3. Феномен опсонізації.

Опсонізація (від ін.-грец. ὀψώνιον - постачання їжею) - процес адсорбції опсонінов на поверхні мікроорганізмів та інших сторонніх частинок, який стимулює і полегшує фагоцитоз даних частинок. Функцію опсонінов можуть виконувати антитіла або комплемент. Антитіла пов'язують патоген фрагментами Fab, а фрагмент Fc може бути пов'язаний специфічними рецепторами фагоцитів. Крім фагоцитів такі рецептори мають лейкоцити (моноцити, нейтрофіли, еозинофіли, природні кілери), які не фагоцитуюють патоген, а, у відповідь на зв'язування патогена, синтезують цитокіни або виділяють токсичні речовини, що вбивають опсонизированные клітини. Цей процес викликає запалення і пошкоджує сусідні здорові клітини.

Під опсонізації (від грец. οψονεο - готувати їжу) розуміють обволікання частинки молекулами , що полегшують її розпізнавання і поглинання фагоцитом .Існує 2 основних варіанти опсонізації : в одному випадку опсонізірующаяющіе агенти - антитіла класу IgG , а в іншому - фрагмент С3 -компонентакомплементу iС3b . Часто обидва чинники опсонізірующая клітку спільно . Це не дивно, оскільки антитіла у складі імунних комплексів активують комплемент , що призводить до відкладення на клітці - мішені C3b ,розщеплюваного до iC3b (див. розділ 2.5.1 ) . Однак опсонізація компонентами комплементу більш поширена , оскільки активація комплемента можлива без участі антитіл ( альтернативний і лектинового шляху ) або за участю антитіл , для яких на фагоцитах немає рецепторів ( наприклад ,IgM- антитіл). Своєрідний варіант опсонізації інертних частинок ( годинутиц металу , пластику і т.д.) - оточення їх білками міжклітинного матриксу , в результаті чого вони стають доступними для розпізнавання мембранними β1 - інтегринами фагоцитів.

Феномен опсонізації полягає в тому , що антитіла посилюють фагоцитарну активність нейтрофілів і макрофагів щодо тих антигенних субстанцій або мікроорганізмів , проти яких вони отримані. Наприклад , активність фагоцитів щодо стафілококів значно посилюється , якщо обробити лейкоцити або донора лейкоцитів антистафилококковой сироваткою. Така дія пов'язували з наявністю особливих антитіл опсонінов . Слід , однак , мати на увазі , що спеціальних антитіл опсонінов , гемолізинів , бактеріолізини або преципітинів немає. Це лише прояви основної функції молекул імуноглобулінів дати специфічний комплекс антиген - антитіло.

Д. Грей призводить хороший приклад єдності і різноманіття цієї функції. Антитіла , приготовані проти пневмококової полісахариду I типу , можуть : 1 ) викликати аглютинацію пневмококів I типу і набухання їх капсули ; 2 ) викликати преципитацию розчинної екстракту з пневмококів I типу; 3 ) приєднувати комплемент

4. Система т-клітин.

Т-лімфоцити або Т-клітини — це лімфоцити, що відіграють центральну роль у здійсненні клітинної специфічної імунної відповіді. Від В- та NK-лімфоцитів відрізняються наявністю на мембрані спеціального Т-клітинного рецептора (ТКР), що розпізнає антигени приєднані до білків головоного комплексу гістосуміснотсі (англ. Major histocompatibility complex, MHC. Буква Т у назві цих клітин означає тимус — орган, у якому відбувається дозрівання Т-лімфоцитів. Було виявлено кілька різних типів Т-клітин (таких як Т-кілери та Т-гелпери), що виконують різні функції. Розрізняють три основні субпоуляції Т-клітин, що відрізняються за функціями:Т-гелпери (ТH, від англ. T helper) розпізнають антигени у комплексі із білками MHC II на поверхні антиген-презентуючих клітин (макрофагів, дендритних клітин та В-лімфоцитів), після активації починають проліферувати і дають початок клону ефекторних клітин специфічних до того ж комплексу антигену із MHC II. Ефекторні клітин виділяють велику кількість цитокінів, що впливають на функціонування інших клітин імунної системи. Розрізняють два види Т-гелперів, що активують різні гілки імунної відповіді:

ТH1 клітини відповідають за клітинний імунітет. Вони продукують набір цитокінів, що підтримуюють запальні реакції і стимулюють дію Т-цитотоксичних клітин і макрофагів;

ТH2 клітини активують гуморальну ланку імунітету, діючи на В-клітини

Т-цитотоксичні клітини (ТC від англ. T cytotoxic) активуються при взаємодії із комплексом антиген-MHC класу I на повехні власних змінених клітин організму (інфікованих вірусом або злоякісно трансформованих). Після активації ТC діляться і їхні нащадки диференціюють у ефекторні клітини, що називаються цитотоксичними Т лімфоцитами (ЦТЛ). На відміну від ТH-клітин ЦТЛ синтезують невелику кількість цитокінів, натомість вони набувають здатності розпізнавати та вбивати змінені клітини організму.

