1. Комунікація як феномен суспільства

Феноменологічний напрям доссить тісно пов’язаний з попе

реднім напрямом.

Досліджуючи проблеми мовної соціалізації, смислової

диференціації й комунікації, обумовленої немовними чин

никами, феноменологічний напрям трактує комунікацію як

результат взаємного розуміння людей. Безумовно, без взаємо

розуміння комунікація не реалізується, але це не єдина, хоча

й важлива умова передачі і сприйняття інформації. Варто

уточнити, які компоненти взаєморозуміння є істотними для

результативної комунікації

1. Комунікація як спілкування

Ряд дослідників пострадянського простору дотримуються

тих же позицій, що і зарубіжні колеги, ототожнюючи процес

комунікації зі спілкуванням. Як основний аргумент цієї точки

зору висувається етимологічна і семантична тотожність цих

понять. У цьому разі підкреслюється соціальне значення ко

мунікації: «Комунікація (спілкування) — це не стільки процес

зовнішньої взаємодії ізольованих осіб, скільки спосіб внут

рішньої організації та внутрішньої еволюції суспільства як

цілого, це процес, за допомогою якого тільки й може відбува

тися розвиток суспільства».

Проте такий підхід має ряд недоліків, серед яких особливо

виділяється фіксація лише одного напряму потоку інформа

ції — від комуніканта до реципієнта — і розглядається тільки

формальний бік комунікації, а саме — як інформація переда

ється, а в реальних умовах людського спілкування інформація

ще й формується, уточнюється, розвивається. У результаті

багато вчених приходять до висновку, що спілкування як ко

мунікативний процес може розглядатися лише в тій мірі, в якій

воно характеризує психологічний контакт, зв’язок, повідом

лення індивідів, що перебувають у безпосередній взаємодії.

Існування людини зумовлюється не лише природним її се

редовищем, а насамперед соціокультурними умовами життє

діяльності, що вимагають комунікації, спілкування, певних

способів співжиття з іншими людьми, прилучення до історич

ного досвіду, розуміння та осмислення природного й соціаль

ного оточення, стосунків між людьми у процесі спілкування.

Без спілкування, обміну інформацією між індивідами немож

ливі інтелектуальна еволюція людства, розвиток виробництва,

спадкоємність суспільних відносин, збагачення соціальної

пам’яті, нові досягнення матеріального й духовного життя.

Комунікація є необхідною передумовою життєдіяльності

людини й однією з фундаментальних основ існування суспіль

ства. Комунікація, у певному розумінні, — це процеси соціаль

ної взаємодії, взяті в їх знаковому аспекті.

Сучасні дослідники соціогенезу доводять, що соціальна ко

мунікація — це глибинний базис матеріального виробництва

та необхідний фактор прогресу будьякого виду суспільного

устрою.

Комунікативний процес є необхідною передумовою станов

лення, розвитку та функціонування всіх соціальних систем,

тому що саме він забезпечує спілкування між людьми, робить

1819

можливим зв’язок між різними поколіннями та соціально

культурними системами, накопичення і передачу соціального

досвіду, організацію спільної діяльності, трансляцію культури.

Аналізуючи соціальну комунікацію, можемо визначити

такі основні тези:

• в процесі антропогенезу комунікаційна діяльність була

вирішальною передумовою і живильним ґрунтом для утворен

ня людської свідомості й мови;

• комунікація — спосіб формування людської особистості,

оскільки тільки в процесі взаємодії з іншими людьми відбу

вається соціалізація індивіда і розвиток його здібностей;

• комунікаційна потреба — органічна (абсолютна) духовна

потреба людини; ізоляція від суспільства приводить до неви

ліковних психічних травм;

• комунікація — чинник і умова існування будьяких люд

ських спільнот — від малих соціальних груп до націй і держав;

• комунікаційна діяльність — джерело, засіб підтримки

й використання соціальної пам’яті, що акумулює культурний

та історичний досвід соціальних суб’єктів.

Процес комунікації можна визначити як технологію безпе

рервної взаємодії людини з навколишнім світом, як послі

довність і особливості її поведінки, дій і станів під час передачі,

обміну, отриманні та збереженні інформації.

