабле

ним зором або в нестандартних умовах комунікації.

Залежно від просторово­часового середовища є чотири ви

ди комунікації за А. В. Соколовим27):

• матеріальна(транспортна, енергетична, міграція населен

ня, епідемії тощо);

76

27Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации.— С Пб., 1996.— С. 14–15.77

• генетична (біологічна, видова);

• психічна (внутрішньоособова);

• соціальна (суспільна).

Останні три типи є смисловими, тобто передаваним повідом

ленням виступає не задана у відчуттях річ або її властивість,

а значення, що умоглядно осягається. При цьому дотриму

ється наступний закон комунікації: повідомлення смислових

комунікацій завжди мають ідеальний (духовний) зміст і, як

правило, але не завжди, — матеріальну, фізично сприйману

форму.

За цільовим призначенням, вмотивованістю комунікатив

них одиниць і технікою актуалізації розрізняють:

• природну комунікацію: заснована на актуалізації природ

ної мови і використовує її комунікативні засоби — словосполу

чення, жести, міміку, рухи тіла. Вона характеризується багато

функціональністю, соціальною диференціацією, високим

ступенем варіативності, динамікою розвитку;

• штучну комунікацію: будується на основі функціональ

ного аналога природної мови, використовує сконструйовані

або запозичені з різних областей знань символи, формули, гра

фи, знаки для позначення зв’язків і відносин елементів;

• змішану комунікацію: використовує елементи природної

мови, штучно створені елементи і зв’язки між ними.

За ініціативністю комунікантів комунікації поділяють

ся на активніі пасивні. Якщо реципієнт комунікації не реагує

на послання, відіграє пасивну роль, то комунікація загалом

є пасивною. Комунікація активна, коли всі учасники ко

мунікативного процесу ініціюють послання і відразу ж реагу

ють на отриману інформацію.

За ступенем організованості комунікації поділяються на

випадкові (стихійні, незаплановані) та невипадкові (організо

вані).

Залежно від знакових систем комунікації, що використо

вуються, поділяються на: вербальні й невербальні.

Вербальна комунікація — це наше звичне використання

мови. Вербальна комунікація має більш системний, більш

структурований характер. Не такою чіткою є невербальна ко

мунікація, але й вона несе в собі достатньо інформації.

Вербальні комунікації здійснюються за допомогою знако

вих систем, символів, головним серед яких є мова, виражають

ся в обміні думками, інформацією, емоційними переживання

ми співрозмовників.Вербальна комунікація відбувається переважно у формі

діалогу або монологу. Діалогом називається форма спілкування,

що складається з обміну висловами двох взаємодіючих сторін

і характеризується, за А. А. Леонтьєвим28, порівняно швидким

обміном мовою, коли кожний компонент обміну є реплікою і од

на репліка обумовлена іншою, обмін відбувається без певного по

переднього оббмірковування; не заданістю компонентів;

стислістю реплік; ситуативністю і реактивним характером —

відповідь співрозмовника переважно є перефразуванням, а то

й повторенням питання або зауваження; можливістю недове

дення, неповного вислову, непотрібністю мобілізації всіх тих

слів, які повинні були б бути мобілізовані для висловлення такої

ж думки в умовах монологічного мовлення. Комунікативний

акт у діалозі починається проголошенням (в різноманітній

формі) намірів повідомити слухачеві нову інформацію чи

безпосередньо спонукати його до дії, а завершується згодою то

го, до кого звертаються, на певну дію, або констатацією того, що

він зрозумів передану інформацію, або вказівкою, що він байду

жий і перериває діалог, відмовою зрозуміти чи виконати запро

поноване. Репліки слухача в діалозі відображають його ставлен

ня до ініціатора розмови і можуть бути сигналами про розуміння

(нерозуміння) недостатності (надлишку) інформації. Реакція

мовця на репліку, відповідне пояснення чи доповнення покра

щують спілкування. Не виключена, зрозуміло, й відмова, що мо

же призвести до розриву діалогу одним із співрозмовників.

