1.2. Характеристика методів безпосереднього виховного впливу.

Методи безпосереднього виховного впливу є найбільш відомою, популярною і достатньо глибоко проаналізованою у педагогічній літературі групою методів виховання. У більшості підручників із загальної педагогіки та практично у всіх підручниках з військової педагогіки розкриваються переконання, приклад, вправи, заохочення і примус, які складають основу цієї групи.

Як ми переконалися під час аналізу становлення та розвитку методів виховання, вони мають історичний характер. Ці методи, які використовувалися протягом багатьох століть, можна визначати як традиційні. Вони не втратили свою цінність і сьогодні, тому успішно застосовуються у всіх освітньо-виховних закладах, у тому числі й у військових.

Переконання як метод виховання забезпечує ефективність усіх інших методів виховання військовослужбовців, а як складова спрямованості військовослужбовця лежить в основі його військово-професійної спрямованості і, відповідно, визначає його діяльність та поведінку.

“Переконання – 1) Основна моральна настанова, яка визначає мету і напрям вчинків людини, тверда впевненість у чомусь, заснована на певній ідеї, на світогляді. …2) Метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування в нього позитивних морально-психологічних рис, спонукання до суспільно-корисної діяльності або подолання негативної поведінки”. В основі переконань лежать певні знання військовослужбовця. Переконаннями є такі знання, які для військовослужбовця мають особистісний смисл, тобто вони перевірені ним у житті та які, відповідно, формують його світогляд.

Переконання звернене до логіки та розуму воїна. Тому вихователю, який організовує та провадить виховну роботу в підрозділі та частині, необхідно керуватися принципами формальної логіки, до яких належать:

визначеність міркувань, яка характеризується зрозумілою, чіткою та конкретною мовою;

послідовність та несуперечливість міркувань;

обґрунтованість висловлювань.

Тому в роботі з особовим складом слід уникати "туманних" міркувань, багатослівності, декларативності, але необхідно послідовно та аргументовано доводити висунуту тезу, спираючись на реальні факти з військової практики. Вихователю також слід додержувати правдивості інформації. У зв`язку з цим, у навчально-виховному процесі він має дати особовому складу чітке уявлення про сучасну війну, небезпеку застосування ядерної зброї.

У процесі виховання солдатів необхідно переконувати не лише словами, а й на власному прикладі, бо не даремно ж кажуть: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути". З цієї точки зору дуже корисними є зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни та сучасних локальних військових конфліктів - "афганцями" тощо. Такі зустрічі зазвичай добре впливають на емоційно-вольову сферу особистості військовослужбовця.

У роботі з особовим складом вихователю допомагає знання основних умов ефективності переконання:

його особиста переконаність та захопленість військовою справою;

наявність у вихователя особистої чіткої життєвої настанови, яка грунтується на загальнолюдських, національних і військових цінностях;

всебічна та глибока його духовна і військово-професійна компетентність;

знання й вміле використання індивідуально-психічних особливостей військовослужбовців та елементів психології військового колективу;

звернення вихователя мають бути спрямовані не тільки до свідомості вихованця, а й до його підсвідомості, емоційно-почуттєвої та вольової сфери;

вміння контактувати з вихованцями, здатність слухати, співчувати та здобувати їх довіру;

логічність, ясність та правдивість у викладанні матеріалу;

відвертість, емоційність та власний оптимізм;

уміння доводити, заперечувати та пояснювати різноманітні твердження, вміло використовуючи факти та приклади;

педагогічний такт;

вдале сполучення з іншими методами виховання тощо.

У практиці вихователя часто виникає потреба переконувати вихованців, змінюючи їх ставлення, що, як відомо, набагато складніше від простого переконання. Це нелегке завдання ускладнюється особливостями суспільно-політичного та економічного становища в країні. Таким чином, психологічний механізм переконання полягає в тісному його зв'язку із світоглядом та волею воїна. Переконання безпосередньо впливають на зміст мотивів діяльності воїна та формують його настанову. Переконаність - основа таких вольових рис, як мужність, рішучість, вірність ідеалам, стійкість, які допомагають йому успішно оволодівати необхідними навичками, долати труднощі військової служби.