Т-супресори (ТS від англ. T suppressor) — субпопуляція Т-клітин, що пригнічує гуморальну та клітинну ланку імунної відповіді. Хоча сам факт, що деякі Т-клітини можуть діяти як інгібітори інших елементів імунної системи, є чітко встановленим, серед імунологів досі не існує згоди з приводу того, чи цю функцію виконує окрема субпопуляція Т-супресорів, чи такої субпопуляції взагалі не існує, а згадані ефекти виникають внаслідок дії TH- та ТC-клітин.

На відміну від В-клітин, Т-клітини не можуть розпізнавати розчинні антигени, а тільки у комплексі із білками MHC на поверхні власних клітин організму. Чужорідні молекули (антигени) можуть з'являтись на злоякісно траснформованих та клітинах інфікованих вірусами, також вони наявні на трансплантованих тканинах. Саме для знищення таких клітин, які можуть становити небезпеку для цілого організму, і призначені Т-лімфоцити.

У складі імунної системи організму є велика кількість компонентів, однак вирішальну роль серед них грають особливі клітини крові, до яких належать Т- і Влімфоцити. Вони виконують різні функції в системі імунітету. Зокрема, Т-лімфоцити здатні відрізняти клітини своїх тканин від чужорідних, після чого вони координують дію інших клітин крові для захисту організму від мікробних і інших чужорідних агентів. Серед Т-лімфоцитів є також група клітин, які можуть зберігати імунологічну пам'ять, що вкрай важливо для майбутньої зустрічі організму із уже відомими йому мікробами й чужорідними речовинами.

Формуються Т-лімфоцити з особливих клітин-попередників, що утворяться в кістковому мозку. Дозрівання Т-лімфоцитів включає обов'язковий період їхнього розвитку й «спеціалізації» у тимусі (підгруднинній залозі). Незважаючи на те, що цей орган у міру дорослішання організму людини значно знижує свою активність, його важливість протягом всього життя залишається великою. Клітини тимусу здатні стимулювати перетворення певних клітин кісткового мозку в зрілі Т-лімфоцити.

Серед Т-клітин відомі дві основні популяції: лімфоцити, що несуть αβ-імунорецептори (99% від загальної чисельності) та лімфоцити, які несуть γδ-рецептори(1%). Ці клітини виробляються в тимусі із стовбурових лімфоїдних клітин і заселяють селезінку, лімфатичні вузли й усі лімфоїдні утворення, що входять до складу інших систем організму.

Найбільш ранньою клітиною, що з'являється в тимусі, є протимоцит, який формується в органі з пре-Т-лімфоцита, що мігрував сюди з кісткового мозку.

Протимоцити заселяють кортикальну зону тимусу. У цитоплазмі цих клітин присутній фермент ДНК-полімераза, який забезпечує добудову додаткових нуклеотидів у сегменті ДНК, що кодують варіабельні ділянки Т-клітинного рецептора. Дозріваючі кортикальні тимоцити в процесі диференціювання на своїй поверхні експресують (утворюють) спеціальні маркери (диференціальні антигени - cluster of differentiation) - CD.

Спочатку тимоцити експресують маркер CD1, специфічний тільки для тимоцитів кіркового шару, а потім постійний маркер дозрілих Т-клітин - CD2. На ранніх стадіях розвитку клітин на їх поверхні виявляються CD44 і CD25. Далі в процесі дозрівання тимоцити експресують на своїй поверхні маркер, специфічний для клітин запалення/хелперів - CD4, а інша частина клітин - CD8. Таким чином відбувається розділення всієї популяції тимоцитів на 2 фенотипи - CD4 (з індукторно хелперними властивостями) і CD8 (з цитотоксичними властивостями).

Антигени головного комплексу гістосумісності (ГКГ) на Т-клітинах експресуються

починаючи зі стадії протимоцита. При активації Т-клітин, які розпізнали антиген, важливу роль відіграють CD4 і CD8 молекули, які представлені на клітинній мембрані незалежно від інших рецепторних молекул. Клітини, які пройшли повну програму розвитку в тимусі й витримали умови відбору на специфічність, залишають орган і мігрують у периферійну лімфоїдну тканину. У результаті в тимусі продукуються дві категорії антиген-реактивних клітин: Т-лімфоцити запалення/хелпери (CD4+), які на периферії під впливом чужорідного антигену трансформуються в Т-лімфоцити хелпери гуморального імунітету або Т-лімфоцити хелпери клітинного імунітету й Т-цитотоксичні лімфоцити (CD8+).

Процес заселення Т-зон лімфоїдних органів і тканин включає взаємодію Т-лімфоцитів з ендотелієм посткапілярних венул і проходження їх через ендотелій у паренхіму органу. Проходження Т-клітин через ендотеліальний бар'єр судин здійснюється за допомогою спеціальних хімічних речовин - інтегринів, що експресовані на лімфоцитах.

Інтегрини контактують з речовинами, що представлені на ендотелії судин органів і тканин, що призводить до міграції клітин у паренхіму органу. Локалізація Т-лімфоцитів у Т-зонах забезпечується двома спеціальними речовинами - хемокінами, які виробляються інтердигітальними дендритними клітинами, що знаходяться в Т-зонах лімфоїдної тканини.