Монолог є мовною формою спілкування, розрахованою на

пасивне й опосередковане сприйняття, оскільки вимовляється

однією людиною під час звернення до іншої або багатьох лю

дей. Основними ознаками монологу є велика протяжність реп

лік, композиційна складність, прагнення вийти за тематичні

рамки спілкування; однобічний характер вислову; наявність

заданості, попереднього обдумування та ін. Якщо діалог як

форма комунікативного акту ґрунтується на постійному вияв

ленні комунікантом і переважно реципієнтом прагнення

і ліквідації інформаційного розриву і нерозуміння, то в моно

лозі час від часу виникає необхідність підтримувати згасаючий

комунікативний акт, моделюючи його хід, виявляючи супе

речність поміж мовцем та слухачем і знімаючи її.

До основних форм і способів невербальної комунікації нале

жить кінесика (сукупність жестів, поз, рухів тіла). Одиниці

78

28 Леонтьев А. А. Функции и формы речи // Основы теории речевой

деятельности.— М., 1974.— С. 251–252.79

кінесики називають кінемами. Іноді виділяють окремо мімічні

втілення комунікації — вираз обличчя, погляд та ін., але

частіше їх розглядають у складі кінесичних засобів, оскільки

вони, як і жести, вирізняються динамічністю. Також до невер

бальної комунікації належать: такесика (рукостискання,

поцілунки, погладжування, поплескування та інші дотики до

тіла партнера по комунікації); сенсорика (сукупність чуттєвих

асоціацій, що ґрунтуються на інформації від органів чуття);

проксеміка (способи використання простору в процесі кому

нікації); хронеміка (способи використання часу в процесі кому

нікації); окулістика(використовування руху очей, або контакт

очей, або візуальний контакт у процесі комунікації). Невербаль

на комунікація виконує функції доповнення або заміщення

мови, репрезентації емоційних станів комунікантів.

В основі невербальних засобів комунікації два витоки —

біологічний і соціальний, природжений і придбаний на основі

життєвого досвіду людини як члена соціуму. Встановлено, що

міміка під час виразу емоцій у людини і приматів, деякі жести,

рухи тіла і пози є природженими і служать сигналами для отри

мання відповідної реакції. В основі цього висновку лежать відомі

праці Ч. Дарвіна, експерименти зі сліпими і глухими дітьми,

в яких не було можливості імітувати міміку, виражаючи задово

лення або незадоволення. Іншим доказом біологічної природи де

яких компонентів невербальних засобів комунікації є те, що

вони погано піддаються свідомому контролю — збліднення або

почервоніння шкіри, розширення зіниць, викривлення губ, час

тота моргання тощо. Успадковані людиною сигнали емоцій в ре

зультаті її пізнавальної діяльності отримали могутній стимул для

подальшого розвитку не тільки за формою, але і за функціями.

На основі ознак навмисності2ненавмисності розрізняють

три типи невербальних засобів: 1) поведінкові знаки, які обу

мовлені фізіологічними реакціями людини на той або інший

стимул, наприклад, шепіт від хвилювання, тремтіння від холо

ду або страху тощо; 2) ненавмисні знаки, вживання яких

обумовлено звичками людини — наприклад, терти перенісся,

смикати себе за вухо без жодної потреби (такі знаки іноді нази

вають самоадапторами); 3) власне комунікативні знаки — сиг

нали, які передають інформацію про об’єкт, подію або стан.

Для правильного трактування невербальної комунікації

варто враховувати такі чинники:

1. Конгруентність (від латин. congruentia — відповідність,

узгодженість) слів та невербальних сигналів. Якщо словаі жести не конгруентні, то люди більше довіряють невербаль

ній комунікації, ніж вербальній.