Переконання воїнів відбувається за допомогою різних засобів. Особливе місце серед них посідає слово. Процес виховання не може проходити без вербального спілкування, тобто він повинен спиратися на слово. Слово - це вираження нашого мислення, воно полегшує обмін досвідом, взаєморозуміння і співробітництво, супроводжує спостереження і експеримент, має місце у всіх формах розумової діяльності людини.

Однією з умов ефективності усного мовлення є голос, чіткі дикція та вимова, уміння користуватися такими прийомами, як темп, ритм, динаміка, інтонація, забарвлення, модуляція, чіткість, конкретність і змістовність слова і речення. На людину більше справляє враження не те, що вона чує, а те, як це промовляється.

Розвиток технічних засобів виховання анітрохи не зменшили ролі слова у процесі виховання, а, навпаки, в останній час відчувається недостаток людського спілкування. Виявилось, що при недостатку спілкування випадає виховний аспект, наприклад, навчальної діяльності.

Безумовно, однією з головних умов ефективності впливу слова на військовослужбовця є особистість вихователя, її захопленість, упевненість, впевненість у слушності того, про що він говорить. Наприклад, офіцер, який має авторитет серед особового складу, ефективніше впливає на вихованців, ніж неавторитетний. У зв'язку з цим, мовна культура військового педагога і його авторитет - найважливіші умови ефективності цього методу. Також, мовна майстерність педагога є зразком для формування культури мови у військовослужбовців.

Основними формами реалізації цього методу є розповідь, бесіда, дискусія, пояснення, лекція, їх різновиди, які використовуються з метою повідомлення воїнам певних моральних, військово-професійних та інших знань, пояснення норм і правил воїнського етикету, ознайомлення вихованців з новими для них фактами та подіями тощо.

Однією з найпростіших і, водночас, найпоширенішою і використовуваною в процесі виховання військовослужбовців є розповідь. Розповідь передбачає усне живе і образне, емоційне і послідовне викладання матеріалу в пояснювальній чи оповідальній формі. Він використовується на всіх етапах виховання військовослужбовців. Змінюється лише характер розповіді, її обсяг і час тривання. У навчанні військовослужбовців розповідь є методом навчання і переважно застосовується під час тих занять з бойової та гуманітарної підготовки.

Бесіда - метод словесного обговорення матеріалу, що розглядається, є найпоширенішим у навчанні військовослужбовців. Вона є діалоговим методом навчання і має певні виховні властивості. Бесіда здійснюється у формі цілеспрямованої і старанно підготовленої розмови вихователя з воїнами. При цьому перший знає відповіді на всі запитання, які підготовлені заздалегідь для обговорення з останніми. Основні різновиди бесіди: вступна, повідомлююча, бесіда-повторення, контрольна, евристична та ін.

Але використання бесіди у вихованні воїнів є доцільним тільки у тому разі, коли воїни володіють певною сукупністю знань з теми, що обговорюється, ознайомлені з проблематикою і мають певний особистий досвід. Відсутність цих умов веде до перетворення бесіди в нудне і беззмістовне балакання. Бесіда, яка вважається дієвим способом розвитку розумових, моральних та інших знань, уявлень, можна використовувати для формування у вихованців необхідних властивостей захисника Вітчизни.

Виховна дієвість і ефективність бесіди залежать:

від її старанної та всебічної підготовленості;

змістовності та конкретності проблемних питань;

ознайомленості вихованців з проблемою бесіди;

уміння вихователя уважно стежити за ходом бесіди, реакцією вихованців і змістом відповідей;

уміння вихователя спрямувати розумову діяльність вихованців на розв‘язання основної проблеми, яка обговорюється;

заохочення вихованців до активної творчої участі в бесіді;

уміння спілкуватися з вихованцями, яке повинно мати гуманістичну спрямованість;

від правильного вибору методики розглядання проблеми (індуктивна і дедуктивна залежно від змісту проблеми та глибини і широти ознайомлення вихованців з проблемою, яка обговорюється) тощо.

Результативність бесіди, а також ряду інших методів і форм виховання, залежить від уміння організувати під час їх здійснення дискусію, яка є дійовим методом обговорення проблеми, яка розглядається. Вона передбачає колективне обговорення якоїсь спільної проблеми, під час якого встановлюється істина.

Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання шукати найбільш придатний варіант рішення проблеми і активна участь в ній її учасників. У порівнянні з лекцією і бесідою вона створює сприятливі умови для активізації вихованців і впливу на їх психіку, зокрема, на творчу уяву. Виховна дієвість дискусії полягає в тому, що вона вимагає від вихованців не простої відповіді на запитання, а, навпаки, обґрунтованої та емоційно забарвленої, змістовного обґрунтування свого варіанту розв‘язання цієї проблеми та ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Характер дискусії викликає сильні емоційні почуття її учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички та уміння колективної роботи і уміння вислухати позиції та думки інших.

Існують різні види дискусії. Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, ”мозкова атака” та ін.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів. На першому етапі відбувається зацікавлення вихованців проблемою дискусії, на другому - здійснюється дискусія власне проблем, на третьому - підсумок і формулювання висновків.

Вирішальну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива вихователя та активна участь у ній вихованців забезпечують ефективність її проведення.

Також суттєвий виховний потенціал має лекція та її різновиди.

Основні вимоги до застосування вищевизначених форм переконання:

продуманість змісту теми, її проблем та методики обговорення;визначення цілей і дидактичних та виховних задач заняття;проблемна постановка запитань;головна увага - до стрижневих питань та діалектики їх розкриття;постійне управління перебігом семінару, створення атмосфери невимушеності, полемічності та творчої активності; стимулювання дискусії під час обговорення питань, що вивчаються; забезпечення всебічного розгляду і аналізу виховних проблем, об’єктивна оцінка виступів і відповідей, своєчасне їх коригування; орієнтація воїнів на подальшу самостійну роботу над навчальним матеріалом та ін.

Вправи - це планомірно організоване свідомо осмислене багаторазове повторення певних дій і прийомів, які ускладнюються, з метою формування, закріплення та удосконалення у воїнів практичних навичок і вмінь гідної поведінки. Під час вправ вихованці оволодівають практичними навичками та вміннями гідної щоденної поведінки, застосування і обслуговування бойової техніки та зброї, способами вирішення різноманітних завдань. Отже, вправи спрямовані на перевід переконань вихованців у практичну площину, на поєднання їх свідомості з практикою, конкретними діями, щоденними справами. Сутність вправи як методу виховання полягає у поступовій організації таких умов життєдіяльності вихованців, в яких вони виконують певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки. У військовій частині вихованець має перебувати в таких умовах, що він щоденно привчається у виконанні розпорядку дня, суворих умов військової служби, чіткості дотримання норм і правил воїнського етикету, загальної культури поведінку.

Цей метод також реалізується через відповідні привчання, які формують і розвивають у вихованців точність, докладність, доцільність, сумлінність тощо.

Доручення також можна використовувати як метод вправ, тобто через конкретні індивідуальні практичні завдання, які доручаються кожному вихованцю виходячи з його індивідуально-психічні особливості. Передусім доручення необхідно підбирати таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвитку таких якостей, які у вихованця відсутні. Воно має бути посильним для вихованця.

Виховний аспект вправ значно можна підсилити шляхом створення виховуючих ситуацій. Практично, весь уклад військового життя, бойова підготовка, характер завдань несення бойової служби та інші конкретні заходи розвивають особистість вихованця, дають йому можливість самовиражатися і самореалізуватися, викристалізовувати власне “Я”.

Можна визначити загальну вимоги до методики виконання вправ:

якісна підготовленість суб'єкта виховання, його уміння створити методично обгрунтовані виховні ситуації, які враховують індивідуально-психічні особливості вихованців і конкретну ситуацію у даному військовому підрозділі;

вміле сполучення з методом переконання, тобто розуміння вихованцями мети вправи, усвідомлення змісту і послідовності та необхідності її виконання;

суворе дотримання норм і правил загальнолюдської моралі та воїнського етикету;

дотримання доступного ритму, методично правильного чергування дій, що вимагають від вихованців щоразу зростаючого напруження духовних і фізичних сил;

послідовність і систематичність у виконанні вправ, поступове підвищення самостійності вихованців під час їх відпрацювання;

поступове ускладнення і зміна умов виконання вправ;

систематичний контроль за ходом вправ і відповідна постійна допомога вихованцям у подоланні труднощів і помилок в їх виконанні;

формування у вихованців навичок самоконтролю і самооцінки виконаних дій тощо.

