Інкорпоруючі мови.

До них входять складні комплекси, які є водночас і словами, і реченнями. Цей тип мов представлений деякими палеоазійськими та більшістю індіанських мов Америки.

Існують інші, більш розгорнуті морфологічні типології. А. Шлейхер, деталізувавши класифікацію В. фон Гумбольдта, виокремив у складі ізолюючих, аглютинуючих і флективних мов дрібніші підтипи. Інкорпоруючі мови він не вводив до класифікації.  Відповідно до класифікації А. Шлейхера ізолюючі мови мають такі типи:  – чисто кореневі (давньокитайська мова веньянь);  – кореневі зі службовими словами. Це мови, у яких частина коренів уже граматикалізувалася – почала виражати граматичне значення, Аглютинуючі мови А. Шлейхер поділив на:  – аглютинючі синтетичні, у яких виокремлював суфіксальний (тюркські мови), префіксальний (мова банту) та інфіксальний (бацбійська мова) типи;  – аглютинуюі аналітичні, які представлені афіксальним типом (афікси можуть займати різну позицію щодо кореня) з широким використанням службових слів (тибетська мова).  Флективні мови , у яких «гнучкий» корінь може виражати внутрішню флексію, А. Шлейхер поділив на:  – флективні синтетичні, які оперують тільки внутрішньою флексією (арабська мова);  – флективні синтетичні, які мають внутрішню і зовнішню флексію (українська мова);  – флективні аналітичні, в яких поєднується використання внутрішньої і зовнішньої флексій з активним вираженням граматичних значень службовими словами (англійська мова).  Основою морфологічної типології Е. Сепіра є ідея про кореневі і реляційні мовні поняття. Він виходив з того, що в мові обов’язково мають існувати кореневі поняття (у кожній мові тільки корені безпосередньо відображають об’єктивну дійсність) та реляційні поняття (засоби зв’язку слів-коренів у речення для вираження думки). Зважаючи на ці міркування Е. Сепір виокремив такі типи:  – прості чисто реляційні: кореневі поняття не супроводжуються деривацією, реляційні поняття не виражають конкретний зміст (стара китайська мова веньянь);  – складні чисто реляційні: кореневі поняття видозмінюються шляхом деривації (турецька мова);  – прості змішано реляційні: реляційні поняття зберігають конкретний зміст, відображають об’єктивну дійсність (мови банту);  – складні змішано реляційні; кореневі поняття супроводжуються деривацією, реляційні поняття відображають об’єктивну дійсність (українська мова).  За технікою вираження граматичних понять, тобто за переважаючими граматичними способами, Е. Сепір поділив мови на:  – ізолюючі (мова бамана, поширена в Африці);  – аглютинативні (папуаські мови Нової Гвінеї);  – фузійні (українські);  – символічні (арабська). У цих мовах функціонують такі граматичні способи, як внутрішня флексія, редуплікація, наголос.  За ступенем ускладненості окремого слова, за мірою його граматичного навантаження він виокремив такі типи мов:  – аналітичні (новогрецька, англійська, французька, іспанська, болгарська, тибетська, давньокитайська);  – синтетичні (давньогрецька, латинська, литовська, українська, російська, арабська, фінно-угорські й мови банту);  – полісинтетичні (чукотська-камчатські мови, більшість індіанських мов Північної Америки). Так, прості чисто реляційні мови не можуть бути фузійними, синтетичними і полісинтетичними. Вони бувають лише ізолюючими аналітичними (веньянь, в’єтнамська мови). Складні чисто реляційні мови можуть бути аглютинативними синтетичними (турецька мова) або символічними аналітичними ( мова шилу у Африці). Прості змішано реляційні мови найчастіше є аглютинативними синтетичними (банту), а складні змішано реляційні – фузійними аналітичними (англійська мова), фузійним синтетичними (українська мова) аглютинативними полісинтетичними мовами (всі інкорпоруючі, наприклад ескімоська мова).