2. Контекст, у якому існують невербальні сигнали. Варто

пам’ятати про те, що один і той самий жест може мати різне тлу

мачення. Наприклад, схрещені на грудях руки можуть означати

небажання обговорювати проблему на переговорах і відчуття

холоду, якщо людина в такій позі стоїть на зупинці автобуса.

3. Сукупність невербальних сигналів. Оскільки жести, як

і слова, можуть мати кілька значень, потрібно робити висно

вок, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукуп

ність.

4. Індивідуальні, психофізіологічні властивості людини.

Йдеться про стан здоров’я людини й те, як він впливає на ко

ристування невербальними сигналами.

5. Соціальний статус людини в суспільстві, ролі, які вона

грає. Роль може бути обрана для маскування.

6. Національні та регіональні особливості невербальної ко

мунікації.

7. Власний стан і досвід не варто приписувати невербаль

ним сигналам, що надходять від співрозмовника.

Людина краще керує вербальною інформацією, часто зали

шаючи поза увагою комунікацію невербальну. У процесі

комунікації за допомогою невербальної інформації можна

дізнатися, що намагається приховати співрозмовник, що його

найбільше турбує.

За спрямованістю (орієнтацією повідомлення) можна

виділити:

• особово2орієнтовану комунікацію: допускає передачу

повідомлення винятково одиничним приймачам інформації,

виступає у двох варіантах. Це, поперше, диктальне спілкуван

ня, пов’язане з тією або іншою наочною взаємодією; подруге,

модальне спілкування, пов’язане з особовими, психологічни

ми взаємостосунками людей;

• соціально2орієнтовану комунікацію: сигнали направлені

безлічі систем одночасно; її суб’єкт ніби подвоєний: з одно

го боку, безпосередньо здійснює комунікацію одна людина,

з іншого, по суті, суб’єктом такого спілкування завжди є ко

лектив або суспільство загалом, оскільки комунікант завжди

репрезентує думки, переконання, інформацію того або іншого

сукупного суб’єкта.

За каналом передачі інформації комунікація може бути

документальна та недокументальна.

8081

У недокументальній комунікації інформація (повідомлен

ня) передається в незакріпленій на речовинному носії формі —

в усному мовленні, радіочи телевізійній передачі.

У людському суспільстві спочатку виникли недокумен

тальні комунікації. В них для передачі інформації використо

вувалися жести, знаки, звуки. Відомо, що інформація в про

цесі комунікації передається словами лише на 7%, за характе

ром звучання та інтонацією — на 38%, решта 55% інформації

передається невербальними засобами — жестами рук і ніг,

мімікою обличчя, зовнішнім виглядом.

Усне мовлення в ряді відносин багатше письмового. Відомо,

що є 50 способів сказати «так» і 50 способів сказати «ні», і тіль

ки один спосіб написати це. Оперативність (моментальність),

вибірковість, адресність і забезпечення швидкого зворотного

зв’язку — основні переваги цього виду комунікацій. Недоку

ментальні комунікації широко використаються й у наші дні.

Створена й постійно вдосконалюється техніка передачі інфор

мації з телефону, радіо, телебачення. Зокрема, радіо порівняно

з друком має свої переваги. Унікальність радіо — у його загаль

нодоступності. Люди слухають радіо, займаючись іншими

справами. Вони користуються радіо, щоб довідатися новини,

послухати музику, розважитися й відчути себе причетними до

життя навколишнього світу. Синтезуючи звук і зображення,

телебачення забезпечує більш широкі комунікативні можли

вості. Для глядача, що спостерігає пряму трансляцію з місця

події, телебачення здатне створити «ефект присутності» біль

ший, ніж радіо або книга.

Однак недокументальні комунікації мають істотний не

долік — інформація не може зберігатися й використовуватися

в незмінному вигляді в майбутньому. Цей недолік практично

відсутній у недокументальних комунікаціях, що виникли

пізніше, вони зберігають і передають у просторі й часі доку

ментальну (фіксовану) інформацію.

