15. Синтаксичний рівень мови. Сучасні теорії речення.

Синтаксичний рівень система механізмів мови, яка забезпечує творення мовленнєвих одиниць. Обєктом синтаксису як науки є дослідження¹ структури і функ­цій висловлення, інтерпретованих у комунікативному аспекті, тобто у відношенні до позначуваної ситуації, до мовця і слухача.Синтаксис складається з двох розділів —- синтак­сису частин мбви і синтаксису речення - Синтаксис частин мови ви в ч а є сполучу вальні можливості слова (їх т синтаксичну валентність), способи їх реалізації (узгодження, координація",.керування,_ прилягання, тощо) і виражені ними відношення (предикативні, атрибутивні, об'єктні, релятивні тощо). Синтаксис речення – описує внутрішню структуру,комунікативний тип речень, їхню семантику і синонімічні перетворення. Синтаксис речення протиставляється синтагматичному синтаксису як такому, що позбавлений комунікативної функції. Таким чином, синтагматичний синтаксис і синтаксис речення —це два абсолютно різних за призначенням і дією механізми мови. Очевидно, слід погодитися з тими мовознавцями, які вважають, що основною синтаксичною одиницею є конструкція, тим більше що її (конструкцію) можна застосувати як до синтагматичного синтаксису (словосполучень), так і до синтаксису речення. Усі конструкції є предметом синтаксису, але вихідною структурою є просте речення — єдина універсальна синтаксична одиниця.

Речення — одне з основних понять синтаксису. Це висловлення, яке повідомляє про щось і розраховане на слухове або зорове (на письмі) сприйняття. На відміну від слова і словосполучення речення характеризують комунікативність (семантика речення співвіднесена з основною логічною формою мислення —судженням, що сприяє передачі конкретного змісту в логічно зрозумілих формах, і структура речення здатна входити до будь-яких форм спілкування, вписуватися в конситуацію мовлення); відносна самостійність (кожне речення виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами); структурна цілісність (кожне речення будується за певним структурнимт зразком, у його основі лежить якась структурна модель). Основними ознаками речення, крім комунікативності, є предикативність й інтонація. Предикативність — це співвіднесеність змісту речення з дійсністю. Предикативність формується за допомогою категорії способу і модальності. Під модальністю розуміють ставлення мовця до змісту речення. Модальність виражається вставними і вставленими одиницями, модальними частками, вигуками, спеціальними інтонаційними засобами, порядком слів (Гарний друг!) та ін. Що ж стосується інтонації, то у формуванні речення її роль виняткова. Будь-яке слово може стати реченням, якщо його вимовити з певною інтонацією (Мама!Дощ? Уперед!). Щодо природи речення в науці про мову існує три погляди: 1) визначення речення за комунікативною функцією і віднесення його до мовлення; 2) визначення речення за структурно-граматичною ознакою і віднесення його до одиниць мови; 3) виділення двох одиниць — речення і висловлення, перша з яких характеризується як певна структурна модель і належить мові, а друга як лексично наповнена модель із певним інтонаційним контуром і належить мовленню. Таким чином, згідно з третьою концепцією, речення — це абстрактна віртуальна мовна одиниця, конструкція, яка описується без урахування її лексичного наповнення і вираженого комунікативного завдання. Спочатку речення вивчали в логічному аспекті. Логічна концепція речення панувала з часу зародження теорії речення аж до другої половини XIX ст. Чи не найповніше вона була представлена в граматиці Пор-Рояля, яка розглядала синтаксис як учення про способи вираження думки, а речення — як мовне вираження судження. На зміну логічному напрямові прийшов психологічний, який замінив логічну інтерпретацію речення комунікативно-психологічною. Під реченням розуміли поєднання у психіці мовця декількох уявлень. Наприкінці XIX ст. синтаксис стали інтерпретувати як вчення про функції слів у реченні і речення визначали як поширене словосполучення У 30-ті роки XX ст. розвивається структурний синтаксис (дистрибутивний), у центрі уваги якого валентність, реляційні й дистрибутивні властивості слова, який з часом (60-ті роки) переростає в трансформаційний (генеративна лінгвістика Ноама Хомського), метою якого стало дослідження породження речень, тобто поетапного перетворення семантичної структури на конкретне висловлення. Наприкінці 60-х років заявляє про себе і прагматичний синтаксис, предметом якого є комплекс проблем, пов’язаних з мовцем і адресатом, їхньою взаємодією в процесі комунікації (явна і прихована мета висловлення, мовленнєва тактика, оцінка мовної компетенції слухача, ставлення мовця до сказаного тощо) На сучасному етапі синтаксис вивчають у різних напрямах — формально-структурному, комунікативному і прагматичному. Намітилися такі тенденції: 1) від вивчення форми до вивчення змісту синтаксичних одиниць, зокрема відношення речення до позначуваної ним ситуації (так званий семантичний синтаксис); 2) вихід за межі речення у сферу дискурсу, тексту (аналіз надфразових єдностей, абзацу, цілісних текстів); 3) від мови до мовлення (дослідження комунікативних настанов і умов уживання мовленнєвих витворів); 4) від об’єктивних характеристик речення до суб’єктивної інтерпретації висловлень (вивчення непрямих мовленнєвих смислів); 5) від статичного синтаксису до динамічного (вивчення процесів функціонування і перетворення одиниць синтаксису); 6) від правил сполучення (формації) до правил породження (трансформації)». У зв’язку з цими тенденціями намітилися декілька напрямів вивчення речення: 1) вчення про речення як складну неоднорівневу структуру, яка репрезентує собою декілька ступенів мовної абстракції (В. Матезіус, М. Докуліл, Ф. Данеш, Н. Ю. Шведова); 2) аналіз речення як синтагматичного ланцюжка зв’язків та відношень (Л. Блумфільд, Л. Теньєр); 3) дослідження речення як семантичної одиниці (О. Єсперсен, А. Гардинер, У. Вайнрайх, Н. Д. Арутюнова); 4) вивчення речення в аспекті породжувальної граматики і трансформаційного синтаксису (Н. Хомський, Д. Ворт, Р. Ружичка та ін.). Комунікативний (функціональний) синтаксис пов’язаний із розподілом функціонального навантаження речення між його членами, який дістав назву актуального членування речення. Оскільки в будь-якому повідомленні є те, що відоме слухачеві, і те нове, заради чого породжується повідомлення, то висловлення відповідно поділяється на дві частини: вихідну частину — тему і на те, що говориться про неї, — рему (нову інформацію). Актуальне членування речення здійснюється за допомогою порядку слів та інтонації. Тема звичайно розміщується на початку фрази, рема — в кінці Основоположником теорії актуального членування речення вважають французького мовознавця А. Вейля, ідеї якого розвинув чеський мовознавець В. Матезіус, який і запропонував сам термін.