Отже, методично правильно застосовані вправи виконують не тільки виховні функції, але й навчальні. Вони загартовують волю вихованців, забезпечують єдність поведінки та свідомості, розвивають у них наполегливість, спостережливість, ініціативність, самостійність, сприяють більш глибокому опануванню норм і правил гідної поведінки.

Приклад особистий, який є важним методом виховання. Він є одним з самих стародавніх методів виховання підростаючого покоління. Скільки існує виховання , стільки і існує цей метод. Сутність цього методу полягає у цілеспрямованому і систематичному впливі вихователів на вихованців особистим прикладом, а також з всіма іншими видами позитивного прикладу, які призвані служити взірцем для наслідування, основою формування ідеалу поведінки і засобом самовиховання. Виховна сила особистого прикладу полягає у натуральному намаганні вихованців до наслідування. Доречними тут є думка А.С.Макаренка про те, що тільки живий приклад виховує дитину, а не слова, нехай найкращі, а не підкріплені справою.

Виховні функції прикладу різні: він може служити вихователю для конкретизації того чи іншого теоретичного положення; на прикладі можна довести істинність певної моральної норми; приклад є переконливим аргументом; приклад може спонукати до певного типу поведінки.

Основні умови ефективності цього методу:

забезпечення особистої взірцевості вихователя у виконанні задач, функціональних обов‘язків, дотримання вимог статутів, норм і правил воїнського етикету;

суспільна цінність і привабливість прикладу;

яскравість, емоціональна насиченість і заразливість прикладу;

етапність наслідування (на першому етапі у вихованців створюється суб‘єктивний образ цього прикладу, бажання наслідувати його; на другому – діє зв‘язок між прикладом наслідування і вихованцем; на третьому – здійснюється синтез наслідувальних дій та вчинків);

використання різних джерел для наслідування (літературні герої, батьки, командири, товариші по службі);

вміле використання негативного прикладу у вихованні військових;

наочність, конкретність, змістовність прикладу;

єдність слова та справи.

Негативні приклади використовуються тоді, коли йдеться про правове та антиалкогольне виховання, щоб показати недоцільність наслідування певних негативних явищ. Прийоми виховання на негативному: громадській осуд негативних проявів у житті підрозділу та частини; розвінчання негативного, коли не всі розуміють його сутність і шкоду для загальної справи; протиставлення аморальним вчинкам кращих зразків високоморальної поведінки; розкриття на конкретних і відомих вихованцям прикладах наслідків аморальної, асоціальної поведінки; організація вихованців на боротьбу з проявами морального зла.

Заохочення є важливим методом виховання військовослужбовців, який має оціночно-стимулюючий характер. Воно відображає міру педагогічного впливу шляхом позитивної оцінки вихователем навчання, служби, праці, гідної поведінки вихованця і спонукає його до наступних успіхів.

Досвід показує, що для того, щоб ефективно розв‘язати питання про доцільність заохочення того чи іншого вихованця та вибрати найбільш відповідну для цього форму, вихователь має передбачити наслідки вжитих ним заходів. Саме тому він при застосуванні заохочень повинен дотримуватись психолого-педагогічних вимог, які значно підвищують їх виховну роль та ефективність.

Засоби заохочення:

відокремлення вчинків воїнів як яскравих зразків для наслідування;

заохочувальні жести, міміка, пантоміміка вихователя, його оціночні судження;

заохочувальні звернення вихователя до воїнів;

види заохочень, які передбачені Дисциплінарним статутом.

Перш за все треба мати на увазі, що воїнів доцільно заохочувати переважно за досягнення на найбільш важливих, ведучих видах військової діяльності. Тут мається на увазі заохочення їх за успіхи в бойовій та гуманітарній підготовці, успішного опанування бойовою спеціальністю, старанність під час несення служби на бойовому чергуванні. Такий підхід до заохочення практично сприяє підвищенню бойової майстерності як окремих військовослужбовців, так і цілих військових підрозділів; підтримці високої бойової та мобілізаційної готовності підрозділів; підвищенню свідомості у особового складу.