Поняття комунікації є багатоаспектним, і в ньому можливо

виділити такі основні значення:

• універсальне (гранично широке), за якого комунікацію

можна визначити як спосіб зв’язку будьяких об’єктів мате

ріального і духовного світу;

• технічне, що відповідає уявленню про комунікацію як

про спосіб сполучення, зв’язок одного місця з іншим, засіб пе

редачі інформації та інших матеріальних та ідеальних об’єктів

з одного місця в інше;

• соціальне, що використовується для позначення і харак

теристики різноманітних зв’язків і відносин, які виникають

у людському суспільстві.

2. Головні етапи розвитку комунікації

2.1. Генеза комунікативної теорії

в історичному контексті

Історія наукового пізнання комунікації починається з ан

тичності. Комунікація стала ще до нашої ери предметом ви

вчення двох якнайдавніших наукових дисциплін — лінгвісти

ки і логіки, яка поділялася на риторику і діалектику.

В 5 ст. до н. е. центральною проблемою філософського ана

лізу стає проблема людини. В античній філософії цей період

був пов’язаний з активною діяльністю софістів і Сократа. Звер

нення до проблеми людини, людського буття виводило на пер

ший план питання міжособових відносин, які стали предметом

риторики й етики. Софістами називали себе перші грецькі вчи

телі, які навчали мистецтву переконувати, красиво говорити,

правильно аргументувати свої думки, а головне — мистецтву

спростовувати думки протилежної сторони. Саме завдяки

діяльності софістів виникла риторика як мистецтво мови.

Античні мислителі поряд з розумомлогосом почали вшанову

вати мову2логос. Стимулом для цього стало те, що в політично

му житті греки почали широко використовувати риторику,крас

номовство і, як наслідок, особливим довір’ям народних зборів

користувалися оратори, що володіли силою усного слова. Регу

лятором суспільного життя служив номос — закон у вигляді

письмового тексту. Софісти поставили в центр уваги комуніка

тивну проблематику й охарактеризували її основні аспекти:

зв’язок з іншими людьми характеризувався як вплив на них;

підкреслювалася причинна обумовленість комунікативного

контакту; його співвідносність до потреб суспільства. Вказува

4647

лося також, що комунікативний контакт не є абсолютним

соціальним благом для обох сторін, він може бути небезпечним

для однієї з них або руйнівний соціально.

Давньогрецький філософ Сократ, який заклав основи мо

ральної філософії, звернув увагу на іншу функцію комуні

кації, яка для софістів не видавалася важливою. Він побачив

у комунікації могутній засіб самопізнання індивіда. У своїх

дискусіях філософ виробив так званий «сократичний» метод

діалектики як спосіб міркування. Суть його полягала в тому,

що в діалозі із співрозмовником у формі питань і відповідей не

обхідно було з метою досягнення істини розкрити суперечності

в поглядах опонента через зіткнення різних точок зору на обго

ворюваний предмет. Складовою частиною його діалектики був

метод мейєвтики — мистецтво, що допомагає знанню, яке, за

Сократом, вже є в розумі людини і має виявитися в ході

діалогу.

Учень Сократа Платон протиставляв етику риториці. Він

зазначав, що риторика (як мистецтво афінських політиків

і їхніх вчителів) є всього лише догоджанням, лестощами,

підлабузництвом, фальсифікацією істини. Претендуючи на те,

щоб переконувати всіх у всьому, не маючи ані найменшого

уявлення про істину, подібно до мистецтву, що створює фан

тазії, риторика створює марні запевнення й ілюзорні вірування.

Ритор — це той, хто, будучи нетямущим, граючи на відчуттях

і пристрастях натовпу має звичай показувати себе на публіці

більш переконливо, ніж дійсно досвідчений. У Платона ідеї

Сократа трансформовані в уявлення про інтракомунікації —

душа людину питає сама себе, відповідаючи, стверджуючи і за

перечуючи ті чи інші суб’єктивні істини.

Особливий внесок у сучасне розуміння комунікації вніс

Арістотель. З одного боку, ним були розроблені основи логіки

і діалектики, що створило конкретну науковофілософську базу

для безпосереднього процесу практичної комунікації. З друго

го боку, у своїй філософії Арістотель зачіпає і саму проблему

комунікації, передусім аналізуючи мову і її елементи в рито

ричному аспекті.

Арістотель узагальнив і розвинув античну діалектику, під

креслюючи позитивні сторони описуваного їм діалектичного

мистецтва. Воно корисне для трьох речей: для вправи, для

спілкування, для філософського пізнання.

