44. Столипінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

Столипінська реформа передбачала, перш за все, руйнування громади, в якій П. А. Столипін, як і С. Ю. Вітте, вбачали головний гальмуючий фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства.

Масова участь селян у революції 1905—1907 pp. фактично заставила переглянути підходи до вирішення аграрного питання та поступитися громадою.

Початком реформи вважається опублікування указу від 9 листопада 1906 p. «Про доповнення деяких положень діючого закону стосовно селянського землеволодіння та землекористування». Суть його полягала у відміні закону 1893 p. про непорушення громади. Всі громади ділилися на дві категорії: ті, де переділів землі не було протягом останніх 24 років, і ті, де переділи громадських земель мали місце. Селяни першої категорії громад відразу проголошувалися власниками землі, незалежно від їхнього бажання. Для другої категорії громад необхідна була згода 1/3 селянських дворів, після чого громада ліквідовувалася, а домовласники ставали особистими власниками землі, що відміняло особисто-подвірну власність (поширену на більшій частині України), а наділ переходив у особисту власність домовласника. Крім того, селяни другої категорії громад отримували право закріплювати за собою існуючі наділи, але повинні були сплатити за наявні надлишки землі за цінами 1861 p., істотно нижчими порівняно з цінами початку XX ст.

Указ мав ще пройти затвердження в державній Думі, aлe його відразу почали перетворювати в життя. Остаточне ж утвердження указу відбулося лише 14 червня 1910 p., після чого закон повністю набув чинності. В травні 1911 p. було видане «Положення про землеустрій», за яким проводилося створення відрубного та хутірського господарства шляхом ліквідації черезсмужжя. За згодою 1/5 домовласників можна було взяти землю однією ділянкою. Якщо садиба селянина при цьому залишалася в селі, то така ділянка називалася відрубом, а якщо селянин переносив на свій наділ і садибу — хутором. Хутори знайшли своє найбільше поширення в Україні, в той час як в інших регіонах Російської імперії більш поширеними були відруби.

За законом від 14 червня 1910 p. в індивідуальну власність перейшли землі від 48 до 51,7% у Правобережній, від 34,2 до 42% — у Степовій та від 13,8 до 16,5% — у Лівобережній Україні. Протягом 1906—1913 pp. в Україні було створено 226 тис. хутірських господарств. При цьому правом виходу з громади скористалися, в основному, дві категорії селян: бідняки та заможні, причому питома вага бідняків була переважаючою. Вони, як правило, укріпивши свій наділ, продавали його та переселялись у місто або на нові землі за Урал. Їх землі купували не лише заможні селяни, але й середняки, а також громада. При цьому кількість проданих та куплених земель розподілялася приблизно однаково: на 100 селян-продавців припадало 96,6 селян-покупців.

Особливе місце в Столипінській аграрній реформі посідає переселенська політика. З метою скорочення соціальної напруги та аграрного перенаселення уряд сприяє переселенню за Урал близько 3 млн чол., з яких більше 1 млн з України. Переселенці отримали більша 31 млн десятин землі, завдяки ним населення Сибіру за 1906—1913 pp. зросло на 153%, посівні площі — на 80%. Переселенці отримували певні пільги, в тому числі звільнення від податків на п’ять років, безвідсоткові позички в розмірі від 100 до 400 крб. з відстрочкою сплати на три роки; за рахунок держави будувалися залізниці, водосховища, криниці. Проте фінансова підтримка була явно недостатньою, переїзд організовано погано, багато людей загинуло, частина не змогла пристосуватися до суворих сибірських умов. Приблизно 1/6 частина переселенців повернулась в Європейську частину Росії.

Проте, незважаючи на низку недоліків, наслідки реформи були досить успішними. Значно зросла частка селянських посівів, сільське господарство почало переходити до інтенсивних методів, зростає врожайність. Збільшується й частка товарної селянської продукції. Особлива роль у цьому процесі належить кооперативам — кредитним, виробничим, збутовим, споживчим.