Позитивно впливає на свідомість і на поведінку вихованця лише об‘єктивне заохочення. Заохочення, яке зароблено ціною певних зусиль, породжує у вихованця прагнення краще виконувати свої обов‘язки, стимулюють його подальші успіхів бойовій та гуманітарній підготовці. Та, навпаки, незаслужене, отримане без особливих зусиль заохочення, втрачає виховну силу, а іноді може мати негативні наслідки, формувати у вихованця такі негативні нахили, як зазнайство, кар‘єризм, марнослівство тощо. Практика показує, що негативно позначаються, наприклад, на стані військової дисципліни такі факти, коли вихователі не помічають старанність одних воїнів і в той же час невиправдано часто заохочують інших за виконання завдань, які входять в звичайне коло їх обов‘язків. Тому, щоб заохочення мало виховну силу, воно має бути доцільним і заслуженим.

Ефективність заохочення залежить і від особистості вихованця, до якого застосовуються заохочення. У зв‘язку з цим важливе значення має індивідуальний підхід вихователя до вихованців при застосуванні заохочень. Для цього необхідно добре знати підлеглих, соціально-психологічні характеристики військових колективів, постійне вивчення їх настроїв та потреб. Тому вихователі мають пам‘ятати думку К.Д.Ушинського про те, що вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є в дійсності, з усіма її слабкостями та у всій її величності, з усіма повсякденними малими потребами та з усіма її величними духовними вимогами. Він має знати спонукаючі причини самих брудних та самих високих дій, історію зародження злочинних та високих думок, історію розвитку всякої пристрасті та всякого характеру, тільки тоді буде він у стані черпати у самій природі людини засіб виховного впливу – а засоби ці величезні, - підкреслював він.

Індивідуальний підхід в заохочувальній практиці дає можливість вибрати таку міру заохочення, яка зробить найбільший виховний вплив на вихованців. Міра заохочення має враховувати зміни вихованця, які відбулися по мірі опанування своєю спеціальністю під час служби, в здобутті досвіду роботи з людьми, його індивідуально-психічні особливості тощо.

Дієвість заохочень суттєво залежить від соціально-психологічних умов, в яких вони застосовуються. Наприклад, позитивна громадська думка у військовому підрозділі значно спроможна підсилювати виховну ефективність. Якщо громадська думка військового колективу з приводу відзначення певного військовослужбовця розходиться з рішенням командира, який застосував заохочення, то у цьому випадку виховне значення даного заохочення знижується у відношенні як даного військовослужбовця, так і всього військового колективу. У зв‘язку з цим найбільший виховний вплив будуть мати такі заохочення, які знайшли схвалення та підтримку всього військового колективу. У такому випадку виховується не тільки заохочений, а й інші воїни.

Також слід вміло поєднувати різні види заохочення, рівномірно їх чергувати, особливо – моральні та матеріальні. Не слід захоплюватися оголошенням тільки одних видів заохочення. Суттєвий виховний вплив має зняття раніше накладеного стягнення.

Ефективність заохочення підвищується тоді, коли воно застосовується своєчасно і гласно. Життя свідчить, що доцільно заохочувати військовослужбовців безпосередньо у ході виконання бойових задач, у процесі бойової та гуманітарної підготовки тощо. Таке заохочення надихає воїнів, підвищує мотивацію військової служби. Сприяти гласності може вміле використання технічних засобів пропаганди, преси, зборів. Вручення грамот, цінних подарунків, відпускних квіток, різних знаків має здійснюватися публічно, в святковій атмосфері. Це має виховний аспект не тільки на нагороджуваних, а й на інших воїнів.

Для досягнення виховного ефекту слід дотримуватися обґрунтованої методичної послідовності в оголошенні заохочень. Велике значення для поведінки воїна має перше заохочення, яке, як правило, для кожного з них стає подією, що надовго запам‘ятовується. Тому перше заохочення має великий виховний ефект. І, відповідно, вихователь має уважно підходити до першого заохочення вихованців. Заслужене, своєчасне перше заохочення, у принципі, зміцнює мотивацію військової служби вихованця, позитивно впливає на всі його сфери психіки. Все це зобов‘язує вихователя ставитися до першого заохочення вихованця з особливою відповідальністю. Досвідчені вихователі звичайно супроводжують оголошення першого заохочення публічним схваленням зразкової поведінки вихованця, його гідного вчинку тощо. Такі заохочення бажано оголошувати в урочистій обстановці в присутності всього особового складу підрозділу.