Перша функція здійснюється під час тренування розуму,

в суперечці з іншими людьми або із самим собою.Друга функція діалектики обумовлена наочністю й оче

видністю думок, з аналізу яких починається міркування. Хоча

своєю кінцевою задачею діалектик ставить пізнання сутності

речі, він судить про речі, відштовхуючись від загальноприй

нятих думок. Завдяки цьому діалектика зручна для комуні

кації з найширшою аудиторією.

Третя функція діалектики полягає в тому, що її головною

задачею є пізнання сутності явищ.

Розвиваючи теорію аргументування, Арістотель розрізняв

три способи переконання, що «даються промовою»: одні з них

відповідають характеру комуніканта, інші — тому або іншому

настрою слухача, треті — самій промові. До першого способу,

за Арістотелем, варто вдаватися, коли промова має викликати

довіру до промовця: зважаючи на справжню або вдавану

чесність оратора й інші його позитивні якості слухач повинен

відчути і справедливість самої промови. Другий спосіб пов’яза

ний з тим, щоб викликати позитивні емоції у слухачів.

Останній найбільш дієвий, коли в розпорядженні оратора

є вагомі докази на користь висловленої думки або коли оратор

може створити ілюзію незаперечності своїх доказів.

Арістотель, як і його вчитель Платон, був твердо перекона

ний, що досліджувати істину, культивувати знання — це зав

дання філософії, а завдання риторики — переконувати або,

точніше, з’ясовувати засоби і методи ефективного переконання.

Згідно з його поглядами, риторика — це не просто «методологія

переконання», але й мистецтво аналізу і визначення процесів,

що ведуть до завоювання розуму. Арістотель вважається твор

цем логіки — мистецтва правильного мислення.

Таким чином, можна погодитися з думкою дослідників, які

вважають, що Арістотель розробив першу модель комунікації,

розглядаючи ряд «оратор — мова — аудиторія» як основний

елемент акту комунікації. Згідно з Арістотелем, промова скла

дається із трьох елементів: із самого оратора, із предмета, про

який він говорить, і з особи, до якої він звертається. Причому

слухачу Арістотель відводить провідне місце, підкреслюючи,

що «ґрунт для доказу створює не той, хто доводить, а той, хто

підтримує міркування: заперечуючи проти міркувань, він

підтримує міркування».

У період еллінізму, коли почалося культурне освоєння

значних територій Єгипту, Близького і Середнього Сходу, тур

бота про збереження мови — логосу стала особливо важливою,

4849

адже мова гарантувала виживання грецької культури в інозем

ному середовищі.

Ціцерон, римський оратор і державний діяч, теоретик рито

рики, класик латинської художньої та філософської прози,

створив не тільки латинську літературну мову, але й латинсь

ку філософську термінологію, яка ввійшла до середньовічної

латиномовної культури, а через неї — і в нові національні євро

пейські мови, витіснивши в ряді випадків грецьку термінологію.

Теоретична база, створена античними мислителями, стала

основою, на якій будувалися подальші дослідження в галузі

теорії комунікації. Антична лінгвофілософська думка в ранньо

середньовічний період мала своє продовження в християнсь

ких філософськобогословських пошуках «батьків церкви» —

представників ранньої, середньої і пізньої патристики (II–VIII ст.:

Ориген, Климент Александрійський, Василь Великий, Гри

горій Богослов, Григорій Нісський, ПсевдоДіонісій Ареопагіт,

Августин Блаженний, Боецій, Іоанн Дамаскін, які представля

ли як східну, так і західну гілки християнства).

В епоху Середньовіччя християнська церква не забула

уроків античного красномовства. У програму підготовки

священнослужителів включалися риторика, граматика і діа

лектика, які утворювали тривіум — три перших і основних

предметів вивчення. Середньовічні схоласти відродили давньо

грецьку герменевтику — науку про розуміння і тлумачення пое

тичних (Гомер) і священних (Біблія) текстів. Християнські

філософи й теологи раннього Середньовіччя залишили свої

міркування з ряду загальних проблем мовної діяльності й мови

як її знаряддя. У цей період функції мови визначаються через

її призначення відкривати іншій людині свої думки, учити

інших і відображати щось у своїй пам’яті. Мова виступає за

собом об’єктивізації, дискретного уявлення і пізнання світу.

В цю епоху авторитет ораторського мистецтва залишався до

сить високим: на зміну античній риториці, що базувалась на

цивільному та судовому красномовстві, приходить гомілетика —

мистецтво проголошення церковної проповіді, яке підтриму

валося непохитним авторитетом церкви.

Починаючи з епохи Відродження, церковна проблематика

відходить на задній план, і гомілетика як засіб комунікації

втрачає свою актуальність, але враховуючи відродження у філо

софії того періоду поняття цінності життя окремої особистості,

відбувається встановлення нових комунікативних зв’язків

у суспільстві. Відродження приносить нове розуміння людськогоспілкування, засноване на гуманістичному світобаченні. У цент

рі уваги нової секуляризованої культури стає не Бог, а Людина.

У цей період відбувається перехід від ортодоксальної латини

як засобу наукової та релігійної комунікації до живих націо

нальних мов.

Новий виток досліджень феномена комунікації відбуваєть

ся наприкінці XVIII — початку XIX століття, що було пов’яза

но з розвитком суспільних і гуманітарних наук, і зокрема зі

становленням мовознавства як самостійної науки. У цей період

в Європі зароджуються суспільні й гуманітарні науки, але серед

них немає дисципліни, що вивчала б закономірності кому

нікації як такої. Теоретики педагогіки (Я. А. Коменський,

І. Г. Песталоцци, Ж.Ж. Руссо) вважали за краще розвивати

природні здібності дітей, а не обтяжувати їхню пам’ять культур

ною спадщиною предків. Мовознавство, що набуло наукового

статусу на початку XIX в. завдяки працям В. Гумбольдта,

А. Шлегеля, Я. Грімма, зосередилося на описанні, граматичному

аналізі різних мов, зовсім не усвідомлювало себе соціально

комунікаційною наукою. Але в той же час у західноєвропейській

філософії розробляється категоріальний апарат, принципово

важливий для побудови теорії комунікації. Йдеться про кате

горії «суб’єкт» і «об’єкт», де під «суб’єктом» розумілася люди

на в її активнопізнавальному ставленні до навколишнього

об’єктивного світу — «об’єкту». Так, на філософське осмислен

ня комунікації мали значний вплив ідеї В. Гумбольдта, який

висунув схему «індивіднародлюдство», стверджуючи, що

в осягненні світу через мову індивідуальна суб’єктивність зни

кає в колективній суб’єктивності певного мовного співтова

риства, а національна суб’єктивність — у суб’єктивності всьо

го людства, об’єднуваного на культурноетичній і соціальній

основі. Їм запропонована ідея мовної діяльності й розуміння

мови як зв’язкової ланки між соціумом і людиною, як «діяль

ності людського духу, в якій здійснюється сплав поняття зі

звуком, перетворення звуку в живий вираз думки, а не як

мертвого продукту цієї діяльності».

Проте варто відзначити, що більшість німецьких філософів

була схильна трактувати людське спілкування в категоріях

суб’єктоб’єктного, а не суб’єктсуб’єктного зв’язку, і вийти за

його рамки вони не змогли. В їхніх теоретичних дослідженнях,

особливо у Й. Г. Фіхте, людське індивідуальне «Я» було на

стільки абсолютизовано, що інше «Я» (теж суб’єкт), по суті,

виявлялося позбавленим своєї суб’єктності та ставало об’єктом

5051

серед об’єктів. Таким чином, замість принципу діалогу між

особової комунікації переміг принцип її монологічності.

Тема комунікації стає однією з головних у філософії

XX століття. Теоретичним чинником, що визначив обличчя су

часних досліджень комунікації, став поворот філософської

і наукової рефлексії до справжньої мови. Дослідження мовних

і знакових структур, що рогорнулися на початку XX століття

в роботах філософів і логіків (Б. Рассел, Л. Витгенштейн і ін.),

лінгвістів (Ф. Соссюр та ін.) і семіотиків (Ч. Морріс та ін.) ра

дикально змінили розуміння комунікації та підходи до її ви

вчення і організації. Так, наприклад, Вітгенштейн розглядає

комунікацію як комплекс мовних ігор, що мають свої семан

тикопрагматичні правила і принципові обмеження. Мова

перестає вважатися лише засобом комунікації, сама комуні

кація занурюється у структури мови, стає простором, де роз

гортаються ті або інші мовні форми.

У лінгвістичному контексті на розвиток уявлень про кому

нікацію значний вплив мав також Ф. де Соссюр. У своїй праці

«Курс загальної лінгвістики» він розглядає три найважливіші

поняття: мовний акт, мова і мовна діяльність.