Поняття «недокументальна комунікація» багато в чому

умовне, оскільки усне мовлення теж має свій матеріальний

носій — повітря. У безповітряному просторі звук не буде почу

тий. Слухач, глядач одержує по радіо й телебаченню нефіксо

вану для реципієнта інформацію.

Передана по радіо й телебаченню інформація фіксована

у своїй основі. Вона йде від аудіовізуальних, електронних до

кументів. Біологічне існування людини протікає в повітряно

му й електромагнітному середовищах, які й слугують носіямипереданих зорових (візуальних) і звукових (аудіальних) пові

домлень. В усному мовленні голосовий апарат людини створює

звукові коливання, які поширюються на деяку відстань. У міру

просування вони загасають. Тому мову людинимовця чути

в обмеженому просторі досить нетривалий час, протягом якого

повітря здатне зберігати змінену структуру. Таким чином,

повітряне середовище не той носій інформації, на якому мож

на інформацію закріпити якимнебудь способом.

Носієм візуальної інформації є електромагнітні коливання

в певному діапазоні — світлові хвилі, які, відбиваючись від по

верхні предметів, змінюють свою довжину, а отже, і кольоро

вий спектр, який сприймається. З одержаних у результаті

колірних комбінацій тонів і півтонів органами зору відтворю

ються образи предметів. Час існування зорових образів ще

більш нетривалий, тому що електромагнітні коливання поши

рюються з більшою швидкістю, ніж звукові. Просторовий

діапазон візуальної інформації трохи ширший.

Недоліки нефіксованого способу передачі інформації, не

можливість зберігання її в просторі й часі поставили людство

перед необхідністю документування, тобто фіксування інфор

мації на матеріальних носіях, що мають іншу природу й здатні

зберігати її більш тривалий час29.

Комунікація може бути формальною або неформальною. До

першої належать офіційні ситуації, які набагато пильніше

контролюються тими, хто бере в них участь. Неформальні си

туації відображають невимушений характер розмови. З іншого

боку, в цьому разі ми користуємося не заздалегідь підготовле

ними текстами, а самі їх породжуємо. І той, і другий варіант

є досить поширеними в людському спілкуванні.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови та однієї

культури, але оскільки у світі існує близько 3 500 мов, то,

спілкуючись навіть англійською, латиноамериканець та євро

пеєць можуть відчути внутрішній конфлікт у своїй поведінці,

бо вони звикли розмовляти на різній відстані один від одного.

Тому тут ми можемо виділити такі різновиди комунікації, як

міжнародна та міжкультурна, оволодіння якими теж вимагає

особливих навичок.

У сучасних дослідженнях теорії комунікації30 залежно від

способу подачі інформації виділяють такі види комунікації, як

82

29 Цит. за: Кушниренко Н. Н. Документоведение: Учеб.— 3е изд.— К.: Вво

«Знання», КОО, 2001.— 460 с. 30 Цит. за: Снетков И. Психология коммуникаций в организациях.— М., 2002.83

символічна, мільтонкомунікація, метакомунікація. Симво

лічна комунікація — це передача наявної інформації за допомо

гою символів, образів, метафор, притч і прислів’їв. Символічна

комунікація дозволяє, обминувши обмежену самосвідомість

людини, звернутися безпосередньо до її свідомості. Мільтон

комунікація — це передача інформації в узагальнених понят

тях, у вербальній формі, і є, як правило, результатом спостере

ження, аналізу, оцінки або висновків. Мільтонкомунікація

здійснюється людиною на основі узагальнення, переробки та

аналізу свого або чужого досвіду і знань. Метакомунікація —

це комунікація, яка характеризується конкретним звернен

ням до людини і вказівкою на те, що треба зробити, або відтво

ренням деталей конкретного, власного, суб’єктивного досвіду

і стану людини.