Позитивний вплив має принцип послідовності у застосуванні заохочень. Тому педагогічно доцільно утримуватися від повторного заохочення вихованця за попередній рівень досягнень. Дієвість заохочення збільшується, якщо вихованцю за подякою оголошується більш високі заохочення в порядку, який передбачено відповідними статтями Дисциплінарного статуту Збройних сил України.

Ефективність заохочень також збільшується, коли до заохочувальної практики залучаються командири всіх ступенів. Недотримання цього принципу суттєво знижує виховний вплив заохочень, які оголошені молодшими командирами. Тому старші начальники використовують надані їм права, як правило, після того, як молодші командири вичерпують свої дисциплінарні права. безумовно. Це не виключає можливість заохочення певного воїна старшим начальником, коли воїн заслуговує цього в силу свого сумлінного і старанного ставлення до військової служби, зразкового виконання службових обов‘язків, суттєві досягнення в бойовій та гуманітарній підготовці тощо. Також Дисциплінарний статут Збройних сил України передбачає можливість клопотання командира перед вищестоящим командиром про заохочення певного військовослужбовця його владою, коли він вважає, що надані йому права недостатні для заохочення даного вчинку.

Важливою умовою ефективності оголошених заохочень є своєчасна їх реалізація. Це відноситься головним чином до таких видів заохочень, як надання додаткової відпустки, дозвіл на одне додаткове звільнення із розташування військової частини поза чергою, нагородження особистою фотокарткою військовослужбовця біля розгорнутого Бойового прапора військової частини, нагородження нагрудним знаком “Відмінний фахівець”. Вони втрачають свій виховний вплив, коли не реалізуються своєчасно.

Виховний вплив заохочення значно підвищується, коли воно оголошується авторитетним вихователем, який користується повагою у особового складу. Коли такий вихователь під час оголошення висловлює своє особисте ставлення до вихованця та його вчинку, то підсилюються переживання вихованця і ефект від заохочення. Тому вихователям слід уникати формалізму у оголошенні заохочень, проявляти творчу ініціативу, демонструвати особисте ставлення до успіхів вихованців у військовій службі.

Отже основними функціями заохочення є оціночна і стимулююча.

У вихованні особового складу використовується і метод покарання, який представляє систему засобів і прийомів впливу на вихованців, які порушують військові статути та моральні норми, певні вимоги законів, з метою виправити їх поведінку і змусити сумлінно виконувати свої обов‘язки. Цей метод є допоміжним, він використовується тільки після того, як інші методи були застосовані та не дали позитивних результатів. Сутність даного методу полягає у негативній оцінці, осудженні, а у випадку необхідності і припиненні негідних дій вихованця, який порушує норми та правила моральності, воїнського етикету і вимоги загальновійськових статутів для того, щоб викликати у нього почуття провини за скоєне, допомогти йому усвідомити неправильність власних дій, змінити свою поведінку у кращий бік. Покарання – це допоміжний метод виховання, який доцільно використовувати у крайньому випадку і тільки після того, як порушник усвідомив свою вину та спроможний об‘єктивно сприймати оголошене йому дисциплінарне стягнення.

Там, де дійсно дисциплінарне стягнення потрібне, воно має бути накладене і вихователь просто не має права його не накласти. На його думку, накладання дисциплінарного стягнення – це не тільки право, але й обов‘язок у тих випадках, коли воно необхідне. Покарання має бути такою ж природною, простою і логічною мірою, як і всі інші мірі.

У зв‘язку з тим, що стягнення у більшості випадків глибоко зачіпає психіку вихованця, викликає психічні переживання, необхідно суворо дотримуватись психолого-педагогічних правил їх накладання. Обґрунтоване накладені стягнення підвищують їх виховну роль, сприяють об‘єктивній оцінці та усвідомленню вихованцем своїх проступків, підштовхують змінити їх свою поведінку, дотримуватися норм і правил гідної поведінки.

Основними формами примусу є: категорична вимога, попереджання вихованців про можливі негативні наслідки та можливість отримання стягнення, накладання дисциплінарного стягнення, осудження громадськістю, стягнення до кримінальної відповідальності тощо.

Передовий військовий досвід і аналіз сучасної психолого-педагогічної літератури дозволяє виділити ті психолого-педагогічні умови, які суттєво покращують ефективність виховного впливу дисциплінарних стягнень на виховання військовослужбовців та формування у них дисциплінованості та норм гідної поведінки: