47. Фінанси та кредит. Грошова реформа царського уряду 1895-1897 рр. Банківсько-кредитна система.

Розвиток ринкових відносин вимагав створення стабільної фінансово-кредитної системи, що передбачало проведення ряду реформ. Першим кроком стає реформування Державного банку Росії, головними функціями якого були дисконтні операції, надання позичок, купівля-продаж золота-срібла тощо. В Україні функціонувало три контори Державного банку — в Києві, Харкові та Одесі, а також 24 його філії в інших містах, які здійснювали кредитування торгівлі, промисловості та сільського господарства.

Грошова реформа 1895—1897 pp. мала прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни, сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу із середнім рівнем розвитку.

Взагалі іноземний капітал відігравав дуже важливу роль у промисловості країни. Він активно вкладався в гірничо-металургійну промисловість Донбасу та Криворіжжя, в машинобудування та інші галузі. Припливу іноземного капіталу сприяла відповідна політика царського уряду, який очолював наприкінці XIX — початку XX ст. С. Ю. Вітте, особливо посилення протекціонізму в зовнішній торгівлі. У 1891 p. встановлюється мито на іноземні товари в розмірі 33% їх вартості, а деякі товари обкладалися майже заборонними митами, в той самий час експортне мито було досить незначним.

Високі митні збори на іноземні товари, що ввозилися, захищали внутрішній ринок, забезпечуючи його для вітчизняної промисловості, і сприяли розвитку підприємництва та промислового виробництва. Водночас така політика обумовлювала приплив у країну капіталів, а не товарів.

Протекційна митна політика, залучення іноземного капіталу, проведення ряду необхідних урядових заходів, серед яких була й здійснена міністром фінансів С. Ю. Вітте грошова реформа, сприяли бурхливому розвиткові промисловості як Росії, так і України наприкінці XIX — початку XX ст.

48. Економічні програми національних урядів (Центральної Ради, Гетьманату, Директорії (зунр))

Третім універсалом від 20 листопада 1917 р. передбачалася ґрунтовна програма соціально-економічних перетворень. Право приватної власності «на землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, кабінетські та церковні землі» — скасовувалося. Вся земля визнавалася власністю всього трудового народу й передавалася йому без викупу. На території республіки встановлювався на всіх підприємствах восьмигодинний робочий день. Для «доброго впорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання і кращої організації праці» Центральна Рада приписувала Генеральному секретареві праці разом з представництвом від робітничого класу встановити державний контроль над продукцією України. Зазначалося, що в УНР забезпечуються всі свободи, здобуті всеросійською революцією: слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків тощо.

Гетьманат у внутрішній політиці стояв на твердих державницьких позиціях. Виступаючи проти анархії, економічної розрухи, безробіття, загрози голоду, Скоропадський обіцяв «негайно збудувати таку Державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Як прибічник правих поглядів, він виступав за відновлення в повній мірі права приватної власності — як фундаменту культури і цивілізації. Відновлювалася також повна свобода по укладенню купчих з купівлі-продажу землі. В земельному питанні Скоропадський прийняв сторону крупних землевласників. Для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів допускалося відчуження земель від великих землевласників за дійсною їх вартістю. Такі новації гетьмана не сприяли зростанню кількості його прихильників серед селянства. Робітничому класу обіцялося тверде забезпечення його прав.

У зовнішній політиці гетьман Скоропадський продовжив лінію Центральної Ради. Його правління позначилося ще більшими поступками на користь німецько-австрійських окупантів. Нові економічні договори, укладені між гетьманським урядом і Німеччиною та Австро-Угорщиною, значно розширювали масштаби пограбування України. Так, згідно з економічним договором (від 10 вересня 1918 р.) на 1918/19 господарський рік гетьманський уряд надавав право вивезти м’яса худоби до 11 млн пудів, а також овець — 300 тис. голів, птиці — 2 млн голів, до 46 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис. пудів м’ясних товарів (за місяць), 2,5 млн пудів цукру.

Порівняно з попереднім періодом соціально-економічна політика Директорії була більше поміркованою. Директорія декларувала свою відданість інтересам селян і робітників, але конкретних кроків для поліпшення їх становища майже не зробила. Маєтки великих землевласників підлягали експропріації, але строки і порядок поділу землі не визначалися. Місцева адміністрація силою придушувала робітничі страйки, забороняла профспілки. Зовнішня політика була переорієнтована на країни Антанти, проте здійснювалася дуже непослідовно. За надання допомоги нові союзники зажадали від Директорії таких поступок на свою користь, які фактично зводили нанівець суверенітет України. Так, згідно з пунктом 5 воєнної угоди між Францією і Директорією «уся фінансова, торгова, промислова і воєнна політика України протягом п’яти років, з дня підписання договору, ведеться під безпосереднім контролем представників французького уряду».