2. Ситуації, що викликають беззахисність через відрив від сім'ї: переміщення в чужу сім'ю; направлення до дитячої установи; госпіталізація.
Такого роду травмуючі події як фізичне насильство, сексуальне насильство, смерть близької людини, спричиняють істотний вплив на весь хід психічного розвитку, здатні серйозно порушити соціальну адаптацію дитини, глибоко деформувати її психіку.
Іншим видам психологічної травматизації в науковій літературі приділяється менше увага, проте й вони мають велике значення для психологічного благополуччя і нормального розвитку дитини.
Одним з основних чинників, обумовлюючих психологічну травматизацію дитини, є жорстоке з нею поводження. Жорстоке ставлення призводить до деформації особистісного розвитку, часто - до появи псевдокомпенсаторних форм поведінки, що відхиляється. У хронічному варіанті воно викликає травми розвитку - стресові стани, пов'язані з травматичною подією, що періодично повторюється. Наслідки психологічних травм виявляються в різних сферах життєдіяльності дитини. Так, за даними Н. Тарабріної, основними наслідками жорстокого ставлення для дітей є їх недостатній контроль над власною імпульсивністю, зниження здібності до самовираження, відсутність довіри до людей, депресії. Безпосередньо після травми можуть виникати гострі стани страху. Наслідками насильства можуть бути делінквентність і, навіть, садистські нахили. У жертв насильства часто виявляється прагнення до отримання нових психотравм шляхом нанесення образ оточуючим, спричинення самоушкодження або пошуку небезпечних ситуацій. Саме з подібними особливостями наслідків психотравматизації пов'язаний той факт, що серед малолітніх правопорушників, що скоїли жорстокі злочини, високий відсоток тих, хто пережив в дитинстві психологічну травму. Для таких особистостей характерна саморуйнівна поведінка, припікання тіла сигаретами, суїциїдальні спроби, голодування, алкоголізація і вживання наркотиків. Жорстоке ставлення сприяє формуванню у дитини агресивності й схильності до подальшого відтворення подібних форм поведінки в соціальних контактах. У багатьох випадках діти, що пережили насильство, надалі проявляють його по відношенню до власних дітей. Більшість батьків, що жорстоко поводяться з дітьми, самі переживали нелюбов і депривацію в дитинстві. Їм властиві низька самооцінка, недостатній самоконтроль.
Великим психотравмуючим потенціалом для дитини є розлука з близькими. Психологічну травму одержує дитина, що пережила смерть близької людини, впершу чергу, батьків. За даними Н.Синягиної у дітей шкільного віку, що втратили одного з батьків, спостерігалися фобічні реакції, плаксивість, у 33,3% з них - порушення сну з важкими сновидіннями. Діти переживали почуття самотності, втрати, емоційної порожнечі, втрачали інтерес до діяльності, проявляли відхилення в поведінці із спалахами роздратування, агресії. У них виникали шкільні проблеми (прогули, шкільна фобія). Такі діти проявляли ознаки депресивних станів.
Наслідки психологічної травматизації майже завжди викликають травматичний стрес. Травматичний стрес - це особлива форма загальної стресової реакції. Коли стрес перенавантажує психологічні, фізіологічні, адаптаційні можливості людини і руйнує захист, він стає травматичним. Але не кожна подія здатна викликати травматичний стрес. Психологічна травма можлива, якщо: подія, яка відбувається, усвідомлювана, тобто людина знає, що з нею відбулося і через що у неї погіршився психологічний стан; пережите руйнує звичний спосіб життя.