Згідно із Соссюром, до мовної діяльності належать будьякі

явища, що традиційно розглядаються лінгвістикою: акустич

ні, понятійні, індивідуальні, соціальні тощо. Мова — частина

мовної діяльності, соціальний продукт, що забезпечує реалі

зацію здатності до мовної діяльності кожного носія мови.

Після Першої світової війни відбулася наукова революція

в мовознавстві: ідеї Ф. де Соссюра лягли в основу структурної

(прикладної, математичної) лінгвістики. Нового змісту набули

ідеї американського філософапрагматика Ч. Пірса: в Австрії

і Англії почала розвиватися аналітична філософія, що спробу

вала, правда безуспішно, зрозуміти й упорядкувати стихіюусної

комунікації.

За твердженням Пірса, будьяка думка — це знак, що бере

участь у природі мови, яку мислити без знаків неможливо,

а знак є замінником об’єкта в якомусь аспекті. Комунікація та

кож має знакову природу і неможлива без знаків. У будьякій

комунікативній ситуації можна виділити три частини: знак

(перший термін) у функції об’єкта (другий термін) і у відно

шенні до інтерпретатора (третій термін). Тріадична природа зна

ка дозволила Пірсу розробити його семіотичну класифікацію22.

22 Детально див. Наступні теми.Ідеї Пірса здобули своїх послідовників і мали подальший

розвиток у філософії XX сторіччя.

У соціальній психології, що зародилася в Німеччині (В. Вундт,

Х. Штейнталь) і Франції (Г. Тард, Г. Лебон) і мала розвиток

у США в 1920–1930 рр., комунікаційна проблематика посіла

центральне місце.

Габріель Тард (1843–1904) перший проголосив про мож

ливість наукового вивчення комунікаційних процесів і при

святив себе цьому вивченню. Тард пояснював походження су

спільства розвитком соціальнокомунікаційної діяльності

у формі наслідування. Мова, релігія, ремесло, держава — це

продукти творчості індивідівноваторів; інші люди стали

наслідувати цих новаторів і таким чином затвердилися названі

соціальні інститути. На думку Тарда: «Суспільство — це

наслідування, а наслідування — свого роду гіпнотизм».

В аспекті філософії діалогу цікаві погляди М. Бубера. Він

виділяє три сфери, в яких будується світ відносин: життя з при

родою, де відношення не досягає рівня мови; життя з людьми,

де відношення є відкритим і оформленим в мові, життя з ду

ховними сутностями, де відношення не володіє мовою, проте

породжує її.

За М. Бубером, діалог не обмежується спілкуванням людей,

він є відношенням людей одне до одного, що виражається в їх

спілкуванні. Звідси випливає, що навіть якщо можна обійтися

без слів, без повідомлення, одне в будьякому разі має бути

присутнім в діалозі — взаємна спрямованість внутрішньої дії.

Двоє людей, що беруть участь у діалозі, очевидно, повинні бу

ти зверненими один до одного.

До поглядів М. Бубера близька теорія К. Ясперса про екзис

тенціальну комунікацію, під якою філософ розуміє відношен

ня, що виникає «між двома індивідами, які пов’язані один

з одним, але повинні зберігати свої відмінності, які йдуть один

одному назустріч з відокремленості, але знають про цю відок

ремленість лише постільки, поскільки вони вступають у спіл

кування».

Спочатку проблема можливості комунікації ставилася

Ясперсом в особистому плані, а потім він починає розглядати її

як глобальну, загальнолюдську задачу. Відтак умовою екзис

тенціальної комунікації є, за Ясперсом, загальна доля двох або

декількох людей, пов’язаних кінцевістю їхнього буття,

а умовою загальнолюдської комунікації — загальна доля всьо

го людства — «осьовий час» як основа загальноісторичного

5253

буття. Тому особливе значення у Ясперса набуває проблема

взаєморозуміння, відвертості, діалогу різних культур, народів

і релігій.

Представники Празької лінгвістичної школи (В. Матезіус,

P. O. Якобсон та ін.) розрізняли мовну діяльність як внут

рішню і реалізовану та інтелектуалізовану і афектну; розмежо

вували дві соціальні функції мовної діяльності — як функцію

засобу спілкування і функцію поетичну; вказували на важли

вість дослідження взаємовідносин між учасниками діалогу.

ХХ століття позначено бурхливим розвитком досліджень

комунікативної проблематики в рамках соціальної філософії,

психології, соціології, лінгвістики та інших областей науково

гуманітарного знання. Можна виділити такі основні напрями

в дослідженні комунікації: