36. Харківська лінгвістична школа. Потебня.

Харківська лінгвістична школа склалася в 1860–1880-і роки в Харківському університеті. ЇЇ засновником і основним представником є О. О. Потебня. Учений перебував під сильним впливом ідей Вільгельма фон Гумбольдта, проте переосмислив їх у психологічному дусі. О. О. Потебня багато займався вивченням співвідношення мислення та мови, зокрема в історичному аспекті, виявляючи, перш за все, на російському та слов'янському матеріалі історичні зміни в мисленні народу. Займаючись питаннями лексикології та морфології, ввів у російську граматичну традицію ряд термінів і понятійних протиставлень. Характерна особливість цієї школи – різнобічність наукових інтересів, розробка проблем мовознавства та літературознавства на основі досягнень філософії, психології, історії та інших наук. Це і створило тoй неповтoрний дух Харківської школи, який і досі справляє великий вплив на розвиток філологічної науки в світі.

Харківська школа Потебні мала свої витоки, пов'язані з загальним піднесенням уваги до проблем славістики в цілому і україністики зокрема в першій половині ХІХ ст. Харківська філологічна школа займалась розробкою славістики, сходознавства, класичної філології, тому й філологічні традиції, що складалися й розвивалися в Харкові, розглянемо в широкому плані. Фахове викладання мовних дисциплін у місті почалось у 1726 р. у славнозвісному Харківському колегіумі – першому поважному освітньому закладі на Слобожанщині, програма якого передбачала вивчення слов'янської, грецької та латинської мов, а в 1766 р. було відкрито також класи французької та німецької мов [1]. Відкриття Харківського університету (1805), де значне місце посіло відділення словесних наук, сприяло створенню традицій лінгвістичної науки. Праці професорів університету відзначалися високим на той час теоретичним рівнем і містили чимало оригінальних ідей, до яких слід віднести насамперед інтерпретацію знакової природи мовних одиниць: слова розглядалися як знаки думок, а думки –як знаки предметів [2].

Лінгвістична концепція Потебні була пов'язана з тогочасними здобутками європейського мовознавства, зокрема з філософською лінгвістикою Гумбольдта, а також із вітчизняною традицією Срезневського. Потебня був певний того, що сутність мови є об'єктивною, тобто належить їй самій, а не накидається дослідником. На думку Потебні, розвиток мови зумовлений причиново, тобто такими змінами, які сприяють її ефективному функціонуванню. Наслідком такої невипадковості є, наприклад, те, що “по одній формі можна зробити висновок про властивості якщо не всіх, то багатьох інших” і при цьому роздивитись спрямованість перебудов у мові, “принаймні у головному вказати нахил того, що відбувається” [9, с. 214]. Пізнання ж сутності можливе лише у становленні мови, тому вона має предстати перед дослідником “з боку свого вияву в дійсності” l10, с. 73]. Тим самим учений одним із перших став на практиці розглядати мову як систему.

О. О. Потебня у своїй праці « Мысль и язык » говорить про те, що частини мови – це продукт вищого етапу людського мислення, процес, наступний за складанням слова. Спочатку було первісне нерозчленоване ім'я або первісний дієприкметник, які втілювали в собі два протилежні початки майбутніх частин мови – ім’я і дієслова [5].

Отже, слово, речення і частини мови – необхідні елементи досить розвиненої людської мови, в центрі якої стоїть нехай ще не досконала, але все ж граматична система. Подальший її розвиток – це шлях виникнення нових граматичних форм і категорій. Граматична концепція О. О. Потебні відрізняється глибоким проникненням у сферу розуму людини, вона показана в русі, в розвитку, в народженні нового і відмиранні старого. У її основі лежить жива людська думка.

В іншій своїй роботі « Из записок по русской грамматике » (1873) О. О. Потебня користується терміном «частини мови» і виділяє серед них повнозначні, або дійсні, і за формою, або службові. Для О. О. Потебні частини мови є граматичними категоріями, які існують лише в реченні, але в той же час вчений підкреслює, що, розуміючи мову як діяльність, неможливо розглядати граматичні категорії, такі, як дієслово, іменник, прикметник, прислівник, як щось незмінне, раз і назавжди виведене з повсякчасних властивостей людської думки. Навпаки, навіть у відносно невеликі періоди ці категорії помітно змінюються [3].

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні пи­тання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків ет­носу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Підсумовуючи все сказане про психологічний на­прям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німе­цькою. Так, Потебня наголошував на специфічних ри­сах граматики, її формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Запропонував поняття внутрішня форма слова.

37. соціологічна школа лінгвістики . Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра. Особливе місце у класифікаційній схемі напрямів та шкіл посідає соціологічна школа (соціологічний напрям) у мовознавстві, най відомішим и представниками якої є Ф. де Соссюр, А. Мейє (1866-1936), Ж. Вандрієс (1875-1960), Е. Бенвеніст та ін. Представники соціологічного напряму в мовознавстві визначали мову передусім як засіб комунікації, потім як інструмент формування мислення та світогляду, а також як спосіб вияву та оформлення емоцій. Важливе місце у працях представників соціологічного напряму в мовознавстві посідає вивчення діалектів (територіальних та соціальних). Вивчення територіальних діалектів стало засадо ви м для діалектології та лінгвістичної географії, а соціальні діалекти стали об'єктами досліджень соціолінгвістики. Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концеп­цій, які трактують мову передусім як соціальне явище. Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло­гічного напряму. Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей­ського кореня. Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Бал лі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу. «Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни Іап£а§е«лінгвальна діяльність», Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза­не з акустичним аспектом). Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Із названим положенням пов'язане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації.

Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як реляційної властивості одиниць мови Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом останні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці». Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою.  Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст­ві виникло три течії. Перша течія — Женевська школа. До неї належа­ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон­цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі. Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрівські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз­нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асоціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді­ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни­жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін­гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. ^ Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле­менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин­ципами порівняльно-історичного мовознавства. ^ Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві —структура­лізм.