Г. Спенсер вважає, що чутливість кожної дитини до стресогенної дії залежить від ряду чинників: генетичних, конституціональних, типологічних особливостей, життєвого досвіду, рівня розвитку, а також від змісту й інтенсивності події, що викликає стрес. Ці чинники визначають величину психологічних захисних механізмів дитини, і здатність самостійно справиться з ситуацією. В цілому, діти реагують на психічну травму змінами свідомості, змінами в міжособистісних відносинах, імпульсивним контролем поведінки і зміною вегетативних функцій. Реакція дитини на травму багато в чому залежить від віку дитини. До 3-х літнього віку діти реагують на травму, але симптоми ці неясні. У три літньої дитини виявлятимуться особові зміни, змінюється гра і з'являються страхи, пов'язані з травматичною подією. Спогади, як правило, уривчасті. Особливо безпорадні при зіткненні з небезпекою діти дошкільного віку. Дошкільники частіше, ніж діти інших вікової груп, реагують на стрес пригніченістю або навіть психогенною німотою. У дітей шкільного віку часто спостерігається ширший діапазон когнітивних, поведінкових і емоційних реакцій. Діти цього віку часто проявляють звуження пізнавальних здібностей. Функціональні порушення інтелекту відображаються в падінні успішності. Причиною погіршення здатності дитини концентрувати увагу можуть бути травмуючі її спогади, а також тривога, депресія. Прояв посттравматичного стресового розладу у підлітків нагадує ці прояви у дорослих. Відчуття сорому і образи травмує соціальну позицію дитини і приводить її до пошуків нової соціальної спільності. Травмовані підлітки проходять через період визиваючої поведінки, яка характеризується неробством, нескромністю в сексуальній поведінці, лайкою й делінквентністю. Для них характерна поведінка протесту, через яку вони не сприймають ніяких авторитетів.
Якщо психологічна травма у дитини була дуже сильною або травматичні події повторювалися багато разів, хвороблива реакція може зберігатися протягом багатьох років, і дитина може знаходитися тривалий час в стані посттравматичного стресу. При ПТС спостерігаються наступні клінічні симптоми: невмотивована пильність, нав'язливі спогади, думки, образи, фізіологічна реактивність, прагнення уникати всього того, що пов'язане з травмою, депресивні переживання, депресивні переживання, виникає відчуття несхожості на інших, неможливість переживати радість від життя, підвищена збудливість, регрес в поведінці, агресивність по відношенню до інших, низький рівень самооцінки, безсоння.
Травмуючі ситуації - це ситуації, що сприймаються нами як неприємності, які виникають в результаті взаємин з іншими людьми: або ви комусь заподіюєте травмуючі ситуації або хтось вам. До таких ситуацій належать скандали, лайка, сварки і з'ясування відносин.Травмуючі ситуації бувають двох видів:1. Примусові, що відбуваються проти вашої волі, коли ви налаштовані категорично проти них;2. Добровільні, що відбуваються, коли ви приймаєте їх, визнаєте їх доцільність.
Травмуючі ситуації відбуваються і будуть відбуватися у нашому житті, чи хочемо ми цього чи ні, і чим більше ми не приймаємо їх, тим більше самі, неусвідомлено, провокуємо і притягуємо такі ситуації. Від нашого ставлення до травмуючих ситуацій нічого не залежить і не змінюється, значить, єдиний вихід - почати по-іншому до них ставитися, навчитися приймати їх.
Не бажаючи добровільно приймати травмуючі ситуації, ми підводимо до того, що обставини навколо нас складаються так , що нас примусово втягують в них. Мінус такого підходу в тому, що ми опиняємося не готові до цих ситуацій, нам не вдається відпрацювати все відразу, і до подібних ситуацій доводиться повертатися по багато разів. При цьому вся енергія у вас йде на опір, щоб відтягнути неприємний момент, але не прибрати бруд, який до нього приводить. І коли вони відбуваються, у нас немає сил вирішити їх і ми просто впадаємо в паніку, часом навіть в істерію, нічого не чуючи і не розуміючи, або в ступор, з якого довго не можемо вийти.
Деякі люди, навпаки, отримують від травмуючих ситуацій кайф і задоволення. Як правило, так на травмуючі ситуації реагують енергетичні вампіри. У такі моменти вони відчувають почуття переваги над вами. Якщо ви не приймаєте травмуючі ситуації, то ви як магніт притягуєте до себе таких людей.
1. Досвід хронічної травматизації веде до формування у дитини відчуття постійної загрози, що переводить її мозок у стан постійного очікування на небезпеку. У разі травми розвитку джерелом небезпеки є ті особи, до яких природно дитина повинна б мати прив’язаність, які б мали задовольняти її емоційні та біологічні потреби, бути джерелом безпеки. Тому, як це не парадоксально, джерело безпеки стає водночас джерелом небезпеки, що веде до формування дезорганізованої моделі прив’язаності. Поведінка дитини дезорганізується між полярно протилежними сприйняттями особи батьків: «я боюся тебе/я прагну твоєї любові», «я потребую тебе/я ненавиджу тебе» тощо.
