177. Принцип вільного руху осіб в Європейському Союзі.

Розвиток європейської інтеграції супроводжувався поступовою лібералізацією і поширенням положень про вільний рух осіб на всі категорії громадян держав-членів ЄС, які займаються економічною діяльністю, а із запровадженням громадянства ЄС і на всіх громадян Союзу.

Правові засади вільного руху осіб відображені в положеннях ДФЄС, актах інститутів об'єднання та судовій практиці.

У статті 21 ДФЄС закріплено, що кожен громадянин Союзу має право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, визначених цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих для його застосування. Статті 45-48 ДФЄС визначають засади для вільного пересування працівників у межах Союзу.

Треба зазначити, що підходи до регулювання свободи пересування осіб відрізняються від регулювання свободи пересування товарів. Зокрема, положення про свободу пересування осіб у межах Євросоюзу поширюються насамперед на громадян держав - членів об'єднання і, як правило, не стосуються громадян третіх країн, які на законних підставах можуть перебувати або працювати в державах-членах Євросоюзу. Певними свободами в межах Євросоюзу користуються лише громадяни третіх країн як члени родини працівників.

Суд ЄС поширив принципи свободи пересування осіб у межах Євросоюзу на свободу заснування та економічної діяльності та на свободу надання послуг. У рішенні у справі 48/75 Royer [1976] Суд ЄС, виходячи з порівняння положень про ці свободи, заявив, що вони базуються на однакових принципах, оскільки стосуються приїзду і проживання на територіях держав-членів осіб, захищених законодавством ЄС, і заборони будь-якої дискримінації на національному ґрунті.

178. Правові засади вільного руху працівників в рамках єс.

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs. F. v. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було поширене на соціальну сферу.

У статті 45 ДДФЄС зазначено:

1. Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу.

2. Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів, що ґрунтується на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати й інших умов праці та працевлаштування.

3. Згідно з основними засадами соціальної політики свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону здоров'я, що включає вирішення таких питань:

а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

б) вільне пересування з метою працевлаштування на території держав-членів;

в) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов даної держави про працевлаштування громадян;

г) проживання на території держави-члена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у сфері державної служби.

Положення ст. 45 ДФЄС мають пряму дію, що було визнано Судом ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974]. Вона стосувалася французького Кодексу торгового мореплавства, який дозволяв встановлювати обмеження для осіб, які не є громадянами Франції, щодо їх включення до складу команди судна (не більше 25%). У позові Комісії ЄС до Суду ЄС стверджувалось, що Франція порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 45 ДФЄС), оскільки обмеження можуть стосуватися громадян держав-членів ЄС. Французький уряд як аргументи використовував те, що ці обмеження практично не застосовуються до громадян інших держав ЄС, проте заявив, що норми Договору про заснування Європейського співтовариства щодо вільного руху робітників не стосуються морського транспорту, оскільки Рада ЄС не ухвалювала постанов про це згідно зі ст. 80.2 (нині - ст. 100.2 ДФЄС). Суд ЄС, відкинувши твердження Франції, постановив, що ст. З Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства, і зазначив також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших державах-членах, а також відповідно до ст. 234 (нині - ст. 267 ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевлаштування та оплати праці.