2. Такі протилежні досвіди не можуть цілісно інтегруватися у головному мозку дитини – відповідно психобіологічні системи її мозку так само дезорганізуються, дисоціюють, і в мозку, і в психіці дитини так само починають співіснувати окремі «частки» її досвіду: частка, яка уникає стосунків, і частка, яка прагне стосунків, частка, яка переживає злість, і частка, яка переживає страх, частка, яка пам’ятає досвід скривдження, і частка, яка нічого не пам’ятає і т. п. Таке розщеплення, фрагментація спостерігаються як у її емоційному житті, так і в її пам’яті, поведінці, тілесному функціонуванні. У крайніх формах така фрагментація свідомості на частки може проявлятися дисоціативним розладом ідентичності.
3. Повторний, часто непередбачуваний характер травматичних подій веде до формування у дитини «очікування на напад» – її тіло постійно «мобілізоване», у стані хронічного стресу, концентрація гормонів стресу (норадреналіну та глюкокортикоїдів) також підвищена, що призводить до нейрогормональних порушень, дисрегуляції біологічних функцій (сон, їжа, виділення тощо), пригнічення функцій імунної системи, психосоматичних захворювань.
4. Як наслідок, пам’ять про травматичні події не може належним чином організуватися, інтегруватися. Відповідно, частини пам’яті можуть бути «дисоційовані» – немов приховані за кулісами – і тоді має місце те, що ми називаємо амнезією, а інші частини пам’яті – некеровані: вони можуть нагадуватися, інтрузивно переживатися дитиною знову і знову. Коли внутрішній світ дитини переповнений такими болючими спогадами, незінтегрованими фрагментами травматичної пам’яті, це немов жити у замку, в підземеллі якого живуть привиди, які переслідують його господаря.
5. Звісно, життя у такому «замку» стає дуже дезорганізованим – керувати увагою, належним чином організовувати свою поведінку відповідно до цілей стає дуже складно. Дезорганізація психічного життя, дезінтеграція систем мозку призводять до порушень планування, керування увагою, самоорганізації поведінки, порушень контролю імпульсів тощо.
6. Підкіркові відділи мозку, що відповідають за тривогу, реакції втечі/нападу постійно активовані, що робить реакції дитини на стимули зовнішнього світу так само дисрегульованими. Дитина сприймає небезпеку там, де її нема, вона реагує нападом, агресією або ж страхом/втечею, реакцією замри/«відключись» на відносно нейтральні події.
7. Очікування нападу/небезпеки веде до тотальної недовіри, сприйняття інших людей виключно як джерела небезпеки та скривдження. Дитина приписує іншим людям негативні мотиви, очікує від них агресивної поведінки, продовження скривдження, їй важко повірити, що наміри, ставлення інших людей можуть бути іншими.
8. В особливо тяжких випадках, коли скривдження було надто багато і коли не було жодної іншої доброї близької людини, щоб дитина могла зрозуміти, що у світі, крім ненависті та скривдження, є ще щось інше, у дитини може сформуватися відчуття, що насильство й скривдження є нормою стосунків. Тому дитина може почати сама кривдити інших, зокрема слабших, або ж приймати пасивну роль жертви – як у дитинстві, так і в дорослому віці.
9. Коли скривдження мало сексуальний характер (на жаль, це трапляється доволі часто), таке саме спотворення того, що є нормою, переноситься на сферу стосунків між людьми, зокрема і щодо інтимного, статевого характеру стосунків. Відповідно, може мати місце сексуалізація поведінки дитини, перенесення досвіду статевого скривдження у нові стосунки в ролі жертви/кривдника, формування негативного образу власного тіла, порушення сприйняття границь свого особистого/тілесного простору, простору інших людей.
10. Досвід скривдження, травматизації переповнює внутрішній світ дитини почуттями страху, сорому, злості, провини, образи, самотності тощо. Ці почуття дитина не може самостійно інтегрувати, відповідно вони можуть бути або «дисоційовані», «витіснені» (тоді спостерігаємо емоційне оніміння, беземоційність), або ж проявлятися поведінковими реакціями, бурхливими викидами їх «назовні» у формі нападів люті, плачу тощо. Спробами регуляції почуттів можуть стати згадувані вище аутостимуляційні рухи, мастурбація, самопошкоджуюча поведінка. З часом – алкоголь, наркотики та інші, більш «дорослі» способи регуляції почуттів.
11. Досвід хронічної травматизації у дитинстві, спричиняючи численні нейробіологічні порушення та негативно впливаючи на психосоціальний розвиток дитини, робить її схильною до вторинного розвитку ряду психіатричних розладів у дитинстві, підлітковому та дорослому віці, зокрема поведінкових розладів, афективних (депресії, суїцидальності), тривожних, зловживання психоактивними речовинами, розладів особистості, харчової поведінки тощо.
Юнг припускає, що частина комплексів виникає в результаті психотравмуючих ситуацій. Як правило, це моральний конфлікт, що цілком виникає з неможливості повного включення єства суб’єкта. Але справжня природа виникнення і розвитку комплексів невідома. Образно, травмуючі ситуації відколюють від эго-комплексу шматочки, що йдуть глибоко в підсвідомість і набувають далі певної автономії. Вони як скелети в шафі, згадка про які викликає у нас захисні реакції, поступово стають явною загрозою. Ми намагаємося асимілювати їх, а вони наше его, іноді перевершуючи наші свідомі наміри (свідому мотивацію). Можуть вганяти нас в стан компульсивного мислення і дії. Так при психозах вони буквально чутні як голоси, що мають суто особистий характер. У такому випадку поведінка людини знаходиться під прямим впливом несвідомих комплексів. Асиміляція може відбуватися аж до повної ідентифікації суб’єкта з комплексом. При неврозі, грань, що розділяє свідоме і несвідоме ще зберігається, але стоншена, що дозволяє комплексам нагадувати про своє існування. Про існування глибокого мотиваційного розколу.
Лікування по Юнгу йде по шляху інтеграції психологічних складових особистості, а не просто опрацьовування несвідомого як у Фрейда. «якщо попадеться хороша дружина — будеш щасливим, погана — філософом». Комплекси, що виникають як осколки після ударів психотравмуючих ситуацій, несуть не тільки нічні кошмари, помилкові дії, забування необхідної інформації, але і є провідниками творчості. Отже, об’єднати їх можна за допомогою арт-терапії («активної уяви») — свого роду спільної діяльності між людиною і його рисами, несумісними з його свідомістю в інших формах діяльності. Через різницю в змісті і тенденціях свідомого і несвідомого, їх кінцевого зрощення не відбувається. Натомість, відбувається поява «трансцендентальної функції». «Трансцендентальної» – тому, що робить перехід від однієї установки до іншої органічно можливим, без втрати несвідомого. Її поява є високо афектною подією — отриманням нової установки.
Травматичні ситуації - це такіекстремальні критичні події, які володіють потужним негативнимвпливом на особистість і групи людей. Це ситуації явної і сильної загрози,вимагають від людини екстраординарних зусиль з подолання з наслідкамирізко негативного впливу на нього та/або оточуючих його людей.Травматичні ситуації мають форму виходять за рамки повсякденного досвідуподій і кардинально відрізняються від типових класів ситуаційсоціально-професійної взаємодії людей. У травматичної ситуаціїлюдина (група людей) піддається екстремального, інтенсивного, надзвичайноговпливу, - виражається в загрозі для життя або здоров'я як самоголюдини, так близьких йому (значущих для нього) людей. Травматичні ситуаціїє для людей надзвичайно потужними негативними стрессорами. Згідно МКБ-10 (прийнята в 1995 року десяти редакція Міжнародногокласифікатора хвороб, - основного діагностичного стандарту в європейськихкраїнах, включаючи РФ), слідом за травмуючими подіями, які виходять зарамки звичайного людського досвіду, може розвиватися посттравматичнестресовий розлад (ПТСР). Під "звичайним" людським досвідомрозуміють такі події як: втрата близької людини, що відбулася у силуприродних причин, важка хронічна хвороба, втрата роботи, сімейніконфлікти і т.п. До стресором, що виходять за рамки звичайного людського досвіду,відносяться ті події, які здатні травмувати психіку практично будь-якогоздорової людини: стихійні лиха, техногенні катастрофи, а так самоподії, що є результатом цілеспрямованої, нерідко злочинноїдіяльності (диверсії, терористичні акти, тортури, масове насильство, бойовідії, попадання в "ситуацію заручника", руйнування власногобудинки і т.п.).